Лекція 2. Принципи та джерела кримінального права. Кримінальний кодекс України

1. Принципи кримінального права

2. Джерела кримінального права України

3. Тлумачення кримінально-правових норм та його види.

Самостійне опрацювання:

Витоки та формування кримінального законодавства

Поняття норми прямої дії

1. Принципи кримінального права

Велике значення в здійсненні кримінальної політики держави ма­ють принципи, на яких базується кримінальне право України. Термін "принцип" походить від латинського "principium" і означає "начало", "основа".

Правильний підхід до виявлення і відбору принципів будь-якої галузі права, у тому числі і кримінального, вимагає відмежування цієї правової категорії від інших, і перш за все, як сутність, завдання і мета права. На більш вискому рівні в ієрархії правових понять слід помістити цілі (завдання) даної правової системи чи галузі права, оскільки саме цілі та завдання визначають призначення даної правової галузі та системи в цілому.

Так, кримінальне законодавство України має завданням “охорону суспільного ладу України, його політичної та економічної систем, власності, особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань” (ст.1 КК України). Принципи ж вказують на те, як це призначення повинно здійснюватись. Зрозуміло, що різні цілі вимагають різних методів їх досягнення, а, відповідно, і різні принципи побудови системи права та правозастосовчої діяльності. І навпаки дотримання певних принципів може забезпечити досягнення не будь-якої, а лише чітко визначеної мети.

Принципи кримінального права України активно впливають на здійснення всіх функцій кримінального права, однак форми і методи такого впливу різноманітні.

Для здійснення функцій ідеологічного характеру достатньо проголосити той чи інший принцип і закріпити його в преамбулі закону. Однак для використання того чи іншого принципу при здійсненні регулятивної і охоронної функції кримінального права в межах конкретнного правовідношення одного лише проголошення принципу недостатньо. Принцип повинен бути втілений в саму матерію кримінального права, в норми Загальної і Особливої частини КК, на його основі повинні бути побудовані рішення конкретних кримінально-правових проблем. В цьому аспекті має значення прямий зв’язок принципів з усім об’ємом законодавчого матеріалу, який присвясений кримінальному праву. Слід досягнути того, щоб, по-перше, регулятивний (охоронний) вплив будь-якого кримінально-правового принципу був забезпечений системою відповідних кримінально-правових норм і, по-друге, щоб конкретні правові норми не суперечили б проголошеному принципу. Між принципами та нормативним матеріалом, який присвяений кримінально-правовому регулюванню існує і зворотній зв’язок, а саме: порушення кримінально-правового принципу досягається шляхом невиконання тієї чи іншої конкретної кримінально-правової норми.

В певній мірі принципи здатні впливати на позиції законодавця. Звичайно, кримінальний закон регулює відносини між громадянами і державою в особі правозастосовчих органів і не направлений до законодавця, однак, при виданні нових, зміні чи відміні існуючих кримінально-правових приписів законодавець завжди керується не тільки об’єктивними потребами суспільства і держави, але моральними, етичними уявленнями і правовим поглядами громадян, які відображені в принципах кримінального права. Прийняття законодавцем норми, яка закріпляє той чи інший кримінально-правовий принцип, означає, що цим принципом він буде керуватися і в подальшому, в процесі розробки і прийняття інших кримінально-правових норм.

В юридичній літературі були зроблені спроби систематизувати принципи кримінального права на загальноправові на специфічні. Так, підручник за редакцією Бовсуновського В.М. містить дворівневу систему принципів кримінального права: загальні та галузеві принципи. Подібний підхід пропонує і підручник за редакцією Беляєва Н.А.

В роботах Кригера Г.А. перераховуються загальні, міжгалузеві і галузеві принципи. В числі останніх стосовно кримінального права автор називає відповідальність за винне діяння, передбачене законом, особистий характер відповідальності, індивідуалізація відповідальності і покарання, економія кримінальної репресії. Цей підхід базується на тому, що такі принципи як принцип гуманізму, законності, демократизму та деякі інші, безперечно, властиві кримінальному праву, але разом з тим вони в тій чи іншій мірі властиві адміністративному, цивільному, трудовому та іншим галузям права. Тому їх визнають принципами усієї системи національного права або загальноправовими принципами.

Під принципами кримінального права треба розуміти вихідні, керівні ідеї, закріплені в нормах права, на яких ба­зується кримінальне право в цілому або які відображені в ок­ремих його положеннях та інститутах. Цими принципами ке­рується законодавець при прийнятті кримінальних законів. На них базується і правоохоронна діяльність усіх юридичних ор­ганів, в тому числі міліції.

Принципи кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів:

1) загальноправові, притаманні всім галузям права,

2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.

Загальноправові (закріплені в Конституції):

1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2);

2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6);

3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124).

Певні загальноправові принципи більшою або меншою мірою характерні і для окремих галузей права. До того ж, деякі з них мають своє спеціальне призначення і конкрет­ний зміст у тій чи іншій галузі права. Особливо це сто­сується принципів законності і справедливості.

До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи:

1) законності (немає покарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege, ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та

2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовому змісті), а також принцип

3) особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК),

4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 – кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі),

5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину) та

6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).

Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міра відповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, описаного в законі.

Принцип законності.

У теорії кримінального права цей принцип виражається формулою: немає злочину — немає покарання без вказівки на те у законі (nullum crimene nulla pona sine lege).

Принцип законності у загальній формі закріплено в Конституції України таким положенням: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення" (ч. 2 ст. 58). Зміст цього принципу розкривається також у ст. 6 КК, згідно з якою "злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього злочину". Це положення, по-перше, зобов'язує державні органи влади і посадових осіб суворо дотримуватися норм кримінального закону при притягненні людини до кримінальної відповідальності і за­стосуванні до неї покарання і, по-друге, виключає застосу­вання кримінального закону за аналогією щодо дій, які не передбачені нормами Загальної та Особливої частин КК.

До аналогії закону звертаються тоді, коли немає норми, яка відображає і регулює конкретну ситуацію, але є норми які регулюють подібні ситуації або відносини.

Суть аналогії закону полягає в тому, що суб'єкт застосу­вання правових норм виходить від подібності правовідно­син (фактична основа) і переходить до подібності в юри­дичній основі. Тут розповсюджується дія норми на відноси­ни, подібні предмету правового регулювання. Використан­ня аналогії закону передбачає застосування окремої, конк­ретної норми нормативно-правового акта. В даному випад­ку не можна ототожнювати аналогію закону і застосування нормативного акта, так як нормативний акт має багато норм права. Ці норми можуть мати різний зміст, регулювати різні правовідносини і виключають аналогію. З таких же причин неможливе застосування по аналогії закону цілого комплек­су норм, які входять в правовий інститут.

        У літературі принцип законності найчастіше визначають формулою "злочинність діяння, його караність та інші кримінально-правові наслідки його вчинення визначаються кримінальним законом". Однак, аналізуючи вказаний принцип, окремі автори розглядають і такі положення:

    - норми кримінального права обов’язкові для всіх суб’єктів права;

    - норми кримінального права докладно реґламентують зміст усіх елементів злочину, тих ознак, без яких не може бути кримінальної відповідальності;

    - норми кримінального права мають забезпечити правильне застосування норм всіх інших галузей права;

    - покарання має призначатися в межах, установлених кримінальним законом;

    - аналогія кримінального закону не припускається;

    - підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, що містить усі ознаки складу злочину, передбаченого КК;

    - пріоритет міжнародного кримінального права перед національним;

    - відповідність норм КК Конституції держави;

    - письмова форма кримінальних законів, що виключає судові прецеденти та тлумачення науковців як джерела кримінального права;

    - повна кодифікація норм про кримінальну відповідальність;

    - криміналізація лише вчинків, а не думок;

    - необхідність користуватися не духом, а "буквою" закону;

    - проблема визначення найважливіших кримінально-правових термінів і понять у самому КК (у тому числі питання оцінних ознак);

    - межі суддівського розсуду не повинні бути надто широкими;

    - особа, винна у вчиненні злочину, несе обов’язки та користується правами відповідно до закону. 

Принцип особистої відповідальності за наявності вини особи є відображенням загальноконституційного принципу, відповідно до якого "юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (ч. 2 ст. 61 Конституції). Згідно з цим принципом неприпустимо покладати кримінальну відповідальність на особу за злочин, який було вчинено іншою особою, а також неможливо притягати до кримі­нальної відповідальності юридичну особу. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Наприклад, у ст. 18 прямо вка­зано, що суб’єктом злочину, тобто особою, що може нести кри­мінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов’язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності поля­гає також у тому, що саме покарання має персональний, осо­бистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яку визнано судом винною у вчиненні злочину.

Закон проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону (ч. 2 ст. 2).

Мало того, ніхто не зобов’язаний доводити свою невину­ватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтува­тися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви в доведеності вини особи тлумачать­ся на її користь.

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності виявляється у тому, що:

- кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримі­нальну відповідальність;

- така особа не може бути пока­рана за один і той самий злочин двічі. У цьому принципі закладені також загальна і спеціальна превенції норм кримінального права.

Цей принцип відби­ває латинська формула – nullum crimeu sine lege – немає зло­чину без вказівки про це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазна­чене як злочин в Особливій частині КК. У частині 1 ст. 2 сказано, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад зло­чину, передбаченого кримінальним кодексом. Тому, якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчи­нення не може за жодних умов тягти кримінальну відпові­дальність і покарання.

Принцип гуманізму пов'язаний із піклуванням держави про безпеку людини, з людяністю, повагою до людської гідності. Він полягає в тому, що кримінальний закон запе­речує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися (око за око, зуб за зуб) особі, яка вчини­ла злочин, спричинити їй фізичні страждання. Держава при застосуванні до людини, яка вчинила злочин, міри покарання прагне повернути цю людину до суспільства, колективу, сім'ї. Санкції статей Особливої частини Кримі­нального кодексу відповідають ступеню небезпеки злочину. Гуманізм кримінального права полягає і в тому, що стосов­но особи, яка вчинила злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Кримінальний кодекс передбачає по­карання, не пов'язані з ізоляцією засудженого від суспіль­ства, колективу, сім'ї, а також встановлює, що:

1) стосовно злочинів, за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше, більш м'яке, покарання, допу­скається, відповідно до ст. 51, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення;

2) при призначенні покарання особі, яка вперше засуд­жується до позбавлення волі на строк до трьох років, суд може відстрочити виконання вироку щодо такої особи на строк від одного року до двох років (ст. 46').

Принцип гуманізму найбільш повно виявляється щодо неповнолітніх злочинців. Крім зазначеного вище, він вияв­ляється й у тому, що:

1) до осіб, які на момент вчинення злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, не може бути застосована найви­ща (виняткова) міра покарання (ч. 2 ст. 24);

2) до таких осіб суд може застосувати замість покарання примусові заходи виховного характеру (ст. 11);

3) строк позбавлення волі цих осіб не може перевищува­ти десяти років.

В окремих випадках кримінально-правове виявлення гу­манізму може мати практичне значення щодо попереджан­ня небезпечних наслідків при вчиненні злочину. Наприк­лад, відповідно до ч. 2 ст. 56 КК України "звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників не вчинив ніяких дій і добровільно заявив органам влади України про свій зв'язок з ними". Звільнення від кримінальної відпо­відальності за певних умов передбачено також іншими статтями Особливої частини КК (ч. З ст. 57, ч. З ст. 170, ч. 2 ст. 222, ст. 229'°).

Принцип справедливості (індивідуалізації) відповідаль­ності означає, що покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкрет­ним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину. Важливою підставою для вирішення питання про міру покарання злочинця є його індивідуальні особливості: фізичний стан, характер, виховання, професія, спосіб жит­тя, а також середовище, в якому він перебував, тощо, характер злочинного діяння і ступінь тяжкості такого діяння, форма вини. Крім цього, зазначений принцип зна­ходять свій вияв у тому, що суд, з одного боку, застосовує суворі міри покарання до осіб, які вчинили тяжкі й особли­во тяжкі злочини, а з іншого — широко застосовує міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі, до тих осіб, що вчинили нетяжкі злочини.

У КК цей принцип закріпле­ний у багатьох нормах. Зокрема, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, ви­ділено злочини з ознаками, що обтяжують та пом’якшують встановлено досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочи­ну, особу винного, обставини, що обтяжують та пом’якшують при призначенні покарання.

Принцип економії кримінальної репресії властивий як законодавчій, так і правозастосовчій діяльності. На законо­давчому рівні економія репресії виявляється в тому, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфе­ри кримінальне карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушу­ють публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди. Законодавча економія кримінальної репресії має місце і під час кла­сифікації злочинів (тяжкі злочини — ст. 7', особливо тяжкі злочини — статті 24, 25); залежно від їх тяжкості визначається міра покарання у санкції кримінально-право­вої норми. Цей принцип знаходить свій вияв і в законодав­чому встановленні більш м'яких видів покарання та зву­ження строків позбавлення волі за менш тяжкі злочини, і в дуже обмеженій сфері застосування смертної кари, і в розширенні переліку видів покарання, не пов'язаних із позбавленням волі, і в можливості відстрочки виконання вироку та звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міра відповідаль­ності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, описаного в законі.

Структура принципу кримінального права - сукупність сталих зв’язків між елементами принципу кримінального права, які забезпечують його цілісність і тотожність самому собі.

        Серед структурних елементів принципу слід назвати поняття й аспектний склад принципу кримінального права.

Поняття ж принципу кримінального права складається з елементів, кожен з яких є абстракцією сукупності відповідних нормативних положень і варіантів їх тлумачення. Таким чином, правильно складене поняття принципу може бути розгорнуте до рівня первісних нормативних положень кримінального права, які, у свою чергу, входять до аспектного складу принципу кримінального права.

        Необхідність виокремлення в структурі принципу його поняття зумовлюється тим, що принципи – це правові явища найвищого рівня абстракції

        Виходячи з цієї дефініції, можна виокремити елементи аспектного складу принципу, а саме: кримінально-політичний;  законодавчий; правозастосовчий; публічно-комунікаційний.

        Кримінально-політичний елемент. Тут принципи права або впливають на кримінальну політику держави, або, підпадають під її вплив, слугуючи засобом досягнення політичних цілей. На наш погляд, саме вплив принципів на політику, а не навпаки, більше сприятиме поступовому динамічному розвиткові законодавства та практики його застосування.

        Законодавчий елемент. З позиції науки кримінального права він найбільший за обсягом. На цьому рівні повинні знайти вирішення такі проблеми: конституція, міжнародні акти, судові рішення як можливі джерела кримінального права. 

        Правозастосовчий елемент. На цьому рівні через проблему розсуду (суддівського, слідчого) можна описати вплив принципів права взагалі та принципу законності зокрема на посадових осіб правоохоронних органів. Загальні зауваження щодо значення цього впливу вже траплялися в літературі, але механізм його досі не вивчено.

        Публічно-комунікаційний елемент аспектного складу принципу. Він має відобразити специфічні риси та потенціал принципів як орієнтирів для громадян, основи для розгортання своєрідної державної PR-кампанії, спрямованої на загальне реґулювання поведінки людей.