3. Моделі державного регулювання ринкової економіки

Модель саморегулювання ринкової економіки не витримала іспиту на практиці в ХХ столітті. Це підтвердила криза 1929-1933 рр. Стало очевидним, що без втручання держави економіка не здатна успішно розвиватися. Настав час пошуку нового макроекономічного регулятора.

В 30-ті роки на Заході був здійснений перехід до нової моделі регулювання національної економіки, яка б оберігала ринкову економіку від соціально-економічних потрясінь. Видатний англійський економіст Джон М. Кейнс здійснив переворот в неокласичному напрямку економічної теорії. Він визнавав провідну роль держави в регулюванні національного господарства, яка за допомогою фіскальної політики (зміни державних витрат та податків) може впливати на сукупний попит в умовах наявності вільних потужностей і безробіття, стимулювати інвестиції і ділову активність за допомогою ефекту мультиплікатора, досягати повної зайнятості і економічного зростання без інфляції.

Але теорія Кейнса мала уразливі положення, які призвели на практиці до негативних наслідків. Криза другої половини 1970-х років, яка характеризувалася не тільки глибокими циклічними кризами і зменшенням темпів економічного зростання, а і низкою структурних криз: енергетичною, сировинною, екологічною, фінансово-кредитною та ін., заставила і прибічників державного регулювання і їх опонентів шукати вихід із цієї суперечності.

Теоретичною основою нової моделі були моделі неокласичного напрямку економічної теорії, зокрема, таких її сучасних варіантів, як монетаризм, теорія економіки пропозиції і раціональних очікувань.

Прибічники монетаристської концепції, як послідовники класичної політичної економії, виступають проти державного втручання в економіку. З їх точки зору це не приносить користь з причини бюрократизму, недостатньої компетентності державних чиновників та пригнічення економічної свободи. Лідер монетаристської школи Мілтон Фрідмен у роботі “Свобода вибору” писав: ,,Складна організована система в стані постійної еволюції може досягти свого процвітання без будь-якого центрального управління”.

Представники концепції економіки пропозиції наполягали на необхідності використання непрямих заходів впливу на пропозицію, процес виробництва, а для цього відновити класичний механізм накопичення, відродити ринковий механізм, свободу приватного підприємництва і створити сприятливі умови для накопичення капіталу і підвищення ефективності виробництва. Головними напрямками трансформації державного регулювання економіки у відповідності до цієї концепції стало: реформа податкової системи; здійснення антиінфляційної політики на базі рекомендацій монетаристів; скорочення податкових ставок на доходи населення і прибуток корпорацій; скорочення державних видатків; відмова від здійснення широких соціальних проектів.

Прихильники теорії ,,раціональних очікувань” роблять наголос на тому, що економічні агенти, використовуючи наявну інформацію, спроможні самостійно прогнозувати економічні процеси і приймати оптимальні рішення про поточне і перспективне споживання, враховуючи прогнози відносно майбутнього рівня цін на предмети споживання. При цьому споживачі прагнуть максимізувати корисність. Оскільки ринки товарів і факторів виробництва є високо конкурентними, то ставки заробітної плати і ціни на товари і фактори виробництва гнучко реагують на зміни в сфері виробництва і обміну. Масштаби виробництва і рівноважні ціни швидко пристосовуються до змін в технології виробництва, ринковим потрясінням і змінам в економічний політиці держави. Не заперечуючи необхідності участі держави в економічних процесах, прибічники концепції раціональних очікувань вважають неефективною любу економічну політику як кейнсіанську, так і монетаристську. Представники теорії раціональних очікувань виступають за створення стабільних правил, у відповідності до яких могли б приймати рішення і уряди, і економічні агенти, максимізуючи свою корисність.

З точки зору загальної світоглядної концепції кожна теорія відображає різні аспекти економічного розвитку, і тому альтернативні макроекономічні теорії доповнюють, а не виключають одна одну. Важливого значення для розв’язання суперечностей між вченими має об’єктивний аналіз переваг та недоліків кожного концепції.

Змішане регулювання національного господарства має наступні специфічні риси: 1) органічне поєднання стійкості державного управління, яке необхідне для задоволення суспільних потреб, і гнучкість ринкового саморегулювання, яке необхідне для задоволення різноманітних особистих потреб, які швидко змінюються; 2) поєднання вищих макроекономічних цілей: ефективність господарювання, соціальну справедливість, стабільність економічного зростання; 3) збалансованість сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Границя розповсюдження змішаної системи регулювання визначається двома крайніми варіантами: а) стихійно саморегульованим ринком і б) централізованим планово-державним управлінням. В різних країнах є свої варіанти господарського механізму, які розрізняються за такими признаками: сферами дії ринку і держави; функціями регулятора; формами і методами державного управління економікою. Існує дві моделі, котрі показують практичні границі розвитку змішаної системи управління господарством: 1)з мінімальною участю держави в регулюванні національного господарства; 2)з максимально допустимою участю держави в господарському механізмі (при збереженні ринку).

В моделі з мінімальною участю держави в регулюванні економіки переважає сфера ринку в порівнянні з державним сектором. Такий стан, наприклад, в США, де 4/5 валового національного продукту забезпечується ринковою системою, а інша його частина виробляється під контролем держави. В цій моделі держава виконує такі функції: забезпечення ринку необхідною кількістю грошей, яка повинна запобігати інфляції; регулювання зовнішніх ефектів, котрі являють собою побічні наслідки господарської діяльності окремих учасників ринку; управління неринковим сектором національного господарства, який надає населенню товари та послуги суспільного споживання (національна оборона, державне управління, загальна освіта, охорона здоров’я, фундаментальна наука та ін.).

Модель змішаного господарського механізму передбачає максимально допустиме державне регулювання. Ця модель ґрунтується на значному розвитку державного сектора економіки (до 40% ВНП знаходиться під державним контролем). Такий стан характерний для Швеції, Австрії, Германії, Японії та ін., де держава виконує такі основні функції: сприяє ефективній господарській діяльності усіх підприємців; забезпечує збереження ринкових зв’язків; стабілізує економічний розвиток; регулює соціальні відносини.

В кінці ХХ століття в діяльності держав провідних країн посилилась увага до соціальної сфери, оскільки усвідомлюється, що досягнення високого рівня матеріального виробництва і споживання вимагає уваги до людського капіталу - освіти і охорони здоров’я, який є не тільки результатом, а і умовою високої ефективності економіки.