Економічні системи країн.

Економічна система є способом економічного життя, це спосіб ведення економіки. Розрізняють дві основні економічні системи: ринкову і планову. Крім того, у багатьох країнах світу спостерігається перехідна економічна система – від планової економіки до ринкової.

За умов ринкової економіки обмін товарами та послугами, а також ціни на них за лежать від попиту і пропозиції. Основу ринкової економіки становить конкуренція. Характерними ознаками ринкової економіки є приватна власність, свобода підприємництва, особистий інтерес.

Проте і ринкова економіка має недоліки, як от: соціальна нерівність, нестабільність економічного розвитку тощо. Тому нині за певних умов визнається можливим втручання у ринкове господарство з боку держави.

Планова економіка, на противагу ринковій, нехтує свободою підприємницької діяльності. Головну роль відіграє держава, яка, володіючи товарами і послугами, а також ресурсами для їхнього виробництва, розподіляє їх через державну торгівлю. За умов планової економіки штучно обмежуються доходи і немає або слабо виражений особистий інтерес. Водночас планова економіка регулює безробіття і забезпечує мінімальний рівень життя.

6. Типологія країн

Щоб полегшити ознайомлення з численними країнами світу, їх групують за різними критеріями: за площею території, кількістю населення, географічним положенням, політико-територіальним устроєм, структурою господарства, рівнем соціально-економічного розвитку тощо.

За площею виділяють:

Країни гіганти (площею понад 3 млн км²) - їх у світі 7: Росія (17,1 млн км²), Канада (10 млн), Китай (9,6 млн), США (9,4 млн), Бразилія (8,5 млн), Австралія (7,7 млн), Індія (3,3 млн). На їх частку припадає близько 10% усієї території Землі.

Великі країни (від 1 млн до 3 млн км²) – 21 країна.

Середні країни (від 100 тис. до 1 млн км²) – 77 країн.

Малі країни (від 10 тис. до 100 тис. км²) – 56 країн.

Невеликі країни (від 1 до 10 тис. км²) – 8 країн.

Мікродержави (менше 1 тис. км²) – 24 країни: Андорра, Антигуа й Барбуда, Барбадос, Бахрейн, Ватикан, Домініка, Кірибаті, Ліхтенштейн, Мальдіви, Мальта, Монако, Науру, Палау,  Республіка Маршаллові острови, Сан-Марино, Сан-Томе і Принсіпі, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сінгапур, Тонга, Тувалу, Федеративні Штати Мікронезії.

Найбільшою країною світу за площею є Російська Федерація, яка займає 11,5% суходолу, а найменшою – держава-карлик Ватикан, що займає територію 44 га в межах декількох кварталів столиці Італії – Рима.

Найбільші країни	Територія, млн. кв. км	Найменші країни	територія, кв. км
Росія	17	Ватикан	0,4
Канада	10	Монако	2
Китай	9,57	Науру	21
США	9,52	Тувалу	24
Бразилія	8,51	Сан-Маріно	62

За кількістю населення - виділяють найбільші країни та дрібні.

Найбільші країни (чисельність населення – понад 100 млн. осіб) – 10 держав: Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Пакистан, Бангладеш, Японія, Нігерія.

Найбільшою за чисельністю населення країною світу є Китай, в якому у 2011 р. мешкало понад 1 млрд. 34 млн. осіб, а найменшою (як і за площею) – Ватикан, де офіційно громадянами є трохи менше 1000 осіб.

Дрібні країни (менше 1,5 млн. осіб) – 49 держав. 5 найбільш- та найменш численних наведено в таблиці:

Країна	Населення, млн. чол.	Країна	населення тис. чол.
Китай	1340	Ватикан	0,8
Індія	1000	Тувалу	9
США	262	Науру	10
Індонезія	190	Палау	16
Бразилія	157	Сан-Маріно	24

Групування за географічним положенням. За географічним положенням країни поділяють на континентальні, які не мають прямого виходу до моря (Монголія, Афганістан, Казахстан), і приморські (Франція, Україна, Бразилія, Китай). Приморські країни бувають півострівні (Італія, Данія, Індія), острівні (Велика Британія, Куба) та країни-архіпелаги (розміщені на групі островів) (Індонезія, Японія, Філіппіни).

У світі існує кілька країн, оточених територією іншої держави – анклави. Анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, розташований всередині італійської столиці Риму, Лесото – оточене територією ПАР).

Анклави, що мають частково морське узбережжя, називають напіванклавами. Такими є Бруней, оточений територією сусідньої Малайзії і має вихід до Південно-китайського моря, Гамбія, яка оточена територією Сенегалу й має вихід до Атлантичного океану, Монако, оточене територією Франції і має вихід до Середземного моря.

Структура господарства. За структурою господарства розрізняють країни аграрні, аграрно-індустріальні, індустріально-аграрні, індустріальні та постіндустріальні.

В аграрних країнах провідною галуззю господарства є сільське господарство (це найменш розвинені країни, в основному африканські – Малі, Чад, Ефіопія, Гамбія, Мозамбік, Свазіленд, Сомалі В'єтнам, Індонезія).

В аграрно-індустріальних (Колумбія, Перу, Індія, Монголія, Пакистан) та індустріально-аграрних (Туреччина, Бразилія, Аргентина, Румунія, Польща, Венесуела, Саудівська Аравія, Росія, Україна) країнах розвинуті всі галузі господарства з незначним переважанням першого чи другого напряму господарювання. Рівень розвитку в цих країнах переважно невисокий, або близький до середнього.

В індустріальній країні основою економіки є потужна обробна або гірничодобувна промисловість, яка не тільки задовольняє потреби країни, а є також основою її експортної спеціалізації. В с/г зайнято не більше 10% працюючих, експорт промислових товарів (Норвегія, Ісландія, Бельгія, Мальта, Данія).

Ознаками постіндустріальної країни є високотехнологічні галузі промисловості, розвинута наука та вища освіта, високе технічне оснащення сільського господарства, сервісу, торгівлі, туристсько-рекреаційної діяльності тощо. Головні надходження цих країнах пов’язані зі сферою послуг, експортом капіталу, туризмом. (США, Велика Британія, Франція, Японія, Німеччина)

Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

Найважливіший показник цього рівня — вироблений країною валовий внутрішній продукт (ВВП), який є сукупною вартістю усіх товарів і послуг, вироблених і реалізованих протягом року в країні. Або валовий національний продукт (ВНП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств.

Абсолютний рівень будь-якого з цих показників відображає економічний розвиток країни та її питому вагу у світовому економічному просторі.

Найвищий абсолютний рівень ВНП мають (у млрд. дол. США): США (12 360 000), Китай  (8 859 000), Японія (4 018 000), Індія (3 611 000), ФРН (2 504 000), Велика Британія (1 830 000), Франція (1 816 000),Італія (1 698 000), Росія (1 589 000), Бразилія (1 156 000).

Абсолютна величина ВНП характеризує економічний потенціал країни, який не залежить від кількості населення. Тому в першу десятку потрапили Китай і Бразилія.

Об’єктивнішим показником соціально-економічного стану будь-якої країни є ВНП в розрахунку на душу населення.

За останні 50 років ВНП на одного мешканця зріс більш ніж утричі. До країн світу з найвищим рівнем ВНП на душу населення належать: Люксембург (66 тис. дол. США), ОАЕ (45 тис.), Норвегія (43 тис), США (42 тис.), Ірландія (41 тис.), далі ідуть країни з ВНП на одного мешканця більше 30 тис дол.: Ісландія, Данія, Сан-Марино, Канада, Австрія, Швейцарія, Японія, Австралія, Бельгія, Фінляндія.

ООН проводить межу між розвинутими країнами й  країнами, що розвиваються, за рівнем ВНП на душу населення в розмірі 6000 доларів США.

Узявши до уваги названі критерії, країни світу можна поділити на три великі групи: високорозвинуті, країни перехідної економіки (пострадянські і постсоціалістичні) і країни, що розвиваються.

1. Високорозвинуті країни - посідають провідні місця у світовому господарстві практично за всіма показниками. Їх близько 40. Це — індустріальні або постіндустріальні держави з розвиненою промисловістю та інтенсивним високотоварним сільським господарством. Вони виробляють майже 3/4 ВНП світу. Доходи на душу населення становлять 20–50 тис. дол. США. Ці країни — члени міжнародних економічних організацій, 15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. Саме в цих країнах найвищий рівень розвитку науки і наукомістких виробництв, значна концентрація світового капіталу, високий рівень життя населення.

З поміж високорозвинених країн можна вирізнити декілька груп:

• країни «великої сімки» — США, Японія, Німеччина (ФРН), Великобританія, Франція, Італія, Канада. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Провідну роль тут відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), де працює понад 60 % населення. Країни «сімки» вкладають свій капітал в економіку інших держав.

• високорозвинені західноєвропейські країни: Швеція, Швейцарія, Норвегія, Фінляндія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, , Австрія;

• країни переселенського капіталізму — ПАР, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль; Вони мають економіку подвійного характеру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються великими доходами на душу населення (в середньому 25 тис.дол.) та високим рівнем індустріалізації. З іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються.

• країни середнього рівня розвитку з високими темпами соціально-економічного прогресу: Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, Туреччина, західноєвропейські мікродержави;

2. Країни перехідної економіки – колишні соціалістичні країни, що перебудовують національну економіку відповідно до ринкових засад. Нині до таких країн належить більшість колишніх республік Югославії та країн СНД.

Країни Центральної Європи (Словенія, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина) та країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва) завершили перехідний етап розвитку і визнані країнами з ринковою економікою.

Невелику, але специфічну групу країн даного типу становлять соціалістичні країни централізованого планування – Китай, Корейська НДР, Куба, Лаос, В'єтнам, Монголія.

Країни, що розвиваються (або країни третього світу) – є найчисленнішою групою (понад 100 країн). Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультупрним , тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть на одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія — алмазів та уранових руд, Ефіопія — кави, країни Гвінейської затоки Африки (Ліберія, Гвінея, Того, Бенін…) — какао-бобів, країни «американського перешийка» (напр., Гаїті) — тропічних фруктів. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.

Країни цієї групи значно відрізняються одна від одної за економічним потенціалом і темпами розвитку:

• країни великого потенціалу з відносно розвиненою економікою (Індія, Пакистан, Венесуела, Єгипет, Марокко, Туніс). Їхні доходи становлять від 1-2 тис. дол. за рік на душу населення. Це переважно аграрні країни або ті, в яких монокультурне господарство. У більшості з них розвивається переважно гірничодобувна, харчова та легка промисловість. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві — в основному на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів.

• Високими прибутками вирізняються нові індустріальні країни, як от: Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, Тайвань, Індонезія, Малайзія, Мексика, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Чилі. Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х pp. XX ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наповнили внутрішній ринок. Згодом вони адаптувалися до потреб світового ринку й наповнили його завдяки дешевій робочій силі недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу нові індустріальні країни використовували обладнання й технології розвинених країн. Нині ж вони створюють власний науково-технічний потенціал, підвищують кваліфікацію працівників, реформуючи систему освіти.

• Так само високі прибутки мають країни — експортери нафти – Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Лівія, Алжир, Бруней, Габон. Усі ці країни мають вузьку спеціалізацію та моногалузеву структуру експорту, тому дуже залежні від світового ринку.

• найменш розвинуті країни, що мають низькі і дуже низькі доходи. Це переважно африканські країни, зокрема Ангола, Ефіопія, Сомалі, Судан, Танзанія та ін. Серед азійських країн найменш розвинутими є Афганістан, Бангладеш, Непал, Мьянма тощо, у Латинській Америці – Гаїті.

Практичне завдання

Знайдіть і покажіть на політичній карті світу країни, що належать до різних типів за рівнем соціально-економічного розвитку.