Жоффруа сент-ілер і кюв'є

Праці Ламарка та його сучасників яскраво доводять зростання еволюційних тенденцій у науці кінця XVIII — початку XIX ct. Проте метафізичні погляди продовжували ще панувати — переважна більшість біологів того часу була переконана в сталості видів, і всі спроби представників передової меншості захитати позиції креаціонізму наштовхувалися на дуже сильний опір. В історії боротьби цих двох течій — еволюціонізму й креаціонізму— одним із найгостріших і найзначніших епізодів було ідейне зіткнення Жоффруа Сент-Ілера і Кюв'є.

Ми бачили, що небагато сучасних Ламаркові вчених, які дотримувалися еволюційних поглядів, розвивали в своїх працях деякі думки, дуже цінні для вчення про історичний розвиток органічного світу, одначе не створили в цій галузі якихось завершених теорій.

Перша така цілісна еволюційна теорія після Ламарка була висунута його співвітчизником Етьєном Жоффруа Сент-Ілером (1772—1844), котрий належав вже до наступного покоління вчених, хоча й був протягом багатьох років товаришем Ламарка по службі.

Сент-Ілер розпочав шлях природодослідника дуже рано. У 1792 р. його прийнято демонстратором до Музею природничої історії в Парижі, а через два роки, під час реорганізації музею, молодому Сент-Ілеру доручено там очолити кафедру хребетних тварин (друга зоологічна кафедра — «комах і черв'яків»,— була при цій реорганізації віддана Ламаркові).

Наукова робота Жоффруа Сент-Ілера розгорталась, таким чином, в атмосфері, пройнятій ідеями Бюффона та Ламарка, і не видно, що він став прихильником учення про мінливість видів. Незважаючи на тісне спілкування з Ламарком, він, проте, займав у цьому .питанні менш радикальну позицію і в його творах часто трапляються сумніви відносно меж застосовності еволюційної теорії. Хоча праці Ламарка, безсумнівно, вплинули на Сент-Ілера, він багато у чому стоїть ближче до Бюффона, ряд положень якого сприйняв і широко розвинув. Крім того, певний відбиток у працях Сент-Ілера знайшли погляди німецьких натурфілософів, особливо Шеллінга.

Праці Жоффруа Сент-Ілера присвячені головним чином порівняльній анатомії, що на той час уже значною мірою оформилась як окрема біологічна дисципліна завдяки діяльності ряду вчених XVIII ст., серед яких перше місце належить французькому зоологу Феліксу Віку Д'Азіру (1748—1794). Цей ретельний дослідник у своїх чудових працях з анатомії хребетних тварин відмовився від старого, суто описового підходу і в основу поклав порівняльний метод, внаслідок чого дійшов важливих висновків про відносну незалежність внутрішньої будови органів та їх функцій, про взаємозалежність частин організму тощо.

І Жоффруа Сент-Ілер, і Кюв'є у порівняльно-анатомічних дослідженнях великою мірою спиралися на узагальнення, зроблені Віком Д'Азіром.

Вчення про єдність плану будови тварин у працях Жоффруа Сент-Ілера. Уже на початку наукової діяльності Жоффруа Сент-Ілер висловлював упевненість, що в природничій історії є дещо важливіше, ніж класифікація,— це віднайдення та вивчення зв'язку між різними групами живих істот. На нетривалий час він у пошуках такого загального зв'язку між організмами приєднується до теорії «драбини істот» Бонне, але незабаром розчаровується, побачивши, що спроби послідовного її застосування наштовхуються на непереборні фактичні труднощі. Замість неї він висунув ідею єдності плану будови тварин, у якій вбачав один із основних законів природи.

Уже 1795 р. в «Мемуарі про натуральну історію лемурів» він писав: «Природа створила всі живі істоти за планом, скрізь однаковим у принципі, але таким, що нескінченно варіює в деталях. Якщо ми, зокрема, розглянемо один якийсь клас тварин, то тут особливо цей план буде для нас очевидним; ми побачимо, що різні форми, в котрі природа одягла види, походять всі одна від одної; досить було змінити деякі співвідношення органів, щоб зробити їх придатними до нових функцій, щоб розширити чи обмежити сферу їх діяльності; найбільші відміни, що існують між родинами одного й того самого класу, відбуваються тільки внаслідок різного розташування, внаслідок ускладнення чи, нарешті, видозміни одних і тих самих органів».

Ідея про єдність плану будови тварин, що в тій чи тій формі висловлювалась рядом учених до Жоффруа Сент-Ілера, стала основним стрижнем усіх його праць. Розвиткові та доведенню цієї думки він присвятив своє подальше життя, причому йому вдалося зробити на цьому шляху багато важливих узагальнень і відкриттів.

Узявши, за дорученням Наполеона, участь в експедиції до Єгипту, Жоффруа Сент-Ілер дослідив будову крила страуса і внаслідок цього дав правильне пояснення рудиментарним органам, та вказав, що вони є, хоч і видозміненими та зменшеними, але тими самими органами, котрі в розвинутому стані бачимо в інших близьких тварин. Вчений писав: «Природа ... завжди залишає сліди органа навіть у тому випадку, коли він є зовсім зайвим, якщо тільки цей орган відіграв важливу роль в інших видів тієї самої родини. Таким чином, у казуара збоку тіла під шкірою є залишки крила; так само і в людини у внутрішньому кутку ока міститься складка шкіри, що визнається за рудимент мигальної перетинки, якою наділені очі багатьох чотириногих і птахів».

Виходячи з таких поглядів на природу рудиментарних органів, Жоффруа Сент-Ілер робить дуже важливе узагальнення, що всі органи тварини при своєму розвитку залежать один від одного. Цим «принципом рівноваги органів», як він його називав, вчений і пояснював рудиментацію деяких частин організму: «Причому існування такої великої кількості недорозвинутих чи майже зниклих органів слід бачити у відносно сильнішому розвиткові деяких з них,— розвиткові, що здійснюється завжди за рахунок сусідніх органів». Тут ми бачимо зачаток теорії кореляції, яка надалі посіла таке помітне місце в еволюційному вченні.

Згідно з уявленнями про єдиний план будови, усі тварини, що належать до однієї групи, мають одні й ті самі органи. Проте у різних представників ці органи можуть бути відмінні за зовнішнім виглядом і функціями. Необхідно було знайти об'єктивний метод, що давав би можливість установлювати, які органи різних тварин справді відповідають один одному. З цією метою Жоффруа Сент-Ілер розробив власну теорію аналогічних органів (розуміючи під ними те, що тепер називають гомологічними органами), яка виявилась винятково плодотворною і швидко набула неабиякого поширення, ставши важливим знаряддям порівняльно-анатомічних досліджень. За цією теорією, аналогічні (або тобто гомологічні) органи складаються з одних і тих самих основних частин та займають одне й те саме положення в тілі тварини, незалежно від того, мають вони схожі чи різні функції.

До Жоффруа Сент-Ілера звичайно говорили: такий-то орган призначений для виконання такої-то функції. За Жоффруа Сент-Ілеррм, для встановлення відповідності органів основне значення має не функція, а відносно незалежна від функції внутрішня будова органа і його взаємозв'язок з іншими частинами тіла. Спосіб життя може накласти найсильніший відбиток на зовнішній вигляд органа, але не в змозі змінити його основних морфологічних особливостей та його положення серед інших органів.

Керуючись цією теорією, найповніший виклад якої Жоффруа Сент-Ілер дав у двотомній «Філософії анатомії» (1818, 1822), учений робить ряд блискучих відкриттів, зокрема встановлює аналогію (гомологію) кінцівок у представників різних класів хребетних.

Незабаром, крім органів дорослих тварин, він розпочинає досліджувати ті самі органи в ембріонів, що робить його метод ще плодотворнішим. Особливо детально Жоффруа Сент-Ілер вивчає розвиток голови костистих риб, плазунів, птахів і ссавців, знаходячи при цьому чимало доказів того, що череп у всіх цих тварин побудований за єдиним планом.

Жоффруа Сент-Ілер виявив у зародків деяких птахів, а також у беззубих китів, закладку зубів, що зникають у ході розвитку. Ці та деякі інші факти не тільки зміцнили його впевненість у правильності свого вчення про єдиний план будови, але й наштовхнули на думку, що зародки вищих тварин проходять стадії, які нагадують стадії розвитку тварин нижчих ступенів організації. Ця думка, натяки на яку зустрічались у деяких попередників Жоффруа Сент-Ілера, пізніше була набагато ширше розвинута іншими вченими й відіграла·велику роль у формуванні сучасних уявлень про еволюцію.

Великої уваги Жоффруа Сент-Ілер надавав питанню про природу різноманітних потворств у людини і тварин, його справедливо слід вважати засновником нової біологічної дисципліни — тератології (вчення про потворства). До нього на потворства звичайно дивились, як на «гру природи». Жоффруа Сент-Ілер вперше показав, що потворства підлягають загальним закономірностям, які керують органічним світом. Багато з них (зокрема атавістичні потворства) теж є доказом єдиного плану будови, бо всі вони можуть бути пояснені порушеннями нормального ембріонального розвитку, які зумовлюються різними природними причинами.

З усього сказаного вище бачимо, до яких великих успіхів привело Жоффруа Сент-Ілера розроблення ідеї єдності плану будови тварин. Проте саме цій ідеї він зобов'язаний і деякими серйозними помилками, які дорого коштували йому.

Поки вчений обмежувався доведенням єдиного плану будови у хребетних тварин, усе було гаразд. Але він вважав цей принцип загальним, що стосується до всіх без винятку груп тварин. Реальних підстав для доказу спільності плану організації у всьому тваринному світі, у Жоффруа Сент-Ілера не було—у той час ще не знали, що всі тварини мають клітинну будову, не були описані й найраніші ембріональні стадії, перебіг яких у більшості тварин дуже схожий. Тим часом Жоффруа Сент-Ілер хотів обов'язково показати, що єдиний план будови поширюється не тільки на хребетних, але й на безхребетних, і зробив ряд спроб у цьому напрямку, де було багато натяжок і суперечностей.

Так, наприклад, Жоффруа Сент-Ілер намагався довести, що в членистоногих єдиний план будови з хребетними. У хребетних головний нервовий стовбур розташований на спинному боці, а в членистоногих нервовий ланцюжок лежить на черевному. З цього він робить висновок, що членистоногі є ніби перевернутими хребетними і ходять спинним боком донизу. Далі, хребетні мають внутрішній осьовий кістяк, який складається з окремих сегментів — хребців, у членистоногих же кістяк зовнішній, але також метамерний. Жоффруа Сент-Ілер припускав, що сегменти зовнішнього хітинового кістяка членистоногих відповідають хребцям внутрішнього кістяка хребетних тварин, тобто що в них осьовий скелет, так би мовити, «вийшов назовні». Продовжуючи цю думку, він дійшов висновку, що кінцівки членистоногих — це видозмінені ребра, не помічаючи у своєму захопленні, що цей висновок заперечує його припущення «про перевернуту» будову членистоногих (коли вони ходять спинним боком донизу, то кінці ребер мають бути в них спрямовані догори).

У такий самий спосіб учений проводить аналогії і між іншими системами органів членистоногих, врешті-решт вигукуючи: «Так, без сумніву я можу тепер стверджувати, що тварини, яких раніше вважали і називали безхребетними, з часом фігуруватимуть у наших списках серед хребетних».

Хоча такі спекуляції й знаходили підтримку в деяких сучасників Жоффруа Сент-Ілера, проте давали його супротивникам привід для серйозних нападок на нього. Зокрема, як побачимо далі, такі помилкові побудови Жоффруа Сент-Ілера були піддані різкій критиці Кюв'є у славетній суперечці, що сталася між ними.

Еволюційні погляди Жоффруа Сент-Ілера. Єдність плану будови наводила на думку про спільність походження, а відміни, спостережувані серед тварин, побудованих за одним і тим самим планом, вели до припущення еволюції. Природно, що Жоффруа Сент-Ілер, вся наукова діяльність якого була присвячена обгрунтуванню вчення про єдиний план будови, був еволюціоністом. Свої еволюційні погляди він розвивав головним чином у працях, що стосуються великих юрських плазунів — телеозаврів, викопні рештки яких були тоді знайдені у Франції. Жоффруа Сент-Ілер вказував у цих працях на ймовірність еволюційного походження сучасних гавіалів від телеозаврів і розбирав у цьому зв'язку більш загальне питання про причини, які можуть викликати еволюцію. Спеціально цьому питанню він пізніше присвячував «Мемуар про вплив навколишнього світу на зміну форм тварин» (1831).

Основною причиною еволюції Жоффруа Сент-Ілер вважав вплив умов середовища, що змінюються. Проте він не згоден з Ламарком, що зовнішні умови викликають зміни у будові організмів через зміну навичок і вправляння та невправляння органів. Погляди на причини еволюції Жоффруа Сент-Ілера набагато ближчі до уявлень Бюффона. На його думку, зміна видів відбувається внаслідок безпосереднього впливу зовнішніх умов, причому сам організм відіграє суто пасивну роль. «Навколишнє середовище,— писав він,— всемогутнє в зміні форм організмів. Зміна їх буває нестійкою, якщо йдеться про проміжок у декілька років. Але припусти замість цих декількох років декілька століть, і тоді зміна органічних форм буде глибокою і зробиться стійкішою».

Особливо великого значення Жоффруа Сент-Ілер надавав змінам у хімічному складі атмосфери. Крім таких повільних, поступових змін видів під впливом зовнішніх умов, Жоффруа Сент-Ілер припускав і можливість й іншого способу еволюції. Вивчаючи потворства, він стикався з випадками раптової зміни форми організму внаслідок порушень нормального ходу ембріогенезу і дійшов висновку, що подібне може бути і в еволюції. Так, наприклад, перші птахи могли з'явитися безпосередньо з яєць плазунів, які зазнали різкої зміни в своєму розвитку.

Дуже цікаві думки Жоффруа Сент-Ілера щодо вимирання видів тварин у минулі геологічні епохи. З цього питання тоді були поширені дві різні, але однаково неправильні погляди. Бюффон і Ламарк взагалі заперечували вимирання видів, за винятком знищених людиною. На їх думку, тепер на Землі живуть нащадки (часто сильно змінені) усіх раніше наявних видів. Інші вчені, і серед них насамперед Кюв'є (котрий описав багато викопних форм, які дуже відрізнялися від сучасних), твер дили, що давні види вимерли внаслідок грандіозних катастроф, які час від часу потрясали нашою планетою і знищували все живе на величезних ділянках земної поверхні або навіть на всій Землі.

Жоффруа Сент-Ілер дотримувався набагато правильніших поглядів. Говорячи про те, що зовнішні впливи зумовлюють зміни в будові живих істот, він продовжував: «Ці зміни, сприятливі чи згубні, успадковуються і впливають на всю решту організації тварини. Коли вони викликають шкідливі наслідки, тварини, що проявляють їх, вимирають і замінюються дещо іншою формою, зміненою стосовно до нового середовища».

Сформульована тут думка, що виживання чи вимирання видів визначаються пристосувальним чи непристосувальним характером спадкових змін, досить близька до уявлень, розвинутих пізніше Дарвіном, хоча основний принцип Дарвіна — боротьба за існування та природний добір — у Жоффруа Сент-Ілера відсутній. У всякому разі, Жоффруа Сент-Ілер припускав можливість вимирання видів без будь-яких катастроф.

Слід, проте, зазначити, що еволюційні погляди Жоффруа Сент-Ілера не позбавлені помилок. Найнеправильнішим у його концепції є пояснення причин єдності плану будови. Він не розумів, що план будови, властивий кожній великій групі тварин, сам є наслідком еволюції, що план цей створюється в процесі історичного формування даної групи. Для нього план будови щось зовсім незмінне, послане з неба; єдність цього плану він пояснював «єдністю творчого задуму». Отже, Жоффруа Сент-Ілер дає метафізичне й ідеалістичне трактування єдності плану будови тварин.

З цього хибного трактування, яке не припускає еволюції плану будови, випливає й інша серйозна помилка Жоффруа Сент-Ілера — його впевненість, що існує тільки один такий план, властивий усім без винятку зоологічним групам. Він вважав, що цей план особливо яскраво виражений у хребетних, котрі є, так би мовити, найтиповішими тваринами. Вище вже йшлося про те, до яких безглуздих наслідків приводили спроби Жоффруа Сент-Ілера «підігнати» організацію всіх тварин під план будови хребетних. Існує ряд спільних особливостей (клітинна будова, хімічний склад і фізично-хімічні властивості протоплазми тощо), які поєднують все живе, але, як уже зазначалося, ці особливості ще не були тоді відомі; те ж, що він розумів під планом будови (взаємне розташування різних систем органів), дуже відмінне у різних великих груп тварин, і говорити в цьому розумінні про єдність плану можна тільки стосовно до представників одного якогось типу. Саме цим шляхом пішов Кюв'є, ідейний противник Жоффруа Сент-Ілера.

Порівняльно-анатомічні праці Кюв'є та його вчення про типи. Жорж Кюв'є (1769—1832) почав наукову діяльність з вивчення морських безхребетних — ньому він присвячував своє дозвілля, коли був учителем, у Нормандії. Блискучі здібності, виявлені ним у цих ранніх працях, привернули увагу Жоффруа Сент-Ілера, на запрошення якого Кюв'є переїхав до Парижа. Тут він швидко висунувся, незабаром став професором у Музеї природничої історії, а потім секретарем Академії наук. Надзвичайно ретельний у своїх дослідженнях, неабияк працездатний, Кюв'є створив низку класичних праць з порівняльної анатомії та палеонтології, які принесли йому велику славу й поставили на перше місце серед сучасних йому зоологів. Якщо до цього додати, що він користувався прихильністю Наполеона, яка сприяла блискучій службовій кар'єрі, внаслідок чого він займав ряд високих постів, то стане зрозумілим той величезний вплив, який зробив Кюв'є на біологів першої половини XlX ст.

Основним завданням зоології Кюв'є вважав опис і класифікацію тварин; він виступав проти великих теоретичних побудов у цій галузі, до яких був схильний Жоффруа Сент-Ілер, і наполягав на необхідності обмежуватися лише нагромадженнями фактів та їх систематизацією. Подібно до Ліннея, Кюв'є вважав ідеалом встановлення природної системи організмів. Найважливішою умовою при цьому є застосування відповідного методу. «Якщо метод добрий,— говорив Кюв'є,— він не обмежується наданням назви..Коли підрозділи встановлені не довільно, а грунтуються на справді основних відношеннях, на істотних властивостях організмів, метод є найнадійнішим для зведення усіх, цих організмів до загальних законів». При цьому Кюв'є цілком відкидав як основу для класифікації ембріональні ознаки (що так широко використовуються сучасною біологією), а також ознаки фізіологічні, і пропонував будувати зоологічну систему тільки на даних порівняльної анатомії.

Оцінюючи різні анатомічні - ознаки, Кюв'є дійшов висновку, що не всі вони мають однакове значення для встановлення природних груп тварин. «Є,— писав він,— такі особливості організації, якими виключаються інші; є, навпаки, такі, які їх обумовлюють; коли відомі ті й ті риси організму, можна встановити, котрі з них співіснують одні з одними і котрі несумісні; основні частини, властивості та риси, які пов'язані з іншими найбільшою кількістю цих відношень співіснування та несумісності, іншими словами, які найпомітніше впливають на організм, називаються ознаками важливими, ознаками панівними; решта є ознаками підпорядкованими; існують в цьому відношенні різні ступені».

Ці положення Кюв'є винятково важливі. По-перше, тут бачимо принцип підпорядкованості ознак. До Кюв'є ніхто не дав чіткого формування цього принципу і класифікація тварин провадилась, головним чином, на підставі їх зовнішніх, легко помітних особливостей; чимало їх було другорядними за значенням, що приводило до штучності розробленої таким чином зоологічної системи. Те, що Кюв'є запропонував використати у систематиці передусім найважливіші, анатомічні ознаки, дало змогу йому закласти міцну основу природної системи тварин.

По-друге, у поданій цитаті висунуто ще один важливий принцип — принцип співвідношення частин, або, як його називають тепер, принцип кореляції. В іншому місці Кюв'є формулює цей принцип дещо інакше: «Будь-яка організована істота утворює щось ціле, єдину та замкнуту систему, частини якої відповідають одна одній та сприяють шляхом взаємного впливу одній кінцевій меті. Жодна з цих частин не може змінитися без того, щоб не змінилися інші, і, отже, кожна з них, узята окремо, вказує та визначає усі інші».

Це уявлення про тісну взаємозалежність усіх частин організму частково висловлював і Жоффруа Сент-Ілер (пригадаймо його принцип рівноваги органів), але в Кюв'є це положення набагато докладніше розроблене і підтверджене численними фактами. Широке використання принципу кореляції не тільки сприяло успіху порівняльно-анатомічних праць Кюв'є, але виявилось надзвичайно плідним в галузі палеонтології, де він, керуючись ним, у багатьох випадках вдало відновлював зовнішній вигляд вимерлої тварини за окремими її частинами.

Слід, проте, відзначити, що розуміння кореляції в Кюв'є не було вільне від деяких серйозних вад. Виходячи з метафізичних поглядів на організм, котрих Кюв'є дотримувався, він не міг зрозуміти справжніх причин взаємозалежності органів; природа кореляції, її глибокі закономірності з'ясовуються тільки при розгляді живої істоти як результату тривалого історичного процесу становлення, тобто еволюції. У цьому стосунку погляди Кюв'є на кореляцію поступаються перед поглядами Жоффруа Сент-Ілера, який пов'язував принцип рівноваги органів з ученням про гомології. Кюв'є обмежувався встановленням емпіричних фактів кореляції і вважав її виразом мудрості бога, який створив організми.

У ще яскравішій формі ідеалістичний підхід до природи виявився в третьому порівняльно-анатомічному принципі, висунутому Кюв'є, якого він назвав «принципом умов існування». Взаємозалежність органів тварини настільки складна, що встановити, як впливає зміна одного органа на інший при суто емпіричному вивченні кореляцій, часто неможливо. Кюв'є, що заперечував теоретичні міркування про природу кореляції, змушений був шукати інший вихід. Він знаходить його у твердженні: кожна тварина має тільки те, що їй необхідно для існування в даних умовах. Таким чином, «принцип умов існування» Кюв'є є чисто телеологічним. Це запозичений в Арістотеля принцип кінцевої мети, якому надано трохи іншу форму. Взагалі погляди Арістотеля дуже вплинули на Кюв'є, що відзначав і він сам.

Глибокі порівняльно-анатомічні знання Кюв'е, використання ним принципів підпорядкованості ознак і співвідношення частин дозволили йому створити набагато природнішу систему тварин, ніж це зробив Лінней. Особливо велику роль у подальшому розвитку зоології відіграло встановлення Кюв'є основних великих розділів тваринного світу, котрі він називав відділами, загальними, планами чи головними розгалуженнями і, які тепер відомі під назвою типів.

«Якщо розглянути царство тварин за принципами, тільки-но викладеними,— пише Кюв'є,— якщо відкинути в бік забобони відносно поділу, прийнятого раніше, якщо брати до уваги тільки організацію і природу тварин, а не розмір і корисність їх, не обсяг наших знань про них та інші випадкові обставини, ми знайдемо, що існують чотири головні форми, чотири загальні плани, за якими, очевидно, були утворені всі тварини. Подальші підрозділи основних форм, яку б назву їм не давали натуралісти, є лише легкими змінами, котрі спираються на розвиток чи додавання деяких частин і нічого не змінюють у сутності плану».

Чотири типи, що їх Кюв'є розрізняв насамперед за особливостями будови нервової системи, котрій він надавав великого значення,— це хребетні, м'якотілі, членисті та променисті.

Зоологічна система Кюв’є

І відділ. Хребетні.

1 клас. Ссавці

2 клас. Птахи.

3 клас. Гади.

4 клас. Риби

ІІ відділ. М’якотілі

1 клас.Головоногі.

2 клас. Черевоногі.

3 клас. Крилоногі.

4 клас. Безголові.

ІІІвідділ. Членисті

1 клас. Кільчасті

2 клас. Ракоподібні

3 клас. Павукоподібні

4 клас. Комахи

IV відділ. Променисті

1 клас. Голкошкірі.

2 клас. Кишкові

3 клас. Поліпи

4 клас. Інфузорії

Хоча деякі з них є збірними і тепер розбиті на ряд типів (це особливо стосується останнього типу — променистих, куди Кюв'є включив багато груп, тоді ще мало вивчених), все-таки слід відзначити, що запропонований ним поділ є великим кроком уперед у створенні природної системи, порівняно з тим, що мала зоологія до нього.

Нагадаємо, що в Ліннея різні класи хребетних зовсім не поєднувалися, а всі безхребетні поділялись на два класи — комах і черв'яків. Система Кюв'є має переваги навіть порівняно з системою Ламарка, яка звичайно досконаліша за систему тварин Ліннея, оскільки типи Кюв'є набагато природніші, ніж чимало великих розділів («ступенів організації») системи Ламарка. Бессумнівно, між іншим, що Кюв'є, будуючи свою систему, багато в чому спирався на систему Ламарка.

Палеонтологічні праці Кюв'є та його погляди на вид. Якщо Кюв'є поділяє з Віком Д'Азіром та Жоффруа Сент-Ілером честь вважатися одним із фундаторів сучасної порівняльної анатомії хребетних, то вже заслуга заснування наукової палеонтології належить тільки йому. Щоправда, на початок XIX ст. нагромадився уже доволі значний палеонтологічний матеріал, але Кюв'є надзвичайно розширив його, розробив основні методи палеонтологічних досліджень і зробив перші великі узагальнення у цій галузі.

Кюв'є працював головним чином у галузі палеонтології хребетних, причому особливо прославився описом ряду великих мезозойських плазунів (мегалозаврів, іхтіозаврів, плезіозаврів, птеродактилів тощо) і третинних ссавців (палеотеріїв, аноплотеріїв, антракотеріїв та ін.). Блискуче знання анатомії і широке застосування вчення про кореляцію дали Кюв'є можливість у ряді випадків відновлювати зовнішній вигляд викопної тварини за небагатьма вцілілими кістками. Правильність деяких з цих реконструкцій була підтверджена ще за життя Кюв'є знахідками кістяків, які краще збереглися, що послужило вдячною ілюстрацією цінності використаних ним методів і надовго зробила незаперечним його авторитет у палеонтології (хоча пізніші відкриття показали, що не всі реконструкції Кюв'є були вдалими).

Важливе значення має те, що Кюв'є встановив явище зміни фаун у минулі геологічні епохи. Порівнюючи скам'янілості, знайдені в різних нашаруваннях земної кори, він виявив, що тваринні світи, які населяли землю тоді, коли утворювалися різні шари, дуже відрізнялися один від одного. Так, наприклад, у вапняках і сланцях Юрського кряжа було відкрито цілий світ різноманітних плазунів, багато з яких досягали величезного розміру, але там зовсім не було кісток ссавців. У пізніших гіпсових відкладах Монмартрського горба (Париж) залишки цих плазунів уже не знайшли, проте тут виявили велику кількість скам'янілих кісток багатьох своєрідних наземних ссавців, що належали до родин і родів, які тепер не зустрічаються на Землі (палеотерії, аноплотерії, ксифодони та ін.). Нарешті, в ще пізніших поверхневих наносах переважають залишки ссавців (мастодонти, слони, коні, леви, гієни тощо), котрі ближчі до сучасних, але здебільшого належать усе-таки до вимерлих видів.

Проаналізувавши весь доступний йому палеонтологічний матеріал, Кюв'є дійшов висновку, що фауни, які змінювали одна одну за минулих геологічних епох, зовсім чи майже зовсім різні. Тепер ми в світлі незрівнянно більшої кількості фактів знаємо, що це не зовсім так: поряд з відмінностями є й численні переходи, що пов'язують минулі фауни одну з одною. Проте основне відкриття Кюв'є — зміна фаун протягом геологічної історії Землі — має, звичайно, величезне значення.

Кюв'є не тільки виявив відмінності в тваринному світі минулих епох, але дійшов цілком правильної думки, що різні великі групи тварин з'явилися на Землі послідовно, причому складніше організовані виникли пізніше примітивніших. Виклавши порядок, за яким трапляються викопні, Кюв'є зазначав: «Отже, є підстави припускати, що черепашки та риби не існували в епоху утворення первісних порід; так само слід думати, що чотириногі яйцеродні (тобто земноводяні і плазуни.— C. Г.) виникли разом з рибами, з початку того часу, коли відкладались вторинні шари, тоді як наземні ссавці з'явились, принаймні у значній кількості, набагато пізніше».

Здавалося б, що ці узагальнення, зроблені Кюв'є, мали наштовхнути його на уявлення про поступовий розвиток тваринного світу. Проте думка про еволюцію була глибоко ворожа його метафізичному світогляду. Подібно до багатьох своїх попередників, Кюв'є заперечував усяку можливість розвитку. Він різко негативно, ставився до еволюційних поглядів Ламарка, висміював їх як безгрунтовну та шкідливу «метафізику». Навіть в ембріології він дотримувався преформістських поглядів, за якими розвиток зародка є не що інше, як ріст попереднього зачатка, котрий має всі основні ознаки дорослого організму. Ці метафізичні положення, обстоювані Кюв'є, випливали зі світогляду, що був тоді панівним у правлячих колах Франції, до яких він належав.

На початку XIX ст. у Франції дедалі більше посилювалася реакція. Буржуазія, завоювавши внаслідок революції панівне становище, була водночас налякана пробудженням «четвертого стану» — пролетаріату. Вона прагнула назавжди зміцнити досягнуте становище, боялася подальших революційних змін, шукала опору в релігії, метафізичні догмати·якої, що утверджували непохитність усього в світі, мали вселити експлуатованим класам думку про марність боротьби за нову перебудову суспільних відносин.

Кюв'е, що посідав становище великого чиновника і дуже дорожив прихильністю двору, цілком стояв на позиціях цієї реакційної ідеології. Отож зрозуміло, що він, цураючись всякої думки про розвиток, не міг дати єдино правильного еволюційного пояснення й відкритому ним явищу зміни викопних фаун, а натомість підтримував і розвивав теорію катастроф, за допомогою якої він прагнув узгодити виявлені ним палеонтологічні факти з ученням про незмінність видів.

Сутність цієї теорії зводилась до припущення, що різні частини земної поверхні в минулому зазнавали грандіозних катастроф — різких змін клімату, раптових опускань суші та підіймань морського дна тощо. Наслідками таких катастроф було знищення всіх тварин у даному районі. У подальшому він заселявся зовсім іншою фауною, що складалась із тварин, які мігрували туди з інших територій.

У творі «Міркування про перевороти на поверхні земної кулі», що було своєрідною передмовою до його основної палеонтологічної праці «Дослідження про викопні кістки», Кюв'є пояснював свою теорію катастроф таким прикладом: «Припустимо, наприклад, що величезне вторгнення моря покриває континент Нової Голландії (тобто Австралії — C. Г.) масами піску та інших уламків; ці маси поховають трупи кенгуру, вомбатів, сумчастих куниць, сумчастих борсуків, літаючих кускусів, ехидн і качкодзьобів та зовсім знищать види всіх цих родів, оскільки жоден з них не існує тепер в інших країнах.

Нехай ця сама катастрофа осушить маленькі розгалужені проливи, які відокремлюють Нову Голландію від континента· Азії, тоді вона відкриє шлях слонам, носорогам, буйволам, коням, верблюдам, тиграм та всім іншим азіатським чотириногим, котрі заселяють землю, де вони раніше не були відомі. Якщо потім натураліст, добре вивчивши усю цю живу природу, надумає дослідити землю, на якій вони живуть, то він знайде залишки зовсім інших тварин.

Те, чим у нашому припущенні є Нова Голландія, становлять собою в дійсності Європа, Сибір і більша частина Америки; і, можливо, коли-небудь, як вивчать інші країни й саму Нову Голландію, то знайдуть, що всі вони зазнали подібних переворотів, я готовий сказати — взаємного обміну своїми витворами. Справді, продовжимо наше припущення далі: після переходу , азіатських тварин до Нової Голландії припустима другий переворот, який зруйнував би Азію, їх первісну батьківщину; тим дослідникам, що спостерігали б їх у Новій Голландії, було б так само важко розв'язати питання, звідки вони з'явилися, як і нам тепер у питанні про походження наших видів».

Кюв'є не тільки сформулював теорію катастроф, але й намагався довести, що такі катастрофи справді були. Зокрема, він вважав, що знахідки в замерзлому грунті Сибіру трупів мамонтів і шерстистих носорогів, котрі добре збереглися, вказують на раптове різке охолодження клімату, внаслідок чого й загинули всі тварини. При цьому Кюв'е помилково розглядав їх як представників фауни теплих країн, грунтуючись на зовнішній схожості з сучасними слонами та носорогами, які мешкають у тропіках. Тепер відомо, що знайдені в Сибіру мамонти та носороги були тваринами, пристосованими до життя в холодному кліматі, так що це міркування Кюв'є втрачає своє значення. Подальші геологічні дослідження, про які йтиметься далі, показали, що раптові катастрофи взагалі не відігравали будь-якої значної ролі в історії земної кори і змінювалась вона загалом дуже повільно й поступово.

Кюв'є часто приписували думку, що відновлення тваринного світу після кожної з таких катастроф, які він допускав, відбувалося шляхом особливого творчого акту. Як видно з вищенаведеного висловлювання, це неправильно. Відмінності ,фаун різних геологічних періодів Кюв'є пояснював не багаторазовими творіннями, а вторгненням нових тваринних видів, що з'являлися з невідомих віддалених країн. Проте в його творах є і думка про неодночасне виникнення різних великих зоологічних груп — нагадаємо його міркування про послідовність появи їх на Землі. Ця думка була, разом з ученням про катастрофи, сприйнята й доведена до логічного кінця його учнями, і саме їхні погляди помилково приписувалися Кюв'є.

Так, наприклад, один із них Альсід Дессалінь-Д'Орбіньї (1802—1857) — твердив, за час існування життя на Землі сталося 27 катастроф під час яких усе живе загинуло, і після кожної катастрофи органічний світ заново, але вже в інших форма виникав внаслідок окремого акту творіння.

Як вже зазначалося, теорія катастроф була до Кюв'є засобом узгодження його палеонтологічних відкриттів з упевненістю у незмінності видів. Це особливо яскраво виразилося в таких його словах: «Немає ніякі доказів, що всі відмінності, які спостерігаються теж між живими істотами, зумовлені також зовнішніми обставинами. Все, що можна сказати з нього приводу, потетичне, а досвід, навпаки, очевидно, вказує, що теперішньому стані земної кулі різновидності обмежена досить тісними рамками і, наскільки можна проникну у давнину, ми бачимо, що ці рамки залишаються такі ми самими, як сьогодні. Тому слід прийняти певні форми, котрі відтворюються від початку речей, не переходячи межі цих рамок, і всі істоти, що належать до кожної такої форми, називаються видом. Різновидності є випадковими підрозділами виду».

Суперечка між Жоффруа Сент-Ілером та Кюв'є. З поданого вище бачимо, наскільки відрізняються погляди Жоффруа Сент-Ілера і Кюв'е. Перший був схильні до широких теоретичних узагальнень у галузі зоології та найважливішим з них вважав ідею єдності плану будови всіх тварин; на основі цієї ідеї він дійшов до певних еволюційних уявлень. Другий, навпаки, скептично ставився до теоретизування; грунтуючись на порівняльних анатомічних фактах, він стверджував неможливість зведення будови усіх тварин до одного плану і був переконаним прихильником учення про незмінність видів, дивно, що ці два найвидатніші зоологи свого часу перейшли врешті-решт до відкритого зіткнення, що знайшов свій вираз у відомій суперечці, яка почалася 1830 р. в стінах Паризької академії наук і тривала усно та в пресі до смерті Кюв'є в 1832 р.

Приводом до суперечки була доповідь, зроблена Жоффруа Сент-Ілером про праці двох його учнів, які займалися анатомією головоногих молюсків. Йдучи думкою Жоффруа Сент-Ілера про єдність плану будови всіх тварин, вони намагалися звести організацію головоногих молюсків до плану будови хребетних. Для цього вони припустили, що головоногий молюск — це хребетна тварина, яка перегнулася навпіл на спинний бік, завдяки чому обидва отвори травного каналу — ротовий та анальний, а також усі кінцівки виявились розташованими на одному кінці тіла (див. мал. на стор. 144).·Вся ця вкрай штучна побудова з багатьма грубими анатомічними натяжками була цілком у дусі гіпотетичних конструкцій Жоффруа Сент-Ілера (пригадаймо його власні праці, де він прагнув довести, що комахи — це хребетні, які ходять на спині).

Кюв'е, погляди якого Жоффруа Сент-Ілер зачепив у своїй доповіді, виступив з різким запереченням. Ретельно проаналізувавши з фактичного боку докази Жоффруа Сент-Ілера, він переконливо показав, що про єдність анатомічного плану будови головоногих молюсків та хребетних не може бути й мови, що схожість у розташуванні органів цих двох зоологічних груп, про яку йдеться в доповіді, чисто поверхова. Разом з тим Кюв'є піддав гострій критиці і загальні положення вчення Жоффруа Сент-Ілера, на яких грунтувались праці його учнів.

Жоффруа Сент-Ілер відповідав, наполягаючи на своєму погляді, і суперечка, розпочавшись з часткового приводу, швидко набула глибокого теоретичного характеру. Хоча Кюв'є нападав головним чином на ідею Жоффруа Сент-Ілера про єдність плану будови, проте обидва супротивники розуміли, що по суті в основі суперечки більш загальне питання — про мінливість чи незмінність живих істот.

Суперечка ця викликала палку зацікавленість дослідників природи не тільки у Франції, але й за її межами. Переміг у ній, на думку сучасників, Кюв'є. Незважаючи на те, що Кюв'є захищав неправильне загальне положення про сталість видів, у суто анатомічних питаннях він спирався на точні, строго перевірені спостереження. Тим часом, Жоффруа Сент-Ілер, обстоюючи правильнішу концепцію, значною мірою еволюційну, оперував доволі туманними міркуваннями, слабо підкріплюючи їх фактами, і припустився, крім того, ряду серйозних похибок анатомічного характеру, котрі Кюв'є не загаявся викрити.

У цілому суперечка привела до негативних наслідків: більшість учених почала сприймати висловлювання на користь еволюції як необгрунтовані фантазії, і аж до появи праць Дарвіна кожний, хто виступав, навіть дужн обережно, проти вчення про незмінність видів, ризикував набути репутації несерйозного дослідника.

Висновки. Жоффруа Сент-Ілер, незважаючи на ряд серйозних недоліків його праць (ідеалістичие трактування єдності плану будови як чогось одвічного, помилкові спроби звести організацію усіх тварин до схеми організації хребетних, спрощені уявлення про механізм зміни видів навколишнім середовищем), зробив дуже багато для підготовлення перемоги еволюціонізму. Його вчення про аналогії (гомології) органів, правильне розуміння ним природи рудиментарних утворень, праці, присвячені потворствам,— усе це намітило шляхи, якими в подальшому скористався Дарвін, залучаючи порівняльно-анатомічні факти для обгрунтування своєї праці. Жоффруа Сент-Ілер відкрито відстоював положення про мінливість видів і робив це сміливіше й послідовніше, ніж будь-хто інший в період між Ламарком і Дарвіном.

Складнішим є питання про місце Кюв'є в історії еволюційного вчення. Як ми бачили, він був переконанним прихильником уявлення про незмінність видів, і його ідеалістичні та метафізичні погляди у цій галузі мав великий вплив на сучасників. Проте неправильно було б вважати, що значення праць Кюв'є було для історії еволюційної теорії лише негативним. Його праці із систематики (вчений про типи), порівняльної анатомії (принцип кореляції) та особливо палеонтології дали дужє цінний матеріал для становлення еволюційної ідеї. Позитивну роль відіграла й критика Кюв'є суто умоглядних побудов натурфілософів, хоча разом з тим його заклики цілком відмовитись від теоретизування несприятливо вплинули на сучасних йому дослідників.