Перші спроби створення еволюційної теорії в сучасному розумінні цього поняття належать до порівняно пізнього часу, до кінця XVIII та початку XIX ct. Але вже в далекій давнині ми знаходимо біологічні ідеї, що відіграли велику роль в її розвитку.

Насамперед звернемося до давньогрецьких мислителів. Значення грецької філософії у розвитку природознавства взагалі надзвичайно велике. Характеризуючи її, Ф. Енгельс писав: «Тут діалектичне мислення виступає ще в первісній простоті... У греків — саме тому, що вони ще не дійшли до розчленування, до аналізу природи,— природа ще розглядається загалом, як одне ціле. Загальний зв'язок явищ природи не доводиться в подробицях: він є для греків результатом, безпосереднього споглядання. У цьому хиба грецької філософії, через яку вона повинна була згодом поступитися місцем перед іншими поглядами. Але в цьому ж полягає і її перевага над усіма її пізнішими метафізичними противниками. Якщо метафізика права щодо греків у подробицях, то в цілому греки мають рацію щодо метафізики. Це одна з причин, які примушують нас все знов і знов повертатись у філософії, як і в багатьох інших галузях, до досягнень того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечила йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жоден інший народ. Другою ж причиною є те, що в різноманітних формах грецької філософії вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів. Через це і теоретичне природознавство, якщо воно хоче простежити історію виникнення і розвитку своїх теперішніх загальних положень, змушене повертатись до греків».

Причини розквіту науки у Стародавній Греції. Причини, з яких наука в Стародавній Греції досягла такої висоти — особливо дивовижної порівняно з подальшим занепадом у період середньовіччя,— полягають у ряді історичних та соціальних умов. Спосіб виробництва, що виник у Греції при переході від родового безкласового суспільства до рабовласницького ладу, спочатку сприяв розвиткові продуктивних сил, утворенню міст, розквіту торгівлі. Греція мала ряд колоній, сполучення з якими відбувалося тільки морськими шляхами, а велика роль цих колоній в економіці та політиці Стародавньої Греції зумовлювала посилений розвиток мореплавства. Це в свою чергу надзвичайно вплинуло на розвиток всієї цивілізації в Греції, зокрема науки.

У численних подорожах греки познайомилися з природними умовами, рослинами й тваринами порівняно віддалених країн, що вплинуло на розвиток географії. Паралельно з цим у Грецію проникали зародки науки з Єгипту та Сходу. Саме їх і ввібрала стародавня грецька цивілізація та використала при побудові власних філософських систем. Мореплавство зумовлювало розвиток астрономії, оскільки тогочасні мореплавці могли орієнтуватися тільки по зорях. Астрономія ж вимагала розвитку математики, кораблебудування та будівельна справа, що були в Греції на високому рівні, також потребували певного обсягу знань з математики й механіки, особливо в колоніях, де нестача рабів, які в метрополії були основною робочою силою, зумовлювала необхідність конструювання та застосування різних допоміжних механізмів.

Усі ці умови привели до того, що спочатку з чисто практичних міркувань, а потім поступово і для створення теорії, греки дедалі більше розробляли питання природознавства. Ми зупинимося лише на працях тих мислителів, погляди яких мають найбільше значення для історії еволюційного вчення.

Перші натурфілософи. Найраніший період, грецької науки відзначається спробами замінити міфи науковим поясненням природи. Першим мислителем, про якого до нас дійшли відомості, був Фалес ( бл. 624-547 до н. е.). У його вченні цікаве уявлення про те, що всі живі істоти, які живуть на Землі, виникли з води. Тут ми вперше стикаємося з твердженнями; життя не є чимось одвічним, споконвічним, а виникло в певний період; до того ж започаткування життя розглядається з матеріалістичних позицій. Думка про водне походження життя відіграла велику роль у розвитку біології. Неважко зрозуміти, чому саме вода привернула увагу Фалеса як така первісна стихія. Море грало величезну роль в усьому житті Греції, що створювало умови для виникнення цієї концепції походження життя.

Більш розроблена теорія походження життя дійшла до нас від Анаксімандра (бл. 610—547 до н.е.). Згідно з його вченням, Земля була спочатку рідкою, при поступовому підсиханні на ній почали з'являтися живі, істоти, причому першою виникла людина. Анаксімандр зупиняється у роздумі перед фактом, що людина в дитячому віці не здатна обслуговувати себе, самостійно задовольняти свої потреби. Йому здається, що якби людина з'явилася на землі відразу .в такому безпорадному віці, то загинула б, не маючи змоги забезпечити себе всім необхідним. Тому він будує додаткову гіпотезу, за якою людина і тварини зародились у морському мулі. Спочатку вони були вкриті своєрідною шкаралупою з· колючої луски, що тріскалась, нагріваючись на сонці та висихаючи. За іншими джерелами, Анаксімандр вважав, що людина зародилася всередині великих риб. Так чи інакше, але він уявляв собі, що в історії свого виникнення людина зазнала певного перетворення. Цікаво, що Анаксімандр надавав велику увагу раннім, стадіям розвитку організму, адже за ними, гадав він, можна скласти певні уявлення про його минулу історію — думка, яка відроджується лише через багато століть, уже в XIX.

Два учні Анаксімандра — Анаксімен (бл. 588 — бл. 525 до н. е.) та Ксенофан (VI – V ст. до н. е.) — вчили, що життя зароджується безпосередньо з неорганічної природи. На думку Анаксімена, життя з'явилося з первісного слизу, який утворився завдяки змішуванню землі та води, причому головну роль тут відігравало нагрівання цього слизу сонячним промінням. Ксенофан також вважав, що життя виникло з неживої матерії під впливом сонячного тепла.

Слід сказати і про погляди Ксенофана щодо викопних. Це був перший мислитель, який звернув увагу на скам'янілі рештки тварин та правильно витлумачив їх походження. Він вважав, що скам'янілості є рештками колишніх живих істот, зокрема морських тварин. Відтак він зробив висновок, що море колись вкривало всю планету і вода є тією першоосновою, з котрої потім з'явились Земля та всі живі істоти.

Так само, як і багато інших ідей давньогрецької філософії, ця думка про біологічне походження викопних та про можливість визначати за ними минуле нашої планети була забута й відродилася тільки - через багато століть.

Філософи-матеріалісти періоду розквіту Стародавньої Греції. Перший, кого слід згадати з плеяди мислителів, праці яких відіграли виняткову роль в історії грецького природознавства, є Геракліт (бл. 544 — бл. 470 до н. е.). Від творів цього філософа до нас дійшли тільки нечисленні уривки. Наукові погляди Геракліта мають дуже важливе значення, бо він перший ясно сформулював ряд положень діалектики. За вченням Геракліта, все у світі змінюється, все тече: «Ти не можеш двічі ступити ногою в один і той самий потік, бо й потік буде не той, і ти сам уже змінився». Це уявлення про безперервну зміну всього в природі, до того ж про зміну, в якій велику роль відіграє боротьба протилежностей, вплинуло на праці багатьох грецьких філософів, чиї погляди містили ряд концепцій, що відіграли велику роль у виникненні трансформізму.

На особливу увагу серед цієї групи грецьких філософів заслуговує - Емпедокл (бл.-420— бл. 430 до н. е.), котрого інколи називають батьком еволюційної ідеї. Це не зовсім правильно. Справжньої еволюційної ідеї у творах Емпедокла не було, але він, безперечно, висунув ряд цікавих думок про еволюцію.

За Емпедоклом, життя зародилося з неорганічної матерії, але живі істоти з'явилися на Землі не всі одразу, а поступово, причому спочатку виникли простіші форми — рослини, а потім з них складніші — тварини. Одначе процес утворення тварин був дуже тривалий, та й тепер, говорив Емпедокл, на Землі існує ще багато недосконалих форм.

Рослини дали початок не цілим тваринам, а розрізненим шматкам їх: на Землі блукали окремі частини тварин — голови без шиї, руки без плечей, очі без орбіт, і лише поступово під впливом кохання та дружби, що перемогла злість та ворожнечу, ці частини, ці розсіяні шматки-блукачі почали збиратися у випадкові сполучення та з'єднуватися одне з одним. Утворилося багато дивовижних істот — тварини з головою бика і тілом людини, дволикі створіння, незвичайні організми з безліччю рук та багато всяких інших химерних форм. Деякі з розрізнених шматків не знайшли собі партнерів і загинули. Більшість з цих первісно виниклих істот були потворами й вимерли внаслідок того, що були нежиттєздатними, не могли годуватися та розмножуватися. Вижило небагато, тільки ті, що випадково виявилися більш або менш гармонійно побудованими. Ці форми вже могли розмножуватися статевим шляхом. Ось так і була заселена Земля сучасним тваринним світом.

Викладена концепція Емпедокла, на перший погляд надміру фантастична, містить у собі деякі дуже важливі думки, чимало здогадів, які в подальшому виявилися цілком правильними. Передусім слід підкреслити положення про поступовий розвиток життя на Землі. Спочатку з'явилися примітивні організми, а потім внаслідок тривалого процесу утворення випадкових з'єднань виникли й досконаліші, вище організовані істоти. Слушні думки Емпедокла і про появу на Землі спочатку рослин, а вже потім — тварин, і про те, що нестатеве розмноження передувало статевому.

Найцікавішими для нас є уявлення Емпедокла про виникнення досконалості, пристосованості організмів до зовнішніх умов шляхом випадкового з'єднання розрізнених частин, про загибель дисгармонійних форм, що поступилися місцем досконалим. Тут, звичайно, немає ще справжнього еволюціонізму. Пристосовуваність, за Емпедоклом, не розвивається поступово; просто відбувається зміна різних випадково виниклих форм, з яких одні з самого початку були непристосованими, а інші — пристосованими. Але водночас тут наявна дуже важлива ідея про вимирання непристосованих форм та виживання пристосованих.

Крім цих основних біологічних положень, Емпедокл висунув низку інших, теж цікавих з погляду теорії еволюції. Так, наприклад, він розглядав весь органічний, світ як єдність, вважаючи, що всі живі істоти споріднені одна з одною. При цьому Емпедокл розумів, що й рослини також живі істоти. Він порівнював їх з тваринами і вважав, що можна провести аналогію між листям дерев та волоссям ссавців або пір'ям птахів. Він твердив, що тварини є нашими батьками, а це знову таки свідчить про його переконання в єдності всього органічного світу.

Заслуговують на увагу й думки Емпедокла про вплив тренування органів на їхню будову, зокрема про те, що сегментарна будова хребта є наслідком частого згинання. Нарешті, слід відзначити, що він перший зробив деякі важливі ембріологічні спостереження.

Висловлювання Емпедокла зіграли велику роль у розвитку античного природознавства, зокрема біологічних поглядів грецьких учених.

Ми ще неодноразово зустрінемося в різних мислителів з ідеями, які вони запозичили в Емпедокла.

Одним із найвизначніших філософів-матеріалістів Стародавньої Греції був Демокріт (бл. 460—370 до н. е.), котрий разом з Левкіппом (500 (?) —400 (?) до н. е.) заснував атомістичну теорію. За Демокрітом, усе в природі виникає внаслідок руху в порожнечі найменших частинок матерії — атомів. Усі форми організмів і вся гармонія природи є наслідком випадкового механічного з'єднання різноманітних атомів. Людина вийшла з мулу, але виникла вона також внаслідок зчеплення атомів, тобто в силу природних законів, властивих матерії.

Великим кроком уперед було те, що Демокріт звернув увагу на пристосованість до зовнішніх умов окремих органів тварин, тоді як Емпедокл говорив лише про пристосованість цілих організмів.

Філософ-матерїаліст Анаксагор (бл. 500 -428 до н. е.) мав погляди на походження життя та органічну доцільність, що дуже відрізнялися від поглядів Емпедокла і Демокріта. Він пояснював гармонію в природі, зокрема пристосованість живих організмів, дією особливого «світового розуму», що розглядається ним матеріалістично. Виникнення життя він не приписує якомусь творчому акту цього «світового розуму».

За вченням Анаксагора, «світовий розум» — особливо тонка форма матерії, що є причиною руху та носієм закономірностей, які керують Всесвітом. Усі мінерали, рослини й тварини існували від самого початку у вигляді найдрібніших зародків, змішаних у хаотичній масі. Цей хаос під дією «світового розуму» поступово упорядковувався. Спочатку хаос розділився на холодний туман і теплий ефір. З туману виникли вода, земля, мінерали. Зародки рослин з дощами потрапили на землю, де й проросли, започаткувавши земну рослинність. Зародки тварин запліднювалися теплим та вологим земним слизом і дали початок усім тваринам, причому останні завдяки дії «світового розуму» мали будову, пристосовану до навколишніх умов. Так само виникла й людина. Отже, Анаксагор заперечує випадковість у пристосованості, доцільності будови організмів та приписує їх зовнішній причині — «світовому розуму». Хоч останній і розглядається Анаксагором як особливий вид матерії, проте думка про зовнішню силу, що зумовлює досконалість будови організмів, мала вже ідеалістичний відтінок і пізніше посилено використовувалась ідеалістами.

Арістотель. Вершиною давньогрецької науки є праці Арістотеля (бл. 384—322 до н. е.). Найвизначніший філософ і природознавець давнини, надзвичайно працездатний і продуктивний вчений, Арістотель не тільки критично підсумував те, що було зроблено його попередниками, але своїми різнобічними дослідженнями рушив уперед чимало галузей знання. Він уперше поставив природознавство на наукову основу. Нам доведеться часто повертатися до поглядів Арістотеля, і ми побачимо, що цілі століття біологія розвивалася у світлі його вчення.

Сам учений так говорив про себе: «Я не знайшов підготовленої основи, прикладів для наслідування... Я зробив перший крок і через те крок малий, хоча здійснений з великими роздумами і тяжкою працею. На нього слід дивитися, як на перший крок, і судити з полегкістю. Якщо ви, мої читачі і слухачі моїх лекцій, вважаєте, що я зробив стільки, скільки по справедливості можна вимагати для початку порівняно з більш розвиненими галузями теорії, ви оціните досягнуте мною і пробачите те, що я залишив зробити іншим».

На відміну від поглядів філософів-матеріалістів, про яких уже йшлося, світогляд Арістотеля має дуалістичний характер. Вчений коливався між матеріалізмом та ідеалізмом, врешті-решт, як і будь-який дуаліст, схиляючись до останнього. Арістотель визнавав об'єктивне існування матерії. Але матерія для нього — це інертний матеріал, що перетворюється на певні речі лише під дією активного нематеріального начала — форми, яка є внутрішньою суттю речей. Хоча в своїх природничонаукових дослідженнях Арістотель набагато ближче стоїть до матеріалізму, ніж у творах, присвячених філософським та гуманітарним питанням, проте і в них добре видно дуалізм його поглядів.

Зокрема, дуалізм цей проявляється і в міркуваннях про світ живих істот. Арістотель добре знав ідеї грецьких матеріалістів, зокрема докладно розглядав погляди Емпедокла, але рішуче заперечував думку, що сліпий випадок міг створити Всесвіт та особливо організми, в яких, за Арістотелем, особливо ясно проявляється «божественна форма», або «кінцева (цільова) причина». Цією ідеєю «кінцевої причини» пройняті всі біологічні висловлювання Арістотеля. Всі прояви життя він передусім розглядає телеологічно («для чого?») і лише в другу чергу з погляду матеріальних причин, що їх викликають («через що?»).

Як ми побачимо нижче, в подальшій історії біології ідея нематеріальної «кінцевої причини» здебільшого протиставлялась ідеї еволюції. Хоча Арістотель і був поборником ідеї «кінцевої причини», проте його праці відіграли дуже велику роль у підготовці грунту для виникнення еволюціонізму. Особливо важливе висунене ним уявлення про ієрархію живих істот, за яким усі живі істоти можна розташувати в один поступовий ряд — від найпримітивніших до найскладніше організованих. У цьому ряду немає різких стрибків між нижчими та вищими організмами, а навпаки, спостерігаються переходи, безперервний зв'язок між тими й тими. Арістотель писав: «Природа поступово переходить від предметів неживих до тварин, так що через безперервність ховається межа їх. Бо за родиною неживих тіл йде насамперед родина рослин, і з них одна відрізняється від іншої тим, що здається більш причетною до життя, родина ж у цілому порівняно з іншими тілами здається майже живою, а порівняно з тваринами — неживою. Перехід від рослин до тварин безперервний...— адже стосовно деяких мешканців моря можна засумніватися, тварини це чи рослини».

Це уявлення Арістотеля про поступове підвищення організації живих істот через багато часу, вже у XVIII ст., було розвинуте у вченні про так звану «драбину істот», яке відіграло чималу роль у зародженні сучасної теорії еволюції. Проте слід підкреслити з усією певністю, що Арістотель, встановлюючи поступовість переходів від нижчих до вищих організмів, зовсім не припускав, ніби поява перших передувала появі других, а тим більше, ніби вищі форми живих істот походять від нижчих. В Арістотеля немає жодної думки про еволюцію. Для нього вищі та нижчі організми існують одночасно і, за його вченням про вічність світу, завжди існували у такому вигляді. Причину того, що одні живі істоти побудовані доцільніше, складніше, ніж інші, він бачить у тому різноманітному опорі, який чинить інертна матерія дії «кінцевої причини», що прагне привести все в світі до досконалості.

Найвище досягнення природи — людина. Тут «кінцева причина» найліпшим чином подолала інертність матерії, а тому людина є вінцем усього Всесвіту, У природознавстві Арістотеля людина посідає центральне місце і все розглядається з погляду користі або шкоди, завданих людині.

Ідея про ієрархію живих істот відбилася і в першій науковій класифікації тварин, яку дав Арістотель, спираючись головним чином на зібраний ним самим фактичний матеріал, а частково на праці раніших до­слідників (які він, проте, піддав суворому критичному аналізу), Арістотель в «Історії тварин» описав понад 500 різноманітних видів тварин, причому в цих описах є багато даних не тільки про їхню морфологію, але й анатомію, а почасти й фізіологію та ембріологію. На .основі цих даних вчений розмістив усіх відомих йому тварин у продуману ієрархічну систему. Значення її в подальшій історії біології надзвичайно велике — досить сказати, що вона майже без змін проіснувала до кінця XVI ст.

Усіх тварин Арістотель поділяє на дві великі групи, які відповідають сучасним хребетним та безхребетним (перших він називає тваринами «з кров'ю», других — «без крові», беручи за ознаку останньої червоний колір). Серед тварин «з кров'ю» він виділяє такі розділи, або «вищі роди»:

1) живородні чотириногі з волоссям (ссавці);

2) яйцеродні чотириногі зі щитками на шкірі (плазуни); Хоча змії не мають ніг, але правильно об'єднуються Арістотелем з іншими представниками даного класу.

3) яйцеродні двоногі з пір'ям (птахи);

4) живородні безногі, які дихають легенями (кити); Хоча ця група неправильно відокремлена від ссавців, зате слушно не об'єднана з рибами. Перше — помилка, якої припускалося багато біологів після Арістотеля.

5) яйцеродні (інколи живородні) безногі, що дихають жабрами (риби).

Тварини «без крові» поділяються Арістотелем на такі «вищі роди», або розділи:

6) м'якотілі, що мають ноги на голові (головоногі молюски);

7) м'якошкаралупні з великою кількістю ніг (ракоподібні);

8) м'якотілі безногі з черепашкою (молюски, крім головоногих);

9) комахи.

Поза «вищими родами» серед безхребетних Арістотель описує ряд тварин (медузи, актинії, морські зірки, губки), зближуючи їх, з одного боку, з молюсками, а з другого — з рослинами: ця штучна група в подальшому довгий час фігурувала під назвою зоофітів (тварино-рослин).

Крім цієї найважливішої ідеї про ієрархію живих істот, у працях Арістотеля міститься і ряд інших думок, що становлять великий інтерес з погляду історії еволюційної теорії. Насамперед слід відзначити його міркурвання щодо впливу зовнішніх умов, які перетворюють організм. У ряді місць він говорив про те, що різні ознаки тварин можуть змінюватися під впливом зовнішнього середовища. Так, наприклад, він звернув увагу на відміни тварин одного й того самого виду у різних географічних зонах; відзначав, що розміри ссавців, довжина їхніх вух, товщина волосяного покриву залежать від харчування, температури тощо.

Дуже важливий висунутий Арістотелем діалектичний принцип співвідношення частин організму. Всі частини організму він розглядав у взаємозв'язку та вказував на те, що зміна однієї частини викликає певні зміни інших. Так, наприклад, у ссавців, які мають роги, завжди бракує деяких зубів у верхній щелепі. Ці уявлення Арістотеля певною мірою передбачили вчення про кореляцію, розвинуте у XIX ст. Кюв'є та широко використане Дар віним.

Слід наголосити також на принципі аналогій в Арістотеля. Під аналогами він розумів частини тварин, різні за формою, але відповідні одна одній, що займають однакове місце в організмі (наприклад, волосся ссавців, пір'я птахів, щитки плазунів, луска риб). Вчення про аналоги давало основу для порівняння різноманітних тварин та в подальшому відіграло важливу роль у виникненні уявлення про кровну спорідненість організмів. Сам Арістотель широко застосовував порівняльний метод в анатомічних та фізіологічних дослідженнях і дійшов дим шляхом до важливих узагальнень про єдність плану будови почасти життєвих функцій у деяких зовні дуже різних тварин.

Ми розглянули лише ті біологічні погляди Арістотеля, які найбільше вплинули на розвиток еволюційної ідеї. Крім цього він зробив чимало інших дуже важливих біологічних відкриттів та узагальнень. Зазначимо, наприклад, що працею «Про виникнення тварин» Арістотель заклав основи ембріології. Він багато зробив для створення вчення про тканини, розглядав у своїх працях проблеми спадковості, потворства тощо. Скрізь, де Арістотель говорить про живу природу, видно, наскільки широко і глибоко вчений підходить до її вивчення.

Із учнів Арістотеля треба згадати Теофраста (372— 287 до н. е.). Він був першим великим ботаніком, з яким нам доводиться стикатися в історії біології. Подібно до того, як його вчитель написав «Історію тварин», Теофраст спробував створити «Історію рослин». У цій праці він описав чималу кількість рослинних форм та звернув увагу на їх лікувальні властивості і взагалі на значення для людини. Поряд з цим учений надавав неабияку увагу змінам, які відбуваються у рослин під впливом зовнішніх умов, відзначаючи велику роль клімату, вологості, грунту тощо.

Цікаво, що Теофраст підкреслював ряд ускладнень, з якими стикається теорія «кінцевої причини» Арістотеля, хоча сам був переконаним прихильником цієї ідеалістичної концепції. Теофраст зазначав, що в природі зовсім не все доцільне, трапляються явища наче б зовсім некорисні, як, наприклад, соски у самців ссавців, або навіть шкідливі, як надмірно розвинуті роги в оленів, котрі заважають їм під час руху в лісі. Про такі приклади дисгармонії Теофраст писав: «Вони численні, ці речі, що виходять з-під влади цільової настанови». Проте цілком у дусі Арістотеля він пояснював ці явища тим опором, який чинить інертна матерія нематеріальній формі або «кінцевій причині».

Філософи-матеріалісти періоду занепаду античного світу. Незважаючи на те, що під час занепаду Стародавньої Греції, пов'язаного з розпадом рабовласницького ладу, філософи більше цікавились питаннями етики, ніж вивченням природи, природознавство все-таки продовжувало розвиватися, особливо в колоніях Греції. У зв'язку з цими успіхами науки виникли деякі матеріалістичні філософські системи, з яких для нас особливо важлива філософія. Епікура (341—270 до н.е.). Епікур мав за головну свою мету боротьбу з надприродним тлумаченням природи, прагнув звести все в природі до дії матеріальних причин. Він заперечував вчення Арістотеля про божественну «кінцеву причину» і вбачав причину руху в самій матерії, у властивостях її атомів. У біологічних питаннях Епікур додержувався ідей, близьких до поглядів Емпедокла, тобто поділяв думку про появу внаслідок випадковості безлічі химерних істот та уявляв виникнення гармонійної будови сучасних організмів як наслідок загибелі всіх непристосованих форм.

З набагато більшою повнотою поді'ні біологічні погляди були розвинені послідовником Епікура Лукрецієм (бл. 99-—55 до н. е.). Хоча Лукрецій був римським мислителем, за своїми поглядами він настільки близький до грецьких філософів-матеріалістїв останнього періоду, що його праці доречно розглядати саме тут.

За вченням Лукреція, викладеним у поемі «Про природу речей», усі живі істоти походять із землі, причому спочатку з'явилися трави та чагарники. Як тіло чотириногих тварин і птахів спочатку вкривається шерстю та пухом, так і земля вкрилася рослинністю. Пізніше земля породила різноманітних тварин та людину. При цьому спершу утворилося безліч недосконалих, химерних форм, з яких вижили тільки ті, котрі мали здатність живитися та розмножуватися. Гармонія в природі могла виникнути лише випадково, а не внаслідок дії будь-якої нематеріальної вдосконалювальної сили. Не було жодного органу, який утворився б з певною метою. Нам не для того дано очі, щоб бачить, твердив Лукрецій, а ми бачимо тому, що в нас є очі. Отже, Лукрецій виступає як переконаний противник телеологічних поглядів Арістотеля.

Лукрецій не обмежувався твердженням про вимирання всіх потворних, нездатних до нормальної життєдіяльності форм з тих, що спочатку виникли на землі, але говорив .про вимирання й деяких життєздатних, проте не , досить пристосованих видів тварин. Він перший вказав на велику боротьбу за існування, що відбувається в природі, і підкреслив, що в цій боротьбі добре озброєння та інші властивості допомагають виживанню організмів. Він пише: «Тоді багато поколінь тварин мусили б загинути, якби не могли дати розмноженням нового приплоду.

Tі ж, що як ти бічиш, дихають тепер живлющим повітрям, завжди з ранньої юності бережуть і oпікають своїх нащадків, зберігаючи їх відвагою, хитрістю або проворністю. Також є багато інших, приручених нами для нашої користі і збережених під нашим захистом. ...Ті ж, яких природа обділила цими якостями, так щої вони не змогли самі прожити або не були чимось для нас корисні, внаслідок чого ми допускали їх годуватися, під нашим захистом, оберігаючи їх рід від небезпеки, ці поради діставалися в жертву іншим і тим приреченими, поки природа, нарешті, не привела їх до загибелі».

Ця думка про боротьбу за існування, вперше висловлена Лукрецієм, була геніально розвинена через дві тисячі років у працях Дарвіна.

Слід відзначити також уявлення Лукреція про минуле людства. Розвиваючи погляди давньогрецького драматурга Есхіла (525—456 до н. е.), Лукрецій змалював картини давнини, стверджуючи, що спочатку людина за своїм способом життя мало чим відрізнялася від тварин і лише поступово досягла сучасного стану.

Висновки. Давньогрецькі мислителі сформулювали ряд ідей, важливих з погляду історії еволюційного вчення. Насамперед ми знаходимо у них думку про те, що життя не завжди існувало, а виникло з неорганічної природи. Вони вказали.на певну послідовність появи різноманітних форм життя і на те, що раніше на землі існували організми, які не трапляються тепер. Грецькою наукою розвинута думка про єдність живих істот і про те, що всі вони розміщуються за рівнем своєї організації в безперервний ряд від нижчих організмів до вищих. Нарешті, у працях грецьких філософів є обидві концепції виникнення доцільності будови організмів, з якими нам доведеться стикатися протягом всієї історії біології: матеріалістична, за якою ця доцільність, що виникла випадково, є наслідком вимирання усіх негармонійних форм та ідеалістична (зумовленість органічної доцільності дією нематеріальної вдосконалювальної сили).

Хоча в жодного з античних мислителів ми не знаходимо поглядів, які можна було б назвати еволюціними та в їхніх працях міститься багато зачатків, з котрих виросли потім окремі положення еволюційної теорії.

Від лукреція до XVII ct.

Тепер розглянемо дуже тривалий історичний період; протягом якого зачатки еволюційної ідеї давньогрецьких, філософів не набули істотного розвитку. Навпаки, саме тоді поступово сформувався та зміцнів креаціонізм, тобто вчення про божественне творення видів та їх незмінність.

На початку цього періоду стався розпад рабовласницького ладу, через що антична наука занепала. Феодалізм, замінивши рабовласництво, зумовив подальший занепад науки, і лише на кінець зазначеного періоду, разом із зародженням капіталізму, вона почала швидко відроджуватися й розвиватися. У галузі біології це зумовило нагромадження величезного фактичного матеріалу, внаслідок чого створилися передумови для подальших узагальнень, на основі яких зародились еволюційні теорії нового часу.

Біологічні науки у Стародавньому Римі. Римляни, підкоривши Грецію, засвоїли її культурні цінності, зокрема й науку. Проте сприятливих умов для її розвитку в Римській державі не було. Величезні прибутки, одержувані панівними класами Риму від невтримного грабування завойованих країн та від великих земельних має­ків, не сприяли розвитку продуктивних сил. Невдоволення бідноти, грізні повстання рабів розхитували підвалини Римської держави. Для збереження своєї влади правлячі кола широко використовували релігію, підтримували всілякі містичні філософські вчення: Усе це негативно відбивалося на науці. Зокрема, з біологічних наук з'являється мало оригінальних праць, які б рухали вперед, теорію. Більшість римських учених, що торкалися в своїх працях біології, звертали увагу на вузько прикладні питання, пов'язані з практичними потребами сільського господарства та медицини. Проте серед природознавців Стародавнього Риму було декілька дослідників, праці яких не можна залишити поза увагою. Не повертаючись до Лукреція, котрий цілком примикав за своїми поглядами до грецьких філософів, зупинимося на діяльності двох визначних римських учених — Плінія Старшого та Галена.

Гай Секунд Пліній Старший (J23—79) не провадив самостійних наукових досліджень. Найголовніша його заслуга в тому, що він створив своєрідну енциклопедію античного природознавства, використавши всі доступні йому літературні джерела, більшість яких ми знаємо лише завдяки його «Природничій історії». Вона склаається з 37 книг і містить найрізноманітніші відомості з праць майже п'ятисот авторів.

У питаннях біології Пліній, безумовно, робить крок назад від того, що було досягнуто Арістотелем і Теофрастом. Так, наприклад, замість глибоко продуманої зоологічної системи Арістотеля, що грунтувалася на вивченні подібностей та відмінностей у будові тварин, Пліній поділяв усіх тварин на три великі групи за способом життя: суходільні, водяні та повітряні. Отож у кожній групі об'єднуються різнорідні організми. До того ж навіть і цей поділ зроблено непослідовно. Так, наприклад, вугри розглядаються разом із зміями, одночасно з комахами описуються гекони, які належать до плазунів. Літературні джерела використовуються Плінієм некритично, тому в «Природничій історії» трапляється величезна кількість різноманітних казок та анекдотів, чого немає в Арістотеля, який ретельно перевіряв, правдивість повідомлень своїх попередників і сучасників. Тут маємо опис крилатих коней, живородних птахів, всіляких драконів та чудовиськ, байки про мурашок-гігантів, що будують мурашник із золотого піску, про птахів, які провіщають найдрібніші події людського життя, тощо.

Проте поряд з байками Пліній подає і багато правильних зоологічних спостережень своїх попередників, а також сам висловлює деякі цікаві власні думки. Він знає, наприклад, що кажани вигодовують дітей молоком, що зозулі відкладають яйця в чужі гнізда, що самки риби викидають ікру у воду, а самці поливають її сім'яною рідиною, що раки-самітники ховаються у порожні черепашки молюсків, щоб знайти захист від ворогів. Пліній полемізує з твердженням деяких своїх сучасників про те, що риби не дихають, і зазначає, що в них можуть буті інші органи дихання, а не легені.

Погоджуючись з Арістотелем про відсутність крові (мається на увазі — червоної крові) у безхребетних, він писав що кров у них замінюється іншою рідиною. Обговорюючі питання спадковості, Плініі наводить приклади міжродової гібридизації, відзначаючи випадки повернення до ознак предків, пише про поєднанні ознак батьків у нащадків та про перевагу при цьому ознак одного з них. Він робить спробу порівняльного опису будови тварин, розбираючи морфологію та анатомію однієї й тієї самої частини тіла (наприклад голови) у представників різних груп. Цінними є зауваження Плінія стосовно ролі клімату в географічному розподілі тварин, явища регенерації та інших зоологічних питань.

Чимало місця у своїй «Природничій історії» Пліній надає ботаніці. Тут так само, як і в розділах з зоології, некритично переказується матеріал попередників, і правильні спостереження перемішані з помилковими твердженнями та нісенітницями.

Кількість описуваних Плінієм рослин досить великий (понад тисячу), проте класифікуються вони довільно (екзотичні, запашні, плодові тощо). Головна увага надається рослинам, що становлять інтерес для сільського господарства та медицини. Є ряд цікавих думок про вплив кліматичних умов та характеру грунту на розміри та урожайність рослин, про зв'язок між комахами та плодоношенням і навіть про боротьбу за існування між рослинами («дерева взаємно вбивають- одне одного своєю тінню, густотою листя або відбираючи одне в одного їжу»).

Незважаючи на компілятивний характер, праці Плінія становлять досить значне явище, засвідчуючи велику ерудицію їх автора та його незвичайну працелюбність. Значення їх ще збільшується через те, що протягом багатьох подальших століть були одним із небагатьох джерел, звідки черпалися знання про живу природу.

На відміну від праць Плінія, твори видатного римського лікаря і природодослідника Клавдія Галена (131 — бл. 211) грунтувалися передусім на власних спостереженнях та дослідах. Він здобув освіту в Греції і був добре знайомий з працями Арістотеля, вплив світогляду якого відчувається дуже виразно. Гален слушно вважається засновником анатомії та фізіології.

Розтинаючи трупи різних тварин, зокрема мавп, котрих він обрав за їх найбільшу подібність за будовою до людини, Гален зробив низку дуже важливих анатомічних відкриттів. Він цікавився також функціями різних органів і для з'ясування їх уперше застосував вівісекцію. Не перелічуючи усіх досягнень Галена, зазначимо, що він установив відмінності між сухожиллями та нервами, показав, що нерви виходять з головного та спинного мозку, виявив їх рухову та чуттєву функції, з'ясував, що кров є не тільки у венах, але й в артеріях.

Поряд з. відкриттям цих та багатьох інших анатомічних і фізіологічних фактів, Гален приходить да трьох важливих теоретичних узагальнень, які надалі зіграли, велику роль в історії виникнення еволюційного вчення. По-перше, порівнюючи внутрішню будову різних досліджуваних ним тварин, він констатує дивну схожість їх організації та робить висновок, що всі вони побудовані за одним планом. По-друге, відзначає наявність певних співвідношень між зовнішнім виглядом тварин та їх анатомічною будовою, тобто, висловлюючись сучасною мовою, встановлює існування морфологічних кореляцій. По-третє, підкреслює зв'язок між формою органів та їх функцією, вказуючи таким чином на пристосувальний характер будови живих істот, який він, проте, тлумачить ідеалістично, у дусі Арістотеля.

Середньовіччя. У III—V ст. Римська імперія переживає жорстоку кризу, що призвела до її розпаду. Криза ця зумовлена була відмиранням рабовласницького ладу, який характеризувався низькою продуктивністю праці. На зміну великим земельним маєткам приходять дрібні орендарські господарства. Господарство дедалі більше набуває натурального характеру, через що занепадає торгівля і роль міст. Римська держава розхитується численними повстаннями рабів, роздирається внутрішніми міжусобицями. Розпад її довершується наскоками варварських племен. На зміну рабовласницькому ладу приходит феодальний.

«Останні віки занепадаючої Римської імперії і саме завоювання її варварами зруйнували·дуже багато продуктивних сил; землеробство занепало, промисловість, за браком збуту, захиріла, торгівля завмерла або була насильно перервана, сільське і міське населення зменшилось». У вогні руйнованих міст загинули бібліотеки з багатими колекціями рукописів античних авторів. Наука занепала. Феодальний лад, в основі якого було сільське натуральне господарство, не сприяв відродженню науки. До цього треба додати гнітючий вплив церкви, яка грала велику роль протягом усього середньовіччя. Вона оголошувала грішним усяке знання, що не виходило з біблії, і жорстоко переслідувала будь-яку спробу вийти за межі церковних догматів.

Отож, протягом майже тисячоліття розвиток науки був загальмований і вона перебувала на дуже низькому рівні. Тільки дуже поступово, зі збільшенням ролі міст, розвитком промисловості та торгівлі, тобто виникненням умов, які готували перехід до капіталізму, становище науки змінювалося і вона змогла знову швидше рушити вперед.

Ясне уявлення про стан наук за середньовіччя, зокрема про низький рівень біологічних знань у середні віки, можуть дати книги, подібні до «Фізіолога» та «Бестріарія», котрі цілі століття були літературними джерелами, звідки брали відомості про живу природу.-

Згаданий «Фізіолог», що був досить поширений з III по XIII ст. та перекладений на багато мов, є збіркою байок про різних тварин, рослини та мінерали, переважно про згадуваних у біблії. Кількість описуваних форм мізерна: згадується лише близько 40 тварин, з яких чимало вигаданих (дракони, сатири, сирени тощо).

Опис обмежується поданням біблійних оповідей, інекдотів, почасти почерпнутих з біблій, та різних додатків містичного, символічного та моралізуючого характеру. Про пантеру, скажімо, говориться таке: вона строката, наївшись, спить три дні, просинається з ричанням і видихає такий приємний аромат, що всі інші тварини приходять до неї. Ось опис вигаданої тварини — казкового птаха фенікса з пір'ям із золота та коштовного каміння: він живе тисячу років, тому що не скуштував плодів з дерева пізнання, потім сам себе спалює і знову відроджується з попелу.

У VIII-VII ст., коли наука в Західній Європі перебувала ще в такому жалюгідному становищі, на Сході розквітла могутня арабська культура. Унаслідок переможних війн утворилась величезна арабська держава, що охоплювала Аравію, Іран, Вірменію, частину Індії, Сірію, Єгипет, Палестину, північне узбережжя Африки та Піренейський півострів. Розквіт торгівлі, мореплавства, міської ремісницької промисловості супроводжувався розвитком науки, яка за своїм рівнем набагато перевершувала тогочасну західноєвропейську.

У галузі біології арабські вчені не створили визначних оригінальних праць. Вони сприйняли наукову спадщину Арістотеля, Галена й інших грецьких та римських мислителів. Саме через арабів європейські вчені середньовіччя знову ознайомилися з найбільшими досягненнями античної науки. Особливо високо цінували східні вчені праці Арістотеля, що були їм відомі здебільшого за сірійськими перекладами. Серед арабських учених було декілька видатних послідовників та тлумачів великого грецького філософа. Зокрема, величезну роль відіграв виклад поглядів Арістотеля та Галена середньоазіатським філософом і ученим Ібн Сіною (латинізоване ім’я — Авіценна) (980—1037), а також коментарі до праць Арістотеля, складені одним з найвидатніших мислителів середньовіччя — іспанським арабом Ібн Рушдом (латинізоване ім'я — Аверроес) (1126— 1198).

Hаивищого рівня арабська культура досягла в Іспанії. Саме звідти починають проникати твори античних учених до Європи: перші переклади Арістотеля латинською мовою, що з'явилися всередині XIIст., були здійснені з арабської. Поступово увага до праць грецьких мислителів зростала, і вони набували дедалі більшого поширення. Знайомлення з ними відбувалося вже не тільки завдяки арабам, але й прямішим шляхом — через Візантію, куди представники західноєвропейських держав потрапляли під час хрестових походів.

Перші проблиски відродження наук. У XII—XIII ст. соціально-економічні умови в Європі значно змінились: розширюється торгівля, зростає промисловість, посилюється значення міст.

Усе це сприяло відродженню інтересу до наукових знань, наука поволі почала виходити з багатовікового заціпеніння. У багатьох монастирях, поряд з вивченням церковних книг, переписують і читають твори Арістотеля, Галена та їхніх арабських коментаторів. Крім церковних шкіл, з'являються світські; в Італії, Франції, Англії виникають перші університети. Щоправда, вчені ще майже не займаються спостереженням та дослідженням природи — наука має схоластичний характер і зводиться переважно до вивчення й тлумачення церковних писань та античних авторитетів. Так, наприклад, коли венеціанець Марко Поло (1254—1324) здійснив сімнадцятирічну подорож по Азії (від берегів Чорного моря до Пекіна та від Суматри до Алтаю) і досить точно описав чимало тварин (дикого коня, яка, слона, носорога, гірського барана, білого ведмедя, тигра, людиноподібних мавп тощо), його повідомлення були зустрінуті сучасниками дуже недовірливо, оскільки відрізнялись від даних Арістотеля..Проте в цей час уже виразно помітне прагнення хоча б частково емансипувати науку від богослів'я, причому кожен крок на шляху до такої емансипації здійснювався в гострій боротьбі з темним силами середньовіччя, насамперед з церквою, яка бул ще дуже сильна.

Вдячною ілюстрацією цих зрушень можуть бути праці одного з найвидатніших учених пізнього середньовіччя - Альберта Великого (Альберт фон Больштедт, бл. 1193— 1280). То була людина для свого часу надзвичайно ерудована, знайома і з творами античних мислителів, і з працями арабських учених, і з широкою церковною літературою. У своїх творах він приділяв велику увагу питанням природознавства, особливо зоології та ботаніки.

Основною заслугою Альберта Великого було широке використання ним учення Арістотеля, проте в його працях є і деякі самостійні спостереження, що стосуються головним чином тварин Північної Європи, невідомих грекам. Характерними є спроби Альберта відстояти правомірність наукового знання. Він дотримувався ідеї про двоїстий шлях пізнання: поряд з пізнанням світу через «божественне одкровення», виражене в церковних книжках, існує й інший шлях — дослідження природи за допомогою розуму, причому обидва ці шляхи взаємно один одного доповнюють. Учений користувався великою популярністю в Західній Європі і дуже сприяв розвиткові у своїх ручасників інтересу до питань природознавства.

Із ще більшою силою звучить заклик до наукового пізнання природи в іншого видатного мислителя XIII ст.— англійця Роджера Бекона (бл. 1214 — бл. 1292). Визначаючи заслуги Арістотеля та інших стародавніх учених, Бекон повстає проти ставлення до них як до незаперечних авторитетів. Праці стародавніх учених слід вивчати, говорив він, але не треба забувати, що автори їх могли багато в чому помилятися і знали зовсім не все. Справжнє наукове знання досягається спостереженням й особливо дослідженням.

Палке пропагування Роджером Беконом дослідного методу сприяло переходу від схоластики до вивчення самої природи, проте церква відреагувала на це з властивих їй позицій: учений був звинувачений у чаклунстві й провів 24 роки в ув'язненні.

Відхід від схоластики, який більше посилився в XIVст., відбиває розклад феодалізм. Натуральне господарство дедалі більше замінюється грошовим, зростає торгівля і промисловість, виникають могутні союзи торгових міст і міські республіки, влада католицької церкви занепадає. Капіталізм, що зароджується вимагає нагромадження дослідних знань, потрібних розвитку продуктивних сил.