Вчення Майє про раптові перетворення організмів.

Досить своєрідні уявлення про зміну видів тварин розвивав французький натураліст-аматор Майє де Бенуа (1656—1738), що був консулом в Італії та Єгипті. Ці уявлення викладено у виданій, посмертно книзі «Телліамед, або бесіди індійського філософа з французьким місіонером про зменшення, моря, утворення землі, походження людини і т. п.» (1749).

В основі вчення Майє — деякі зроблені ним палеонтологічні спостереження. Дотримуючись правильного (на той час ще зовсім не загальновизнаного) погляду, за яким скам'янілості, знаходжувані в Землі,— це залишки організмів, які жили раніше, Майє зазначав, що залишки морських тварин часто виявляють у місцях, розташованих на значній відстані від моря. Відтак він дійшов висновку, що раніше море вкривало всю Землю і лише потім поступово почало відступати, відкриваючи сушу. Майє був впевнений, що спочатку на Землі існували тільки морські тварини; потім деякі з них змушені були перейти до життя на суші, причому в процесі пристосування до нового способу життя вони дуже змінювались, причому надзвичайно швидко, протягом життя однієї особини.

Ось як, наприклад, описував Майє походження птахів, яких він виводить від летючих риб: «Траплялось досить часто, що летючі риби, переслідуючи або зазнаючи переслідувань у морі, захоплюючись погонею або спасаючись від смерті, чи, може, викинуті на берег за декілька кроків від моря хвилями, породженими бурею падали серед очерету чи трави, звідки потім вони могли спрямувати свій літ до моря, і в цьому стані вони набували здатності літати краще, ніж раніше. Іхні плавці, не обмивані більше морськими хвилями, розщепилися та покоробились під впливом сухості... Промені їх плавців відокремились один від одного, подовжилися і вкрились пір'ям... Шкіра цих тварин непомітно одягалась пухом того самого забарвлення, який був властивий їм раніше, і пух цей виріс. Маленькі плавці, що були у них під черевом і допомагали їм разом з великим] плавцями при пересуванні у морі, зробилися ногами почали служити для ходіння по землі... Дзьоб і шия одних, подовжились, в інших вкоротилися, те саме сталося і з рештою тіла, і риба виявилась птахом».

Отже, за Майє, усі види наземних тварин утворились шляхом раптового перетворення тварин — мешканців моря. Птахи походять від летючих риб, леви — від морських левів тощо. Навіть людина має предком «морську людину» — чоловіка русалки.

На користь можливості подібних раптових змін Майє наводить перетворення, що спостерігаються у життєвому циклі деяких тварин, наприклад, перетворення гусені на метелика. Він вигукує: «У тисячу разів важче було б повірити в можливості перетворення шовковика або гусені на метелика, ніж перетворення риби на птаха, якби перша метаморфоза не відбувалася щоденно на наших очах!».

У поглядах Майє, незважаючи на їх фантастичний характер, є сторони, варті уваги. Хоча він і не говорить про еволюцію у справжньому розумінні, але його уявлення про перетворення тварин були на той час передовими, оскільки різко суперечили панівному тоді метафізичному вченню про незмінність видів. Для характеристики того, наскільки сміливими були думки, висловлені Майє, цікаво вказати на способи, якими автор намагався убезпечити себе від нападків церковників — свої міркування він уклав у вуста індійського (тобто нехристиянського) мислителя, а свого імені у книзі не подав, зашифрувавши його в заголовку як анаграму (De Маіеllet — Телліамед). Але й у такому вигляді Майє не наважився випустити книгу — її було видано тільки через 13 років після його смерті, а доти вона поширювалася у численних списках.

Думки Майє про зміни організмів внаслідок дії навколишнього середовища, про появу нових навичок та про спадковість таких змін певною, мірою випередили погляди, невдовзі висловлені Бюффоном, а трохи пізніше — Ламарком.

Нарешті, цікаві міркування Майє про те, що зовсім не всі представники того чи іншого виду тварин, потрапляючи до нових умов, можуть змінитися такою мірою, як це необхідно для їх виживання, і що через це дуже багато особин гине. Говорячи про тих самих летючих риб, він, наприклад, стверджував: нехай сто мільйонів з них загинуло, не маючи змоги пристосуватися до середовища; для виникнення нового виду досить, щоб це вдалося двом. Тут ми бачимо в зародку думку про те, що пристосованість тварин виникає внаслідок виживання найпристосованіших — думка, яка через сто з лишком років була так геніально розвинута й обгрунтована Дарвіном.

Робіне, Бонне та вчення про «драбину істот». Ідеї Лейбніца про безперервність усього в природі мали багатьох прихильників серед природознавців і натурфілософів XVIII ст. і знайшли свій вияв, зокрема, у вченні про «драбину істот», яке на той час мало велику популярність. Вчення це не було еволюційне, проте, як ми побачимо, відіграло в подальшому велику роль у виникненні еволюційних теорій. Головними творцями цього вчення були Робіне та Бонне.

Жан Батіст Рене Робіне (1735—1820) належить до плеяди французьких матеріалістів, але в нього, метафізика була виражена дужче, ніж в інших філософів цієї групи, звідси й нерозуміння ним розвитку природи. На його думку, все в природі має чутливість і якісних відмін між неживими предметами, рослинами, тваринами та людиною у цьому відношенні немає — різниця зводиться лише до кількісних змін чутливості. «Відчуття набагато слабкіше,— писав Робіне,— коли ми спускаємося від людини до устриці... Ще тупішим буде відчуття рослини, а тим більше мінералу. Але ніщо не доводить, що в природі є істоти, зовсім позбавлені, відчуття». При цьому переходи між формами, що мають різну чутливість, поступові, так що всі вони становлять один безперервний ускладнюваний ряд. Найвище, до чого прагнула у своїй творчості природа,— це людина. Перш ніж природі вдалося створити людину, вона здійснила безліч спроб, дедалі більше наближаючись до цього ідеалу. Наслідками цих спроб, за Робіне, є всі мінерали, рослини та тварини. Докази цієї думки Робіне наївно шукає у каменях, що за своєю формою випадково нагадують різні органи людини, у листі, схожому на руку з пальцями, тощо. Хоча людина — найвищий витвір природи, твердив Робіне, але це не означає, що природа в майбутньому не може піти ще далі. Якщо вона створить гермафродитних людей, що «поєднають у собі силу Аполлона та красу Венери», то ці істоти, на думку Робіне, будуть досконаліші, ніж сучасні люди.

Набагато докладніше, ніж Робіне, розвивав думку про «драбину істот» швейцарський природодослідник Шарль Бонне (1720—1793). Бонне був визначним тогочасним натуралістом, уважним спостерігачем і чудовим експериментатором, що збагатив науку низкою відкриттів. Бонне довів існування партеногенетичного розмноження у попелиць, відкрив і вивчив безстатеве розмноження у поліхет, досліджував дихання у комах, будову стрічкових черв'яків, здатності до регенерації у черв'яків та амфібій (тритона й саламандри). Через хворобу очей він змушений був досить рано припинити дослідницьку роботу, і подальші його праці мали суто умоглядний характер. Найвідомішї з них — «Споглядання природи» (1764) та «Філософський палінгенез, або думки про минулий і майбутній стани живих істот» (1770). Саме тут Бонне і виклав своє вчення про «драбину істот». Основа та сама, що й у Робіне: запозичена у Лейбніца ідея про безперервність усього в природі. Проте ця думка трактується Бонне не матеріалістично; навпаки, він пов'язує її з різними богословськими міркуваннями.

За Бонне, все в світі становить один безперервний ланцюг, поза яким перебуває тільки бог. Мінерали поступово переходять у рослини, рослини — в тварин, тварини — в людину, причому усі межі, котрими ми відокремлюємо різні систематичні групи одну від одної, є штучними — такими, які ми нав'язуємо природі, насправді ж вони не існують.

Бонне заперечує навіть реальність видів, вважаючи, що при ретельнішому дослідженні між особинами одного виду можна знайти відміни, анітрохи не менші, ніж між видами. Таким чином, у тій «драбині», яку утворює органінний світ, стільки ж ступенів, скільки на світі окремих особин рослин і тварин. Проте «драбина істот» у Бонне не обмежувалася лише органічними формами — нижче них, на низхідних щаблях, розташовуються тіла неживої природи, а вище людини «драбина» сягає ієрархії ангелів. На думку Бонне, населених світів багато, і на них «драбини істот» можуть бути інші, ніж на Землі, але скрізь дотримується· безперервний перехід від нижчого до вищого. Є світи менш досконалі, ніж наші, але є й такі, що стоять(набагато вище і яким же прекрасним має бути небесний Єрусалим,— вигукує Бонне,— де ангели—нижчі серед розумних істот».

Усі природні тіла на Землі Бонне розташовує у вигляді такої «драбини» (ступені «безплотних духів» ми опускаємо):

Основні ступені	Переходи до нижчого ступеня
Людина	Орангутанг Мавпа
Чотириногі	Летяга Кажан Страус
Птахи	Птахи земноводні Птахи водяні Летючі риби
Риби	Риби, які повзають Вугри Водяні змії
Змії	Голі слимаки Равлики
Черепашки	Черв'яки-трубчатники Міль
Комахи	Кошеніль Стьожак, або солітер Гідра Актинія
Рослини	Чутливі рослини (мімоза) Лишайники Плісень Гриби Трюфелі Корали та коралоподібні Кам'янисті водорості Гірський льон (азбест) Тальк, гіпс, селеніт Сланці
Камені	Фігурні камені Кристали
Солі	Купорос
Метали	Напівметали
Сірка	Гірські смоли
Землі	Чисті землі
Вода
Повітря
Вогонь	Найтонші речовини

Розглядаючи «драбину істот» Бонне, легко помітити, що при побудові її він керувався лише поверховою схожістю між організмами. Найбільшу увагу вчений звертав на їхній спосіб життя, іноді зупиняючись. на схожості зовнішнього вигляду, але майже зовсім нехтуючи внутрішньою організацією. Наприклад, між ссавцями і птахами він ставить таких несхожих тварин, як кажана та страуса, грунтуючись на тому, що перша — летючий ссавець, а другий — нелітаючий птах; цього, на його думку, досить для розміщення їх між «справжніми» ссавцями та «справжніми» птахами. В той самий спосіб птахи та риби пов'язуються у Бонне водоплавними птахами й летючими рибами, риби та змії з'єднуються вуграми і водяними зміями тощо. У всіх цих випадках, як і в багатьох інших, «сусідами» в ряду органічних форм виявляються істоти, дуже далекі одна від одної за основними анатомічними особливостями.

Ідея «драбини істот» користувалася дуже широким визнанням серед учених і філософів XVIII ст. У Росії її захищав такий передовий мислитель, як Олександр Миколайович Радищев (1749—1802). Він писав: «От камени и до человека явственна постепенность, благоговейного удивления достойная. Явственна сия лестница веществ, древле уже познанная».

Ні Робіне, ні Бонне, інші прихильники теорії «драбини істот» не вкладали в неї еволюційного змісту. Організми, розташовані на різних ступенях «драбини», ними не розглядалися як пов'язані один з одним своїм походженням, а тільки як такі, під співіснують. Припускалося, що всі вони створені незалежно.

Це метафізичне уявлення про суть «драбини істот» чітко виражене, наприкад, у міркуваннях Бонне про минулу історію органічного світу. Він намагається узгодити біблійний переказ про виникнення усіх тварин завдяки одноразовому творчому акту бога з нагромадженими на той час палеонтологічними даними, які свідчили, що в минулі геологічні періоди на Землі існували тварини, різко відмінні від сучасних. Бонне твердив, що бог створив не самі організми, а лише зародки усіх живих істот — як тих, що жили раніше, так і сучасних, а також тих, котрі мають з'явитися в майбутньому. Зародки ці неруйнівні і є всюди — у мінералах, рослинах і тваринах. «Неруйнівні зародки,—пише Бонне,— можуть бути розсіяні у всіх тілах, що нас оточують. Вони можуть перебувати в тому чи тому тілі до моменту його повного розкладу, переходити після цього без найменшої зміни в інше тіло, з нього в третє і. т. д. Я вільно допускаю, що зародок слона міг перебувати спочатку в частинці землі, перейти потім у зав'язь плоду, звідти в ногу кліща тощо». Кожний зародок містить у нескінченно малих розмірах усі частини тієї рослини чи тварини, котра має з нього утворитися, так що властивості всіх живих істот визначені в їх зародках вже з самого початку існування Всесвіту.

За Бонне, Земля в минулому неодноразово переживала катастрофи, під час яких гинув весь органічний світ, а зберігалися тільки зародки. Після кожної такої катастрофи флора та фауна відновлювались із цих зародків, але були вони вже зовсім іншими, ніж раніше: божественне провидіння передбачило, щоб розвивалися лише ті зародки, з котрих вийдуть рослини і тварини, пристосовані до нових умов, створених внаслідок чергової катастрофи. Біблійне оповідання про появу на Землі рослин і тварин, гадав Бонне, належить до періоду, що наступив услід за останньою з таких катастроф.

Отже, Бонне далекий від думки про еволюційний розвиток вищих форм організмів від більш простих: він вважає, що всі вони від самого початку існують поряд одна з одною в особі своїх зародків.

«Драбина Істот» Бонне та інших натурфілософів XVIII ст. — це, власне кажучи, ієрархічний ряд Арістотеля, тільки ширший, описаний за допомогою нової термінології.

У «драбині істот» усі організми розташовувалися; за складністю будови, причому звичайно починали зверху, з найвивченіших форм — з людини та вищих ссавців. Інші організми розміщували нижче, а місце кожного визначалося насамперед шляхом зіставлення з формами, які стояли на її вершині.

Поки анатомічна будова безхребетних була вивчена слабо і оцінка рівня їх складності проводилася головним чином на основі зовнішнього вигляду, «драбину» вдавалося побудувати порівняно легко. Але на кінець XVIII ст. знання про будову нижчих тварин значно поповнилися та поглибилися, і розташовувати всіх тварин в один безперервно ускладнюваний ряд стало надзвичайно важко; ще більше зростали труднощі, коли в такий ряд намагалися включити й рослини. Тому почали висувати інші способи зображення взаємозв'язків між групами організмів — у вигляді географічної карти, мережі тощо.

На особливу увагу заслуговує схема, запропонована видатним російським зоологом Петром Симоном Палласом {1741 —1811), який зобразив взаємозв'язки різних класів тварин деревоподібною схемою — прообразом майбутніх родовідних дерев сучасної філогенетики,· але без їх еволюційного змісту.

Хоча вчення про «драбину істот» мало метафізичний характер і ніяк не було еволюційне, воно сприяло виникненню еволюційних теорій. Уявлення про те, що найскладніші організми пов'язані з найпростішими ланцюгом безперервних переходів, впритул підводило до думки, що складність будови органічних форм поступово збільшувалася протягом історії існування життя на Землі, і примушувало замислитись над питанням — чи не .є порівняно просто побудовані живі істоти предками високоорганізованих? Зокрема, як бачимо далі, саме такі міркування штовхнули на шлях еволюційних побудов творця першої цілісної теорії еволюції — Ламарка.

Преформізм і епігенез. Вище вже йшлося про погляди на ембріональний розвиток організму, що склалися у XVII ст. і набули назву преформізму. За цими поглядами, в яйці чи сперматозоїді міститься в зменшеному вигляді майбутній організм з усіма його органами і утворення дорослої рослини чи тварини із заплідненого яйця є тільки збільшенням розмірів зародка без будь-яких якісних змін його частин.

Корені преформізму таїлися в гнівному метафізичному світогляді. У формуванні цього вчення деяку роль відіграла й та обставина, що застосування мікроскопа виявило набагато складнішу будову живих істот, ніж це припускали раніше. Оскільки вважалося безперечним, що перші представники кожного виду організмів були створені богом, то звідси висновували, що в кожну первісну живу істоту вкладено нескінченний ряд зародків усіх майбутніх поколінь,

Якщо стояти на позиціях преформізму, то складність будови дорослих організмів є прямий наслідок початкового творчого акту, оскільки кожна спостережувана нами рослина чи тварина виникає з зародка, безпосередньо створеного богом, в якому містяться в мініатюрі всі частини, властиві особинам даного виду. При майже повній відсутності знань про закономірності ембріонального розвитку і при властивій більшості тогочасних учених тенденцій пояснювати складність явищ природи премудрістю божою, такі думки здавалися досить переконливими.

Вчення преформістів було поширене і серед природознавців XVIII ст., одним із найпалкіших його прихильників був, зокрема, відомий уже читачеві Бонне.

Преформістські погляди він поширював не тільки статеве, але й на вегетативне розмноження. Бонне писав, що нині наявні організми існували в зародках вже до їх народження. Спостерігаючи появу гілки на корі дерева чи гідри на тілі іншої гідри, ми повинні, на думку, дійти висновку, що під корою дерева містилась маленька гілочка, а під покривом гідри-матері — маленька гідра. Подібні погляди висловлювалися і багатьма іншими вченими XVІІІ ст.

Одначе, поряд з преформізмом, у XVIII ст. виникає й інше вчення, яке зовсім інакше тлумачить процеси ембріонального розвитку. Це вчення, попередником якого в XVIII ст. був Гарвей, відоме під назвою епігенезу. За поглядами епігенетиків, ніякого попереднього організму ні в яйці, ні в сперматозоїді немає, а всі його клітини виникають поступово з розвитком зародка,

Особливо багато зробив для обгрунтування теорія епігенезу видатний натураліст Каспар Фрідріх Вольф (1734—1794), який почав свою дослідницьку діяльність у Німеччині, а потім переїхав до Росії, де був обраний 1767 р. академіком і працював більшу частину свого життя. Вольфові належать численні дослідження з ембріології рослин і тварин, виконані за допомогою мікроскопа. Наслідки його робіт викладені у декількох творах, з яких найважливішим є «Теорія зародження», видана 1759 р.

Больф виступає різким противником преформізму. На його думку, у зародку на початку свого ембріонального розвитку організм не має і найменшого натяку на майбутні органи. Там «немає місця тим явищам, котрі, як вважають преформісти, утворюються не природними причинами, а безпосередньо самим богом. Всі частини рослини чи тварини виникають поступово у процесі ембріонального розвитку. «Різні частини організму,— твердив·Вольф,— виникають у певному порядку, одна услід за іншою... Кожна частина, таким чином, з'являється внаслідок частини, що передує їй, і сама, в свою чергу, є причиною іншої частини, яка йде за нею».

Ці положення Вольф обґрунтовує великою кількістю фактів, установлених ним у спостереженнях над точкою росту в рослин, формуванням кишечника та центральної нервової системи в зародка курчати тощо.

Причинами ембріонального розвитку як тварин, так ім рослин, Вольф вважає особливу «істотну силу» та «здатність тверднути». Перша викликає появу різноманітних течій та рухів драглистої речовини, що складає зародок, друга зумовлює затримку цих течій у деяких місцях, утворення скупчень - речовини та затвердіння її в певній формі.

Хоча Вольф заперечує існування у зародку преформованих зачатків органів, проте вважає, що зародок містить особливу спадкову речовину («кваліфікаційну субстанцію»), одержану від батьків, яка визначає основні напрямки його розвитку. Стосовно цього Вольф значно перевершив інших епігенетиків XVIII ст., котрі твердили, що відправним пунктом ембріогенезу є абсолютно недиференціваний стан зародка.

Погляди епігенетиків були багато в чому неправильні. Крім того, що вони дуже спрощено уявляли собі хід розвитку зародка, докорінно помилковим було обстоювання більшістю з них положення, що відправним пунктом ембріогенезу є цілком безструктурний, недиференційований стан зародка. Якщо дотримуватися останнього погляду, то для пояснення формування організму із зародка треба припустити існування якоїсь зовнішньої сили, що спрямовує його розвиток.

Тепер доведено, що епігенетики — захисники цього положення, так само не мали рації, як і преформісти. У заплідненій яйцеклітині немає преформованих органів дорослої істоти, але водночас вона не тільки не безструктурна, а навпаки, має дуже складну, неоднакову для різних видів будову.

Незважаючи на серйозні помилки, вчення про епігенез історично було прогресивним. Розвиток зародка прихильники цієї теорії розуміли як процес становлення та ускладнення, зумовлений природними причинами, а не трактували його метафізично подібно до преформістів.

Кант, який був серед переконаних захисників епігенезу, так характеризував погляди прихильника цього вчення: «На природу, принаймні у тому, що стосується продовження роду, він дивиться як на творчу... І, такі чином, як можна менше звертаючись до надприродної з самого початку віддає все природі».

Теорія епігенезу сприяла підготовці грунту для ви никнення еволюційних поглядів. Якщо складний дорослий організм може розвиватися з простішого зародк то природно постає питання — чи не могло щось подібне бути й у минулій історії живих істот, чи не походят високоорганізовані форми від примітивніших предків?

Тому не дивно, що у найвидатнішого з епігенетиків Вольфа—ідея розвитку пронизує не тільки його ембріоогічні дослідження, але й характеризує його погляди на види рослин і тварин.

Вольф докладно розглянув питання про мінливість органічних форм і дійшов висновку, що зміни, які виникають у живих істот, бувают двох принципово відмінних типів. По-перше, організмі можуть змінюватися більш або менш поверхово, так що їх спадкова природа лишається сталою; такі спадкої зміни дуже часті, але вони не можуть спричинити трансформації видів. По-друге, є набагато глибші зміни, що передаються у спадщину і можуть призводити до перетворення виду на інший, новий. Неспадкові зміни Вольф приписує впливу навколишнього середовища. Що ж причини спадкових змін, то вона залишається для нього незрозумілою. «Неможливо встановити,— писав він,- який фактор впливає на самий спосіб організації, а якщо впливає, то яким чином впливає». Він схиляється де думки, що спадкові зміни завдячують своїм виникненням почасти дії зовнішніх умов, почасти — певним внутрішнім факторам.

Думку про стійкі спадкові зміни, які можуть зумовлювати утворення нових видів, Вольф ілюструє випадками раптової появи різноманітних потворностей. Він розглядає їх як наслідок дії тих самих природніх сил, що перетворюють організми та зумовлюють трансформацію видів.

Висновки. Протягом XVІII ст. більшість природознавців дотримувалася вчення Ліннея пра незмінність видів, проте вже лунають численні голоси проти нього.

У метафізичному світогляді робляться перші проломи. Ряд філософів і натуралістів намагаються застосувати ідею розвитку до органічного світу. Щоправда, ніхто з них ще не висуває науково розробленої і цілісної теорії еволюції, але вже та обставина, що вони відстоюють мінливість видів, є чималим кроком уперед. Виникають і деякі інші біологічні уявлення, які, хоч і не є еволюційними, навертають до думки про еволюцію. До них належить ідея прогресивного ускладнення будови органічних форм («драбина істот») і вчення епігенетиків про ускладнення будови організму протягом ембріонального розвитку.

Бюффон. Вище йшлося проте, як зміна соціально-економічних умов і зумовлені ними зрушення в світогляді разом з нагромадженням багатьох нових біологічних фактів спричинили зародження еволюційних поглядів у деякі філософів і натурфілософів XVIII ст. Ці самі причини привели до визнання мінливості видів і великого французького натураліста Жоржа Луї Леклерка де Бюффона (1707—1788), котрий, хоча й не був послідовним еволюціоністом, дуже вплинув на розвиток еволюційної ідеїю

Дарвін, перелічуючи у «Походженні видів» своїх попередників, які стояли на позиціях еволюціонізму, писав що Бюффон був «перший з письменників новітнього часу, котрі обговорювали цей предмет у справді науковому дусі». Вчення Бюффона про обмежену мінливість органічних форм та її причини відіграло величезну ролі у підготовці еволюційних теорій, що, з'явилися після нього, зокрема теорії Ламарка та еволюційних уявлені Жоффруа Сент-Ілера, про яких йтиметься далі.

Виходячи з уявлення про єдність світу та спільність природних законів, котрі керують як живою, так і неживою природою, Бюффон зробив грандіозну спробу звести в одне ціле дані всіх природничих наук. Наслідком цієї праці стала 36-томна «Природнича історія» (1749—1788). Створюючи її, Бюффон спирався на літературні джерела та на дослідження групи своїх співробітників, особливо видатного зоолога та анатома Луї Жана Марі Добантона (1716—1800). Сам Бюффон був кабінетним·ученим і безпосереднім вивченням природи не займався. Внаслідок цього він припустився багатьох неточностей і похибок у своїй «Природничій історії». Одначе цінність цього твору дуже велика.

Бюффон — людина величезної ерудиції. Він підтримував зв'язки з багатьма вченими різних країн, був обізнаний з усіма сучасними досягненнями природознавства. В основному він дотримувався матеріалістичних поглядів, на нього сильно вплинули ідеї французьких матеріалістів XVIII ст., котрі, з свого боку, багато чого перейняли у нього. У своїх описах він висунув низку передових загальних положень, що йшли наперекір панівним метафізичним уявленням і викликали різкий осуд представників офіційної науки. Бюффон був один із перших, хто повстав проти вчення церкви про недавнє створення світу і відстоював думку, що Земля та її мешканці мають надзвичайно тривалу історію. Він навіть зробив спробу на основі експериментальних даних встановити тривалість існування Землі та життя на ній. Своїми сміливими, хоча не завжди цілком обгрунтованими гіпотезами Бюффон прокладав шляхи до розглядання природи не як незмінної, застиглої, а як такої, що безпосередньо розвивається.

Великі розділи «Природничої історії» присвячені органічному світові й висвітлюють як цілу низку загальних біологічних проблем, так і чимало спеціальних питань щодо представників різних груп тварин. Розділи ці дуже важко піддаються аналізу з погляду, з'ясування еволюційних поглядів їх автора. У висловлюваннях Бюффона з питань еволюції є багато суперечностей, які залежать, з одного боку, від того, що погляди вченого на види та їх мінливість змінювалися протягом його життя.

З другого боку, причиною, яка утруднює для нас з'ясування справжніх поглядів Бюффона з цього питання, є та обставина, що він, обачлива людина, приналежна до французької знаті, змушений був у ряді випадків пом'якшувати свої висловлювання, щоб не входити в явний і небезпечний конфлікт з тогочасними панівними поглядами, насамперед з ученням церкви. Уже на початку діяльності йому довелось зіткнутися з лютими нападами паризьких єзуїтів, і є вагомі підстави вважати, що всі висловлювання Бюффона в подальшому були обережніші, ніж ті ідеї, які він міг розвивати у своєму затишному кабінеті.

Ранні погляди Бюффона. За зміною еволюційних поглядів Бюффона його наукову діяльність можна поділу ти на три етапи.

Перший характеризується тим, що він поділяє погляди свого сучасника Ліннея, обстоюючи незмінність видів. В одному з перших томів «Природничої історії» Бюффон писав: «У тварин види відокремлені безоднею, через яку природа не може перекинути міст ...Ми бачимо творця, котрий приписує природі свої прості, але прекрасні закони і наділяє кожний вид його незмінними ознаками...»

Отже, у цей час Бюффон цілком певно дотримувавсь вчення про незмінність видів. Одначе вже тоді він ясно бачив можливість іншого, еволюційного погляду на вид, докладно проаналізував його і врешті дійшов висновку, що більшість доказів свідчить проти мінливості видів. Так, наприклад, розглядаючи відмінності між віслюком і конем, вчений ставить питання — чи не походить один із цих видів від іншого. Бюффон ясно бачить важливістт цього питання. Він зазначав, що зовнішні умови,·наприклад клімат, їжа, без сумніву дуже впливають на організм, можуть видозмінювати його. Чи не можемо ми думати, що віслюк є всього лише зміненим під впливом зовнішніх умов «звироднілим» конем? Бюффон·писав, що позитивна відповідь на це питання може завести дуже далеко.

Наслідуючи погляди Арістотеля та вчення про безперервність Лейбніца, Бюффон вважав, що між усім тваринами є схожість, близькі форми розділені лиш незначними відмінами. Якщо припустити, що віслюк походить від коня, можна логічно продовжити цю думку і дійти висновку, що обидві тварини походять від якоїсь третьої і, кінець кінцем, всі тварини походять від спільного прабатька.

Таким чином Бюффон підходить до уявлення про мінливість видів і свідомий правомірності такого підходу.

Але цей еволюційний погляд бентежить Бюффона і він відмовляється від нього, оголошуючи себе прихильником вчення про сталість видів. Передусім проти еволюційної гіпотези Бюффон подає міркування про те, що вона вкрай неймовірна. Дуже важко припустити, говорить він, щоб дві тварини одного виду — самець і самиця — однаковою мірою і в одному напрямку змінилися під впливом зовнішніх умов, до того-ж не втративши при цьому здатності давати в парі потомство. Ще важче погодитись, що видозмінені таким чином тварини будуть так досконало пристосованими до зовнішніх умов, як це ми бачимо у всіх існуючих видів. Бюффон вважав, що будь-яка видозмінена, чи, як він писав, «звиродніла» тварина —сама по собі вже порочний витвір, своєрідна потворність і не може бути початком послідовного ряду форм, не може слугувати основою для еволюції.

Цей погляд, про зміни як потворність, безперечно, виник під впливом ідей Арістотеля і характерний для раннього періоду діяльності Бюффона. На його думку, існує якийсь незмінний прототип коня, віслюка, мавпи, одне слово, кожної тварини, і будь-яке відхилення від цього прототипу є тільки знівечення, «виродження». Зміни, зумовлені впливом зовнішніх умов, розглядаються ним не як нормальне явище, властиве усім організмам, а як випадкові, незаконні відхилення від первісне існуючого, створеного богом типу. Як бачимо далі, цілком позбутися цих уявлень Бюффон ніколи не зміг.

Крім міркувань про неймовірність еволюції, за аргумент проти неї Бюффону править відсутність будь-яких проміжних ланок між різними наявними тепер видами тварин. Коли б якась тварина виникла через «виродження» чи зміну іншого існуючого виду, то це мало відбуватися шляхом послідовних непомітних переходів; наприклад, між конем і віслюком мусили з'явитися багато проміжних видів, одні з яких були близькі до природи коня, інші—до природи віслюка. Оскільки ми ніде не бачимо таких проміжних форм між наявними видами, то можемо припустити, що їх ніколи не було.

Це заперечення проти еволюційного пояснення походження видів подавали різні дослідники й після Бюффона. Воно зумовлене насамперед майже цілковитим браком палеонтологічних даних, а також зовсім недостатньою дослідженістю явищ внутрішньовидової мінливості.

Обмежений еволюціонізм Бюффона. Отже, у ранніх працях Бюффон дотримувався поглядів на незмінність видів, подібних до·теорії Ліннея. Проте вже порівняно швидко у нього почали з'являтися сумніви щодо правильності такого погляду. Передусім Бюффон звернув увагу на існування у багатьох тварин ознак, очевидні зовсім непотрібних, наявність яких суперечила уявленні про створені божеством досконалі, цілком доцільні форми.

Так, наприклад, на деякі подібні ознаки Бюффон вказував, розглядаючи анатомію свині: «Свиня не здається побудованою за вихідним спеціальним і досконалим планом, оскільки вона є сумішшю інших тварин, вона має явно непотрібні частини, або швидше, частини з яких не можна мати ніякої користі — пальці ніг, кісткі яких сформовані досконало і які, проте, ні для чого їй не служать. Природа, продукуючи свої витвори, аж ніяк не підкоряється кінцевій меті». Без сумніву,— твердив Бюффон,— божественна кінцева мета існує, але врна неприступна нашому розумінню і, в усякому разі, ми не повинні приписувати природі прагнення до тієї мети, яку ми їй самі ставимо. Треба остерігатися розглядати природу, послуговуючись вузьким колом наших людських понять, треба добре розуміти, що не все в природі таке гармонійне, таке доцільне, як це уявлялося б нам з погляду наших понять про гармонію та доцільність.

Kpім цього, Бюффон дедалі сильніше переймається думкою про єдність усіх живих істот, про подібність їх будови, про те, що всі тварини побудовані за єдиним планом. Хоча Бюффон ніде не сформулював цієї думки·так ясно, як це зробив його послідовник Жоффруа Сент-Ілер, але все-таки вона пронизує всі його висловлювання другого періоду діяльності і безперечно відіграла велику роль у тому, що вчений став на шлях визнання обмеженої еволюції. .

У 1761 р. Бюффон вперше виразно, говорить на користь частої, мінливості видів: «Яка безліч видів, удосконалюючись чи вироджуючись внаслідок великих змін, що відбуваються на суші та на морі завдяки прихильності чи неприхильності природи, через їжу, тривалі погані чи добрі впливи клімату, вже не ті, якими вони були раніше... Можна дивуватись швидкості змінювання видів і легкості, з якою вони втрачають свої первісні особливості, набуваючи нових форм».

Отже, Бюффон говорить про мінливість видів, про те, що від одних видів можуть походити інші. Більше того, він дійшов до помилкового заперечення реального існування видів взагалі, вважаючи , що вид – це лише поняття, творене людиною для зручності класифікації, яке не відбиває будь-які реальні угрупування організмів у природі.

Проте, згідно з Бюффоном, зміни тварин під впливом зовнішнього середовища можливі лише в певних межах. Це не еволюція у нашому сучасному розумінні, а швидше обмежені відхилення від якогось вихідного основного типу. Шляхом такої «дегенерації», як її називав Бюффон, можуть утворюватися різні види в межах родини чи роду, але, на його думку, цим неможливо пояснити походження родин чи родів. Так, наприклад, Бюффон вважав, що всі ссавці можуть походити приблизно від сорока вихідних форм; скажімо, від однієї з них пішли всі вівці та кози, від іншої — пантери та тигри тощо.

«Порівнюючи таким чином усіх тварин,— пише він,— і зводячи кожну до свого роду, ми бачимо, що двісті видів, історію яких ми описуємо, можуть бути зведені до зовсім невеликої кількості родин, або головних джерел, від яких, можливо, пішли всі інші».

Вивести ж ці вихідні форми від якогось спільного кореня неможливо; вони споконвічно існували незалежно одна від одної. У цьому й полягає обмежений еволюціонізм Бюффона, концепція, якій він залишається вірним до кінця життя.

Останній, третій етап діяльності Бюффона характеризується висловлюваннями, які на перший погляд суперечать його трансформістськім поглядам і змушують думати, що на старість він знову ніби схилявся до гіпотези про незмінність видів. Проте ретельніший аналіз цих висловлювань Бюффона показує, що й на цьому етапі вчений продовжував залишатися на позиціях обмеженого трансформізму, але з політичних міркувань змушений був більше, ніж раніше, маскувати свої погляди на це питання.

Крім того, у цей період Бюффон змінює уявлення про мінливість видів у вищих тварин. Продовжуючи визнавати слушність своєї теорії обмеженого трансформізму для нижчих тварин, Бюффон підкреслює порівняльну сталість вищих форм, вважаючи, що «дегенерація» поширена тут набагато менше.

Причини мінливості видів за Бюфоном. Тепер розглянемо коротко причини, які визначають, на думку Бюфона, мінливість видів.

За Бюффоном, джерелом виникнення життя є своєрідні органічні частинки, «молекули», розсіяні у всьому світі. Навіть якби життя на Землі зовсім зникло, ці молекули збереглися б і дали початок новим організмам. З таких органічних молекул, які без сумніву нагадую атоми Демокріта, утворюються всі живі істоти. Προте на відміну від атомістів Стародавньої Греції, Бюффон не вважав, що всі організми виникають внаслідок одних тільки випадкових сполучень цих органічних частину. Природа швидше йде шляхом численних спроб, створюючи спочатку менш досконалі форми, потім, на ніби стаючи вправнішою, робить форми досконаліші і, нарешті, вищу з усіх органічних форм—людину. Таким чином, прогресивну появу всіх більш високоорганізованих живих істот Бюффон розглядає як наслідок прагнення природи до досконалості, тобто в дусі «драбини істот» Бонне.

Цією гіпотезою Бюффон пояснює виникнення тих прототипів різноманітних груп тварин, про яких ми говорили вище. Внаслідок дії «удосконалювальної сили природи, з органічних молекул склались певні первісі форми тварин, а потім кожна з них утворила навколо себе цілу плеяду близьких видів, які походять вже шляхом справжньої еволюції, чи «дегенерації», як її назив; Бюффон.

Ця «дегенерація», або еволюція, пояснюється Бюффоном насамперед перетворювальним впливом зовнішні умов. Бюффон вважав, що ціла низка факторів (наприклад, географічна широта, температура, близькість моря тощо) може сильно видозмінювати організм тварини, зміною клімату змінюються ознаки тварин: іспанські чи бельгійські коні, перевезені до Франції, стають схожими на французьких часто вже в другому і — в усякому разі —у третьому поколінні; тварини у холодном кліматі, як правило, більші та сміливіші; собаки в жарких країнах голі, на Півночі в них густа шерсть. У людини, котра значно менше зазнає впливу зовнішніх умов, ніж тварини, теж відчуває на собі такі зміни: так, висока температура —причина чорного кольору шкіри негрів; колір волосся та очей також варіює залежно від шмату.

На форму тварин значно впливає їжа, причому вона глибше перетворює тварину, ніж клімат. Тут Бюффон посилався на деякі тогочасні досліди, які показували, що при годуванні тварини рослинною їжею у неї збільшувався шлунок порівняно зі шлунком тварини того самого виду, вирощеній на змішаній їжі.

Великий вплив має одомашнення. Щоб упевнитися цьому, писав Бюффон,— досить подивитися хоча б на нашого барана і на його дикого предка — муфлона: спостерігаються різкі відміни у будові рогів і копит, в характері вовни. Також сильно вплинуло одомашнення на собак; так, наприклад, у багатьох порід є висячі вуха, тоді як у їхніх предків вуха були стоячі. Дикі барани та кози найчастіше чорного чи рудого кольору, біле забарвлення трапляється в них тільки як рідкісна аномалія, тим часом як серед домашніх тварин білий колір, вельми поширений.

Дуже впливають на тварин географічні умови у всій їхній єдності. Розглядаючи фауну Америки, Бюффон увесь час проводить паралель між американськими тваринами та тваринами Старого Світу. Бюффонові здається безсумнівним, що, подібно до того, як європейці проникли в Америку порівняно недавно, так і тваринами Америка була заселена набагато пізніше, ніж увесь інший світ, причому американські тварини уявляються Бюффону нащадками тварин Старого Світу, що змінилися під впливом нових географічних умов.

Усі ці впливи зовнішнього середовища, твердив Бюффон, повільно нагромаджуються організмами і поступово ведуть до зміни видів. Безсумнівно, що це уявлення Бюффон пов'язує з думкою про успадкування ознак, набутих організмами під впливом зовнішніх умов, хоча чіткого формування стосовно такого успадкування набутих ознак він не дає.

Погляди Бюффона на мінливість видів тварин внаслідок безпосереднього впливу навколишніх умов зіграли дуже велику роль у підготовці еволюційних теорій його спадкоємців — Ламарка і Жоффруа Сент-Ілера.

Погляди Бюффона на спадковість. Цікаві думки Бюффона про механізм спадковості. Він вважає, що кожний організм, кожна частина організму надсилають якісь частинки в статеві клітини. Внаслідок цього в яйці та сперматозоїді збирається набір зачатків від усіх орга|нів, які після запліднення дають початок відповідним органам зародку. Ця гіпотеза надзвичайно нагадує гіпотезу пангенезису, пізніше незалежно від Бюффона розвинуту Ч. Дарвіном, і пов'язана з уявленнями Бюффона про спадкування набутих ознак (змінена частина надсилає у статеві клітини змінений зачаток, і в нащадків виникає відповідна зміна).

Думки Бюффона про боротьбу за існування та штучний добір. Бюффон — перший після Лукреція — ясно писав про боротьбу тварин за існування: «Види, менш досконалі, менш витривалі, не такі спритні, менш діяльні, менш озброєні, тощо вже зникли або зникають». В іншому місці він зазначав, що кожний вид має набагато більшу плодючість, ніж це необхідно для підтриманні його чисельності на постійному рівні, якщо б значну частина нащадків постійно не гинула внаслідок, несприятливих обставин.

У працях Бюффона є висловлювання, з яких можна бачити, що він певною мірою розумів роль штучного добору у зміні свійських тварин, значення цього методу для перебудови ознак одомашнених форм, для пристосування їх до потреб людини, хоча будь-якої послідовної концепції щодо дії штучного доберу Бюффон не дав.

Висновки. Бюффон був перший натураліст, котрий у науково розгорнутій формі висунув думку про мінливість видів, хоча і не був настільки послідовним, щоб поширити її на весь органічний світ: у своїй теорії він| припускав еволюційне виникнення видів у межах відносно вузьких груп тварин, кожна з яких походить незалежного, споконвічного існуючого предка. Причини зміни видів вчений убачав у безпосередньому впливі зовнішніх умов. Хоча Бюффон не створив якоїсь цілісної еволюційної теорії і тільки накреслив низку важливих еволюційних проблем, його думки у цій галузі здійснили дуже великий вплив на розвиток біологічних поглядів учених XVIII ст., тим більше, що авторитет Бюффон, як видатного зоолога і талант популяризатора сприялі неабиякому поширенню його поглядів.

ЛАМАРК

Подальшим і дуже важливим кроком у розвитку еволюційної ідеї є праці Жана Батіста Ламарка (1744— 1829) — видатного французького біолога, творця першої цілісної теорії еволюції.

Біографія. Ламарк народився 1744 р. в сім'ї дрібного поміщика у північній Франції. Він був одинадцятою й останньою дитиною в родині, і ця обставина певною мірою позначилася на перших кроках його кар'єри. У сім'ї, до якої він належав, усі чоловіки з покоління в покоління присвячували себе службі в армії. Але військова освіта коштувала дорого, грошей у сім'ї вистачало тільки, на те, щоб дати таку освіту старшим братам Ламарка, і тому було вирішено зробити з нього священика. Ряд років Ламарк провів у єзуїтській школі, готуючись до духовної діяльності. Одначе він продовжував прагнути до служби у війську, і в 17 років йому вдалося вступити до французької армії, що воювала тоді з Англією та Німеччиною. Там він швидко висунувся, проявивши в перші ж дні неабияку мужність. Відомий епізод, коли він — рядовий солдат — узяв на себе командування ротою після того, як усіх командирів було вбито, і відмовився відступати, коли відступала вся французька армія, бо не одержав офіційного наказу про відхід. Протягом багатьох годин він витримував натиск переважаючих сил ворога і відступив тільки тоді, коли з великими труднощами вдалося передати йому наказ, що спочатку попав не за призначенням:

Після війни, з якої вийшов дев'ятнадцятирічним юнаком, Ламарк прослужив кілька років гарнізонним офіцером у різних французьких фортецях, головним чином на узбережжі Середземного моря. Тут він захопився вивченням ботаніки, почав гербаріювати, збираючи різні альпійські рослини. Потім він важко захворів, і після серйозної операції змушений був кинути військову службу, залишившись без засобів до існування. Спочатку він спробував вести господарство в маленькому маєтку своїх батьків, але потім переїхав до Парижа, де влаштувався на роботу дрібним службовцем банку. Тільки у 28 років Ламарк нарешті зміг віддатися вивченню природничих наук, про що він давно мріяв: поступив на медичний факультет Паризького університету, який через чотири роки й закінчив.

З предметів, які вивчалися на медичному факультеті Ламарк найбільше займався ботанікою, часто на шкоду суто медичним дисциплінам, так що врешті-решт був випущений, не одержавши лікарського звання. По закінченні університету він залишив медицину, щоб цілком присвятити себе вивченню природи, і пішов працювать до паризького ботанічного саду — так званого Королівського саду. Це була одна з найбільших наукових установ того часу, своєрідний ботанічний інститут, де працював цілий ряд визначних учених — не тільки ботаніків, але й зоологів, та. де були зібрані найбагатші науковії колекції з усього світу. В цьому Королівському саду, очолюваному тоді Бюффоном, Ламарк і почав свою наукову діяльність як ботанік.

Перша справа, за яку він узявся, було складання «Флори Франції»— великого тритомного твору, який показав високу обдарованість Ламарка. Широкий матеріал, охоплений цією працею, та його великі наукові позитивні якості зробили Ламарка славнозвісним серед ботаніків, і 1779 р. його було призначено ад'юнктом з ботаніки в Паризькій академії наук. Невдовзі після цього Ламарк відбув у велику, подорож як наставник сина свого начальника — Бюффона. Під час цієї дворічної подорожі Ламарк побував у.Голландії, Німеччині та. Угорщині, зібрав великі колекції рослин, зробив численні спостереження з ботаніки, геології та метеорології, познайомився з. рядом видатних природознавців Європи. Після повернення він узяв діяльну участь у підготовції видаваної у Франції «Методичної Енциклопедії», де складав опис усіх відомих рослин.

Період з 1782 до 1789 pp., коли Ламарк продовжував працювати в Королівському саду, був дуже важким для нього з матеріального боку. Зарплата, була мала, а сім'я велика, і він заробляв здебільшого, літературною працею, випустивши низку ботанічних творів, які, одначе, оплачувалися погано й вимагали великих витрат на видання. Незважаючи на складні обставини, Ламарк уперто продовжував наукову роботу, працюючи з ранку до пізньої ночі та опрацьовуючи величезні ботанічні колекції, зібрані в Королівському саду. Зокрема, за ці роки він опрацював великі колекції тропічних рослин, привезені англійськими та голландськими мандрівниками.

На час Великої французької революції Ламарк був уже відомий як визначний ботанік. У 1793 р. Королівський сад зазнав реорганізації. Прихильників короля з числа адміністрації саду було вигнано та вирішено на основі старої установи створити нову, організовану зовсім по-іншому — Музей природничої історії. У цій реорганізації діяльну участь узяв і Ламарк, що рішуче став на бік революції. Одначе після завершення перебудови музею з'ясувалось; що на кошти, відпущені музеєві, утримувати декількох ботаніків було неможливо. Три кафедри вже були заміщені іншими ботаніками, які займали головні місця раніше, і Ламаркові загрожувала небезпека залишитися без можливості продовжувати дослідницьку роботу, якби він не погодився на трохи несподівану пропозицію — зайняти в Музеї природничої історії кафедру зоології безхребетних чи, як вона тоді називалася, кафедру «комах та черв'яків».

До цього часу Ламарк зоологією майже не займався — він тільки здійснив деякі спостереження над комахами і молюсками, але тепер він весь поринув у роботу з безхребетними тваринами. Передусім він присвятив дуже багато часу впорядкуванню та описові зоологічних колекцій, а потім приступив до класифікації безхребетних. Потім він з надзвичайною працелюбністю продовжував цю справу протягом усього життя, завершивши низку праць з систематики безхребетних та декілька спеціальних досліджень, що стосувалися різних їх груп, насамперед кишечнопорожнинних та молюсків. Водночас він працював над загальними питаннями біології та, починаючи з 1801 p., випустив декілька творів, де виклав власну теорію еволюції. Найважливішим з них є «Філософія зоології», опублікована 1809 р.

Незважаючи на подальші матеріальні нестатки, Ламарк увесь свій час віддавав науковій.роботі, відмовляючись від усього, що могло б завадити їй. Так, наприклад йому було запропоновано зайняти кафедру зоології в Паризькому університеті — посаду почесну та вигідну, але на подив університетських професорів Ламарк відповів ввічливою відмовою, зазначивши, що педагогічні діяльність в університеті завадила б йому займатисі власними дослідженнями.

Після реставрації монархії становище Ламарка, відомого своїми симпатіями до революції, різко погіршилося, особливо внаслідок особистої неприхильності Наполеона до нього. Останній період життя, коли вчений був уже в похилому віці, до того ж сліпий, він провів у повній убогості, залишений усіма й забутий. Однак і за таких важких умов Ламарк продовжував працювати, диктуючи свої праці дочці. Помер він 1829 р.

Ботанічні праці. Перш ніж говорити про еволюційну теорію Ламарка, що їй він насамперед завдячує своєю славою, необхідно зупинитися на працях вченого у різних галузях природознавства, оскільки без цього важко зрозуміти, яким чином склалися його еволюційні погляди.

Першу половину життя, як зазначалося, Ламарк пpaцював головним чином як ботанік. З його ботанічних творів найбільше значення має «Французька флора» в 3 томах (1778). У цій капітальній праці Ламарк розташував рослини за своєю власною системою, при створенні якої він користувався, з одного боку, штучною системою Ліннея, а з другого — зачатками природної системи, котру він запозичив у Турнефора та в свого друга Бернара Жюссьє. Іншим нововведенням у «Французькій флорі» була побудова визначальних таблиць за дихотомічною схемою. Прийом·цей надзвичайно полегшив і прискорив встановлення видової належності об'єкта і відтоді увійшов у всі ботанічні та зоологічні визначники.

Говорячи про ботанічні роботи Ламарка, слід також відзначити висунуте ним уявлення про подразливість рослин, яка є, на його думку, найпервіснішим проявом життя. Подразливість ця розглядається ним, з одного боку, як фізично-хімічне явище, проте, з іншого, він відносить її до категорії тих самих явищ, що й психічна діяльність тварин і людини. Ця думка про подразливість, або чутливість, як про одне й найважливіших явищ, відіграла потім велику роль в еволюційних поглядах Ламарка.

Зоологічні праці. Друга половина наукової діяльності Ламарка була присвячена майже виключно вивченню тварин і саме зоологічні праці стали підвалинами його еволюційної теорії. З 90-х років XVIII ст. його наукова діяльність була майже виключно присвячена вивченню тварин. Як зазначалося, в основу всіх зоологічних творів Ламарка лягли великі опрацьовані ним колекції безхребетних тварин, що зберігалися в Музеї природничої історії. Вони охоплювали не тільки представників французької фауни, але й багаті зібрання з ряду неєвропейських країн, зокрема з Малої Азії та Африки.

Про колосальну працю, вкладену Ламарком у· справу дослідження безхребетних, які до нього були вивчені дуже мало, красномовно свідчить таке: коли він розпочав роботу, то всі дані з зоології безхребетних міг викласти у книзі обсягом 450 сторінок, а після 20-річної роботи у цій галузі йому потрібно було для цієї самої мети 7 томів, кожний обсягом понад 600 сторінок. До речі, сам термін «безхребетні» належить Ламарку.

Поряд з монографічним дослідженням окремих груп безхребетних Ламарк, грунтуючись чималою мірою на власному величезному матеріалі, дав нову систему тваринного світу, яка за своїм рівнем настільки перевищувала створені до нього, що навіть його запеклий противник Кюв'є широко використовував її у своїх працях.

Цю систему Ламарк виклав головним чином у двох творах: «Система безхребетних тварин» (1801) та «Філософія зоології» (1809, т. 1—2).

Зоологічна система Ламарка була побудована за ієрархічним принципом, запозиченим в Арїстотеля, що його, як ми бачили, широко застосовували й інші натуралісти XVIII ст Всі живі істоти розділені Ламарком на шість ступенів, де в першому об'єднано найпростіших, а в шостому — найскладніших за своєю будовою тварин. «За допомогою цього способу (ієрархічного принципу, - писав Лайарк,— можна легко вивчити й прослідкувати хід природи в утворенні тварин; легко схопити наростаюче ускладнення організму протягом тваринної драбини і прослідкувати скрізь як за точністю розподілу, так і за відповідністю призначених місць».

Система Ламарка (без деталей) має такий вигляд:

ТВАРИНИ БЕЗХРЕБЕТНІ

Перший ступінь організації. Інфузорії і поліпи

Перший клас. Інфузорії.

Ряд— 1-й: інфузорії без зовнішніх придатків (крім інфузорій, сюди увійшли джгутикові та деякі корененіжки).

Ряд 2-й: інфузорії з придатками (увійшли личинки сисунів).

Другий клас. Поліпи.

Ряд 1-й: поліпи з коловоротними органами (деякі інфузорії та деякі коловертки)

Ряд 2-й: поліпи з поліпняком (гідроїдні поліпи, частина коралів, а також губки, моховатки, покривники).

Ряд 3-й: поліпи плаваючі (частина восьмипроменевих коралів, деякі морські лілії).

Ряд 4-й: поліпи голі (частина шестипроменевих коралів, гідра).

Другий ступінь організації. Променисті і черв'яки .

Третій клас. Променисті.

Ряд 1-й: променисті м'якотілі (деякі медузи, ктенофори, сифонофори, деякі покривники, деякі найпростіші)

Ряд 2-й: променисті голкошкірі (а також деякі черв'яки).

Четвертий клас. Черв'яки.

Ряд 1-й: черв'яки циліндричні (переважно круглі черв'яки).

Ряд 2-й: черв'яки пухирчасті (ехінококи)

Ряд 3-й: черв'яки плоскі.

Третій ступінь організації. Комахи і павукоподібні

П'ятий клас. Комахи.

Ряд 1-й: безкрилі (блоха).

Ряд 2-й: двокрилі.

Ряд 3-й: напівтвердокрилі.

Ряд 4-й: лускокрилі.

Ряд 5-й: перетинчастокрилі

Ряд 6-й: сітчастокрилі (сюди увійшли також бабки, одноденки, волохокрилі, сіноїд, терміти і деякі інші).

Ряд 7-й: прямокрилі.

Ряд 8-й: твердокрилі.

Шостий клас. Павукоподібні.

Ряд 1-й: павукоподібні з полапками (павуки, кліщі, скорпіони, пантоподи та деякі інші)

Ряд 2-й: павукоподібні з антенами (первіснобезкрилі комахи, воші, багатоніжки).

Четвертий ступінь організації. Ракоподібні, кільчаки, вусоногі, молюски

Сьомий клас. Ракоподібні.

Ряд 1-й: сидячоокі (в основному нижчі раки).

Ряд 2-й: стеблоокі (в основному — десятиногі, раки).

Восьмий клас. Кільчаки.

Ряд 1-й: прихованозяброві (олігохети, п'явки, а також деякі планарії).

Ряд 2-й: голозяброві (поліхети).

Дев'ятий клас. Вусоногі.

Десятий клас. Молюски.

Ряд 1-й: безголові (пластинчастозяброві, плечоногі).

Ряд 2-й: молюска з головою (решта молюсків, а також деякі корененіжки).

ТВАРИНИ ХРЕБЕТНІ

П'ятий ступінь організації. Риби і плазуни

Одинадцятий клас. Риби.

Ряд 1-й: хрящові (круглороті, селяхії; химери, ганоїдні і частина костистих)

Ряд 2-й: костисті.

Дванадцятий клас. Плазуни.

Ряд 1-й: жабоподібні (амфібії).

Ряд 2-й: змії.

Ряд 3-й: ящірки (сюди віднесені й крокодили).

Ряд 4-й: черепахи

Шостий ступінь організації. Птахи і ссавці

Тринадцятий клас. Птахи (розподілені на 7 рядів, в основному дуже штучних, через що ми їх і не подаємо).

Додаток до класу птахів. Однопрохідні (качкодзьоб і єхидна).

Чотирнадцятий клас. Ссавці.

Ряд 1-й: безкопитні (китоподібні).

Ряд-2-й: земноводяні (ластоногі і сиренові).

Ряд 3-й: копитні (парно- і непарнокопитні, хоботні).

Ряд 4-й: кігтисті (сумчасті, неповнозубі, гризуни, комахоїдні, рукокрилі, хижі і примати).

Людина виділена в окрему групу дворуких.

Незважаючи на штучність цілого ряду підрозділів, спричинену головним чином недостатньою вивченістю багатьох груп тварин, система Ламарка становила величезний крок уперед, особливо щодо безхребетних. Нагадаємо, що Лінней поділяв всіх безхребетних тільки на дві групи — комах і черв'яків, кожна з яких була хаотичним поєднанням найрізноманітніших за своєю організацією форм.. Система Ламарка — це, власне, перша детальна та науково обгрунтована класифікація безхребетних тварин.

Геологічні праці. Великий інтерес становлять і твори Ламарка з геології, що також відіграли чималу роль у формуванні його еволюційних поглядів. Основні положення «Гідрогеології» (1802) —головної праці Ламарка з геології — суперечили уявленням величезної більшості тогочасних геологів. Згідно з поширеними тоді поглядами, утворення земної кори відбувалось шляхом величезних катастроф, що час від часу потрясали Землею. У своїй книзі Ламарк виступає проти цієї теорії, вважаючи, що причиною всіх змін земної кори є вплив повільно діючих природних сил, насамперед води. Саме вона, розмиваючи землю, приводить до виникнення гір та ущелин і наносить у гирла рік цілі ділянки суші. Важливу роль у формуванні рельєфу, за Ламарком, відігравали й тварини та рослини, залишки яких утворювали потужні відклади.

До недоліків геологічних поглядів Ламарка має бути віднесене те, що він приписував осадкове походження цілому ряду тектонічних порід, а також дуже перебільшував значення відкладів органічного походження. Одначе основна ідея про те, що зміни земної поверхні є наслідком багатовікової поступової дії природних сил була правильна, у цьому теоретичні уявлення Ламарка набагато випереджали тогочасну геологію.

Крім цієї центральної ідеї, що її розвиває Ламарк; в «Гідрогеології», є чимало цінних міркувань щодо викоп'них залишків тварин. Учений здійснив досить багато палеонтологічних досліджень, вивчаючи здебільшого, залишки молюсків, і дійшов цілком правильного висновку, що викопні тварини є предками сучасних, тобто побачив у викопних одне із свідчень еволюційного розвитку природи.

Цікаві й інші палеонтологічні уявлення Ламарка. Так, наприклад, він зазначав, що на основі вивчення скам'янілостей можна відновити клімат минулих геологічних епох: скажімо, якщо десь знаходять викопні залишки тварин, близьких до сучасних форм мешканців тропічних морів, то це можливо лише тому, що від часу мешкання тварин у цих краях клімат тут став набагато холодніший. Правильно оцінив Ламарк і роль, яку можуть відіграти викопні у стратиграфії.

Крім досліджень з ботаніки, зоології та геології, Ламарку належить низка праць з метеорології, фізики й хімії. Метеорологічні праці Ламарка цікаві насамперед тим, що він розвивав у них думку про можливості наукового передбачення погоди і вважав, що. для цього. потрібно організувати широко розгалужену мережу метеорологічних спостережних пунктів. Метеорологічні альманахи, видавані Ламарком, зумовили, щодо нього безліч глузувань, нападів, оскільки вміщувані в альманахах прогнози дуже рідко справджувалиса. Проте мета альманахів була вельми благородна — на одержувані за їх розповсюдження кошти Ламарк підтримував організовану ним першу в історії «службу погоди» — метеорологічні спостереження, що провадилися водночас у цілому ряді європейських країн (у тому числі і в Poсії).

Менш примітні виступи Ламарка з фізики і хімії, де він дотримувався деяких віджилих уже в його час теорій. Проте й тут у нього є цікаві думки. Зокрема, він висунув уявлення про перетворення енергії, яке через півсторіччя було обгрунтоване в працях Гельмгольца і Майєра.

Еволюційна теорія. Спеціальних геологічних, ботанічних і зоологічних праць Ламарка було б досить, щоб забезпечити йому широку популярність, але безсмертну славу принесла йому еволюційна теорія. Якщо еволюційні ідеї в тій чи тій формі висловлювалися і до Ламарка, то до нього ніхто не розглядав еволюцію як процес, що охоплює усю органічну природу. Навіть вчитель Ламарка Бюффон, один з найбільших його п­передників з-поміж натуралістів XVIII ст., не пішов, як уже знає читач, далі визнання обмеженого трансформізму — теорії, за якою види і в деяких випадках роди виникають шляхом еволюції, але вищі систематичні угруповання— родини, ряди тощо, утворилися внаслідок божественного акту. Тільки Ламарк із властивою йому послідовністю й сміливістю поширив учення про історичний розвиток на всі без винятку форми життя, зробивши це у всеозброєнні сучасними йому науковими знаннями.

Причини, що привели Ламарка до створення цілісної еволюційної теорії, можна зрозуміти, тільки взявши до уваги тогочасну історичну обстановку, за якої тривала його діяльність, філософські погляди вченого та його спеціальні праці з ботаніки, геології і особливо зоології.

Ми вже говорили про те, як посилення буржуазії, що боролася з феодалізмом, і нагромадження нових наукових даних вели до зламу метафізичного уявлення про незмінність світу. Елементи еволюціонізму маємо в попередників Ламарка, в тому числі в Бюффона, з поглядами якого Ламарк був близько знайомий, багато років працюючи в ідейній атмосфері керованого ним закладу. Думка про розвиток, почерпнута Ламарком у його попередників, одержала новий плідний поштовх внаслідок революції 1789 p., що повалила феодальний лад і яку гаряче вітав Ламарк.

За своїми філософськими поглядами Ламарк був деїстом. Деїсти визнавали бога першопричиною світу, але заперечували його втручання в явища природи і хід суспільних подій. Бог тільки створив матерію, а далі матерія вже розвивалась за установленими ними законами. Застосовуючи цю ідею до органічного світу, Ламарк дійшов висновку про еволюцію. Проте той самий деїзм зумовив і наявність значних елементів ідеалізму в його теорії.

У своїх спеціальних працях Ламарк зіткнувся з численними фактами, які штовхали його на шлях визнання еволюції. Найважливішими у цьому відношенні були факти, що стосувалися переходів між близькими видами, дані палеонтології, котрі вказували на несхожість тварин, які жили раніше, з сучасними, та особливо ті, що свідчили про поступове ускладнення організації у ряді органічних форм.

Ламарк виступив з еволюційною теорією наприкінці, свого життєвого шляху: перший начерк її він зробив 1802 p., а основна праця про еволюцію — «Філософія· зоології» — вийшла 1809 p., коли вченому було 65 років.·

Виклад своєї теорії Ламарк починає з міркувань пр штучність всіх категорій систематики. Розвиваючи думку Бюффона, він стверджував, що ці категорії придумані, лише для зручності класифікації організмів і насправді, їх у природі немає. Особливо докладно вчений розглянув поняття виду. Зупиняючись на різновидах, на які розпадаються види, і на наявності частих переходів між видами, він дійшов висновку, що угруповання особин, котрі звичайно називають видами, не є сталими: вони, змінюються, еволюціонують. «Так званий вид...,— писав Ламарк,— склався... непомітно і послідовно, тому він має лише відносну сталість і не може бути старим, як природа».

Щоправда, формулюючи це цілком правильне еволюційне положення, Ламарк припустився помилки, заперечивши реальність існування видів взагалі. Проте ця помилка, що випливала із загальних уявлень вченого, про безперервність всього у природі, не знижує цінності основної його думки про те, що види не є чимось сталим і первісно створеним (як вважала більшість учених того часу), а виникають і змінюються в процесі розвитку органічного світу.

Потім Ламарк докладно розглянув питання про послідовне ускладнення будови тваринних форм, трактуючи це ускладнення еволюційно. Таке еволюційне розуміння прогресивно ускладнюваного ряду організмів є основою всієї концепції Ламарка. Він прийшов до думки про еволюцію, саме обдумуючи взаємне розташування в зоологічній системі великих розділів тваринного світу. Розташування організмів у ряд за ступенем їх досконалості було прийомом, широко використовуваним у XVIII ст. і до Ламарка (згадаймо популярне тоді вчення про «драбину істот»). Проте Ламарк не запозичує готової «драбини» від когось зі своїх попередників, а ретельно досліджує питання і показує поступове підвищення організації тварин на незрівнянно вищому науковому рівні, ніж будь-хто раніше.

Розглядаючи зоологічну систему у світі своїх уявлень про мінливість видів, він дійшов висновку, що прогресивне ускладнення організації є наслідком поступового тривалого процесу виникнення дедалі досконаліших тварин від предків з більш примітивною будовою і підкріплює цю думку фактами схожості будови, що вказують на кровну спорідненість різних організмів. Отже, Ламарк уперше висуває розгорнуту наукову теорію, яка розглядає еволюцію як основний закон, якому підпорядковується увесь органічний світ.

Цікаво навести слова Ламарка, в яких він зіставляє загальноприйняте тоді вчення про незмінність видів з власними еволюційними уявленнями: «Висновок, що його робили досі: природа (чи її творець), створюючи тварин, передбачила усі можливі обставини, в яких їм доведеться жити, і дала кожному виду сталу організацію, а також раз і назавжди установлену і незмінну в своїх частинах форму, внаслідок чого кожний вид змушений жити в тих місцевостях і за тих кліматичних умов, в яких ми його знаходимо, і зберігати ті звички, які ми знаємо за ними.

Мій власний висново: природа, створюючи послідовно всі види тварин (починаючи з найнедосконаліших і простих і закінчуючи найдосконалішими), ускладнювала їх організацію поступово, і коли тварини поширилися по всіх населених країнах земної кулі, кожний вид під впливом зовнішніх умов, які оточували його, набув ті звички,·котрі ми знаємо в нього, і ті зміни своїх частин, які ми спостерігаємо у ньому».

В іншому місці Ламарк так формулює своє вчення про еволюцію: «Щоб довести — щодо живих тіл — стан речей до теперішнього, природа безпосередньо, тобто без допомоги будь-якого органічного акту, повинна булі створити тільки найпростіші органічні тіла, як тваринні так і рослинні; і вона продовжує й досі створювати її таким самим шляхом, користуючись сприятливими обставинами; проте вона дає цим безпосередньо створюваним нею тілам здатність живитися, рости й розмножуватися та зберігати всякий набуток їх організації. І ось шляхом передачі тих самих здібностей особинам, які походять органічно, з плином часу і під впливом найрізноманітніших обставин, що постійно змінюються, послідовно з'явились живі тіла всіляких класів та всіляких рядів».

При всьому позитивному значенні висунутої Ламарком цілісної концепції еволюції слід відзначити, що він зробив дуже мало для її обгрунтування. Ламарк обмежується самими міркуваннями, майже не посилаючись на факти. Щоправда, багато фактів, які свідчать на користь еволюції, у той час ще не були відомі. Але й наявний матеріал був використаний Ламарком вкрай недостатньо. Брак фактичних доказів еволюції в Ламарка: був, без сумніву, однією з причин, що зумовили неуспіх, його еволюційного вчення серед його сучасників.

Причини еволюції за Ламарком. Учений не обмежувався твердженням про мінливість видів, а докладно розглянув питання про її причини, про ті рушійні сили, що зумовлюють еволюцію. Для того щоб розібратися у поглядах Ламарка з цього питання, слід пам'ятати про його філософські погляди. Ламарк примикав, як зазначалося, до течії деїстів, де поєднувалися елементи механічного матеріалізму з ідеалізмом. Ця двоїстість знаходить вияв і в ученні Ламарка про рушійні сили еволюції.

Головною причиною еволюції вчений вважав внутрішне прагнення організмів до вдосконалення — те, що. він називав принципом градації. Цей принцип Ламарка є по суті своєрідним відображенням старої думки про ускладнення організації як про прояв загального закону природи, котрим вона створює дедалі досконаліші форми,— думки, що йде від Арістотеля і знаходить найяскравіший вираз у вченні про «драбину істот». Проте в Ламарка ця ідея послідовного виникнення досконаліших організмів набула нового, еволюційного відтінку —він поєднував її з уявленням про спадковість різних форм живих істот, про те, що вищі тварини є нащадками організмів, які стоять на нижчому ступені розвитку.

Внутрішнє прагнення організмів до удосконалення Ламарк вважав основним фактором еволюції. Воно визначає головні напрями еволюції, зумовлює розвиток в організмів «здатностей постійних і першорядного значення», до яких він відносить здатності перетравлювати їжу, дихати за допомогою зябер чи легенів, пересуватися за допомогою м'язових органів, розмножуватися статевим шляхом тощо.

Розвинуте Ламарком уявлення про таку внутрішню вдосконалювадьну силу, як головну провідну причину еволюції, є відображенням ідеалістичних сторін його філософії і глибоко помилкове. Одначе воно зробило чималий вплив на ряд подальших еволюціоністів. З цією думкою доводиться нерідко стикатися у багатьох ідеалістично настроєних учених, що працювали над питаннями еволюції навіть після того, як Дарвін показав, що причини еволюції мають суто матеріальний характер.

Поряд з прагненням до вдосконалення Ламарк надає великого — хоча й другорядного — значення й іншому факторові, що змінює види,— впливові зовнішніх умов·. Цей фактор, на його думку, відповідальний за відхилення зі шляхів розвитку, визначених градацією, відхилень, які спостерігаються у всіх рослин і тварин. Він зумовлює в організмів «здатності мінливі та меншого значення» і розвиток пов'язаних з ними органів — таких як лапи, крила, плавці, плавальні перетинки, мацаки, зуби, роги, кігті тощо.

Таким чином, за Ламарком, причини еволюції двоїсті. Формулюючи загальні положення з цього питання, він писав: «Теперішній стан тварин є, з одного боку, наслідок зростаючої складності організації — складності, що прагне до правильної градації, а з другого — прослідок впливу вельми численних і найрізноманітніших зовнішніх обставин, що постійно прагнуть порушити правильний хід градації у розвитку організмів».

Ламарк докладно проаналізував на основі численних прикладів роль зовнішнього середовища в еволюції. Він вважав, що механізм зміни видів під впливом навколишніх умов різний у рослин і тварин. У рослин зовнішні умови безпосередньо видозмінюють органи: «Якщо, наприклад, насінина будь-якої з трав'янисті лучних рослин буде перенесена до підвищеної місцевості на суху, безводну, кам'янисту ділянку, де дмуть силі вітри, і проросте там; якщо потім рослина, незважаю на постійне погане живлення, приживеться там; якщо особини, що пішли від неї, продовжуватимуть жити за тих самих поганих умов,— то внаслідок вийде порода справді відмінна від тієї, що росте на лузі, і від якої вона, проте, веде своє походження. Особини цієї породи будуть дрібні, зі слабкими частинами, і деяі з їх органів, розвинувшись сильніше, матимуть виняткові розміри». Така мінливість видів у рослин відбувається за Ламарком, внаслідок матеріальних, природних процесів, зумовлених в організмі рослин зовнішніми впливами: «тут усе відбувається на грунті випадкових змін у живленні рослин, у процесах, вбирання й виділенні у звичайно одержуваній кількості тепла, світла, повітрі і вологи; нарешті, в перевазі, яку можуть набути відомі життєві рухи над іншими».

Уявлення Ламарка про те, що під впливом зовнішніх умов можуть безпосередньо змінюватися види рослин збігається з тим, що говорив про перетворювальний вплив умов існування Бюффон. Проте для тварин (найпростіших, яких тоді зближували з рослинами) Ламарк приймає інший, складніший шлях здійснення змін організмів під впливом зовнішніх умов. Останні впливають не безпосередньо, а зумовлюючи зміну звичок тварини, що супроводжується посиленим вправлянням одних органів, що зумовлює їх сильніший розвиток, і бездіяльністю інших, яке приводить до їх зменшення, а часом і зникнення. Ця змінена будова органів передається нащадкам, ведучи до поступової зміни всього виду.

Свої погляди на такий непрямий шлях перетворення видів тварин під впливом зовнішніх умов Ламарк пояснює низкою прикладів. Так, говорячи про те, що зменшення чи зникнення тих- або тих органів, яке відоме в історії багатьох видів, зумовлене тривалою бездіяльністю цих органів, він вказував на змій. Змії, за Ламарком, набули звички пересуватися, притискаючись до землі, та ховатися серед кущів. Внаслідок прагнень пролізати крізь вузькі проходи їх тіло подовжилось. При такому способі життя довгі кінцівки заважали б їм, а занадто короткі не могли б служити для перecування, тому змії зовсім перестали ними користуватися, і врешті-решт кінцівки у них зникли.

Так само внаслідок тривалої бездіяльності рудиментувались очі в печерної амфібії — протея та в крота. За приклад того, що посилене вправляння органів приводило до їх посиленого розвитку, Ламарк наводить водоплавних птахів: їх предки, гнані голодом, перейшли до пошуків їжі у воді і під час спроб плавати розсували пальці ніг, а при цьому натягувалася шкіра поміж пальцями. Через це в них на ногах і розвинулися плавальні перетинки.

Довгі ноги болотяних птахів, за Ламарком, також утворились поступово, внаслідок постійних зусиль для витягання ніг, що грузли в болотистому грунті. Слимаки, повзаючи, відчували потребу обмацувати предмети передньою частиною голови; туди надходили «нервові флюїди», нерви у відповідних місцях розросталися й витягувалися, що врешті-решт привело до виникнення мацаків.

Подібних прикладів у Ламарка багато. Всі вони подібні до поданих вище тим, що не є наслідком дослідів чи безпосередніх спостережень, а мають суто умоглядний, вигаданий характер і досить наївні. Навіть сучасники Ламарка не могли вважати їх переконливими.

Свої погляди на механізм зміни видів тварин під впливом зовнішнього середовища Ламарк формулює у вигляді двох законів:

1. «У будь-якої тварини, що не досягла межі свого розвитку, більш часте та неослабне вживання певного, органа зміцнює потроху цей орган, розвиває його і надає йому силу, співмірну з тривалістю самого вживання, тоді як постійне невживання органа непомітно послаблює його, призводить до занепаду, послідовно зменшує його здатності і, нарешті, зумовлює його зникнення».

2. «Все, що природа примусила особин набути або втратити під впливом обставин; за яких з давніх давен перебувала їх порода, і, отже, під впливом переважного вживання відомого органа чи під впливом постійного невживання відомої частини,— все це вона зберігає шляхом розмноження у нових особинах, котрі походять від колишніх, якщо тільки набуті зміни спільні для обох статей або тих особин, від яких пішли нові».

Ось такі погляди Ламарка на причини еволюції. Оцінюючи їх, слід відзначити велику заслугу Ламарка в тому, що він не тільки висунув уявлення про еволюцію як загальний закон органічної природи, але й зробив спробу відкрити рушійні сили, які її зумовлюють. Проте його пояснення причин еволюції багато в чому незадовільні. Як ми бачили, головною причиною еволюції він вважав внутрішнє прагнення організмів до вдосконалення — ідеалістичний принцип, що створював лише видимість пояснення.

Неправильні також і уявлення Ламарка про механізм, зміни видів під впливом навколишнього середовища. Вони, пов'язані з переконанням його, що у відповідь на зовнішні впливи організми розвивають пристосувальні ознаки завдяки властивій усім живим істотам здатності; доцільно реагувати на впливи навколишнього середовища.

Під органічною доцільністю він розумів не явище що виникло у процесі еволюції (правильне трактування? доцільності розвинув Ч. Дарвін), а деяку іманентну, споконвічно притаманну живим істотам властивість, тоб то розглядав її також ідеалістично: Крім того, уявлення Ламарка про дію середовища на організм механістичні, причому механіцизм цей видно не тільки в його міркуваннях про способи виникнення змін у рослин під безпосереднім впливом зовнішніх факторів, але навіть там, де він говорить про «волю» тварини, що спрямована на задоволення потреб і веде до утворення нових органів.

Помилкове й твердження Ламарка про те, що зміни, зумовлені в організмі зовнішнім впливом, зокрема вправлянням і невправлянням органів, адекватно передаються нащадкам, в яких відповідні органи виявляються так само зміненими, як і в батьків. Проте за цю помилку Ламарка не можна звинувачувати — таке уявлення про спадковість набутих ознак було загальноприйнятим не тільки тоді, але ще протрималося майже сторіччя, і було остаточно спростоване лише після експериментального дослідження спадковості та мінливості. За повної відсутності знань про спадкову передачу ознак і про те, як виникають спадкові зміни, було цілком природно, що Ламарк, ідучи за Бюффоном, дивився на успадкування набутих соматичних змін, як на щось само собою зрозуміле.

Філогенетичні уявлення. Ламарк не тільки констатував факт еволюції та обміркував її причини, але велику увагу приділяв і тим конкретним шляхам, які пройшли організми у процесі свого історичного розвитку, тобтоїх філогенії.

До Ламарка взаємозв'язки різних груп організмів завжди розцінювались лише як вираз певного наперед усталеного порядку, що існує в природі. За допомогою систематики, з одного боку, намагались досягти суто практичної мети — полегшити класифікацію колекцій у музеях, гербаріях, а з іншого боку — прагнули зрозуміти пануючий у природі порядок. Такі були погляди Ліннея, такий само був І світогляд прихильників «драбини істот».

Ламарк вперше в історії біології всупереч цим метафізичним уявленням висунув зовсім нове, еволюційне тлумачення взаємозв'язків груп. Він побудував філогенетичну схему, в якій намагався відтворити ті шляхи, які пройшли організми від моменту виникнення на Землі найпримітивніших живих істот аж до найскладніше організованих форм, що виникли пізніше.

Роблячи цю спробу створення філогенетичної системи, Ламарк насамперед, так би мовити, перевертає «драбину істот». У той час систематичні таблиці починалися з опису найвище організованих тварин. Ламарк чинить навпаки; на початку своєї системи він ставить найпростіші форми. Ось як він обґрунтовує це нововведення: «Усталений і збережений донині звичай ставити на чолі тваринного царства найдосконаліших тварин та завершувати це царство найнедосконалішими та найпростішими зобов'язаний своїм походженням, з одного боку, нашій схильності постійно віддавати перевагу предметам, які найбільше вражають нас, подобаються нам або цікавлять нас, а з другого — відомій зручності, пов'язаній з переходом від більше відомого до менше відомого». І далі він писав: «Якщо правда, що всі живі тіла— витвори природи, доводиться думати, що вона могла створити їх лише послідовно, а не всіх одразу, за не тривалий час; але якщо вона створювала їх поступово, доречно припустити, що вона почала з найпростіших і тільки наприкінці дійшла до найскладніших організацій тваринного та рослинного царства».

Ламарк вважав, що найпримітивніші форми життя, які стояли біля основи його філогенетичної системи, походять безпосередньо з неживої матерії. Це маленькі грудочки слизу, що виникають у воді і близькі до сучасних найпростіших. Процес такого самозародження, на думку Ламарка, триває і тепер там, де для цього є сприятливі умови. Припущення про постійне самородження найпростіших організмів — логічна необхідність для Ламарка, оскільки інакше він не міг би пояснити факт одночасного існування найрізноманітніших за рівнем організації систематичних груп. Він вважай вищі сучасні форми є далекими нащадками первісних організмів, які з'явились шляхом самозародження, надзвичайно давно і пройшли тривалий шлях еволюції. Водночас нижчі сучасні форми не встигли досягнути високої організації, оскільки або походять від організмів, що самовільно зародилися порівняно недавно, aбо ж безпосередньо виникають з неживої природи. Ці помилкові уявлення Ламарка випливали з його ідеалістичної концепції, за якою підвищення організації живих істот протягом їх історичного розвитку зумовлене нематеріальною силою «градації», що діє незалежно від навколишнього середовища.

Крім самозародження найпростіших форм, Ламарк припускав подібне безпосереднє виникнення і деяких складніших організмів, зокрема кишкових паразитів.

Оскільки решта груп тварин розвивалась з найпримітивніших форм шляхом еволюції, то, за Ламарком взаємозв'язки цих груп можна подати у вигляді родовідної таблиці. Спочатку родовідна таблиця Ламарка в одному стосунку мало чим відрізнялася від «драбини істот» — усі групи тварин розташувались за складністю організації в один висхідний ряд. Проте вже у «Філософії зоології» він висунув важливу думку про те, що явище дивергенції, тобто розходження, відіграло значні роль у минулій історії організмів, і розташовує систематичні групи тварин у вигляді розгалуженого родовідного дерева. З приводу такого нового способу зображення взаємозв'язків різних систематичних груп він писав «Тільки той, хто довго й посилено займався визначеннял видів та звертався до багатих колекцій, може знати якою мірою види серед живих тіл зливаються одні з одними, міг переконатися, що там, де ми бачимо відокремлені види, насправді бракує тільки найближчих доних - ще не знайдених видів. Я не хочу цим сказати, всі існуючі тварини утворюють надзвичайно простий і скрізь рівномірно відтінений ряд; але я стверджую, що утворений ними неправильний і розгалужений ряд не має у своїх окремих частинах ніяких розрирів, або в крайньому разі, не завжди мав їх, якщо правда, що такі трапляються подекуди завдяки деяким вимерлим родам».

Родовідне дерево, подане Ламарком у «Філософії логії», має такий вигляд:

Як бачимо, родовідне дерево Ламарка має два стовбури: один - порівняно короткий (інфузорії, поліпи та променеві) та другий, який охоплює всі інші групи тварин. Кожен з цих стовбурів виник незалежно від найпростіших форм, що утворилися шляхом самовільного зародження з неживої матерії .

У філогенетичній схемі Ламарка чимало помилок. Одну з них він згодом виправив сам: у поданій таблиці назначено, що риби походять від молюсків, Але в пізнішій праці (1815) учений відмовляється від цієї думки і пише, що для розв'язання питання про те, від якої групи безхребетних походять риби, ще немає достатніх даних.

Помилки філогенетичної таблиці Ламарка не повинні нас дивувати: слід пам'ятати, що палеонтологія у той час тільки ще зароджувалась, а ембріологічних фактів таких важливих для відновлення минулої історії тварин у розпорядженні Ламарка зовсім не було. Незважаючі на ці помилки, заснування філогенетичного напряму біології є величезною заслугою Ламарка. Його праці у цій галузі відіграли надалі видатну роль: вже після Дарвіна вони були видобуті з непам'яті і дали поштовх для розвитку філогенетичних досліджень як у зоології, так і в ботаніці.

Ламарк про походження людини. Говорячи про філогенетичні погляди Ламарка, не можна обминути його висловлювань про походження людини. Із властивої йому послідовністю він розвиває винятково сміливу на той час думку: людина є продукт еволюції, походить від нижче організованих тваринних предків, а саме — людиноподібних мавп.

Ламарк писав: «Немає нічого неможливого, що одні з найдосконаліших порід чотирируких здобула зверхність, завдяки абсолютній владі, над іншими породами та під впливом нових потреб змінила свої старі звички; була піддана перетворенню у своїй організації і збагатилась новими здібностями; поклала край подальшому розвитку інших високоорганізованих порід і провела між собою та ними різку межу». Щоправда, далі Ламарк робив застереження: «Ось до яких висновків можна було б прийти, якби людина, розглядувана нами як провідна порода, відрізнялась від тварин тільки ознаками своєї організації і якби її походження не було іншим». Проте ця приписка — лише данина часові, прагнення уникнути переслідувань: адже навіть через півстоліття; коли Дарвін виступив з твердженням про походженні людини від тварин, його за це жорстоко цькували.

Цікаво, що Ламарк, розбираючи питання про шляхи еволюційного виникнення людини, вважав першим і дуже важливим моментом у цьому.процесі перехід до прямоходіння. Це збігається з поглядами, розвинутим Ф. Енгельсом, і підтверджується всіма даними сучасної науки. Водночас слід відзначити, що Ламарк не усвідомив головного: основним фактором у перетворенні мавпоподібних предків на людину була праця, що стала можливою завдяки звільненню руки. Це пізніше блискуче показав Енгельс у своїй праці з цього питання.

Висновки. Теорія Ламарка не тільки є першою послідовною і цілісною теорією еволюції, але й має всі ті три сторони, які мусить мати викінчене еволюційне вчення: Ламарк стверджує факт еволюції, розглядає рушійні сили, що її зумовлюють; нарешті, він говорить про ті шляхи, якими еволюція здійснювалась.

Щоправда, в теорії Ламарка багато слабких місць і помилок. Недостатні й докази, які подає Ламарк на користь еволюції. Чимало хибного, а часом і наївного, у його вченні про фактори еволюції та у філогенетичних схемах. У теорії Ламарка є ідеалістичні положення, що випливають з його загальних дуалістичних поглядів. Але слід враховувати й те, що для низки слабких місць еволюційної теорії Ламарка є вагомі виправдання — вони походили з тодішнього, в багатьох стосунках ще дитячого, стану науки про живу природу. Можна швидше дивуватися не з тих слабких сторін вчення Ламарка, а з того, як при відносно невисокому рівні розвитку біологічних знань він зміг добути з наявного матеріалу ті загальні еволюційні висновки, що обезсмертили його ім'я. Адже тоді порівняльна анатомія робила лише перші кроки, порівняльна ембріологія, біогеографія, палеонтологія ще не стали самостійними галузями біології і перебували в зародковому стані, а щодо мінливості та спадковості організмів були тільки уривчасті відомості.

Еволюційні праці Ламарка не були оцінені його сучасниками. Певне значення мало недостатнє обгрунтування їх фактами, але набагато більшу роль відіграла та обставина, що ці твори, глибоко революційні за своїм основним змістом, з'явились у Франції у період політичної реакції, коли все революційне виживалося й переслідувалось, коли знову неабияк зміцнів вплив католицької церкви. За цих умов фігура Ламарка була одіозною— адже він, по-перше, був палким противником церковних учень (за словами одного з учнів Ламарка, Сент-Бева, його вчителеві була властива «ненависть, його філософська ворожість до всесвітнього потопу, до со-творіння і книги буття, до всього, що нагадувало християнську теорію»), а по-друге, ще добре пам'ятали, що Ламарк виступав пристрасним прихильником революції. Ламарк-еволюціоніст був осміяний та забутий сучасниками, і в цьому його глибока особиста трагедія.

Проте для майбутнього його праці не загинули. Оцінюючи їх тепер, ми бачимо, що вони мали велике позитивне значення для розвитку біології. Еволюційні ідеї Ламарка — і ті, що містяться в його спеціальних геологічних, ботанічних і зоологічних працях, і висловлені у «Філософії' зоології», зробили величезний вплив на Жоффруа Сент-Ілера та Лайеля, відіграли важливу poль у підготовці тієї перемоги еволюціонізму, яка пов'язав з працями Дарвіна. У літописах науки про еволюцію на другому місці, услід за ім'ям Дарвіна, завжди згадуватиметься ім'я Ламарка.

Ось що сказав про Ламарка Дарвін: «йому належить велика заслуга: він перший зосередив загалну увагу на ймовірності припущення, що всі зміни в opганічному світі, як і в неорганічному, відбувалися на основі законів природи, а не внаслідок чудесного втручанням».