Тема 5.
Історія вивчення й розвитку слова та лексичної системи турецької мови
Історія вивчення слова у світовій мовознавчій науці
Історія розвитку та вивчення лексичної системи турецької мови
Історія вивчення слова у світовій мовознавчій науці. Вище ми зазначали про те, що поняття слова стихійно присутнє у свідомості носія мови. І, звичайно, через такий свій характер, через “підсвідоме усвідомлення” слова як явища люди з давніх часів приділяли йому увагу (згадаймо, наприклад, деякі твори давньогрецьких філософів, зокрема Платона, Аристотеля; граматику Паніні; граматику Пор-Рояля тощо). Уже на початкових етапах розвитку лінґвістичної науки було звернено увагу на існування в слові плану вираження (фонетичної й граматичної структури) і плану змісту (лексичного й граматичного значення). Ці два аспекти слова постійно й активно вивчалися з домінуванням одного з них в окремі періоди розвитку мовознавства в його різних напрямках.
Візьмімо, наприклад, давньогрецьку філософію (Платон, Аристотель): основну увагу її представники приділяли семантичному аспектові слова – його відношенню до позначуваного предмета й до ідеї про нього (див., наприклад, діалог “Кратил” у розділі етимології); граматична теорія Паніні розробляла переважно проблеми будови слова; об’єктом уваги Варрона й особливо олександрійських граматиків був морфологічний аспект слова. Діонісій Фракійський визначав слово як “найменшу частину зв’язного мовлення”, причому словотворчі та словозмінні категорії рівною мірою включалися в ознаки частин мови, які він називав “акциденції”.
В епоху середньовіччя в Європі досліджувався насамперед семантичний аспект слова, його відношення до речей і понять, тоді як арабські граматисти детально аналізували його морфологічну структуру. Уже згадувана нами граматика Пор-Рояля визначала слово як ряд “членороздільних звуків, з яких люди складають знаки для позначення своїх думок”1; граматика Пор-Рояля диференціювала також формально-звуковий аспект слова, указуючи на те, що слово пишеться й вимовляється окремо й відзначається наголосом, і його змістовний аспект.
У 19 столітті основна увага приділялася аналізу змістовного боку слова. Велику роль при цьому відіграла розробка поняття про внутрішню форму слова (праці В. фон Гумбольдта, О.О.Потебні). Семантичні процеси в слові детально досліджувалися Г.Паулем, М.Бреалем, М.М.Покровським. Одночасно поглиблювалася теорія граматичної форми слова. Так, В. фон Гумбольдт поклав її в основу типологічної класифікації мов.
Серед вітчизняних науковців морфологія слова досліджувалася передовсім О.О.Потебнею, який розрізняв слова самостійні (речовинні, лексичні, повні) і службові (формальні, граматичні, часткові). Такий самий підхід характерний і для підходу видатного російського мовознавця П.Ф.Фортунатова. Синтезуючи попередні погляди на слово, А.Мейе визначив його як “зв’язок певного значення з певною сукупністю звуків, якому властиве певне грматичне використання”2, відзначивши, таким чином, три ознаки слова, однак не проаналізувавши, критерії їхнього виділення.
На новому етапі дослідження лінгвістичних явищ, коли почалася епоха переважання системного підхіду до мови, у вивченні слова виникли нові завдання, зокрема визначення слова як одиниці мови, критерії його диференціації, вивчення змістовного аспекту слова, методів його аналізу, дослідження системності лексики, вивчення слова в мові й мовленні, а також у тексті. При цьому особливу складність являють собою критерії виділення слова як одиниці мови й мовлення, про що ми вже зазначали в попередніх розділах.
Історія розвитку та вивчення лексичної системи турецької мови. Сучасна турецька мова являє собою унікальний в своєму роді продукт складного історичного та соціолінгвістичного процесу; лексична ситема турецької мови пройшла своєрідний шлях розвитку, не схожий на шлях розвитку лексичних систем інших мов світу.
Як відомо турецька мова, аглютинативна за своїм типом, належить до сім’ї тюркських мов і характеризується наявністю цілої низки спільних типологічних рис насамперед на граматичному рівні. Однак поряд з цими загальними схожостями турецька мова має деякі специфічні особливості в лексичній сфері, які істотним чином відрізняють її від інших сучасних тюркських мов, зокрема й від мов огузької групи, до якої вона належить. Головною причиною таких відмінностей є свідома діяльність носіїв мови, спрямована на зміну (заміну) лексики, яка відкрила шлях до істотних трансформацій у словниковому складі турецької мови – про це докладніше йтиметься нижче.
Становлення турецької нації в сучасному розумінні розпочалося разом з виникненням Османської імперіїї (на початку Османського бейліку, 1299 рік) після розпаду Сельджукської держави на окремі розрізнені бейліки (князівства). Нагадаємо, що держава Сельджукідів виникла у 12 столітті на теренах Анатолійського півострова і являла собою строкатий конгломерат, що складався з огузо-сульджуцьких племен, котрі проникли на тереторію Малої Азії із Середньої Азії в 10-11 століттях.
Однак ще до того, як Осман почав розширяти кордони свого бейліка за рахунок територій, які належали іншим беям, і власне ще до того, як виникла й сама держава Сельджукідів, турецька мова (власне ті тюркські мови, якими розмовляли представники огузо-сульджуцьких племен, оскільки турецької мови як такої в ті часи ще не існувало) почала зазнавати великого впливу флективної арабської й інкорпорувальної (аморфної) перської мов. Причина впливу першої з названих мов – прийняття огузо-сельджуцькими племенами в 9-10 століттях ісламу. Арабська мова являла собою свого роду “латину сходу”, тобто була насамперед мовою ісламської релігії, а також науки й культури. Крім того, арабська мова ще до прийняття ісламу огузо-сульджуцькими племенами поширилася на доволі великій території азійського та африканського континентів унаслідок арабських завоювань 7-10 століть.
Перська ж мова – це була мова багатого на культурні традиції іранського народу, яка протягом багатьох століть була мовою поезії та мови для багатьох народів Сходу. Отже, якщо висловлюватися сучасними категоріями, арабська та перська мови були на той час “престижними” мовами; володіння ними було ознакою культури й високого рівня інтелектуального розвитку. І, звичайно, така “престижність” стала причиною не лише того, що провідні діячі тогочасного суспільно-політичного та культурного життя прагнули опанувати цими мовами, але й спричинило проникнення великої кількості арабо-перських запозичень до мов огузо-сельджуцьких племен, а відтак і до турецької, яка сформується трохи по тому. Ці лексичні запозичення належали до різник сфер лексичної системи (терміносистем), але насамперед до мусульманської релігійної термінології, станової та соціальної номенклатури, наукової термінології (арабські запозичення) та до мови художньої літератури, передовсім поезії (“диванна література” – Divan Edebiyatı3).
Незважаючи на період очищення (özleştirme), який турецька мова пережила між кінцем 20-х та початком 80-х років 20 століття, значна кількість арабських та перських запозичень і досі існує в якості рівноправних лексичних одиниць у складі сучасної турецької мови. Це стосується насамперед деяких термінологічних систем, насамперед, звичайно, мусульманської, а також юридичної термінології турецької мови. Щодо останньої, то система юридичної термінології є найменш відкритою й найменш динамічною з усіх терміносистем турецької мови – велика кількість арабських та перських елементів, використовуваних у цій термінологічній системі, спричиняє те, що проста людина, яка не має спеціальної юридичної освіти, читаючи юридичний документ не може зрозуміти не лише те, про що там ідеться, але й навіть не може вичленувати значення переважної більшості використаних слів, оскільки ані в жодному іншому функціональному стилі турецької мови, окрім офіційно-ділового та наукового в тій частині, що пов’язана з юридичною термінологією, ані в сучаній розмовній мові більшість таких слів не існує. Самі турки називають “юридичну” мову ağdalı dil – “квітчаста (пишномовна, високомовна) мова”; серед турецьких лінгвістів постійно тривають дискусії щодо необхідності реформування юридичного стилю так, як раніше була реформована вся мова в цілому, однак поки що такі спроби не приносять успіху (нижче ми наведемо приклад “юридичної” мови, а також уривок з тексту, де висловлюється поширена в турецьких мовознавчих колах ідея про реформування юридичної термінології).
Зазначімо разом з тим, що юридична термінологія являє собою доволі неоднорідний лексичний пласт; реформа, звичайно, торкнулася деякої її частини й в якості юридичних термінів функціонують і новоутворені лексеми, слова тюркського походження, але використання юридичного терміна залежить насамперед від сфери призначення того чи іншого юридичного документа, а також суб’єктивного підходу автора. Так, угоди між юридичними особами, особливо на недержавному (неурядовому) рівні характеризуються низьким відсотком використання термінів арабського походження (це насамперед ті терміни, для яких у мові немає еквівалентів турецького (тюркського) походження; однак поряд з арабськими термінами існують і власне турецькі, і запозичені з інших мов, наприклад, західноєвропейських: gayri kabili rücu akreditif (ар.-фр.) – “беззворотній аредитив”, teyidli akreditif (ар.-фр.) – “підтверджений акредитив”; пор.: dökümanter akreditif (фр.-фр.) – “документарний акредитив”, bölünebilir akreditif (тур.-фр.) – “ділимий акредитив” (терміни, які використовуються в юридичних та економічних документах, пов’язаних насамперед із зовнішньоторгівельною діяльністю). Однак чим вищим є “вихідний рівень” документа, тим більшим стає відсоток використовуваної в ньому лексики арабського й, частково, перського походження (ідеться, наприклад, про міжурядові угоди, закони, які приймають Великі турецькі національні збори – парламент Туреччини – приклади нижче).
Звичайно, лексика арабського й перського походження залишлася не лише в спеціальних терміносистемах; вона функціонує й у повсякденному мовленні. Деякі з цих слів є більш уживаними, причому існують в якості дублетів власне турецької лексики – такі дублети можуть бути повними або частковими синонімами, використання яких мотивується насамперед стилістичними цілями або сталістю вислову, в якому слово іншомовного походження використовується традиційно4. Навести приклади на кожне твердження “білий” – ak (тур.), beyaz (ар.); “чорний” – kara (тур.), siyah (перс.)
Турецька (османська) мова – мова величезної імперії, яка, з’явившися на світ у вигляді невеликого анатолійського бейліка, перетворилася на могутню державу, що досгла найбільшого розквіту в 15-16 століттях передовсім за рахунок обширних завоювань в Азії, Африці, Європі, – взаємодіяла не лише з арабською й перською мовами, але й з багатьма іншими – мовами тих народів, які внаслідок завоювань опинялися під владою османських султанів. Насамперед це стосується грецької – мови колись могутньої Візантійської імперії. Лексичні запозичення грецького походження в турецькій мові пов’язані в основному з топонімами та географічними реаліями Малоазійського та Середземноморського регіонів, а також з елементами грецької матеріальної культури, що її асимілювали кочівники-турки, як-от: землеробство, судноплавство, рибальство, домоводство тощо – приклади – можна на дом. завдання.
Загалом феномен османської і турецької культури, який так само, як і турецька мова являє собою унікальне явище, безумовно, заслуговує на те, щоб стати об’єктом низки спеціальних досліджень. Турецька культура – це конгломерат, в якому строкато переплітається безліч асимільованих турками в різні часи елементів іноземних культур – арабської, перської, грецької, слов’янської (наприклад, сербської, болгарської), західноєвропейських – італійської, французької, англійської, німецької тощо. Без остраху можна сказати, що власне тюркський (не кажучи вже про суто турецький) елемент у турецькій культурі складає лише незначний відсоток. Навряд чи можна говорити про турецьку культуру як таку – тут може йтися швидше про асиміляцію безлічі елементів культур інших, більш розвинених народів й адаптування їх до місцевих умов життя; ці запозичені елементи з часом трансформуються, набуваючи специфічного відтінку, який і прийнято називати “місцевим (турецьким) колоритом”, однак турецька культура – це лише продукт вдалого запозичення й адаптування культур інших, слабших з військового погляду народів. Загалом сформованість, розвиненість власної культури народу безпосередньо залежить від часу виникнення й періоду та умов формування нації. Так, нації, що виникли в давні часи й обмежено контактували з іншими розвиненими народами, змогли створити власну культуру, якій іноземний елемент властивий лише малою мірою (наприклад, грецька, китайська культури). Натомість нації, які сформувалися доволі пізно й знаходилися в тісному контакті з іншими, розвинутішими націями, не мали змоги створити власну культуру й користувалися надбаннями й досягненнями культур інших народів. При цьому феномен таких націй полягає в тому, що їм вдається шляхом абсорбації всього найкращого, що є в культурі, науці, різноманітних досягненнях інших націй, шляхом асиміляції самих націй або, щонайменше, їхніх найвидатніших представників, створювати великі імперії, які протягом багатьох століть справляють тиск і тримають під страхом своєї сили інші народи (яскравим прикладом цього є османська, а в сучасному світі – американська нації).
Отже, грецька лексика та термінологія, що увійшла в турецьку мову в більшості своїй і зараз належить до основного (тобто найбільш уживаного в повсякденному житті) словникового фонду турецької мови, наприклад: lodos – “південний вітер”, körfez – “затока”, fırın – “піч” тощо. У турецькій мові також наявні запозичення із західнослов’янських мов – румунської, угорської, сербської тощо, що разом із грецькими запозиченнями об’єднуються під терміном балканізми: pulluk – “плуг”, masa – “стіл” тощо. Серед ранніх запозичень у турецькій мові є лексика із вірменської, курдської, італійської та ряду мов інших народів, з якими турки стикалися в епоху середньовіччя. Такими ознаками характеризуються два перших етапи розвитку турецької мови: 1) староосманська мова – Eski Osmanlıca, 13-15 ст.; 2) середньоосманська мова – Orta Osmanlıca, 15-19 ст.)5.
Другий період розвитку турецької мови характеризується тим, що внаслідок вельми тривалого та своєрідного соціолінгвістичного процесу, що почався в період формування турками своєї державності, в умовах соціальної диференціації в епоху феодально-ленної системи6 й під впливом цілого ряду політичних, економічних, релігійних, культурних та інших екстралінгвістичних чинників, сталася різка соціальна стратифікація турецької мови, наслідком якої було утворення соціально обумовлених функціональних стилів, які істотно різнилися за внутрішньоструктурними мовними властивостями й за сферами вживання. Цей процес стилістичної диференціації турецької мови, що мав аналоги в ряді європейських мов в епоху феодалізму, спричинив утворення “високого літературного стилю”, яких сформувався на основі конгломерату згаданих вище перських та арабських, а також власне турецьких лексичних та граматичних елементів. Цей стиль як основна норма турецької літературної мови обслуговував дуже вузьке соціальне коло – султанський двір, вищі прошарки феодального суспільства, духовенство; він виник як письмова норма, традиційно ототожнювався з терміном “османська мова” (“Lisani Osmani”) і використовувався як офіційна державна мова – на ньому видавалися фірмани (накази султана), велося діловодство, зокрема й судове. Крім того цей стиль, поруч з арабською та перською мовами, був мовою художньої літератури та науки, що у феодальну епоху концентрувалися при султанському дворі та в резиденціях крупних феодалів та духовенства. У високому стилі османської мови до 90% усього лексичного фонду займав пласт арабсько-перської лексикй, який остаточно склався як основний у середньоосманський період.
Елітарність “високого” стилю й обмеженість його поширення та використання зумовили існування іншого варіанту літературного стиля турецької мови, яикй був менш насиченим іншомовними запозиченнями та спирався на мову народну. Зразками даного варіанту можуть слугувати твори як ранніх (Юнус Емре, 13 ст.), так і більш пізніх класиків турецької літератури (Евлія Челебі, 17 ст.); деякі ж автори використовували обидві ці письмові варіанти (Ламіі Челебі, 17 ст.).
Епоха новоосманської мови третій (Yeni Osmanlıca, 19 – поч. 20 ст.) пов’язана з періодом османського реформізму – Танзимату (1839-1878 роки) – і з епохою молодотурецької революції (1908 рік). Передові діячі османської культури цього періоду, як-от Намик Кемаль, Ахмет Мітхат, Шемседдін Самі, Ібрагім Шинасі, пізніше Омер Сейфеддін, Зія Гьокальп та багато інших, шукали шляхів подолання розриву між літературною та розмовною нормами османської мови, шляхи його реформування для залучення широких мас населення до освіти. Пропонувалося уникати вживання арабської та перської лексики за наявності в мові турецьких еквівалентів, відмовитися від невластивих турецькій мові іншомовних граматичних правил, реформувати графіку та орфографію, встановити основи національної турецької мови. Однак відсутність соціальних передумов для реформування мови в цю епоху, активна протидія панівних кіл, нечіткість теоретичних позицій прибічників мовної реформи перешкоджали реалізації навіть найскромніших нововведень у сфері мови й спричинали, в остаточному результаті, ще більшу відокремленість високого стилю.
Культурна орієнтація Туреччини на Європу (насамперед на Францію) в епоху Танзимату знайшла відображення й в османській мові, точніше, у його високому стилі, у вигляді велької кількості лексичних запозичень з європейських мов, головним чином знову ж таки з французької, що відображали суспільно-політичну та науково-технічну термінологію й культурні реалії тогочасного європейського суспільства. Значна частина цих запозичень калькувалася шляхом використання тієї ж самої арабської та перської лексики, пор: фр. opinion publique – осм. efkarı umumiye - “суспільна думка”, фр. relations international – осм. münasebatı beynelmilel - “міжнародні відносини”, фр. crise ministerielle – осм. buhranı vükelâ - “міністерська криза”7 тощо.
Розуміючи бідність лексичного фонду османської мови для вираження нових понять і з метою збагачення цього фонду, прибічники розвитку мови, зокрема й об’єднані навколо журналу “Серветіфюнун”, заснованого 1891 року, зверталися безпосередньо до перської та арабської мов для лексичних запозичень та утворення слів, наприклад, такі неологізми як араб. mefkûre - “ідея”, usulliyyat - “метод”, heyeti udul - “журі” та багато інших існували лише в османській мові.
В епоху молодотурецької революції, незважаючи на вибух національного самоусвідомлення турків та прагення до розв’язання національних та мовних проблем, так само, як і за Танзимату, не було досягнуто позитивних результатів у сфері формування османської мови.
Як прагння організаторів утвореного в 1909 році журналу “Тюрк Дернейі” зробити високий літературний стиль загальнонаціональною мовою, так й ідея об’єднання його з розмовною мовою й створення нової мови (Yeni Lisan), що була висунута літературним об’єднанням “Генч Калємлєр” (1911 р.), не знайшли тотальної підтримки й не розв’язали проблеми національної мови; в обох випадках не було й мови про відмову від високого стилю османської мови на користь мови народної.
Лише після розпаду Османської імперії, розвитку національно-визвольного руху та проголошення республіки (29.10.1923) у Туреччині були створені реальні умови для проведення коріних реформ у сфері мови, які отримали в турецькій лінгвістиці назву “Мовної революції” (Dil Devrimi). Основними заданнями мовної революції були, як ми вже частково зазначали вище, перетворення словникового фонду турецької мови, його функціональних стилів, нормалізація й кодифікація граматичних, стилістичних та орфографічних норм та правил. Нові соціальні відносини в Туреччині потребували ліквідації елітарності літературної мови, демократизації писемних норм та зближення їх з розмовною турецькою мовою.
Організатором руху за реформування турецької мови, як і багатьох інших нововведень, був засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк. Серед нових заходів у сфері турецької мови (термін ‘Osmanlıca’ було замінено на ‘Türkçe’) найвизначнішою стала реформа турецького алфавіту в 1928 році – відбувся перехід з арабської графіки на частково модифікувану латинську, яка відповідала фонемному складові турецької мови. 1929 року було скасовано обов’язкове вивчення в турецьких школах арабської та перської мов.
Створена 1932 року за ініціативою Ататюрка “Турецька лінгвістична спілка” (Türk Dil Kurumu) стала головним науковим та організаційним центром мовної реформи. Основною метою реформи було очищення лексики турецької мови від іншомовних, передовсім арабських та перських, запозичень і створення нової тюркської лексики та термінології. Нова тюркська лексика, з одного боку, повинна була замінити архаїзми, з іншого – дати засоби для вираження нових понять, що дало б можливість турецькій мові стати в один ряд з розвиненими сучасними мовами.
Діяльність лінгвістичної спілки, інколи навіть примусово-тоталітарна, і залучених нею широких мас суспільства – письменників, журналістів, педагогів – у сфері перетворення турецької лексики й термінології та опрацювання норм загальнонаціональної літературної мови, що є відомою під назвою özleşme – “очищення від чужих елементів”, “мовний пуризм” була спрямована на максимальне використання внутрішніх ресурсів турецької мови та споріднених мов.
Поповнення лексичного складу та термінологічних систем турецької мови відбувалося трьома шляхами:
Збір генетично тюркської лексики з турецьких писемних літературних пам’яток з 13 ст. (Tarama), що була зведена в багатотомний “Словник витягнень8” (Tarama Sözlüğü – 1943-1972). Частина цієї активізованої архаїчної лексики на правах неологізмів увійшла до словникового складу сучасної літературної турецької мови й виступає як еквівалент арабських та перських слів: тур. konuk – ар. misafir - “гість”, тур. tanık – ар. şahit - “свідок”, тур. oran – ар. nispet - “пропорція”, тур. kez – ар. defa - “раз”, тур. sonuç – ар. netice – “результат, висновок”.
Збір лексики з діалектів турецької мови (Derleme), що була потім сконцентрована в “Збірнику турецької діалектичної лексики” (Derleme Dergisi, 1939 – 1957) та в “Діалектологічному словнику” (Derleme Sözlüğü, 1963-1972). Лексичний склад турецької літературної мови поповнювався діалектичною лексикою також через розмовну мову й завдячуючи широкому використанню діалектизмів у творах тогочасних турецьких письменників. Окрім вираження специфічних народних реалій: çekel - “невеличка мотика”, divlek - “недозріла диня”, çömce - “дерев’яний ківшик”, у літературну мову увійшла й діалектна лексика, що виражає різні поняття й постає в якості синонімів та еквівлентів арабської і влaсне турецької лексики: тур. kuşku – ар. şüphe - “сумнів”, тур. güney – ар. cenup – “південь”, тур. alan – ар. saha - “площа, поле”. Така лексика, увійшовши в літературну мову, на сучасному етапі розвитку мови вже не сприймається як діалектна.
Створення нових слів – неологізмів – шляхом використання словотворчих засобів турецької мови, її діалектів, а також низки інших сучасних і давніх тюркських мов (Türetme). Цей спосіб словотворення був найпродуктивнішим. При утворенні способом афіксації нових лексичних одиниць на вираження будь-яких сучасних понять, використовувалися: 1) продуктивні афікси – -lı, -sız, -lık, -ca тощо; 2) малопродуктивні в сучасній мові афікси – -ak, -man, -cıl; 3) афікси, запозичені з інших тюркських мов – -sal, -tay, -ev.
Окрім афіксального способу словотворення використовувалися також й інші словотворчі засоби, як-от конверсія: yazar - “письменник”, bakan - “міністр”, alındı - “розписка”; словоскладення: yüzyıl - “сторіччя”, önsöz - “передмова”, anayasa - “конституція”, basımevi - “видавництво”. Переосмислення або розширення значення слова також сприяють збагаченню лексики турецької мови: ün - “голос” і “слава”, korku - “стах” і “небезпека”, kuşak - “пояс” і “покоління”.
Унаслідок використання словотворчих засобів, поповнення та оновлення лексики турецької мови напочатку 40-х р.р. було накопичено значний запас неологізмів, що лягли в основу нормативного тлумачного “Словника турецької мови” (Türkçe Sözlük, 1945-2002). У цьому словнику регулярно відображається нова лексика й термінологія, виключаються лексичні новотворення та діалектизми, які не прижилися в мові.
Унаслідок усіх заходів у сфері перетворення турецької мови, її лексики, граматики та стилістики, було досягнуто основних цілей “Мовної революції”: ліквідовано розрив між літературною мовою та нормами розмовної турецької мови, склад власне турецької лексики в літературній мові збільшився до 70-80 %, значно розширено соціальні функції турецької мови завдяки розвитку її термінологічних та стилістичних систем. Така швидка перебудова мови, оновлення її лексики та термінології викликали необхідність дотримання історичної та культурної наступності, збереження лексичних і, особливо, термінологічних дублетів. Зараз виявляється тенденція до використання архаїчної арабської та перської лексики у новій стилістичній якості й гостро постала проблема запозичення лексики та термінології із західноєвропейськиї мов. Турецька лінгвістична спілка для владнання цієї проблеми веде роботу по створенню турецьких еквівалентів як для нових іншомовних запозичень (bilgisayar замість kompüter – “комп’ютер”, köşe vuruşu замість korner – спорт. “кутовий удар”9), так і для міжнародної лексики, яка вже вкорінилася в турецькій мові (denetim замість kontrol – “контроль”, tekbiçim замість standart - “стандарт”), хоча деякі з таких еквівалентів не приживаються в сучасній мові.
На завершення слід сказати, що сучасна турецька мова, її словниковий склад являє собою продукт складного історичного та соціолінгвістичного процесу, в якому спонтанний розвиток мови поєднувався із свідомим втручанням суспільства, з активним мовним будівництвом на сучасному етапі. У цілому національна турецька мова сформувалася. У даний момент відбувається нормалізація й кодифікація турецьких стилістичних та термінологічних систем. Незважаючи на плідну працю зі створення власне турецької лексики та термінології, у низці функціональних стилів турецької мови, особливо в професійних мовах – медицині, юриспруденції, військовій справі тощо – спостерігається паралельне вживання вживання як архаїчної арабсько-перської, так і сучасної турецької та міжнародної термінології. Такий паралелізм, що має місце і в літературній турецькій мові, ставить тих, хто складає словники сучасної турецької мови, перед необхідністю найповніше відобразити лексику, яка вживається в сучасній мовній практиці. Додамо також, що в останнє десятиріччя спостерігається стала тенденція до відродження в розмовній турецькій мові деяких уже частково забутих слів арабського походження: у суспільстві виникла своєрідна “мода” на використання таких лексем.
Д/з – студентам вибрати приклади зі словника