Основа влади Рішельє.
В 1624 році французьке правління загинуло. Тоді Марія Медічі і Арман Жан де Рішельє змогли повернутися в Париж, а королева-матір поставила свого «першого міністра» короля, який був міністром цілих 18 років.
Укріплюючи своє положення він отримав ряд губернаторських посад для себе та своїх родичів.
П.П. Черкасов притримується думки, що: «Клієнтна система при Рішельє пережила пору розквіту. В обстановці загальної ненависті до себе, яка породжувала нові інтриги, Рішельє повинен був викоритати допомогу родичів та провіренних помічників, даючи їм важливі посади в центральній та провінціальній адміністрації. Саме вони – ці довіренні особи – втворювали в життя політику головного державного міністра. Ми розуміємо, що кількість їх була не великою, а звідси й недостатня ефективність адміністративно-реформаторської діяльності Рішельє.»
Усюди у Франції кардинал купляв землі для наступного перепродажу або обміну. Деякі з них були в межах Парижу, де він провів немало часу, шукаючи комфортне та уютне місце, поки не знайшов Рюель. Коли Рішельє помер його землі коштували близько 5 млн. ліврів. «Ніхто інший, - писав Берджин, - навіть Мазаріні, за всю історію королівства, не зміг зібрати в своїх руках такі земельні володіння.» Фінанси Рішельє включали в себе також церковні бенефіції.
Не має сумніву, що йому було потрібно сконцентрувати свої посади в Західній Франції. З часом він ставав володарем Атлантичного побережжя Франції та багатьох земель в глибині материка.
В січні 1627 року відмінили посади Коннетабля та Адміралу Франції. Посилення контролю над воєнними та морськими витратами зі сторони міністра фінансів було неможливо, коли були присутні ці посади. Рішельє, намагаючись перетворити Францію в сильну морську державу, сам себе призначив Начальником та Генеральним суперінтедантом навігації та торгівлі.
Вальтеліна (1624-1626)
Коли владу отримав Рішельє самою невідкладною, на всенародну думку, була проблема Вальтеліни, де з новою силою спалахнуво давня суперечка імперії та Граубюндена, протестанського кантону на Південномі сході Швейцарії. З часів Франциска І та Генріха IV Франція традиційно підтримувала Граубюнден, який надавав французькій армії право вільно проходити через Альпи. Але починаючи з регентства Марії Медічі й до падіння Ла Вьєвіля , Франція по суті, кинула Граубюнден, як і інших своіх союзників у Південній Італії, залишивши їх без підтримки перед могутнім противником – іспанськими й австрійськими Габсбургами. Вальтеліна не належала ні Іспанії, ні Австрії. Вона входила до складу швейцарського протестанського кантона Граубюнден, який лише формально підкорявся імператору. Якби Іспанія отримала право проходу через Вальтеліну , іспанське військо змогло б допомогти імператору Фердинанду в боротьбі з германськими протестанськими князями.
Через стро років після виступу Лютера Франція предстала перед альтернативою: приєднатися до ідеї Контрреформації та підтримати Іспанію і Австрію, а потім залишитися в повній залежності від них або проводити незалежну політику, піднімаючи престиж французької корони та нації.
В 1622 році Граубюндену вдалося трохи потіснити Іспанію з Вальтеліни. Рішельє Відправив до Швейцарії Анібала д’Естре, маркиза де Кевра. Дипломатична місія Кевра успішно закінчилася, 25 листопада 1624 року маркіз підписав договір з Грубюнденом, а вже наступного дня швейцарське військо атакувало іспанські та папські загони в Вальтеліні. Дипломат де Кевр неочікувано перетворився на генерала і з 4-х тисячним військом почав наступати на Іспанію та Австрію,працюючи з повстанцями. К кінцю лютого 1625 року франко-швейцарське військо здихалося ворога в Вальтеліні.( По Черкасову П.П. стр. 157-158)
5 березня 1626 року між Францією та Іспанією був підписаний Монзонський договір. За цим договором Вальтеліна знаходилася під владою Граубюндену, але на її території не повинні були знаходитись ні іспанські, ні французькі війська. До речі, Рішельє не дуже поспішав повертати свої війська з Вальтеліни. Також обіцяли, що котоліцизм, під привідом захисту якого Іспанія багато разів втручалась у Вальтеліну, буде оголошена единою державною релігією в Вальтеліні.
Деякі біографи виражали невдоволення договором, підписаним в Монзоні(Іспанія). Якщо мати на увазі наступний розвиток подій у самій Франції, то більш вірним буде представляється точка зору тих, хто вважає Монзонський договір успіхом дипломатії Рішельє.
«Досягнутий дуже важливий результат, - вважав сучасний французький історик Мішель Кармона. – Австрійський дім не був відкрито приниженим кінцем справи , а престиж Франції дуже сильно виріс. У внутрішньому плані щасливий кінець вальтелінської справи слугував укріпленню королівської влади».