45. “Хуторянська” ідея у концепції національної культури п. Куліша.

Художньо-публіцистичний цикл “Листи з хутора” (1861) прикметний критичною оцінкою кожної цивілізації з погляду моральних і національних критеріїв: письменник-культорософ із русоїстською далекоглядністю застеріг від захоплення урбанізацією і розриву зв'язків із природою, вказав на небезпеку денаціоналізації через нівеляційний науково-технічний прогрес, звеличив хутір, як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши їх новим “цивілізаторам”, у яких “усе тілько сбит і потребленіє на умі”, високу етику простих хуторян.

Як філософ-русоїст. Куліш водночас бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральності – цим самим, на його думку, найвищим критерієм суспільного прогресу. В “Листах з хутора” було піддано сумніву уявлення про те, ніби “цивілізація… веде чоловіка до всякого щастя”, і протиставлено “нову селянську філософію” – “городянській”. Хутір як осередок національних традицій, “простих звичаїв”, живої народної мови покладався альтернативою русифікованим “городам і їх порядкам”, де “затуманюють” “святу нашу істину”. Автор підносив “українських хуторян” з їх “простим, свіжим розумом сільським” над “городянами” – тими “прогресистами”, що хизуються прогресом (“ми тому прогресу ціну знаємо”) .

Куліш відомий своїм негативним ставленням до козацтва. Проте своєрідною антитезою йому він вважав український хутір, ідеалізацію хутора й хуторянина він протиставляє ідеалізації козацтва. Антитеза хутір – козацтво тягне за собою низку інших: праця протиставляється розбишацтву, порядок – анархії, освіта – неуцтву. Куліш витворює позитивну хутірську філософію на противагу філософії козацької волі, яка у його свідомості межує із вседозволеністю і має суто негативний характер.

Саме з хутором на його думку, пов'язаний і той тип цивілізації й культури, що його пропагує П. Куліш. Ця цивілізація і ця культура має оборонний характер, тому є ретроградською, консервативною. Письменник проти прогресу, бо переконаний: “Коли треба на щось, щоб одні люде, як-то ангеляне, попереду всіх ішли, то, мабуть, і те треба, щоб інші, як-от ми, українські хуторяни, позаду оставалися” [6, 249].

У такій констатації, одначе, вчувається не лише зневіра у спроможність власної нації, а й здоровий глузд, бо “як же нам, удавшись не по своєму розуму і не по своїй розумній волі у цивілізацію, та тим тілько зробити з себе ні Богу свічку, ні чорту книжечку, то лучче нам у своїй жорсткій корі ще років з сотню прожити та тоді вже її з себе злущити, як не стане в нас на Україні всякої погані, котра у всяке добре діло мішається і всяке добре діло псує і нівечить.

Наївним видається бажання П. Куліша творити ідеальну націю, в якій не було б “погані”. Наївним є його протест проти цивілізації і вимога залишити українців зосібна для майбутнього відродження людської породи: “Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя… А як же ні?… Що тоді, панове? Де тоді возьмете людей, свіжих душею і міцних здоровім, щоб іншим робом зопсовану по всій землі жизнь поправити?… Так покиньте ж хоч нас, будьте ласкаві, по хуторах про запас: може, ми вашим правнукам згодимося” [6, 250].

З цього огляду Куліш протиставляє хутір як осередок життя людини, не зіпсованої ворожою її душі цивілізацією, де вона може здійснювати безпосереднє спілкування з природою, з вічним й сталим, і чужому українській культурі місту.

Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин. “Це не чорнороб-пахарь, а людина в повнім значенні слова. Його не вдосконалила сучасна освіченість. Він нічого не бачив, крім свого села. Він не знає грамоти, зайнятий лише польовими й хатніми роботами. Слово Божіє, яке він чує в церкві, укорінюється в ньому одними лише явищами природи, які він любить несвідомо, як немовля свою годувальницю. Але в усіх його поняттях і діях від погляду на самого себе до поводження з сусідами, вражає нас саме якась велич, в якій відчуваєш природне благородство натури людської». Письменник не нехтує міста і цивілізацію, як такі. Він за етичну цивілізацію, засновану на тисячолітній науці – праведному Божому слові, християнстві і за власний український цивілізаційний розвиток проти накиненого зовні, поневолюючого: “Европейская цивилизация не представляет для нас чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и искусства. Мы изучаем дружески все, что выработано другими обществами и народностями, но благ для нашего народа ожидаем только от своеобразного развития его собственных нравственных сил и от увеличения средств к жизни на его родной почве“Листи з хутора” П. Куліша – це чи не перші памфлети в українській літературі, в яких автор з філософської точки зору підносить вимогу своєрідного цивілізаційного й культурного розвитку українства, на шляху якого широка освіта і знання чужого мають поєднуватись із збереженням власної традиції. Саме за такої умови хуторянство, тобто українство, не зазнає виродження і, за П. Кулішем, складатиметься таки з людей, а не паненят.

46. Соціологічні проблеми у творчості О. Потебні.Загальна спрямованість досліджень О. Потебні про походження мови, взаємозв'язок мови і мислення мали значне філософське звучання, змістовну осмисленість і вимагали пошуку відповіді на питання, пов'язані з переробкою чуттєвого досвіду людини діяльністю її свідомості. При розгляді цих питань його не задовольняли як побудови німецької класичної філософії, так і гносеологія метафізичного матеріалізму, Уже в ранніх працях він піддає критиці суб'єктивний і об'єктивний ідеалізм за те, що перший приймає предмети і явища природи за втілення їх ідей, а другий заперечує об'єктивне існування світу. Визнаючи, слідом за Кантом і Гегелем, ідею творчої активності суб'єкта пізнання, Потебня не сприймає також метафізичного та вульгарного матеріалізму, які розглядали пізнавальний образ лише як механічну копію, фотографію дійсності. На основі досягнень сучасної йому науки він стає на шлях визнання первинності матерії і вторинності свідомості, стверджуючи, що якість предметів, їх властивості не можуть існувати в окремій ідеальній сутності від самих предметів. Визнаючи детермінізм (всезагальний універсальний зв'язок предметів і явищ світу), Потебня вказує на об'єктивність причинно-наслідкових зв'язків та відносин, на те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення ідеальне є властивістю матерії. Основою пізнання є чуттєвий досвід, джерелом якого виступає об'єктивна реальність.

Однак, на думку Потебні, чуттєве сприйняття хоча і є основою пізнання, воно ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. Це стає можливим завдяки наявності у людському мисленні раціональних форм пізнання. Тут Потебня слідує за Кантом, проте на відміну від нього заявляє, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Лише завдяки мові людина змогла піднятись до вершини наукової діяльності і творчості. Тільки мова є засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука.

Поставивши питання про співвідношення мови і мислення, О. Потебня передбачив саме ті колізії, що хвилюватимуть майбутніх представників гуманітарних наук, а його ідеї, розвинуті іншими дослідниками, приведуть до перевороту в багатьох галузях знання. Серед них розмежування мови і мислення, синхронії і діахронії навіть у більш сучасному, ніж у Ф. де Соссюра, розумінні. Переконання Потебні в тому, що світ можна сприймати через мову, що саме вона формує думку, дали змогу йому побачити у міфі, фольклорі, літературі (цих постійних об'єктах романтичних звернень) похідні по відношенню до мови моделі системи, до чого через тривалий час прийде потім тартусько-московська школа семіотики. Однак ріднить його з романтиками не просто звернення до міфів, фольклору, літератури.

Для Потебні так само, як і для романтиків, мова не є ізольованим феноменом. Вона нерозривно пов'язана з культурою народу. Так само, як В. Гумбольдт, він бачить у мові механізм, що породжує думку. В мові немовби закладено творчі потенції, думка проявляється через мову, де кожний акт мовлення є творчим процесом, в якому повторюється не готова істина, а відбувається постійний процес породження нової. Творцем мови є народ. Мова породжується "народним духом", який зумовлює національну специфіку мови. В майбутньому ця ідея "мови і нації" з ухилом в етнопсихологію отримає розвиток у працях багатьох дослідників, у тому числі М. Трубецького та Г. Шпета. О. Потебня один з перших застосував антиномії для описання явищ мови, ранніх стадій картин світу і, отже, був безпосереднім попередником структурних методів для описання мови і семіотичного підходу до надмовних феноменів. Через усі свої наукові дослідження він послідовно проводив ідею історизму, єдності теорії і практики, постійно наголошуючи, що теорія і практика в дійсності, в своєму наявному бутті пов'язані тісно і нерозривно одна з одною, відрізняючись між собою лише в думці, мисленні.

Елементи романтизму до певної міри вплинули на світоглядну основу соціальних ідей О. Потебні. Розглядаючи соціальні проблеми, він визначав вирішальну роль праці та знарядь виробництва у становленні суспільства, наголошував, що саме за рахунок мови і знарядь праці людина виділилася із тваринного світу. Основу суспільного прогресу вбачав у нагромадженні і передачі знань від покоління до покоління, де інтенсифікація суспільного прогресу залежить від того, хто здійснює передачу знань, в яких верствах суспільства проходить їх нагромадження. На його думку, віра у краще майбутнє людства є потребою людини, бо без такої віри людина по-людському існувати не може.

Підкреслюючи вирішальне значення народних мас у суспільному розвитку, Потебня звертав увагу також на роль та значення особи в історичних процесах. Він вказував на те, що без участі особи історія перестала б мати людський характер і перетворилася б на теологію. З повагою відносячись до усіх народів і народностей, він був глибоко переконаний в тому, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. З цієї точки зору виступав проти спроб використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії наносять шкоду всьому людству. Основними принципами у взаємовідносинах між народами Потебня вважав рівноправність і взаємоповагу. Постійно звертаючись до історії української мови, народної творчості, теоретично обґрунтовував право кожного народу розвивати свої здібності за допомогою рідної мови.

Вихідні положення та ідеї романтизму, крім О. Потебні, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. за умов посилення національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність залишились співзвучними для таких видатних культурних та політичних діячів України, як М. Василенко, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Романтизм послуговував їм не тільки в плані теоретичних узагальнень, а й як світоглядні засади. Вироблені під його впливом теоретичні побудови переносились у практичну площину розбудови української національної державності.

Підводячи короткі підсумки висловленого, можна стверджувати, що, знайшовши для себе сприятливий грунт на теренах України, переломившись через специфічні особливості її соціокультурного буття, романтизм сприяв становленню нової української літератури, пробудженню національної самосвідомості українського народу, виявленню його національної ідентичності, виробленню історіософських, соціально-політичних значущих концепцій та ідей, орієнтованих на збереження народної пам'яті, мови, культури, захист їх окремості та подальший розвиток відповідно до нових історичних реалій.