В революційних подіях і визвольних рухах початку XX ст. місце Азії

визначено висловом «Пробудження Азії». Саме до цього періоду належать

революції в Ірані (1905—1911 р.), Туреччині (1908—1911), Синьханська

революція в Китаї (1911—1913 рр.) національно-визвольний рух народів

рр.) національно-визвольний рух народів

Індії та інших азіатських країн.

Важливо врахувати, що особливість революційних і визвольних рухів у

країнах цього реґіону випливала з характеру порівняно відсталих

феодальних чи напівфеодальних суспільств, де існували деспотичні та

монархічно-абсолютистські форми правління. Зверніть увагу на рушійні

сили революційно-визвольних процесів, керівництво, роль політичних

організацій, хід самих подій та їхні наслідки.

Характеризуючи Китайську революцію, яка була найдемократичнішою в

країнах Азії, слід відзначити провідну роль в її керівництві видатного

діяча національного-визвольного руху Сунь Ят-сена. У 1905 р. він створив

політичну організацію «Союз ліги Китаю», програма якої вимагала

повалення Цінської монархії та встановлення в Китаї республіки. «Союз

ліги Китаю» («Тунминхой») здійснював керівництво повстаннями робітників,

солдатів, селян проти маньчжурського панування, які хоч і зазнали

поразки, але дали поштовх для розвитку наступних подій. 1911-й рік став

для Китаю початком Синьхайської революції («синьхай» за старим

китайським календарем — 1911-й рік). Наслідком революції стало

проголошення 1-го січня 1912 р. Китайської республіки. Її тимчасовим

президентом став Сунь Ят-сен. Була розроблена «тимчасова конституція».

Наступні події, які необхідно проаналізувати, призвели до переходу влади

до прибічника президентського правління генерала Юань Шикая. Він

намагався вийти з-під контролю парламенту і створити сильну

централізовану владу. Дійшло до воєнних дій між революційним

республіканським півднем країни та урядовими військами. Бої тривали до

серпня 1914 р. і закінчилися поразкою революційних сил. Юань Шикай

розпустив парламент, запровадив сувору цензуру та опублікував новий

проект конституції, який майже не обмежував права президента. Діяльність

створеної Сунь Ят-сеном в 1912 р. Національної партії (Гоміндану) була

заборонена і Сунь Ят-сен виїхав з країни.

При вивченні революцій в Ірані і Туреччині важливо звернути увагу на

їхню антифеодальну й антиімперіалістичну спрямованість і незавершений

поверховий характер. Скористайтеся матеріалом навчального посібника

«Політична історія XX століття» (підготовленого кафедрою політичної

історії КНЕУ, К., 2001, 2-ге вид.), а також матеріалом книги

Коваль Б. И. «Революционный опыт XX века (М., 1987, С. 24—78).

У національно-визвольному русі в Індії важлива роль належала Індійському

Національному конгресу (ІНК), заснованому в 1885 р. із дозволу

британської адміністрації. Представники лівого крила ІНК на чолі з

Тілаком закликали до масової визвольної боротьби проти англійського

панування в країні. При з’ясуванні конкретних подій визвольного руху

поясніть значення термінів «свадеш» і «оверадж». Це був рух на підтримку

вітчизняного виробництва і бойкоту англійських товарів, який із 1907 р.

переріс у рух, що вимагав самоуправління — «сварадж». Найвищим

піднесенням революційної боротьби в Індії став стотисячний страйк

робітників Бомбея в червні 1908 р. Піднесення визвольного руху і

ого руху і

бомбейський страйк змусили британську адміністрацію піти на певні

поступки. Восени 1909 р. було прийнято закон, який передбачав значно

ширше залучення індійців до управління країною. Необхідно розкрити

причини поразки виступів мас проти британських колонізаторів і пояснити,

яка роль у цьому рухові належала Мусульманській лізі, створеній 1906

року.

На початку XX ст. активізувалась антиколоніальна боротьба народів

Африки, що була поділена між європейськими державами. Більша частина

Африки опинилася під владою Англії і Франції, частину земель загарбали

Німеччина, Бельгія, Італія. До 1914 р. на всій території Африки, яка

втричі більша за Європу, залишилися незалежними лише дві держави —

Ефіопія і Ліберія.

При з’ясуванні питання про боротьбу за незалежність народів Африки

зосередьте увагу на формах жорстокої експлуатації колоніальних держав,

які перетворилися на аграрно-сировинні придатки митрополій. Європейські

колонізатори прагнули знищити в африканців любов до свободи.

Применшувалося історичне минуле та нехтувалася культурна спадщина

корінних народів. Слід розкрити всенародний характер ненависті до

колонізаторів на прикладах боротьби єгиптян проти англійських

імперіалістів, народу Конго проти колонізаторів з Франції і Бельгії,

гореро і готтенотів (Південно-Західна Африка) — проти німецьких

загарбників, сомалійців — проти англійських, італійських і французьких

колонізаторів тощо.

Боротьба африканських народів зазнавала здебільшого поразки, оскільки

вони були недостатньо озброєні та організовані. Єдиним народом, який

вийшов переможцем у боротьбі за незалежність батьківщини, був народ

Ефіопії, де правителем у 1889—1913 рр. був розумний та енергійний

імператор Менелік II.

Слід пам’ятати, що в інших регіонах Африки, попри те, що опір африканців

колонізаторам не досягав мети, боротьба не припинялася. Вона набувала

здебільшого нових, цивілізованіших організаційних форм. Про це свідчить

діяльність Національної партії в Єгипті, створеної в грудні 1907 р. на

чолі з Мустафою Камілем, а також Африканського національного конгресу в

1912 Р. — організацій, які очолили боротьбу африканців проти іноземного

панування. Але визволення африканського народу від колоніальної

залежності стало вже реальною справою наступних поколінь.

Жодна з буржуазних революцій на початку XX ст. не досягла цілковитої

перемоги, не одержали бажаних наслідків і національно-визвольні рухи.

Проте ці революції та рухи залишили помітний слід в історії кожного

народу і світовій історії. Відбулося пробудження мас, зміцніла воля до

свободи і незалежності.

Національно-визвольна боротьба народів світу наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть

Національно-визвольний рух народів Індії і Китаю

Індія

Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття Великобританія, обмежена в можливості розширити свою колоніальну імперію, значно посилює колоніальну експлуатацію Індії, яку в метрополії називали «перлиною у британській короні».

Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.

У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація — Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями — ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.

Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній — мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.

Національно-визвольний рух 1905–1908 рр.

Закон про розподіл Бенгалії набрав чинності з 15 жовтня 1905 р. У Бенгалії цей день був оголошений днем національної жалоби. У Калькутті — столиці Британської Індії — відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.

Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.

Тим часом антиколоніальний рух поширювався. У багатьох містах тривали масові мітинги й демонстрації. Розпочалися страйки на промислових підприємствах, що належали англійцям. Улітку 1906 р. відбулися два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізниці.

В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу — другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.

Відбувається радикалізація ІНК. Восени 1906 р. на з’їзді в Калькутті під тиском «крайніх» на чолі з Тілаком уперше в історії національно-визвольного руху Індії була сформульована вимога «сварадж» (своя влада). Вона трактувалось як самоврядування в межах британської імперії на зразок самоврядних англійських колоній (домініонів). Однак розбіжності між «поміркованими» і «крайніми» з питання залучення мас до національно-визвольного руху і можливості насильницьких дій по відношенню до британської колоніальної адміністрації залишились невирішеними.

У 1908 р. на черговому з’їзді ІНК стався розкол. Партійне керівництво залишилось у руках «поміркованих», а «крайні» вийшли зі складу ІНК.

З метою зміцнення позицій «крайніх» Тілак здійснив ряд агітаційних поїздок країною. Його виступи широко висвітлювались усією індійською пресою. Вислів Тілака «індійська конституція — це карний кодекс» став крилатим. Колоніальна влада заарештувала Тілака, щоб покласти край діяльності індійських радикалів. У липні 1908 р. він став перед судом у Бомбеї і був засуджений до 6 років каторжної в’язниці. На знак протесту проти цього вироку населення Бомбея організувало загальний політичний страйк, який тривав 6 днів — за кількістю років каторги Тілака. Після подій у Бомбеї стався спад масового руху.

Піднесення національно-визвольного руху в Індії в 1905–1908 рр. мало вплив на політику англійського уряду. У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії (так звані реформи Морлі-Мінто). Зокрема, було запроваджено принцип окремих виборів для індуїстів і мусульман, збільшено кількість виборних членів у дорадчих органах при адміністрації тощо.