1.Показ звичаїв і побуту українського пореформеного селянства у повісті і.С. Нечуя –Левицького «Кайдашева сімя»

Повість «Кайдашева сім'я» — вершина творчості І. С Нечуя-Левицького. За визначенням І. Я. Франка, вона належить «до найкращих оздоб українського письменства». Тема повісті — розповідь про українське пореформене село з усіма його складностями і суперечностями. Письменник,добре знав це життя, і в той же час бачив безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття. Треба сказати про те, що І. С. Нечуй-Левицький, маючи неповторний талант повістяра, на сторінках повісті відтворює кращі традиції поетичної, працелюбної української нації. Згадайте, як прибирала свою хату Мотря, яких півників малювала; як описує Мелашку автор: краса цієї дівчини «засліпила йому (Лавріну) очі, так разом заманила серце, що вона йому здалась не дівчиною, а русалкою». Письменник добре знав людську психологію і був майстром художньої деталі. У повісті всі художні засоби підпорядковані розкриттю характерів. Пригадайте опис села Семигори чи те, як Мотря в неділю вбирається на вулицю, куди має прийти й Карпо. Мова персонажів, пересипана прислів'ями, що свідчить про зв'язок твору з усною народною творчістю. Згадує автор у повісті народну пісню, яка також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд.Причому, читаючи повість, ми помічаємо, що кожному обряду відповідала своя пісня. У повісті багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики. Та поряд з кращими українськими звичаями письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді і сатири гірші сторони народного життя. Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Іван Семенович розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Новаторство прозаїка засвідчили реальні картини побуту і опис українських національних звичаїв. Говорячи про побут, хочу відразу зазначити: мене дуже схвилювали або навіть вразили стосунки між батьками та дітьми в родині Кайдашів. Не хочеться вірити в типовість цього непорозуміння. Та все ж... Письменник майстерно розкриває психологію кожного члена цієї родини і вмотивовує вчинки. Омелько Кайдаш — вправний стельмах. До нього з повагою ставляться і пани, і селяни. Та зароблені гроші він не може вдержати в руках — вони тікають до шинку. За це його не поважають сини. Вони глузують з батька, не знаходять пояснення його вчинкам: ходить до церкви, вірить в «святу п'ятницю» — і постійно заглядає до корчми. Більш того. Одружившись, Карпо частіше не стримується, обзиває батька «іродовою душею», кидається на нього, штовхає кулаками. З такою ж неповагою він ставиться і до матері. Мотря не зупиняє чоловіка, бо в неї така велика ненависть до свекрухи, що «поглядом би спопелила її». Думаю, що описуючи ці картини побуту, автор приходить до думки духовна роз'єднаність між батьками і дітьми отруює кожен день життя. Вчитуючись в повість, я приходжу ще до одного висновку: І. С. Нечуя-Левицького не цікавить етнографічна сторона життя селян. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляються змізернілі під впливом обставин людські душі. Серед побутових ситуацій автор більше уваги приділяє сваркам-бійкам, кожен з яких має свою зав'язку і свою розв'язку. Найбільш виразних сварок, на мій погляд, у повісті три: бійка між Кайдашихою і Мотрею за мотовило, між Мотрею, з одного боку, і Мелашкою та Кайдашихою, з другого боку; бійка між двома родинами, коли вони жили вже в різних хатах. У цих бійках ми пізнаємо характери головних персонажів, їх етику. Письменник любить свій народ, свою землю. Він любить своїх героїв, уболіває за них, йому дорога самобутність народу. Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності. Саме цим можна пояснити поглиблену увагу повістяра до зображення традицій і звичаїв, духовних поривань. Автор стверджує віру в незнищенність українських традицій, українського менталітету. Він вірить у те, що прийде день, який відродить українську духовність і люди будуть берегти «собори своїх душ».