29

Розділ 14. Інституціональні аспекти ринкового господарства

Продовжуючи розгляд проблематики встановлення загальної рівноваги та інституціонального забезпечення ефективного функціонування ринку, не можна оминути увагою феномен “трансакційних витрат” та основні форми його прояву, категорію “зовнішніх ефектів” та механізм їх корекції, теорему Р.Коуза, вплив прав власності на інституціональне середовище функціонування економічних суб’єктів, особливості надання та фінансування суспільних благ, проблему “безквиткового пасажира”, а також теорію суспільного вибору в контексті інституціонального забезпечення розвитку ринкової економіки. Саме визначення та вирішення цих проблем і окреслили структуру теми 14.

§ 1. Інституціональне середовище ринкової економіки. Трансакційні витрати

Ефективність дії ринкового механізму багато в чому залежить від бажань і волі людей. У сучасному суспільстві вольові відносини його членів закріплюються в структурі прав, морально-етичних норм, економічних стимулів, що в цілому визначає поведінку кожної людини. Ці передумови ефективності ринкової економіки, з одного боку, а з другого - її наслідки, регулюються здебільшого державою. В цілому, завжди існує система інституцій – формальних і неформальних норм і правил поведінки, що розробляються та встановлюються державою, суспільством і дають змогу індивідам структурувати та координувати свою діяльність.

Інституціональне середовище функціонування економічних суб’єктів багато в чому визначається правами власності. У сучасній економічній теорії під правами власності розуміються санкціоновані норми поведінки. Права власності (property rights) – це сукупність владних прав, санкціонованих поведінкових стосунків, що складаються між людьми з приводу використання ними економічних благ. Право власності на майно складається з наступних повноважень: права користування майном (usus); права отримувати вигоду або корисність (usus fructus); права змінювати його форму та субстанцію (abusus); права передавати його іншим особам за узгодженою ціною.

Ефективність цих норм прямо залежить від домінуючої в суспільстві форми власності, а також від структури форм власності, що склалася, та тенденції її розвитку. Існують три основні форми власності: приватна, комунальна і державна.

В умовах приватної власності усю повноту прав має окрема людина. Перевагами такої форми власності є: 1) виключне право користування, яке може розглядатись як право на “виключення” інших індивідів з кола суб’єктів, які можуть користуватись майном (лише на власника припадають усі позитивні та негативні результати від володіння і користування благом); 2) виключне право на отримання доходу від використання майна; 3) повне право на передачу / вільне відчуження майна, яке включає право укладати угоди та обирати їх форму (дозволяє передавати благо тому агенту, який запропонував найкращу ціну); 4) можливість “розщеплення” права власності на окремі (часткові) повноваження та утворення з них нових комбінацій (весь набір прав на благо може належати кільком агентам або ж кожне часткове повноваження може належати різним агентам, що є основою кооперації та спеціалізації).

В умовах державної власності рішення приймається на підставі встановлених правил і процедур, які регулюють інтереси суспільства в цілому. До переваг такої форми власності можна віднести: 1) лише уряд здатний забезпечити масштабні інвестиції, необхідні для технічної модернізації провідних галузей економіки країн, що розвиваються; 2) тільки прямий державний контроль за відповідними підприємствами може попередити неухильне зростання цін на найважливіші для населення товари і послуги, такі як електроенергія, житло чи транспорт; 3) тільки збереження державної власності на великі промислові підприємства може дозволити уникнути проблеми масового безробіття тощо. Однак, з досвіду багатьох країн підтверджено, що державні підприємства в своїй економічній діяльності часто виявляються менш ефективними, ніж приватні. Пояснюється це тим, що управлінський персонал таких підприємств недостатньо зацікавлений у забезпеченні їх прибутковості. Можливість отримання державних субсидій або пільгових кредитів робить загрозу банкрутства для них практично нереальною, а рентабельність виробництва – якщо і бажаною, то необов’язковою. Крім того, аналіз прибутковості для державних підприємств часто виявляється неможливим або через декларований урядом регульований (занижений) рівень цін на продукцію, або у зв’язку з урядовими заборонами на звільнення зайвих працівників. В країнах з великою кількістю державних підприємств відносно низька ефективність їх виробництва негативно впливає на економічне зростання. Через необхідність покриття їх збитковості коштами державного бюджету залишається усе менше вільних ресурсів на різноманітні соціальні програми, а також виникає загроза дефіциту державного бюджету.

Оскільки в умовах державної власності окремий член суспільства володіє власністю не безпосередньо (як при приватній власності), а опосередковано (через встановлену в суспільстві систему правил і процедур), то і контроль за цією власністю ускладнюється. Її, як правило, не можна продати або передати іншій особі, важко контролювати тих, хто нею безпосередньо управляє. Складність процедури ухвалення рішень також послабляє функції контролю і оперативного управління нею. Тому на практиці відсутній прямий зв’язок між бажаннями і прагненнями співвласників державної власності та результатами її реального використання. До того ж бажання і прагнення окремих співвласників рідко співпадають, і узгодження інтересів перетворюється на велику проблему, рішення якої залежить від співвідношення політичних сил.

В умовах комунальної власності усі учасники організації (комуни), якій така власність належить, мають загальне право використання блага (до його привласнення) і приватне право на використання після того, як вдалося його отримати (присвоїти) в тимчасове або постійне володіння. Комунальна власність виникає там і тоді, де і коли витрати по специфікації і захисту приватних прав власності надзвичайно високі. Вигоди ж від встановлення приватних прав власності або дорівнюють нулю (якщо блага є вдосталь), або явно менше витрат, пов’язаних з їх встановленням.

Основною проблемою комунальної власності є її надвикористання: кожен індивід прагне випередити іншого в споживанні того, що дістається йому безкоштовно. Те, що в результаті хижацької експлуатації можуть скоротитися можливості споживання інших власників, його не цікавить. Але, оскільки так поступають усі, благо, що знаходиться в загальній власності, швидко виснажується. Тому така власність виявляється нестійкою, нестабільною і з часом перетворюється або на приватну, або на державну власність.

Теорія прав власності дає змогу по-новому побачити роль і природу економічних організацій. Під фірмою як економічною організацією розуміють коаліцію власників скооперованих факторів виробництва, які зв’язані між собою контрактними зобов’язаннями з метою мінімізації трансакційних витрат. Трансакційні витрати – це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації (вступають у контрактні відносини) або підтверджують їх у тих самих умовах (захищають власність від третіх осіб). Вони бояться, що їх права власності будуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують штат охоронців тощо). Категорія трансакційних витрат була введена в економічну науку професором Чиказького університету Рональдом Коузом і сьогодні набула широкого поширення. Заснований ним напрям економічної науки дістав назву “проблеми соціальної вартості”. Праця “Проблема соціальних витрат” (1960 р.) Р.Коуза була спрямована проти пануючої в економічній теорії тенденції усюди шукати так звані “провали ринку” та закликати до державного втручання з метою їх подолання. У ній він дав також новий напрямок дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Вчений розглядав витрати досягнення та підтримки угод між економічними агентами, запропонував положення про майнові права. Результати проведеного ним аналізу доводять, що велика кількість законів не має реального значення за нульових витрат із діловодства. Р.Коуз дійшов висновку, що витрати з діловодства ніколи не дорівнюють нулю, що пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах i різних видах юридичних норм. Саме висновок про наслідки передбачення витрат із діловодства отримав назву “теореми Коуза”, яка проголошує: “Якщо права власності чітко визначені i трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним i ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності”. Таким чином, вченим висунуто парадоксальна теза: за відсутності витрат на укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Свою теорему Р.Коуз доводив на багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя.

Виділяється п’ять основних форм трансакційних витрат (табл. 14.1):

1. витрати пошуку інформації;

2) витрати ведення переговорів та укладання контрактів;

3) витрати вимірювання;

4) витрати специфікації і захисту прав власності;

5) витрати опортуністичної поведінки.

Таблиця 14.1