За ступенем використання виділяють нерозподілений і розподілений прибуток підприємства.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності зазнають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасиг-новану частини:

• асигнована частина має певне цільове призначення (наприклад, для фінансування розвитку підприємства, проведення цільових програм тощо);

• неасигнована частина не має конкретного призначення.

У зарубіжних корпораціях часто встановлюються обмеження, які накладаються на суму нерозподіленого прибутку. Такі обмеження тимчасово виділяють певну суму нерозподіленого прибутку, яка б могла бути виплачена у вигляді дивідендів. Коли обмеження знімаються, ця сума може бути сплачена у вигляді дивідендів та використана на інші потреби.

Обмеження нерозподіленого прибутку можуть бути добровільними або вимушеними. Одним з найбільш поширених добровільних обмежень є обмеження на нерозподілений прибуток з метою розширення матеріально-технічної бази підприємства. Це обмеження може бути зняте керівництвом товариства в будь-який момент.

Розподілений прибуток характеризує частину сформованого прибутку, що на даний момент вже розподілена й не використана в процесі господарської діяльності. Санаційний прибуток – це специфічний вид прибутку, який виникає внаслідок викупу підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом, нижчим за номінальну вартість цих прав (дизажіо), у результаті їх безкоштовного передання до анулювання, зниження номінальної вартості або при одержанні безповоротної фінансової допомоги від власників корпоративних прав, кредиторів та інших зацікавлених у санації підприємства осіб.

Якщо сума прибутку показує абсолютний ефект від діяль­ності, то рентабельність характеризує міру цієї ефективності, тоб­то відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. У загальній формі рентабельність розрахову­ють як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів (капіталу).

Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів є рентабельністю підприємства. Цей показник може бути визначе­ний як відношення прибутку підприємства до сукупності виробничих фондів, балансових активів, власного чи акціонерного капі­талу. Останній показник цікавить насамперед акціонерів і май­бутніх інвесторів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

Рентабельність продукції характеризує ефективність ви­трат на її виробництво. Передусім обчислюється рентабельність усієї реалізованої продукції як відношення валового прибутку від реалізації до собівартості реалізованої продукції. Рента­бельність продукції можна розрахувати також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому вигляді цей показник більше застосовується у зарубіжній практиці.

Рентабельність окремих видів продукції обчислюється за такою формулою

,

де Rі — рентабельність і-го виду продукції, %;

Ці, Сі — відповід­но ціна і собівартість і-го виду продукції.

У багатономенклатурному виробництві в процесі аналізу рен­табельності виробів слід застосовувати спосіб групувань. На­самперед усі вироби групують за ознакою, рентабельна чи не­рентабельна продукція. При цьому визначають кількість не­рентабельних видів продукції, розраховують частку у відсотках до загальної кількості виробів, а також їхню частку в обсязі реалізованої продукції. Треба також визначити, чи є серед не­рентабельних виробів такі, що входять до складу найважливі­ших профільних видів продукції, чи є нові перспективні вироби.

Дуже важливо здійснити групування продукції, що вироб­ляється, за рівнем рентабельності:

- вироби з низкою рентабельністю;

- вироби з середньою або нормальною рентабельністю (близь­кою до середньої рентабельності у галузі);

- вироби високорентабельні.

При цьому потрібно дати оцінку частки кожної групи в за­гальному обсязі реалізації.

Нарешті, здійснюють групування виробів за ознакою ступе­ня та напряму зміни рентабельності порівняно з попереднім періодом. При цьому визначають кількість виробів, рента­бельність яких:

• помітно зросла;

• суттєво не змінилась;

• знизилась.

Групування виробів за названими та іншими ознаками дає змогу краще зрозуміти існуючі проблеми та визначити напрями збільшення прибутковості виробництва. При цьому треба враховувати дію на рентабельність продукції таких чинників:

- зміну ринкових цін на продукцію даного підприємства;

- зміну податку на додану вартість;

- зміну рівня собівартості виробу з усіма факторами, які впливають на неї.

6.4. Економічна рента та її види

У широкому економічному розумінні рента є результатом власності та її економічної реалізації. У науковій літературі найглибше розглянуті питання земельної ренти. Це цілком природно, бо:

- земля є не відтворюваний фактор виробництва оскільки при втраті частини земельного багатства неможливо його штучно відтворити;

- земля обмежена поверхнею суходолу на планеті, тому має також відносну обмеженість як об’єкт сільськогосподарської діяльності;

- на відміну від інших засобів виробництва, земля в процесі експлуатації не втрачає свої корисні властивості.

Таким чином, земля – це специфічний сільськогосподарський ресурс, цінність якого з часом невпинно зростає. В залежності від джерел виникнення додаткового доходу виділяють декілька видів ренти.

Джерелом диференційної ренти І-го роду є більш продуктивна праця працівників господарств на відносно кращих та середніх за родючістю землях. Матеріальний зміст цієї ренти складає надлишковий дохід.

Диференційна рента ІІ-го роду визначається додатковими капіталовкладеннями в одну й ту саму ділянку землі, що забезпечує отримання додаткового прибутку. Вона також є різницею між індивідуальною та суспільною ціною виробництва.

Монополія приватної власності на землю породжує абсолютну ренту. Вона сплачується абсолютно зі всіх ділянок землі незалежно від їхньої родючості.

Виділяють також поняття економічної ренти як різниці між платою за послуги ресурсів та тою мінімальною кількістю коштів, що необхідно вкласти, щоб спонукати власників ресурсів запропонувати їх послуги на ринку. Економічна рента – це будь-який дохід, що відноситься до виробничих витрат ресурсу, що перевищує його альтернативну вартість.

Отже, земе́льна ре́нта — це дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

• диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

• диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

• абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

• монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

• абсолютна рента — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування;

• економічна рента (економічна рента)-це перевищення оплати фактора виробництва над трансфертним доходом. У свою чергу, Трансфертний дохід (перерахування заробітної плати) – це дохід, який повинен отримувати даний фактор виробництва, щоб запобігти переходу його в іншу сферу виробництва.

Земля як фактор виробництва має товарний характер, вона продається та покупається, її ціна залежить від попиту на неї. Оцінка землі передбачає:

- оцінку споживчих властивостей землі;

- оцінку корисності її властивостей.

Показником відносної родючості вважається диференційний земельний дохід, розмір якого залежить не тільки від рівня родючості, створеного природою, але і від додаткових вкладень капіталу та праці для удосконалення землі. Продаючи земельну ділянку, його власник продає не самий ґрунт, а право отримання з нього щорічного доходу (ренту). Тому він розраховує отримати таку суму, яка при її розміщенні в банку принесе йому дохід в формі відсотка, рівного ренті.

Розмір ренти

Ціна землі = ------------------------------------------ * 100

Розмір позичкового відсотку

На ціну землі впливають також податки на землю, інфляція, державна політика регулювання цін на сільськогосподарську продукцію тощо.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції безпосередньо залежить від розвитку сільськогосподарського машинобудування, виробництва хімічних добрив, хімічних отрут, мікробіологічної, комбікормової та харчової промисловості, від розвитку на селі транспортного, водогосподарського, виробничого та культурно-побутового будівництва, розвитку сільськогосподарської науки та освіти. Сукупність сільського господарства із цими господарствами являє собою особливий господарський комплекс, що постачає населенню продовольчі товари. Це називається агро бізнесом. До агро бізнесу відносяться всі операції в виробництва та розподілу послуг в галузі постачання сільського господарства; виробничі операції на фермах; операції зі збереження, переробки та розподілу сільськогосподарської сировини та предметів, що створені з неї.

В структурі агро бізнесу з’явились нові формування – фірми агро бізнесу на базі господарської діяльності сільськогосподарських сфер та фермерських підприємств. Деякі з них мають колосальний фінансовий потенціал, включають сотні тисяч робітників та мають оборот в міліарди доларів. В інших країнах переважають багато чисельні сімейні фермерські господарства.

Проте, варто зазначити, що рента отримується не лше в системі аграрних відносин. Вона є однією із складових елементів економічної поведінки суб’єкта. Теорія рентоорієнтованої поведінки або теорія пошуку ренти останнім часом набула доволі широкого розвитку і застосування в сфері економічного аналізу, зокрема при вивченні трансформаційних економічних процесів. Поняття рентоорієнтованої поведінки або поведінки зорієнтованої на пошук ренти було введено в науковий обіг в 1974 році А.Крюгер у праці «Політична економія рентоорієнтованого суспільства».

Разом з тим, Гордон Таллок ще у 1967 році в статті «Благо цінових тарифів, монополій та крадіжок» зауважив, що факт утворення ренти дозволяє власнику ресурсів шукати варіанти її найбільш ефективного розміщення і використання, створює стимули для пошуку та інвестицій. Проте досягнення визначеної мети може забезпечуватись різними способами, в залежності від обраних способів. Цілком очевидним є те, що власник прагне до максимуму від отримання ренти. Так, у праці «Ренти та пошук ренти» Г.Таллок зауважує про необхідність моральної сторони такої поведінки. Він говорить про необхідність чіткого розрізнення понять «гарний пошук ренти» та «поганий пошук ренти». Тому в одному випадку рентоорієнтована поведінка розглядається як благо, а, в іншому – як зло. У випадку, коли пошук ренти збільшує кількість благ, такий пошук ренти трактується як продуктивна діяльність і найчастіше визначається терміном «пошук прибутку». Цей пошук може включати будь-яку діяльність, що сприяє розширенню пропозиції товарів та послуг. Як підтверджує практика пропозиція ресурсів не є абсолютно еластичною, внаслідок чого вони у процесі свого використання мають у структурі виручки рентну складову, частка якої тим вища, чим нижча еластичність їх пропозицій. Будь-яке вдосконалення ресурсів робить їх відносно рідкісними. Такий підхід досить позитивно впливає на суспільний добробут, а додаткова рента (квазірента), яка виникає в результаті застосування більш ефективних ресурсів чи технологій має тимчасовий характер. За відсутності штучно створених бар’єрів ринкова конкуренція сприяє їх розмиванню та призводить до нормального рівня. Звідси й виходять умови інвестування ресурсів для створення таких штучних бар’єрів, тобто налаштовуватись на «поганий пошук ренти», коли існує відповідна можливість та необхідність.

На думку Р.Толлісона «пошуком ренти» є «витрати рідкісних ресурсів заради загарбання штучно створеного трансферту». Дж.Б’юкенен «пошук ренти» формулює для характеристики поведінки в інституційних утвореннях, де зусилля індивідів, що спрямовані на максимізацію цінності, призводять до втрат, а не до суспільних надбань.

Отже, пошук прибутку має місце тоді, коли розміщення ресурсів заради отримання ренти генерує зростання суспільного добробуту, а пошук ренти – коли розміщення ресурсів заради її отримання зумовлює втрати суспільства.

Щодо питання формування квазіренти, то воно, як вважає український вчений–економіст Л.Шостак, тісно пов’язане не лише з інституціональним механізмом доданої вартості або національного доходу, але й з певною поведінкою політичної і бізнесової еліти та стратегічними фінансовими інтересами міжнародних гравців у певному геополітичному просторі. І тут проблема земельної ренти набуває великого значення, оскільки специфіка її визначається особливостями землі, як фактора економічного розвитку. Земля (природні ресурси), що використовується в системі господарської діяльності, дає дохід у формі власне економічної ренти, яку обертають на свою користь власники земельних ділянок або ті, хто ними користується. Тому у трансформаційних економічних процесах питання здійснення відповідної рентоорієнтованої поведінки у площині природноресурсного комплексу набуває не лише економічного, а й політичного забарвлення.

У нинішній час природні ресурси (особливо – невідновні і вичерпні) стають дедалі дефіцитнішими, що дозволяє їх власникам одержувати зростаючу природноресурсну ренту. Основними факторами утворення неявного доходу є насамперед інституціональний механізм розподілу додаткової вартості, створеної використанням природного капіталу; по-друге, вартість природних ресурсів суспільного використання та її врахування в оцінках додаткової вартості; по-третє, національних стандартів, норм і правил на вартісні оцінки природного капіталу. Критерієм ефективності розподілу екологічної квазіренти між суспільством і власником природного ресурсу повинно бути її соціально оптимальне використання, незалежно від форми власності на даний ресурс. З точки зору сталості екологічного і економічного розвитку, таким критерієм є ефективне і бережливе використання природного капіталу держави.

Сучасні процеси виснаження природних ресурсів і зростаючого забруднення навколишнього природного середовища сприймаються, насамперед ліберальними економістами, як умова впровадження широких прав власності на природні ресурси. У цьому вони вбачають загальний спосіб ефективного природокористування. Звичайно, що трансформування прав власності певною мірою дозволяє використовувати ринкові механізми регулювання проблем ресурсного розподілу. Проте контролююча і регулююча функція у цьому плані знову лягає на плечі держави.

Щодо природно ресурсної ренти, то її утворення і суспільний розподіл відбуваються відповідно до наявного інституціонально-правового механізму під впливом певного лобіювання перерозподілу додаткової вартості через стягнення політичної ренти. Остання за своєю природою також є квазірентою, оскільки виникає за певних політичних обставин у просторі тіньових суспільно-економічних відносин. Екологічна рента породжується насамперед господарським використанням природних ресурсів різної екологоємності та здатності до утилізації відходів господарювання. Різні умови асиміляції виробничих відходів і різна здатність до природного відновлення порушених ландшафтів приводять до того, що додержання екологічних стандартів господарської діяльності може відбуватись неодночасно: чим більшою є здатність природного середовища до утилізації відходів, тим коротшим є строк досягнення стандарту за відсутності втручання до цього процесу людини. За умови визначення необхідного строку, протягом якого якість навколишнього природного середовища повинна відповідати визначеним стандартам, стандарт якості за даний строк у гірших умовах асиміляції досягнутий не буде, інакше кажучи, виникне ситуація надлімітного забруднення. За таких умов чітко вираженої екологічної ренти не існує, проте має місце збиток власника внаслідок сплати за над лімітне забруднення. Оскільки додаткові витрати у кращих умовах господарювання не входять до системи ціноутворення на продукцію, то ця перевага зміцнює як конкурентні позиції суб’єкта виробництва на ринку, так і фінансовий стан власника або орендаря природного ресурсу. У системі координат ринку, за наявності схем торгівлі над лімітними викидами і скидами, а також за умови встановлення строку досягнення стандарту якості у гірших або середніх умовах асиміляції власник (користувач) кращих ресурсів може одержати реальні доходи (екологічну ренту) від продажу дозволів на забруднення.

Таким чином, рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, у вигляді компенсації за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва.

Лекція 2

6.5. Регулювання підприємницької діяльності

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному управлінню та регулюванню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки.

Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

Державне регулювання підприємництва має відповідні функції, інструменти (методи) та органи.

Таблиця 6.5

Функції, інструменти (методи) та органи державного регулювання підприємництва

Питання регулювання підприємництва нерозривно пов’язане з питанням формування сприятливих умов для його розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво є сектором економіки, найбільш вразливим до таких несприятливих чинників, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, непомірні податки, невизначеність результатів багатьох нововведень за умов конкуренції великих державних структур.

Залежно від ступеня державного регулювання підприємницької діяльності активність цього сектору економіки змінюється. Так, наприклад, низькі ставки податків сприяють активізації підприємництва, однак за даних умов оподаткування зменшуються надходження до бюджету. Натомість, високі податкові ставки сприяють поповненню бюджету, однак гальмують розвиток підприємництва, сприяють “тінізації” економіки. Можлива реакція підприємців на втручання держави відображена у таблиці:

Таблиця 6.6

Можлива реакція підприємства на втручання держави

Проаналізувавши різні можливі варіанти можна зробити висновок, що основним завданням державного регулювання є створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку, на цій основі, національної економіки.

В світовій практиці існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо. В Україні на етапі трансформаційного розвитку було обрано саме другій підхід.

При реалізації цього підходу державна політика підтримки та розвитку підприємництва має спиратися на загальні принципи, цілі та напрями.

Цілі:

• забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

• залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

• удосконалення структури суб’єктів підприємництва;

• підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

• заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

• створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

• сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

• формування соціального прошарку власників і підприємців.

Принципи:

• системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб’єктів підприємницької діяльності;

• цілеспрямованість та адресність підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

• рівноправний доступ суб’єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Напрями:

• формування нормативно-правової бази;

• удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

• забезпечення інформацією;

• сприяння впровадженню технологій та інновацій;

• підготовка та перепідготовка кадрів.

Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін.

Податкові пільги – часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати податків.

Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, передусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровадження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування прибутків підприємств.

Досвід розвинутих країн світу засвідчує, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна ставка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюється соціальна, регулююча.

Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків та ін. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит – знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестованого прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.

Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційній кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих регіонів, спеціальні інвестиційні кредити – при створенні високотехнологічних виробництв, субсидії – відповідно до структурної програми розвитку середніх міст тощо.

Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новостворені акціонерні компанії у перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків, для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50% впродовж перших п’яти років, не оподатковується реінвестований прибуток. В Україні ставка податку на прибуток однакова для великих, середніх і малих підприємств, що суперечить досвіду багатьох розвинутих країн, зокрема США, які встановлюють значно нижчі ставки цього податку для малих підприємств.

Саме тому, реформування податкової системи має включати значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, надання пільг в оподаткуванні малих підприємств, які б стимулювали їхній інвестиційний та інноваційний розвиток. Пільги в оподаткуванні та кредитуванні повинні одержувати не лише малі підприємства, а й суб’єкти, які надають їм підтримку.

Не менш вагоме значення в політиці державної підтримки підприємництва мають фінансово-кредитні важелі.

Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо.

Світовий досвід свідчить, що найважливішими програмами, за якими надають цільові кредити, є реконструкція підприємств (на капітальне будівництво гарантовані позички надають терміном на 20 років), енергозбереження, захист довкілля, виконання вимог державного регулювання економіки і передусім підприємництва, створення додаткових робочих місць та ін.

В Україні з огляду на такий досвід також необхідно створити певний комплекс гарантій з боку держави тим фінансово-кредитним установам, які надаватимуть кредити малим підприємствам, сформувати сприятливі умови для надання лізингу (надання майна в довготермінову оренду), кредитів, утворити певну мережу нових установ, які б проводили таку діяльність, та ін.

Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва здійснюється у розвинутих країнах з боку центральних та місцевих органів влади, позабюджетних фондів, приватних, іноземних та змішаних інвесторів та спонсорів.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу).

Світовою практикою також напрацьовано вельми широкий спектр заходів щодо надання технічної та інформаційної допомоги малому і середньому бізнесу:

• надання інформації про форми та методи державної підтримки малого та середнього бізнесу:

• консультації з питань законодавства;

• забезпечення спрощених режимів звітності;

• забезпечення сприятливих умов для використання державного фінансування, матеріально-технічних інформаційних та інших ресурсів, що надаються в рамках держпідтримки малого бізнесу;

• підтримка участі малих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, допомога в укладанні міжнародних контрактів;

• підтримка виходу малих підприємств на фондові ринки;

• розвиток ділових мереж та кластерів, спрямованих на встановлення ринкових відтворювальних ланцюгів;

• створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);

• перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);

• регіональна підтримка.

Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Система державного фінансування інноваційної діяльності має надавати пріоритет фундаментальним і пошуковим науковим дослідженням, національним науково-технічним програмам, а певна частина бюджетних коштів – спрямуватись на проведення паралельних розробок і реалізацію альтернативних проектів.

Так, в межах Європейського Союзу, крім специфічних національних програм, створена програма фінансування інноваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослідницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні підприємства, які працюють передусім над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, невиплати відсотків, але передання інвесторам усіх запатентованих інновацій, “ноу-хау”.

В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі впровадження малими підприємствами нових техніки та технології, проведення ними наукових досліджень; розробити ефективний механізм передання частини виробничих площ, техніки збанкрутілих підприємств, надавати частину державних замовлень малим підприємствам тощо.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консультації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та значна кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовки працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом.

В Україні кадрове забезпечення малих підприємств здійснюється державою шляхом підготовки кадрів менеджменту в державних навчальних закладах, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки навчальних планів, програм тощо.

Така підготовка управлінських кадрів у державних та недержавних вищих навчальних закладах здійснюється в тісному співробітництві з діючими підприємствами із запозиченням передового зарубіжного досвіду.

Однак, з одного боку, система освіти неадекватно реагує на зміну попиту на робочу силу, що об’єктивно зумовлено інерційним характером розвитку системи підготовки кадрів. З іншого боку, малі підприємства не мають достатніх коштів на здійснення освітніх заходів, у той час, як державна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, яка працює у Державні службі зайнятості, є недостатньо ефективною та не отримує належної фінансової підтримки. Крім того, особливості функціонування підприємництва в умовах України обумовлюють інколи досить значні відмінності від стандартних методик та технологій, що створює певний інформаційний вакуум у забезпеченні кваліфікованості дій представників малого та середнього бізнесу. Це веде до зниження ефективності управління малими підприємствами, нераціональності їхньої поведінки на ринку, а відтак – невисокої конкурентоспроможності.

Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.

6.6. Міжнародна підприємницька діяльність

Як відомо, національне підприємництво є економічною діяльністю, спрямованою на одержан­ня прибутку в межах національної економіки. Суб'єктами такого підприємництва виступають фізичні та юридичні особи даної країни.

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов:

• поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше при­четні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпор­ту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищен­ня його технічного рівня тощо;

• розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами;

• Розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті.

Однак, перелічені чинники роблять національне підприємництво міжнародним потенціально. Вони лише створюють фінансово-ресурс­ну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосеред­ньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) зали­шається незмінною, проте тепер воно об'єднує цілі і завдання підприємців кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємницт­ва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається.

Рисами міжнародного підприємництва є:

• участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;

• спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;

• відображення в економіко-правовому режимі такого підприєм­ництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприєм­ницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної підприємницької діяльності є:

• поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;

• розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;

• бажання окремих країн краще використати їхні економічні, при­родно-географічні, демографічні переваги;

• наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:

• Спільне підприємництво;

• Вільні економічні зони

Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Його передумови формуються у процесі інтернаціоналізації господарського життя внаслідок розвитку експортно- імпортної діяльності.

Видами спільного підприємництва є:

• ліцензування, коли фірма (ліцензар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства;

• підрядне виробництво, коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товара тощо;

• Управління за контрактом, коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

• Спільне підприємство (СП), коли зарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Усім видам спільного підприємництва притаманні елементи виробничої кооперації. Однак, особливо у цьому плані вирізняються спільні підприємства.

Спільні підприємства — це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності даної країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, спільному управлінні та спільному розподілі результатів і ризику.

Від інших форм міжнародно­го співробітництва (міжнародних об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільно­го майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

• спільне управління виробництвом;

• розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;

• узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої взаємодії всі учасники зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов’язана з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему управління.

Така форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг. Додатковими мотивами їх створення є:

• розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

• досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

• економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

• покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

• послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юн­ктури;

• проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП зумовилось, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви­робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою формою спільного підприємництва є також офшорні компанії.

Офшорний бізнес (англ. оії-зпоге — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

• значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

• можливість реєстрації нерезидентських компаній;

• високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

• мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

• економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою фор­мою міжнародного підприємництва.

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні пер­ший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення.

Сьогодні термін «вільна економічна зона» (СЕЗ) широко використовується у всьому світі.

Вперше його офіційне тлумачення було надано в Кіотськой конвенції від 18 травня 1973 р., де зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території однієї держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і що не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується.

У найзагальнішому розумінні ВЕЗ — це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови.

ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

Зона є не адміністративно-політичним, а господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних километрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація, що діє на комерційних принципах під керівництвом запрошеного за контрактом фахівця, яка вирішує всі основні проблеми, зокрема іноземних інвесторів.

У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємниць­кої діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити інозем­ний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни.

Конкретні завдання, що вирішуються вільними економічними зонами, полягають в наступному:

• забезпечення умов для активного включення країни до світо- господарських зв'язків;

• підйом депресивних територій, вирівнювання територіальних розбіжностей;

• стимулювання припливу іноземних інвестицій;

• збільшення випуску конкурентоспроможної продукції, насичення внутрішнього ринку і стимулювання її експорту;

• стимулювання технічного розвитку і впровадження новітніх розробок;

• підготовка фахівців і кваліфікованих робітників;

• поглиблене включення країн в процес міжнародного розподілу праці;

• залучення туристів, відпочиваючих;

• проведення економічних експериментів;

• створення додаткових робочих місць і сприяння зростанню зайнятості населення тощо.

ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Вільні економічні зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв'язків. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надход­ження тощо.

Для створення вільної економічної зони потрібен ряд чинників, а саме:

• зручне географічне положення;

• транспортний і телекомунікаційний зв'язок із зовнішнім ринком;

• розвинена економічну інфраструктуру (банки, біржі, страхові компанії);

• певний рівень розвитку виробництва в регіоні і наявність висококваліфікованого персоналу, зокрема для здійснення зовнішньоекономичної діяльності;

• наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-тех­нічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світо­вому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

• Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

• Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експор­тно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподат­кування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створен­ня — виробництво експортної продукції.

• Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного ре­жиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони роз­міщені, сучасними товарами.

• Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) ре­жим банківській і страховій справі.

• Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземно­го менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

• Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують еле­менти різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни, де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іно­земних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен­чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва. В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої тех­нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но­вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон­цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій та зміцнення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно­полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи­ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя­гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман­ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла­день у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослід­ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

Розвиток технополісів має багато позитивних на­слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють­ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та­лановитої молоді, венчурним компаніям надають креди­ти під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повер­таються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди­ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно­полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона­ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство­рення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко­новій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель­ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль­кості некваліфікованих) та ін.

У світі налічується понад 300 технополісів, у т.ч. понад 50 - у Франції , 30 – в Німеччині, по 20 – у США та Японії. У країнах СНД їх найдоцільніше створювати у ВЕЗ.

РЕЗЮМЕ

1. Поняття «підприємництво» надзвичайно широке і містке. У ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, полі­тичних, історичних і психологічних відносин. У сучасній зарубіжній та вітчизняній економічній літературі немає універсального визначення підприємництва. Загалом вважається, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання ро­біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

2. Світова наукова економічна література розглядає підприємництво з трьох точок зору: як економічну категорію; як метод господарювання; як тип економічного мислення.

3. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення роз­витку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню неперспективних та неефективних під­приємств, раціональному перерегулюванню товарної продукції, захищає споживачів та контрагентів від недобросовісної конку­ренції. Підприємці можуть виступати конкуруючими сторонами — власниками малих, середніх та великих підприємств. Наяв­ність різнопрофільних конкурентів на товарному ринку може загострювати конкурентну боротьбу, яка є рушійною силою їхньо­го саморозвитку. Складовим елементом розвитку підприємництва є система стимулів, спрямованих на активізацію трудової та підприємниць­кої діяльності. Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто становлячись тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації та постійного оновлення.

4. До витрат виробництва насамперед належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних ко­палин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали; витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності.

5. Ефективність, взагалі є відносним результатом процесу, який визначається як відношення ефекта (результата) до витрат, що обумовили його отримання. Ефективність виробництва – це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу. Зрештою, ефективність виробництва і продуктивність системи – це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва. Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу.

6. Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб’єкту. Економічний зміст продукту Г – Т – Г’. Прибуток — одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства.

7. Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати показником рентабельності. Ступень прибутковості підприємства і характеризує рентабельність. Рентабельність – це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на виробництво, але і для утворення прибутку. Таким чином, рентабельність характеризує ефективність роботи підприємства, дає уявлення про спроможність підприємства збільшувати свій капітал.

8. Рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, як компенсацію за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва.

9. Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки. Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання. Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

10. Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов: поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше при­четні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпор­ту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищен­ня його технічного рівня тощо; розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами; розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті.

Терміни та поняття

Сутність підприємництва Виробничі витрати

Підприємництво як економічна категорія Постійні витрати

Підприємництво як метод господарювання Змінні витрати

Підприємництво як тип економічного мислення Зовнішні витратти

Суть ефективності виробництва Внутрішні витрати

Закон спадної продуктивності факторів виробництва Економічні витрати

Суть ефекту Суть прибутку

Економічний ефект Валовий прибуток

Соціальний ефект Бухгалтерський прибуток

Синергічний ефект Чистий прибуток

Суть ренти Нормальний прибуток

Диференційна рента Економічний прибуток

Квазірента Функції прибутку

Державна політика у сфері підприємництва

Державне регулювання підприємництва

Міжнародна підприємницька діяльність

Тема 7. Економічний розвиток

д.е.н., проф. Савчук В.С.,

д.е.н., проф. Зайцев Ю.К.,

к.е.н., доц. Семенов М.Г.

Лекція 1

7.1. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи.

7.2. Динаміка економічного розвитку та його фактори.

7.3. Економічне зростання, його критерії та показники.

7.4. Ресурси економічного зростання.

Лекція 2

7.5. Типи та моделі економічного розвитку.

7.6. Сталий економічний розвиток.

7.7. Цивілізаційний вимір економічного розвитку.

Лекція 3

7.8. Циклічний характер економічного розвитку.

7.9. Економічні кризи.

Економічні потреби та інтереси, які виникають у людини, певних соціальних груп, суспільства в цілому в процесі економічної діяльності, постійно збагачуються, як під впливом, так і в результаті такої діяльності. Розвиток суспільного поділу праці, і, як наслідок, продуктивних сил, держави та суспільства викликає до життя нові інтереси та потреби, задовольнити які неможливо поза постійним зростанням та ускладненням валового внутрішнього продукту, якісними змінами у принципах і механізмах його розподілу та використання. За цих умов, надзвичайно важливим стає розуміння закономірностей, цілей і принципів забезпечення сталого економічного зростання та розвитку, діалектики їх взаємовпливів у повсякденному економічному житті суспільства, визначення факторів, чинників і ресурсів, здатних підтримувати економічний розвиток і зростання у віддаленій перспективі. Саме тому тема “ Економічний розвиток ” посідає центральне місце у структурі курсу, що вивчається. Вивчення її дозволяє зрозуміти не лише сутність понять економічний розвиток, економічне зростання, але й усвідомити роль і функції працівника, підприємця, держави, політичної влади у забезпеченні ефективності економічної діяльності з позицій досягнення системної економічної та соціальної рівноваги в суспільстві.

Лекція 1

7.1. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи

У сучасній економічній літературі існує багато тлумачень сутності поняття економічний розвиток, однак більшість дослідників наголошують на комплексному, багатомірному характері цього процесу, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інституціональній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у головних факторах виробництва – капіталі, природних ресурсах, праці тощо.

Для розуміння діалектики взаємозв’язку і відмінностей між економічним розвитком та економічним зростанням слід враховувати загально філософське трактування поняття розвитку, як незворотної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Унаслідок розвитку виникає новий якісний стан структури, спрямованості руху, можливостей функціонування певної соціальної (економічної) системи. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов’язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення. Адекватність економічного зростання економічному розвитку залежить від ряду обставин, серед яких ключовими є джерела економічного зростання та його наслідки у широкому значенні.

Дослідження концептуальних проблем сутності розвитку започаткувала німецька класична філософія, зокрема, визначний її представник – Гегель. Спираючись на відкриті закони діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, він сформулював такий важливий принцип розвитку, як універсальність⁷, визначив його механізм і джерело – виникнення, боротьбу та подолання протилежностей.

Складність дослідження закономірностей суспільного розвитку і, зокрема, розвитку економічного, пов’язана із тим, що це дійсно діалектичний процес, у якому переплітаються, як об’єктивні тенденції розвитку життєвого циклу суспільства, так і суб’єктивні дії окремих людей, соціальних прошарків і груп, кожна з яких має власні інтереси, цілі, мотиви, своє розуміння ефективності тих чи інших інституціональних форм та інструментів, за допомогою яких ці цілі та інтереси можуть бути реалізовані. За цих умов процес розвитку і, зокрема, економічного, не є однорідним в один час для усіх країн, регіонів планети, або навіть окремої країни (для більш глибокого розуміння такої особливості можна згадати, наприклад, принципи та моделі формування Західної та Східної цивілізацій, у тому разі й економічних).

Отже, розуміння принципів, форм і моделей розвитку вимагає дослідження принципів організації та механізмів функціонування певний соціальних (еко­номічних) систем. Водночас, така необхідність поглиблює, за певних умов, скла­д­ність дослідження закономірностей та чинників економічного розвитку, оскільки породжує певний розрив у діалектиці взаємозалежності функціонально-факторного (кількісного) та якісного аналізу сутності, принципів і закономірностей економічного та соціального розвитку.

Безперечно, не може бути економічного розвитку без економічного зростання, як і зростання без розвитку. Однак, якщо зростання можна характеризувати кількісними показниками, то аналіз розвитку поза використанням якісних оцінок неможливий. Тільки такий аналіз дозволяє визначити, чи можна вважати зростання ідентичним прогресу⁸. Фр. Сл.. 1, с. 572-573). Отже, економічний розвиток – процес зміни структур суспільства, пов’язаний із економічним зростанням.

Аналіз сутності та змісту категорії розвиток привів дослідників цієї проблеми до висновку, згідно якого вона виступає основним поняттям системного світогляду де займає центральне місце. Загальна теорія систем розглядає розвиток, по-перше, як взаємозв’язок функції, структури та процесу, а, по-друге, як множинність усіх цих елементів в економічному житті. Відповідно до цього будь-яка модель економіки повинна розглядатися як цілеспрямована, соціокультурна, інформаційно пов’язана система, яка здатна до самовідтворення та розвитку за допомогою нових функцій, структур і процесів, що ство­рюють нові способи організації на більш високому рівні впорядкованості та складності. За цих умов процес економічного розвитку, по-перше, завжди по­в’язаний із формулюванням і досягненням певних стратегічних цілей, по-дру­ге, забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, по-третє, уявляє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого.

Аналіз особливостей сучасних підходів до розуміння суті змін, що відбу­ва­ю­ть­ся у спрямованості та механізмах функціонування світової еко­но­мі­ки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості на­се­лення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розгля­да­є­ться більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.

Одним із перших, серед західних учених, до такого висновку прий­шов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці “Азійська драма: дослідження бідності народів” (1968 р.) специфіку взаємо­в­­пливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Аф­ри­ки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насам­пе­ред, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню спра­вжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підви­ще­н­ня ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

Подібний погляд на сутність та залежності економічного розвитку поді­ля­ють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л’юїс. Доречи, са­ме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у на­у­ко­вий обіг поняття людський капітал, але й обґрунтував тезу, згідно з якою, інве­с­ти­ції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умо­вах найважливішими факторами перетворення економіки, модер­ні­зації еко­но­міч­них та юридичних інститутів ("Інвестиції в людей: економіка якості насе­ле­н­ня", 1981 р.).

Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.

Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб’єк­тів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування еко­номічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб’єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.

Методологія визначення цілей економічного розвитку будь-якої національної економічної системи передбачає проходження досить складної та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.

Для чіткого та глибокого розуміння механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура - (від лат. - просуваюсь) - 1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності.

Цілепокладання виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою, в цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.

Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.

Ще у ХУІІІ столітті почали закладатися наукові основи теорії раціонального вибору, згідно з якою раціональність, якщо її розглядати відповідно до поведінки індивідуума в ринковій економіці може виглядати таким чином: Су­б’єкт (1) ніколи не вибере альтернативу Х, якщо в той же самий час (2) доступна альтернатива У, яка, з його погляду (3) має переваги перед Х.

Згідно з теорією суспільного та конституційного вибору (Джеймс Б’юке­нен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб’єкта соціально-еконо­міч­них відносин, сили та суб’єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних економічних , соціальних, політичних груп, партій, узгод­жен­ня переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.

Найбільш відомими та загальноприйнятними сьогодні концепціями, в яких формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето.

Отже, висновок, який можна зробити з усього вищесказаного: важливою умовою та принципом економічного розвитку є формування таких цілей функці­онування національної економічної системи, завдяки ре­а­лізації яких будуть забезпечені не лише рівні стартові умови численних суб’єктів ринку, тобто створені умови для якісної, ефективної конкуренції та досягнення загальної зба­лансованості у функціонуванні ринкового механізму, усієї ринкової системи, але й системна соціальна рівновага у суспільстві.

Оскільки одним із визначальних принципів⁹ розвитку є його універсальність, тобто всезагальність і різнобічність, економічний розвиток можна класифікувати, визначати та оцінювати за різними підходами та критеріями. Зокрема, у науковій та навчальній літературі виділяються такі підходи: за критерієм панівної форми власності – первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична економіка; за критерієм ступеню розвитку товарно-грошових відносин – натуральне, просте та капіталістичне товарне виробництво, а в його межах – вільну ринкову, ринкову, соціально-орі­єн­товану ринкову економіку; за критерієм розвитку технологічного способу виробництва – доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний етапи економічного розвитку.

Водночас, таке розуміння критеріїв, підходів і суспільних форм економічного розвитку дозволяє визначити ще один його важливий принцип прояву: це наявність певного життєвого циклу у кожної із зазначених суспільних форм, в яких він відбувається на певному історичному етапі розвитку людського суспільства. Саме завершення того чи іншого циклу і перехід до нового, вищого за якістю та ефективністю суспільних форм та механізмів здійснення розвитку й означає суть прогресу в усіх його соціально значущих проявах.

Принцип універсальності, усебічності економічного розвитку дозволяє нам говорити про можливість і доцільність системного розвитку, який охоплює усі елементи способу виробництва, суспільства. Звичайно, така форма економічного розвитку в практиці економічного життя можлива лише на окремих етапах руху суспільства, коли складаються умови для одновекторної спрямованості впливу найрізноманітніших чинників, що забезпечують економічне зростання та трансформацію його наслідків у нову якість економічного та соціального буття. Однак уява про економічний розвиток як про системний процес дозволяє окреслити певні його принципи та закономірності, притаманні саме системам: це історичність, цілісність, інтегративність, самоорганізація, адаптивність, комунікативність, ієрархічна впорядкованість, здатність до внутрішньої трансформації мети та технологічного способу її реалізації, динамічність.

Водночас, ще раз підкреслимо, що системний економічний розвиток надто складне суспільне явище, його неоднорідність визначається, насамперед, реальним існуванням двосекторної моделі економіки¹⁰, обмеженими ресурсами, низкою суперечностей між різними суб’єктами економічної діяльності та між різними соціальними групами, національними економічними системами тощо, що часто густо викликає порушення не лише макроекономічної, але й соціальної, отже системної рівноваги. Такі особливості економічного розвитку вимагають звернути особливу увагу на чинники, які забезпечують його динаміку та системність.

7.2. Динаміка економічного розвитку та його чинники

Визначення динаміки економічного розвитку, чинників, які її забезпечують (або навпаки, не забезпечують) вимагає від нас, насамперед, розібратися із сутністю поняття – динаміка, зокрема, динаміка економічного розвитку. Термін динаміка є похідним від давньогрецького – динамізм [dynamis – сила] - багатство руху, насиченість дією. Власне динаміка трактується як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.

Дослідження динаміки економічного розвитку передбачає використання специфічної методології, зокрема, так званого динамічного підходу. Видатний економіст М.Д. Кіндратьєв так пояснював причини, які викликають необхідність використання такого підходу, його сутність та специфіку: “динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношень. …якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв’язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку”.

Якщо економічна статика, на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко, вивчає “допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кра­щі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється ”.

Отже, досліджуючи динаміку економічного розвитку, ми, насамперед, досліджуємо потужність, силу процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни, що відбуваються в усіх структурних елементах економічної системи під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.

Визначити рівень та якість таких змін неможливо за допомогою якогось одного показника, для цього слід застосувати цілу низку, точніше, систему показників, які б відбивали “переходи від одних станів економічної системи до інших”, отже забезпечували б, як порівняльний аналіз економічного, ресурсного, інтелектуального потенціалу країни, її національного багатства, темпів приросту ВВП і ВНП, продуктивності та ефективності праці, інвестицій у реальний сектор економіки тощо, так і якісні параметри її розвитку – рівень системності інноваційного розвитку, характер змін у структурі національної економіки та окремих її секторів, у відносинах власності, у змісті та характері праці, якості життя громадян, рівень розвитку економічної свободи та виробничої демократії тощо.

Кожний із названих показників безпосередньо, або опосередковано, знаходиться під впливом того або іншого внутрішнього чи зовнішнього чинника, або й усієї їх сукупності, коли неможливість задіяти один з них негативно впливає на увесь процес економічного розвитку (наприклад, політична нестабільність, корупція, відсутність ефективних мотивів до змін інноваційного характеру тощо).

До таких основних чинників можна віднести: мотиваційні, технічні, технологічні, екологічні, економічні, соціальні, політичні, духовні, інформаційні, інтелектуальні тощо. Фактично, кожний із названих блоків чинників є формою, яка відбиває рівень та якість розвитку тих чи інших інститутів, що складають певне інституційне середовище функціонування економічних систем.

Поза виконанням правил і норм, які складають сутність цих інститутів, усіх притаманних їм функцій і завдань, забезпечити системний економічний розвиток, отже й розвиток суспільства, усієї сукупності суспільних відносин, неможливо. Тому дослідження сутності, характеру прояву та функціонування, закономірностей і спрямованості трансформації інститутів, інституціональних чинників економічного зростання та розвитку складає одну з найбільш складних та важливих проблем економічної теорії, економічної науки в цілому.

7.3. Економічне зростання, його критерії та показники

У науковій літературі економічне зростання розглядається як процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП. Економічне зростання відносять до техніко-економічних категорій, оскільки воно, на відміну від кате­го­рії економічного розвитку, безпосередньо не проявляється у формі інституціональних змін в інших елементах економічної системи, зокрема, у характері та змісті соціально-економічних відносин. Водночас, як це вже зазначалося вище, економічне зростання є необхідною умовою, органічною складовою економічного розвитку, отже опосередковано, через діалектику кількісних і якісних змін у суспільному виробництві, динаміку та обсяги його результатів, також впливає на трансформацію відносин розподілу, власності, характеру та форм взаємодії суб’єктів економічної діяльності.

Вище ми вже зазначали принципову відмінність економічного зростання від економічного розвитку – якщо розвиток відбувається на основі таких внутрішніх законів, що забезпечують йому характер незворотного, системного процесу, який кореспондується із поняттям суспільного прогресу, то економічне зростання, надто в умовах ринкової форми функціонування суспільного виробництва, носить переривчастий характер, який в періоди великих циклічних коливань, економічних та інших різновидів криз, може призупинятися, приймати зворотній напрямок (аж до стану, коли суспільне відтворення може тимчасово переходити у стан звуженого), не зупиняючи, водночас, поступальної ходи розвитку інших інституціональних форм функціонування суспільства як цілісної системи.

Економічне зростання вимірюється двома способами: як збільшення реального ВВП (ВНП) за певний період часу; як зростання реального виробництва ВВП на душу населення. Отже, головними критеріями¹¹ економічного зростання є:

- збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб’єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах;

- темпи економічного зростання;

- можливі темпи економічного зростання – такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту;

Фактичні темпи економічного зростання – формуються на основі реальних процесів і станів політичної та економічної діяльності суб’єктів суспільного та економічного життя. Вони можуть відхилятися від оптимальних у бік скорочення за умови неефективності економічної політики, помилок при прийнятті рішень на макро та мікрорівні, опортунізму менеджменту тощо.

Значення сталого економічного зростання, його високі темпи важко переоцінити, оскільки саме постійне зростання валового внутрішнього продукту, національного доходу дозволяє розв’язувати питання, як подальшого зростання та розвитку, так і поточні, тактичні, середньострокові, пов’язані із забезпеченням функціонування системи охорони здоров’я, освіти, управління, безпеки, навколишнього середовища, підтримкою досягнутого рівня забезпеченості широких верств населення тощо.

Серед показників, які визначають можливості та динаміку економічного зростання на перший план слід поставити продуктивність суспільної праці, живої та уречевленої. Саме продуктивність виробничої діяльності людини найбільш глибоко та комплексно визначає результати використання усієї сукупності чинників виробництва. Вимірюється продуктивність праці співвідношенням кількості виробленої за певний період часу продукції до витрат живої праці (де Y – обсяг продукції, робіт послуг, L – витрати праці на виробництво цього обсягу продукції). До методів визначення (виміру) цих складових продуктивності праці відносять:

Методи визначення (виміру) складових продуктивності праці:

Показником зворотним продуктивності праці в літературі називають трудомісткість продукції - . Він показує, яку кількість праці слід витратити суспільству, за інших рівних умов виробництва на даному етапі розвитку, для того, щоби створити одиницю продукції.

Важливими показниками якості економічного зростання виступають також показники продуктивності капіталу (фондовіддача), капіталомісткості та ефективності витрат природних ресурсів:

Показник продуктивності капіталу (фондовіддача) – - показник ефективності використання капіталу. Визначається як відношення обсягу виробленої за певний час продукції у грошовому вираженні до вартості основних засобів.

Показник капіталомісткості продукції - - характеризує величину основго капіталу, необхідного для випуску продукції (товарів, послуг) вартістю в 1 грн. Визначається відношенням вартості основних засобів до обсягу продукції у грошовому вираженні, що вироблений за один рік.

Показник ефективності витрат природних ресурсів - - де Y – обсяг продукції, а N – кількість природних ресурсів, витрачених на виробництво даної кількості продукції.

Цей показник, як зазначають спеціалісти, характеризує ставлення людини до природних ресурсів, те, наскільки продуктивно, раціонально використовуються обмежені ресурси при забезпеченні економічного зростання та розвитку. Вагомість такого показника при характеристиці динаміки та якості економічного зростання можна усвідомити з прикладів, що наводяться у наукових та навчальних джерелах. Зокрема, йдеться про таке: людина при сучасній технології, переробляючи 100 т. природних ресурсів, виробляє лише 1 т. готової продукції. Решта - 99 т. повертаються природі у понівеченому стані [13]. Отже, забезпечуючи економічне зростання, необхідно постійно вдос­ко­на­лювати не просто ресурсозберігаючі технології, але й технології, які б оберігали довколишнє середовище від негативного впливу виробничої діяльності людини взагалі.

Слід зазначити, що в економічній літературі, крім згаданих вище двоелементних показників, за допомогою яких визначають якість економічного зростання, використовуються й синтетичні показники, які відбивають рівень розвитку технічного прогресу, концентрації та централізації капіталу, процесів інтенсифікації виробництва, граничної продуктивності сукупності факторів виробництва тощо. Серед таких показників можна назвати:

- показник, що відбиває залежність економічного зростання від співвідношення капіталу та витрат праці – Цей показник фактично виражає зміни у технологічному способі виробництва, оскільки лише за умов зростання якості праці, її складності та продуктивності стає можливим збільшувати частку капіталу і одночасно скорочувати кількість людської праці, необхідної для його продуктивного функціонування;

- показник граничної продуктивності факторів виробництва, які характеризують залежність приросту національного доходу від приросту відповідного фактора ( ; Загальний внесок факторів виробництва національного доходу за цих умов буде виглядати таким чином: Y= + + .

Отже, обсяг виробленого національного доходу дорівнюватиме сумі добутків величини кожного фактору на його граничну продуктивність (наприклад, доля заробітної плати у створенні національного доходу складає у розвинених країнах Заходу 75-80%, прибутку та процента (капіталу – 20-25%) [14].

Динаміка та співвідношення згаданих вище показників економічного зростання залежить від домінуючого у національній економічній системі типу економічного зростання. У науковій літературі розрізняють два основних типи зростання, часом, у навчальній літературі, можна зустріти думку й про наявність третього типу^12.

Отже, до основних типів економічного зростання відносять: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип зростання, абсолютно домінуючий на ранніх стадіях розвитку суспільного виробництва, базується на забезпеченні приросту ВВП майже виключно за рахунок постійного залучення у виробництво додаткових ресурсів усіх видів і форм у зростаючих масштабах, що, зрештою надзвичайно обмежує виробничі можливості суспільства.

Інтенсивний тип зростання відбувається на основі використання новітніх технологій, вдосконалення, розробки та впровадження нових форм реалізації факторів і видів ресурсів, що веде до зростання продуктивності праці, відносного скорочення потреби у ресурсах, насамперед, сировинних та людських, при виробництві одиниці продукції.

Безперечно, можливість розвитку та домінування інтенсивного типу економічного зростання безпосередньо пов’язана з інноваційними змінами¹³ в усіх елементах продуктивних сил, в усіх формах техніко-економічних та організаційно-економіч­них відносин, що сприяє системному залученню досягнень науково-технічного прогресу та науково-технічної революції у виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Отже, однією з принципових проблем забезпечення, як короткострокового, середньострокового, так і довгострокового економічного зростання є ефективне використання факторів та постійне збагачення ресурсів виробництва.

7.4. Ресурси економічного зростання

Основні фактори економічного зростання визначені з достатньою повнотою, та відомі студентам із попередніх тем. До них відносять, нагадаємо, насамперед працю (трудові ресурси), землю, капітал, підприємницьку діяльність.

До факторів їх відносять, насамперед, саме тому, що поза поєднанням і використанням їх у процесі виробництва неможливо створити жодного продукту, жодної послуги. Недарма фактор (слово латинського походження – factor – такий що робить, виробляє) трактується у тлумачних словниках як рушійна сила, причина якогось процесу, явища; істотна обставина у якомусь процесі, явищі. Тобто, в даному разі йдеться про принципові умови забезпечення виробництва, безвідносно до стану, якості цих факторів. За будь-яких умов вони мають бути присутніми й використовуватися у процесі виробництва.

Водночас, ми вже розкривали суть і зміст поняття розвиток. Застосувавши критерії, що визначають сутність розвитку, до аналізу та характеристики змісту та сутності кожного з названих факторів виробництва на різних етапах життєвого циклу суспільства, суспільного виробництва, ми можемо прийти до висновку, згідно якого ці сутність та зміст постійно трансформуються, збагачуються - внаслідок розвитку економічної системи та як умова такого розвитку.

Такий висновок можна підтвердити фактом реальних трансформацій, що відбуваються з інституціональними оболонками кожного з названих факторів. Так, наприклад, у процесі руху економічних систем якісно і кількісно змінюється фактор праця. Характер і зміст праці постійно збагачуються, ускладнюються, змінюється якісна структура людського ресурсу, який перетворюється з умови виробництва в умову розвитку суспільства, соціально-економічних відносин.

Особливо наглядно цей процес можна побачити на прикладі трансформації інституційних форм такого фактору виробництва як капітал. Первісна уява про капітал в економічній теорії ототожнювала його з грошима, згодом із будь-якими засобами виробництва, створеними людською працею та використаними для отримання прибутку. Із ускладненням суспільного виробництва, динамічною зміною технологічних способів виробництва під впливом розвитку науки, техніки, а згодом науково-технічної революції, інституціональні форми функціонування капіталу видозмінюються. Зберігаючи ключову свою ознаку - можливість створювати умови для отримання прибутку, категорія капіталу виявляє такі нові сутнісні форми свого існування як: фінансовий капітал, промисловий капітал, торговельний капітал, а згодом і людський, інтелектуальний, соціальний, інформаційний капітал тощо. Як бачимо, у даному випадку можна говорити про діалектичні перевтілення сутності та форми, причини та наслідку, умови та результату. Адже в сучасних умовах забезпечити стале економічне зростання на національному рівні, та й в глобальному, світовому масштабі, стає можливим за умови не просто використання окремих, або сукупності факторів виробництва, але лише на основі їх усебічного розвитку, отже розвитку їх функціональних можливостей.

Дещо інакше слід трактувати поняття ресурси. Воно ширше за змістом ніж поняття фактори виробництва. Зокрема, поняття ресурси (фр. - ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов’язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей.

Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Водночас, наявні в національній економіці ресурси забезпечують рівень та якість використання як факторів виробництва, так і чинників, що впливають на ефективність поєднання цих факторів у процесі суспільного виробництва з метою створення економічних благ для задоволення потреб суб’єктів господарювання, громадян тієї чи іншої країни.

Чинники економічного зростання та розвитку складають більш широку основу функціонування економіки, оскільки, на відміну від факторів і ресурсів, мають більш складну, багатоелементну структуру (до того ж не стійку), яка включає як економічні, так і позаекономічні важелі впливу, як ендогенну (внутрішню), так і екзогенну (зовнішню) складову.

До економічних чинників економічного зростання можна, насамперед, віднести систему мотивації, яка містить у своїй структурі як підсистеми заохочення, так і підсистеми покарань з боку суспільства, держави за неефективне використання факторів і ресурсів виробництва. Система мотивації є найбільш важливою у системі економічних, та й не лише економічних, чинників економічного зростання, таких, як ефективність використання існуючих ресурсів і технологій, нагромадження ресурсів, технологічний прогрес тощо. На макрорівні базовим елементом системи мотивації може служити фіскальна політика, яка включає політику податкову, політику видатків і бюджетну політику.

Ефективна система мотивації забезпечує інтерес суб’єктів господарювання до залучення у виробництво усе більшої кількості необхідних ресурсів (насамперед, праці, основного капіталу та природних ресурсів) з метою нарощування його обсягів. Водночас така система орієнтує виробників й на більш ефективне використання усіх залучених ресурсів, що дозволяє говорити про економічне зростання «як результат множення витрат праці на її продуктивність».

Отже, ще одним визначальним економічним чинником економічного зростання є продуктивність праці, її рівень, динаміка, сталість у часі. Водночас, серед великої кількості чинників, що забезпечують названі вище умови перетворення продуктивності праці на стійкий чинник економічного зростання та розвитку слід, насамперед, назвати обсяги та якість структурних елементів капіталу, що застосовується у виробництві, та рівень і якість освітньої і професійної підготовки працівників. Таким чином, на динаміку та обсяги виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу безпосередньо впливають не лише кількість використаних ресурсів та зайнятих працівників, але, насамперед, обсяги інвестицій в освіту, науку, технічний прогрес, професійну підготовку кадрів, оптимальне розміщення та використання ресурсів тощо.

Яскравим прикладом розуміння ролі чинників, що забезпечують стале зростання продуктивності суспільної праці, як умови стійкого економічного зростання та розвитку, є економічна політика урядів США¹⁴. Результати, яких досягла країна у ХХ – на початку ХХІ ст.. (США займали у 2006 г. перше місце у світі за масштабами ВВП – понад 13 трлн. дол. та третє за ВВП на душу населення 44 тис. дол.. після Люксембургу і Норвегії) свідчать про ефективне використання національною економікою усієї сукупності економічних ресурсів - природних, трудових, науково-технічних, підприємницьких тощо, які є важливими складовими економічного потенціалу будь-якої господарської системи.

Володіючи значною часткою світових природних ресурсів – за запасами вугілля та земельних сільськогосподарських угідь США посідають перше місце на планеті, природного газу – третє, лісових ресурсів – четверте, мідної руди – п’яте, залізної руди - шосте, нафти – дванадцяте, країна в якості пріоритетного напряму щодо розвитку факторів і ресурсів вже давно визначила інвестиції в науково-технічний і людський потенціал. У 2006 р. на наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи країна витратила 315 млрд. дол., що складає близько 44% усіх витрат на НДДКР в усіх найбільш розвинених країнах планети. Хоча за часткою витрат на НДДКР у ВВП США знаходяться лише на п’ятому місці у світі (2,7%), поступаючись Швеції (3,8%), Фінляндії (3,4%), Японії (3,0%) та Ісландії (2,9%), загальні масштаби ресурсів, що спрямовуються у США в науково-технічну сферу, несумірні, як вважають дослідники, не лише із жодною країною на планеті, але й із цілими регіональними інтеграційними об’єднаннями країн.

Така увага до формування та використання науково-технічних ресурсів у забезпеченні економічного зростання є, на думку вчених, результатом глибокого усвідомлення політичною елітою, бізнесом, суспільством того факту, що науково-технічні ресурси, як власне, й людський, інтелектуальний потенціал, є в наш час ключовим показником, що забезпечує конкурентні переваги, країни, її визначальні позиції у світовому господарстві у віддаленій перспективі.

Такі висновки знаходять своє підтвердження й у політиці американських урядів щодо розвитку освіти та формування кваліфікованих кадрів для національної економіки. Так, середній рівень освіти у США досяг у 2006 р. 14 років навчання, що є одним із найбільших показників на планеті. Понад 87% американців віком від 25 років мають, як мінімум завершену середню освіту, а 29% завершену вищу освіту. Витрати на вищу та середню освіту складають в країні близько 7,5% ВВП. Ще близько 2% ВВП складають витрати на освіту дорослих, тобто на професійну підготовку та перепідготовку працівників. Усе більш важливу роль в економіці США відіграє охорона здоров’я, яка вважається одним із найбільш вагомих чинників забезпечення якості робочої сили та рівня життя в країні. Витрати на медичні послуги складали в країні у 2006 р. майже 15% ВВП, а очікувана тривалість життя – майже 78 років, у тому числі – 81 рік для жінок та 75 років – для чоловіків.

Прогресивною є в США й структура зайнятості. За даними, що наводяться у наукових джерелах, у сфері послуг (транспорт, фінанси, торгівля, освіта, наука, охорона здоров’я, професійні, рекреаційні та інші послуги) зайняті майже 79% від усіх працівників в національній економіці (понад 111 млн. осіб), у сфері матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство) - лише 21,3% (30,3 млн. осіб).

Як наслідок, за продуктивністю праці, фондовіддачею, енерго та матеріаломісткістю США займають перше місце на планеті. Так, за розрахунками на 2005 г. річний виробіток на одного зайнятого (продуктивність праці) у промисловості країни (за паритетом купівельної спроможності - ПКС) складав 97 тис. дол.. У Фран­ціїи, яка займає за даним показником друге місце на планеті, він складав 68 тис. дол.., у Великій Британії – 66 тис. дол.., Німеччині – 61 тис. дол.., Японії – 56 тис. дол..

За даними МОП на 2007 р., США залишаються лідером на планеті за показником продуктивності праці і відрив між США та іншими країнами за цим показником лише зростає. При розрахунках продуктивності праці в усій економіці (обсяг доданої вартості на одного зайнятого) у США цей показник складав 63,9 тис. дол.., в Ірландії – 55,9 тис. дол.., Люксембурзі – 55,: тис. дол.., Бельгії – 55, 2 тис. дол.., Франції – 54,6 тис. дол.. Подібна картина, як зазначають аналітики, спостерігається й по іншим показникам ефективності – фондовіддачі, фондомісткості тощо. Головними причинами динамічного зростання продуктивності у США у докризовий період вчені називають дію трьох основних чинників: покращення структури капіталу, зростання фондовіддачі за рахунок впровадження нового, більш ефективного устаткування, зростання кваліфікації та освіченості робочої сили, а також впровадження нових управлінських і виробничих нововведень. Усі ці чинники, як можна побачити, пов’язані із системним використанням досягнень НТП і НТР, інноваційних технологій, ефективних мотиваційних важелів, про що йшлося у попередніх питаннях лекції.

Водночас, саме на прикладі досягнень США у забезпеченні економічного зростання можна знайти підтвердження тези, висловленої у першому питанні лекції: економічне зростання та економічний розвиток поняття не тотожні, отже мають свою, власну діалектику та логіку руху у часі та просторі інституційного поля. Так, наприклад, США, країна – безумовний лідер у використанні інноваційних чинників економічного зростання, зростання продуктивності праці, обсягів ВВП, які забезпечують громадянам значну величину доходів, прогресивну структуру споживання тощо, поступається багатьом розвиненим країнам за показниками якості життя, такими як очікувана тривалість життя, доступність освіти, диференціація доходів ожидаемая продолжи­тельность жизни, доступность образования, послуг охорони здоров’я, дифференциация доходов тощо.

У 2006 р. за кумулятивним показником якості життя – індексом розвитку людського потенціалу, як зазначає В.Б. Супян, США знаходились на восьмому місці у світі, поступаючись Норвегії, Ісландії, Австралії, Ірландії, Швеції, Ка­наді та Японії. Такий результат є наслідком надання переваги у національній моделі економічного розвитку проблемам ефективності функціонування господ­арської системи та недостатня увага до надзвичайно важливого у сучасних умовах чинника сталого економічного зростання – соціального, зокрема, дотримання не лише принципу ринкової справедливості, але й справедливості соціальної. Коефіцієнт Джині, за допомогою якого можна визначити відносний рівень ступеню соціальної нерівності у суспільстві складав у США в 2005 р. 0,45, що в 1,5-2 разі вище, ніж у розвинених країнах Європи. Свідченням потужної соціальної диференціації у суспільстві можна вважати також такий факт: до­ходи 5% сімей із найбільш високими доходами (у середньому 145 тис. дол.. на рік) майже у 7 разів перевищували доходи 20% сімей із найнижчими доходами.

Наведені вище статистичні дані та факти стосовно деяких показників, що характеризують складність взаємозалежностей між економічним зростанням та економічним розвитком, дозволяють говорити про надзвичайну важливість використання у процесі економічного зростання не лише суто економічних чинників і ресурсів, але й чинників позаекономічних, соціальних, які характеризують складний характер і структуру сучасних мотиваційних систем. Зокрема, забезпечення стійкого інтересу суб’єктів економічної діяльності, найманих працівників до відповідальної, ефективної роботи щодо забезпечення інноваційного характеру економічного зростання, націленого водночас, на економічний розвиток усього суспільства, можливе в наш час лише за умови системного використання таких позаекономічних чинників, як: політика, політична влада, політична стабільність, соціальна відповідальність бізнесу, соціальна конкуренція, соціальне партнерство, економічна свобода, виробнича демократія, справедливість у розподілі доходу, культура, менталітет тощо.

Значна кількість названих чинників є формами прояву та функціонування неформальних інститутів суспільства, тобто таких, що не регламентуються певним законодавством, правовими нормами та правилами. Водночас, за певних умов саме вони можуть сприяти, або перешкоджати реалізації певних економічних цілей, пов’язаних із запровадження інноваційних проектів, зростанням продуктивності праці, підвищенням рівня реалізації принципу соціальної справедливості у розподілі виробленого продукту та доходу тощо. Саме тому об’єктом аналізу у нашій наступній лекції мають стати типи та моделі економічного розвитку, специфіка його цивілізаційного виміру.

Лекція 2

7.5. Типи та моделі економічного розвитку

Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, насампе­ред, визначитися із розумінням сутності та змісту понять “ тип ”, “ модель ”, оскільки поза цим неможливо сформулювати ті ключові ознаки, за якими лише й можна розрізняти якісні відмінності та переваги того чи іншого типу економічного розвитку, тієї чи іншої концептуальної моделі розвитку, яка може забезпечити такі переваги.

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. – відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Резу­ль­тат типологічного описання та співставлення.

Типологія, як метод, спирається на виявлення схожості та відмінностей об’єктів, що вивчаються, на пошук надійних способів їх ідентифікації. У розви­не­ній теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об’єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв’язків, сформованій уяві про структурні рівні об’єкта.

Виступаючи результатом складної теоретичної реконструкції значної кіль­кості об’єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип – абстрактна конструкція, з якою зіставляються об’єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип – певний об’єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об’єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослід­жен­ня можна віднести до різних типів реально функціонуючих об’єктів.

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний та 2) культурно – історичний типи економічного та соціа­льного розвитку.

Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксист­ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ”. Його характерними рисами та ознаками є: детермінованість (опричиненість усіх процесів всередині системи); субординованість; історична послідовність розвитку економічних відносин; домінуюча роль власності у формуванні характеру праці, соціальної структури, розподілі результатів трудової діяльності, послідовна (поетапна) еволюція суспільних інституціональних форм економічної діяльності від найпростіших до надскладних форм, таких як: натуральне господарство, товарне господарство, капіталістичне ринкове господарство тощо.

Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілі­заційного ­підходу, про який йшлося у попередній лекції. Характерними принципами та рисами такого типу розвитку називають: перехід від відтворювального (фор­маційного) до інноваційного (цивілізаційного) типу розвитку, за якого головною метою, формою існування та проблемою стає продукування нового, а саме: відтворення стає технічною процедурою; орієнтація розвитку на «виробництво» безлічі цивілізаційних станів, кожний із яких є унікальним, що перетворює процес виробництва на необмежене джерело руху та оновлення людства і людини.

Як зазначають дослідники закономірностей і проблем економічного розвитку, така орієнтація виробництва створює підстави та умови для переходу від дискретного, еволюційно - революційного до континуального, процесуального типу розвитку, за якого визначальним способом руху є постійна мінливість та якісне оновлення всіх елементів суспільного життя. Такий тип економічного розвитку, на думку філософів, випливає із самої природи соціальної дії суспіль­ства, кожної окремої людини: “ соціальна дія не фізична та не біологічна: вона – символічна (детермінована ціннісними, культурними програмами); нормативна (пов’язана з етносом); суб’єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не є всеохоплюючою) – й тільки тому соціальна ”.

Отже, домінуючим принципом культурно-історичного типу економічного розвитку стає його культурна складова, яка усе більше визначає усталену еконо­мічну (й не тільки) поведінку людини, суб’єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб’єктив­них цілей і дій окремих суб’єктів господарювання втрачає свою силу.

Водночас, у сучасних наукових джерелах можна зустріти обґрунтування й інших типів економічного розвитку. Зокрема, відомий український дослідник проблем розвитку сучасної цивілізації А.С. Філіпенко виділяє, крім згаданих ви­ще, ще два типи економічного розвитку, які, власне, конкретизують механізми та чинники економічного розвитку сучасних національних економік. Це Тип І. - Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього розвитку, та Тип ІІ. – Асоціативний (з’єднувальний) – експортно орієнтований розвиток ¹⁵.

Відмежований тип розвитку (він має також назву “ текстильний ”) дослідники розглядають як етап на шляху становлення сучасного типу економічного розвитку, сучасної суспільної форми функціонування економічних систем. Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. Часові межі його розповсюдження в історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття. Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства.

Другий, асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку, ґрунтуєть­ся, на думку згадуваного А.С.Філіпенка, на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі, так само як і сектори орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.

Визначення типу економічного розвитку, пов’язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. Водночас, слід зауважити, що жодна теоретична мо­дель не має наукового, виваженого характеру поза певною теоретичною концепцією економічного та соціального розвитку.

У свій час К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Отже, сформована із застосуванням сучасної методології та на основі відповідної парадигми дослідження абстрактна концепція і модель соціально-еконо­мічного розвитку суспільства здатна стати конкретною основою визначення стратегіч­них цілей економічної політики держави, дозво­ляє провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реаліза­ції цих цілей на основі активізації інте­ресів основної маси суб’єктів економіч­ної діяльності¹⁶.

Термін концепція (від латинського - conceptio - розуміння, система) має де­­­кілька варіантів тлумачень, серед яких, насамперед, можна виділити нас­ту­п­ні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, науко­вої праці, тощо.

Отже суть концептуального мислення, концептуального підходу до ро­зу­­міння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-еконо­мі­ч­ного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйманні про­це­сів, що від­бу­ва­ю­ть­ся у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі систем­но­го ба­чен­ня віддалених стратегічних перспектив і результатів розвит­ку цих про­це­сів, необхідних напрямків їх трансформації. Тому формування ко­н­цепції ро­з­ви­т­­ку повинно базуватися на врахуванні ос­но­в­них переду­мов, про які, власне, вже йшлося вище. Це: системна уява про реальний стан справ у суспільстві; визначення глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства та го­­с­­подарської системи, як його невід’ємного елемента; урахування особливостей механізму взаємозв’язку між усіма основ­ни­ми елементами метасистеми; визначення основних рис і структурних еле­ментів моделі трансфор­ма­ції суспільства, окремих його підсистем з позицій забезпечення динамізму та пе­рспектив його розвитку в цілому; наукове, аргументоване прогнозування можливих варіантів розвитку по­­дій, у тому разі за умов відсутності, або неадекватного функціонування та ви­користання якогось із елементів, фактору, що впливає на реалізацію визна­ча­ль­ного задуму.

Водночас, концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-еконо­мі­ч­ного роз­вит­ку суспільства, його економічної і господарської систем обов’я­з­ко­во завер­шується фор­му­ва­нням певної моделі, що містить у собі теоре­ти­­ч­­ну конструкцію, схему та стру­­ктуру реально можливих економічних та со­ці­а­ль­них зв’язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та ос­но­в­ного задуму, закладених у концептуальному підході.

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варі­ан­тів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш ці­ка­вими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взає­мо­зв’язків економічних явищ.

В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реа­ль­но існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів полі­тичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тен­ден­цій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи ін­шого об’єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвит­ку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економіч­них взаємозв’язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за да­них умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змін­них елементів моделі.

Економічні моделі розрізняють за ознаками мети їх конструювання, фун­кціонального призначення та масштабів систем, суть яких вони відбивають. Іс­нують, наприклад: моделі прогностичні, імітаційні (дозволяють оцінити наслідки якоїсь дії), оптимізаційні (створюються з метою пошуку найкращих комбінацій для до­сягнення однієї або декількох цілей); моделі мікроекономічні та макроеко­но­мічні різного рівня: глобальні, що охоплюють економіку в цілому та секторальні; багатонаціональні, з інтегрованими операціями для економічного мо­делю­ван­ня, моделі для прогнозування розвитку світового господарства, що враховують, зокрема, динаміку потоків торгового обміну; регіонально-національні моделі, які забезпечують прогнози на основі інтегрованого аналізу національних та регіональних проблем.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці "Японська еко­но­мі­ка перед вибором: процвітання або занепад" (1986, Токіо), виділив три можливі мо­делі економічного розвитку, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспек­тиви розвитку суспільства, його внутрішніх суперечнос­тей. Це Модель Рікардо, Мо­дель Сталіна, та Проміжна модель (аналогом таким формам служать загальновідомі моделі: рікардіанська; централізованої економіки; модель змішаної економки).

Основним елементом у стру­к­ту­рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха­ніз­му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль дер­жави при нульовій ролі ринку, у Про­мі­ж­ній моделі - нескінченна різно­ма­ні­тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Однак, розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема, кон­ку­ренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, кооперації та інтеграції, концен­т­ра­ції та централізації виробництва і капіталів тощо, почала призводити до неба­жа­них, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до моно­по­лі­за­ції сфе­ри виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської сис­те­ми, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної, або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підри­ва­ла основи ав­томатизму в механізмі регулювання стосунків між економічно від­особленими суб’єктами виробництва, отже, врешті решт, гальмувала економічний розвиток. .

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у мо­дель, що визначається як Пастки розвитку (Див. схему на рисунку 2.1) [4] (Ідея зображення подібних моде­лей у вигляді взаємопов’язаного набору порочних замкнених елементів нале­жить Р. Чамберсу).

Рис. 7.1. Пастки розвитку

1 - Низький рівень продуктивності праці.

2 - Низький рівень доходів.

3 - Відсталість системи загальної та професійної освіти.

4 - Бідність.

5 - Міжнародна ізоляція.

Наведений вище малюнок, який наглядно відбиває сутність і характер взаємозалежностей наведених чинників економічного розвитку та негативний синергетичний ефект такої взаємозалежності свідчить, що так звана Модель Сталіна, як ос­­нова економічного та суспільного розвитку, нежиттєва, по-перше, тому, що не­­с­проможна забезпечити у довготривалому пе­рі­оді мотиваційну основу розвитку, створюючи умови для наростан­ня внутрішніх протиріч, флуктуації (роздвоєння), біфуркації (збурення) та ентропії (наростання відцентрових сил і тенденцій) в усіх елементах системи; по-друге, пород­жує постійне зростання нега­ти­в­но­го тиску зовнішніх чинників, оскільки нездат­на забезпечити конкурен­то­с­про­мо­ж­ність національного господарства економіч­ними методами, отже й умови для рі­вно­правного партнерства в системі міжна­род­ного поділу праці та світової то­р­гівлі.

Ко­ж­ний із лімітуючих чинників у за­к­ритій економіці, а саме такою була еко­но­мі­ка збудована на основі Мо­делі Сталіна, “є наслідком та передумовою не од­но­го, а цілого ряду інших обмежень ”[5], що, власне, і перет­во­рює цю мо­дель у не­життєву, ро­бить її основою ру­ху суспільства в напрямку глухого кута со­ці­а­ль­но-еконо­мі­ч­них протиріч, ви­к­ликає нагальну потребу за­мі­ни якісно но­вою, ре­аліс­тичною моделлю роз­ви­т­ку.

Отже, ані Модель Рікардо, ані Модель Ста­лі­на не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку України. Водночас досвід функціонування української еконо­мі­ки та сус­пільства в умовах пе­ре­хідного стану від Мо­делі Сталіна яскраво за­с­від­чив, що сподіва­ти­ся на ве­ли­кий вибір серед варіантів та моделей функціонування та розвитку рин­ко­во­го гос­по­дарства у межах Про­мі­жної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господа­р­­ства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов’я­з­­ко­­вих базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефектив­но­сті, ма­ють, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому тракту­ва­н­ні, і гро­­ма­дя­нське суспільство.

Саме ці складові при формуванні концепції та мо­делі со­ціально-еко­но­міч­них перетворень в Україні не враховувався, не про­ра­хо­ву­вав­ся, фактично не сприй­малися владою, як об’єктивно необхідні вже в умовах си­с­темної транс­фо­рмації економічної та господарської систем. Формування цих, по суті базових для забезпечення якісно нового характеру економічного та соціального розвитку, інститутів вважалось справою віддаленого майбут­ньо­го: після завер­ше­ння дер­жа­во­творення, після завершення процесів привати­за­ції та роздержав­лення, після входження у світове господарство.

Інноваційна модель економічного розвитку, як складова моделі соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, не має альтернативи серед інших моделей функціонування економіки, таких, як, наприклад, модель традиційного розвитку, модель наздогоняючого розвитку тощо. Адже лише перехід країни до моделі розвитку, в якій головним джерелом економічного зростання стануть наукові знання, технологічні інновації та інформація, може забезпечити утвердження України у статусі розвинутої держави з конкурентоспроможною економікою, створить передумови для розв’язання соціальних проблем і завдань.

Найбільш ґрунтовну та образну характеристику сутності інноваційного суспільства, дає угорський дослідник Б.Санто. “ Інноваційне суспільство, вважає він, – це високоінтелектуальне суспільство, до того ж у глобальних розмірах, це шлях тих, які обрали метою і формою своєї діяльності безупинне інтелектуальне пізнання, шлях тих, існування яких характеризується підвищеною інтелектуальною діяльністю і прагненням реалізувати свої ідеї. Кристально чистою формою підвищеної інтелектуальної активності потрібно, очевидно, вважати наукову діяльність і в першу чергу, фундаментальні дослідження”. Головним внутрішнім джерелом інноваційного розвитку Б. Санто вважає “ активне втручання в процес власної зміни”, яке є “нелінійним, непередбачуваним процесом”.

Отже, сьогодні внесок науки, інновацій, новітніх технологій є вирішальним чинником економічного та соціального розвитку. За його допомогою постійно збільшується обсяг виробництва продуктів, товарів і послуг і їх різноманітність. Інновації і нові технології забезпечують не тільки збільшення ВВП, але і його якісну прогресивну зміну.

Значна роль у становленні інноваційної економіки відводиться умовам, в яких відбувається її зародження. Цими умовами є зрілість інституційного середо­вища, тобто адекватність державних структур та інститутів вимогам інновацій­но­го розвитку. Під інституційним середовищем слід розуміти наявність в країні державних інститутів управлінського, стимулюючого, системоутворюючого та регулюючого характеру, які засновані на чітко визначених державних інноваційних пріоритетах в сфері інноваційної діяльності, суб’єктів, продуцентів знань (створюють знання університети та суб’єкти інноваційної інфраструктури) та комерційних компаній (фінансують, створюють та комерціалізують) знання.

Система державних інститутів інноваційного розвитку досить різноманітна. На сьогодні, за ступенем активності втручання держави в економіку виділяються три типи державної політики:

Державна інноваційна політика, заснована на концепції необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія, Франція). Використовуються переважно прямі методи стимулювання, тобто державне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень.

Державна політика, що надає перевагу ринковим відносинам (США, Великобританія); відзначається найбільшою автономією підприємництва.

“Проміжний варіант”, де державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі стимулю­ючі методи (фіскальна стимуляція, державні програми і стратегії) при розвиненій системі узгодження інтересів уряду й бізнесу.

Інституційне середовище інноваційної економіки також формується із інноваційної інфраструктури, якою є весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать:

- виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-техноло­гічні центри та бізнес-інкубатори);

- об’єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інфор­маційні бази та мережі);

- заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

- фінансові структури (бюджетні фонди, позабюджетні, венчурні, страхо­ві);

- система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);

- об’єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

- система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі типи інноваційних структур здатні вирішувати різноманітні науково-технічні проблеми, а також істотно впливають на регіональний і загально дер­жав­ний розвиток. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни та зростання добробуту населення. Досвід розвинутих країн засвідчує, що в умовах глобалізації та міжнародної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, тобто ефективний механізм інноваційної діяльності.

Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, отже пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей економіки, як умову нової якості економічного зростання та розвитку, є фінансово-кредит­ні, законодавчі та нормативно-правові механізми, інституційні перетворення у сфері освіти, міжнародної економічної діяльності.

На думку дослідників проблем формування концепції та моделі інновацій­ного розвитку в Україні, неформальні обмеження, які знижують ступінь інноваційного економічного моделювання в країні, знаходять свій прояв у таких формах:

- обмеження науково-технічного характеру (спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низько технологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивос­тя­ми не потребує інновацій, не передбачає інвестицій в людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності);

- обмеження соціально-економіко-правового характеру (в інституційну матрицю закладені стимули кримінальної поведінки, тіньової діяльності, в умовах яких організація буде вкладати кошти в ці об’єкти і моделі поведінки, що доз­воляють їй отримати прибуток у корумпованій економіці; з точки зору законодавства – це наявність правових прогалин в регламентуючих інноваційну діяльність законах, формальність законів, що виражається через їх призупинення за відсутності монетарного забезпечення);

- обмеження політико-правового характеру (економічне життя та політична діяльність країні підпорядковані групам особливих інтересів, які переважно зацікавлені у збереженні індустріально-аграрної моделі економіки України, враховуючи налагоджений бізнес 3-4 типів технологічного укладу; небажання приймати закони і чинити легітимні дії на досягнення стратегічної мети інноваційного конструювання; виконавча влада у умовах обмежених бюджетних коштів спроможна вирішувати лише поточні оперативні цілі, стратегічне економічне планування залишається декларативним та популістським);

- обмеження соціокультурного, психологічного, ментального характеру (в країні не сформований інноваційний потенціал та інноваційна культура, що породжено тяжінням значної частки інститутів суспільства до переважно низько технологічних укладів життя як наслідок недостатнього фінансово-інституційного забезпечення, що проявляється у неприйнятті інновацій, небажані займатися інноваціями, впроваджувати їх; за цих умов країна здатна лише насичуватися імітаційними інноваціями, тобто імпортувати інновації із Заходу);

- обмеження соціально-економічного характеру (в країні не сформовано громадянське суспільство, а отже діалог держави і суспільства не налагоджений; механізм державно-приватного партнерства не відпрацьований, оскільки не під­кріплюється соціальним забезпеченням; механізм соціального партнерства знаходиться у зародковому стані, однак функціональне направлення громадянського суспільства власне в інноваційній економіці реалізується через інститути державно-приватного і соціального партнерства; інститут соціальної конкуренції як вираз економічної свободи знаходиться в зародковому стані, що пов’язано з слабкою мотиваційною системою («модель дешевої робочої сили»); низький технологічний устрій економіки не стимулює зростання попиту на наукові знання та досвід у сфері високих технологій, і як наслідок відбувається продукування «стагнаційних» інвестицій у людський капітал, які безперечно є недостатніми, і неспроможні підтримувати зростання якості людського і інтелектуального потенціалу України; соціальна відповідальність бізнесу є низькою, що проявляється в негативному впливі на навколишнє середовище, низький рівень оплати праці і соціального забезпечення тощо).

За даними Інституту економічного прогнозування НАНУ, майже 60% обсягу промислової продукції припадає на 3-й технологічний устрій, 38% - на 4-й устрій , що представлено в табл. 1.1.:

Технологічні устрої в економіці України

Джерело: Геєць В. Наука і виробництво: партнери чи конкуренти? Деякі аспекти сучасної інноваційної політики України //Президентський вісник. - № 3. – 7 квітня. - 2004. – с. 10.

Тобто, низький технологічний устрій економіки України через недостатність фінансово-інституційного забезпечення є великою проблемою. Враховуючи характеристику обмежень соціально-економічного характеру, можна зазначити, що в країні закріплена модель низько технологічного устрою економіки.

Виходячи із вище викладеного,першорядними потребами інноваційного розвитку України, є формування інноваційного суспільства, інноваційного потенціалу та інноваційної культури. Закон України “ Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні ” дає такі визначення: “ інноваційний потенціал - сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки; інноваційна культура - складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах ”.

Водночас, як зазначають вчені, у процесі практичної реалізації державної інноваційної політики в Україні досі практично не створено сприятливих умов для здійснення інноваційної діяльності, формування попиту на інновації, дифузії інновацій. Комплекс політико-правових, фінансових, організаційних, технологічних та інших перешкод досі фактично блокує масову реалізацію інновацій в Україні. Економічна модель, яка утворилася в Україні, фактично «виштовхує» фінансові ресурси з інноваційного обігу. Напрям вибору моделі інноваційної економіки, її внутрішньої структури залежить від задекларованих і практично реалізованих позицій національної концепції економічного розвитку. Концептуальні правові основи економічного розвитку в країні проводяться за різними напрямками, а саме, розмежовується наукова і науково-технічна діяльність, інноваційна сфера, промисловий розвиток тощо. Всі прийняті відповідними владними структурами Концепції та проекти Концепцій є окремими документами, які мають по суті перехресну направленість і стосуються інноваційного розвитку економіки. Однак, до сьогодні в Україні немає дієвої єдиної Концепції та моделі інноваційного розвитку економіки.

У попередній лекції ми вже доводили, що ефективність тієї чи іншої еко­номічної моделі забезпечують не тільки наявні виробничі ресурси та вироб­ничі функції (технології), але й уся система цінностей сучасного суспільства, яка одна лише може забезпечити існування невід’ємного принципу, фактора фу­нкціону­ван­ня сучасної ринкової системи - свободи суб’єктів господарської ді­яльності у системі горизонтальних та вертикальних зв’язків сучасного суспі­льства. Необхідними складовими такої моделі, незалежно від специфічних рис моделей національних, інституціоналісти, наприклад, вважають економічну та культурно-інсти­ту­ціональну підсистеми, що зображено на рисунку 2.1.:

Система, потрібна для економічного розвитку

Культура

(Система цінностей)

Ресурси

(Виробничі фактори)

Ігнорування державою (державною владою) протягом тривалого періо­ду, як в концептуальному плані, так і в межах середньострокової і дов­го­с­т­рокової економічної політики, закономірностей взаємозв’язку економічних і соціальних процесів, що знаходять свій прояв у названих вище формах, поро­ди­ло, по-пер­ше, соціальну пасивність, млявість, соціальне відчуження гро­ма­дян від об’єк­ти­в­­­­них потреб кардинального реформування усіх ланок су­с­пі­­ль­но­го життя, по-дру­ге, загальмувало реалізацію цих пот­реб, ускладнило процес порозуміння ос­новних суб’єктів господарського життя.

Такий стан концептуального процесу визначається свідомим чи несві­до­мим спрощенням процесу формулювання визначального задуму, системи гло­бальних стратегічних цілей розвитку суспільства, відсутністю, довгий час, про­гнозу різних варіантів сценарію соціально-економічного розвитку країни в за­ле­­ж­­ності від наявності чи відсутності тих чи інших змінних у побудові кон­с­т­ру­к­ції моделі май­бутнього суспільства. Значний вплив тут зіграла, на наш по­г­ляд, по­-перше, об’єктивна него­то­в­ність політичних сил, вчених, громадян кра­ї­ни до фо­рмування складних кон­це­пцій та моделей розвитку держави одразу після пе­ре­творення її у незалежну країну, і, по-друге (що зумовлюється багато в чому першою обставиною), - до­мі­нування в процесі формування концепції тран­с­фо­р­ма­ції суспільства мо­де­лі Сталіна у якісно нове суспільство лише од­нієї стра­те­гічної мети - створення та розбудова незалежної української держави. Тобто, в абстрактній концепції роз­витку суспільства був конкретизо­ва­ний лише єдиний, надзвичайно важли­вий, однак єдиний елемент визначаль­но­го за­думу, але на­віть він не був сфор­мо­ва­ний на основі системної уяви про реальний стан справ у суспільстві, не прог­но­зо­ваний у багатоваріантному ви­мі­рі мож­ли­вих шляхів, ін­струментів, резу­ль­та­тів.

Однак, будь-яка держава є, насамперед, формою іс­ну­ва­ння народу, нації, інструментом захисту специфіч­них прав та ін­тересів цієї на­ції, умовою її ви­жи­вання, функціонування та роз­витку. Будь-яка держава не по­ви­нна бути спо­со­бом консервації особливостей народу, але ін­стру­ментом, по­лем його роз­ви­т­ку, збагачення, виходу у світовий простір. Таке ро­зуміння ро­лі держави набу­ває осо­бливої актуальності в умовах розвитку про­цесів гло­ба­лі­за­ції усіх форм сус­пі­льного життя і, насамперед, еко­но­мічного жит­тя на пла­не­ті.

За цих умов процес державотворення не повинен підкоряти, перекривати більш глибоку стратегічну мету у системі цілей єдиного визна­ча­льного задуму концепції розвитку - створення гідних умов для існу­ва­н­ня та роз­витку народу даної країни на тлі досягнень світового співто­ва­ри­ства. До­сягнення ж такої ме­ти не­мо­жливе без досягнення та забезпечення, у дов­го­ст­ро­ковій пер­спективі, но­вої якості економічного зростання, створення умов та можливостей для само­ре­аліза­ції здібностей кожної людини в країні. Від­ста­ва­н­ня, розрив у про­це­сах державотворення та формування ефективних концепції та мо­делі еко­но­мічного розвитку соціальної спрямованості негатив­но впливає на ма­йбутнє кра­­ї­ни.

Отже, відсутність системної уяви про реальний стан та потреби суспіль­с­тва, підміна, або нерозуміння суті визначального задуму концепції рефор­му­ва­н­ня, її глобальних стратегічних цілей, а тому неспроможність наукового про­г­но­зу можливих глобальних наслідків такої підміни, спричинили не просто за­тя­гування із формуванням оптимальної моделі соціально-економічних перет­во­рень в країні, але й величезні втрати часу, наростання тенденцій відставання України у процесах пошуку свого стабільного місця в світі в умовах його гло­балізації, загальмували або пригасили динаміку пасіонарності значної частини населення.

Безперечно, суперечливі процеси усвідомлення, пошуку, сприяли окрес­ле­н­­ню основних цілей, принципів і рис необхідної нам економі­ч­ної моделі роз­ви­т­­ку, серед яких можна визначити такі, як:

- динамічна структурна перебудова народного господарства з метою ство­­­рення економічної, технологічної, інформаційної та управлінської бази по­с­т­­­індустріального суспільства;

- домінування ринкових важелів управління народним господарст­вом при значній контролюючій та координуючій ролі держави у перехідному пе­рі­о­ді, особливо щодо забезпечення справедливої конкуренції та еконо­мі­ч­ної сво­­бо­­ди суб’єктів економічної діяльності;

- забезпечення нової якості економічного зростання при домінуванні со­ціальних цілей у розвитку народного господарства;

- забезпечення спрямованості інституціональних перетворень на ство­­ре­ння системи ефективної мотивації до праці усіх суб’єктів економічної діяль­ності;

- забезпечення державою сприятливої спрямованості впливу на соці­аль­но-економічний розвиток зовнішніх чинників;

- створення сприятливих умов для інтеграції національної госпо­дар­сь­кої системи в цілому та окремих її елементів, суб’єктів у регіональні та сві­тові еко­номічні проекти та процеси.

7.6. Сталий економічний розвиток

У 1992 р. понад півтори тисячі учених, серед яких було 99 лауреатів премії Нобеля, із 68 країн планети прийняли та оприлюднили Декларацію вчених із глобальних проблем: «Попередження людству». Одним із ключових пунктів цієї декларації було попередження щодо проблем, які очікують світове суспільство найближчим часом, у випадку, якщо воно не віднайде принципово нової парадиг­ми свого подальшого розвитку в економіці, соціальному житті, співіснуванні з оточуючим природним світом. Зокрема, у Декларації зазначено: «Земля кінцева. ЇЇ здатність поглинати відходи та руйнівні впливи кінцева. ЇЇ здатність надавати їжу та енергію кінцева. ЇЇ здатність забезпечувати населення, що постійно зростає, кінцева. І ми швидко наближуємося до багатьох земних меж».

Таке розуміння перспектив існування людини та людства на планеті ви­кликає потребу посилення уваги не лише до проблем сутності та ролі економічного розвитку у функціонуванні суспільства взагалі, але й до активного пошуку принципів і механізмів якісних змін у спонукальних мотивах суб’єктів господарсь­кої діяльності щодо змін своєї поведінки у процесі цього розвитку. Такий пошук необхідний, насамперед, для забезпечення сталого (стійкого) економічного розвитку суспільства у наступному його життєвому циклі, коли на зміну нашому поколінню прийдуть інші, із своїми потребами, інтересами, сподіваннями та уподобаннями.

Що ж уявляє собою сталий розвиток як поняття в економічній теорії ? У науковій літературі якоїсь єдиної відповіді на це питання немає. Водночас, аналіз такої літератури дозволяє виокремити, як певні найбільш типові визначення цього поняття, що склалися на сьогоднішній час, так і певні ознаки, інституціональні форми, які характеризують його зміст. Одним із перших, введених у науковий обіг, було визначення сутності сталого розвитку у доповіді комісії ООН: «Наше спільне майбутнє», представленої у 1987 р. на 42 сесію цієї організації. Сталий економічний розвиток у цьому документі розглядався як такий, що задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Отже, звернення світової спільноти до проблем сталого розвитку пов’язане, насамперед, із тим, що прагнення країн, урядів, споживачів, максимально повно забезпечити свої повсякденні та постійно зростаючі потреби через забезпечення високих темпів економічного розвитку, а, відповідно, через галопуюче зростання обсягів обмежених ресурсів, необхідних для забезпечення таких темпів розвитку, не лише перевантажує існуючу систему продуктивних сил окремих національних економік, технологічні способи виробництва яких не готові забезпечити зроста­ючі потреби за допомогою новітніх, ресурсозберігаючих та еколого-рівноважних технологій, але й створює реальні передумови для динамізації дії причинно-наслідкових зв’язків закону спадної віддачі в планетарних масштабах, наслідком чого, уже найближчим часом, можуть стати кардинальні зміни у виробничих можливостях суспільства щодо задоволення потреб навіть сучасних поколінь людей.

Таким чином, на рівні світової спільноти було визнано той факт, що забез­печення економічного зростання, отже й економічного розвитку, напряму пов’яза­не із розв’язанням, як економічних, соціальних, так й екологічних та культурологічних проблем суспільства та кожної окремої людини оскільки «сталого розвитку можна досягти лише за умови узгодження діяльності людини із законами живої природи».

Така уява щодо принципів, на яких лише й можливий сучасний еконо­міч­ний розвиток, дістала свого схва­лення у резолюції конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на якій обговорювалася концепція засад економічного розвитку у ХХІ ст.. Надзвичайно важливим результатом цієї конференції було підтвердження цільової переорієнтації економічного розвитку у бік людиноцентризму. Саме людина визнавалася й умовою, і головною рушійною силою, й кінцевою метою економічного розвитку.

Розуміння нагальності розв’язання проблеми узгодження динаміки та якості економічного розвитку із законами живої природи на парадигмальному, методо­ло­­гіч­ному, теоретичному та практичному рівнях сприяє поглибленню досліджень економістів – теоретиків щодо визначенню сутності, закономірностей і чинників економічного зростання та розвитку. Оригінальністю думок у цьому плані виділя­ється американський вчений Герман Дейлі¹⁷. У своїх працях він, по-перше, розглядає економіку як підсистему, що функціонує у складі глобальної природної системи, наполягає на визначенні її масштабу в рамках останньої; по-друге, вва­жає, що сутність сталого економічного розвитку полягає в тому, щоби утримувати еко­номічну систему у такому стані, який дасть змогу екосистемі постійно живити та підтримувати цю економічну систему.

Цікавою у цьому плані вбачається й думка Г. Дейлі щодо відмінностей сутностей понять: стала (стабільна) економіка та економіка зростання. Виходячи із визначення сталого розвитку як розвитку «без зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля», вчений вважає, що зростання означає фізичне збільшення кількості речо­вини/енергії для діяльності у процесі виробництва та споживання товарів. Ресурсопотік, за цих умов, починається з виснаження, а закінчується забрудненням. На противагу цьому якісне поліпшення процесу переробки в межах існуючого потоку ресурсів, досягнуте за рахунок технічних удосконалень або поглибленого розуміння мети, називається розвитком. Стабільна економіка може розвиватись, але не може зростати, так само як і планета Земля, підсистемою якої є економіка, може розвиватися без зростання.

Доречи, надзвичайно цікавим та знаковим є той факт, що сучасні підходи економістів теоретиків до формування нової парадигми досліджень закономір­но­стей економічного зростання та розвитку до певної міри мають своєю основою наукові розробки українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Зокрема, провідна українська дослідниця історії розвитку світової економічної думки Л. Корнійчук зазначає, що українська школа фізичної економії, засновниками якої були С. Подолинський, В. Вернадський, за основу економічного аналізу бере, власне саме фізичні характеристики, про які йдеться у Г. Дейлі та інших сучасних зарубіжних вчених¹⁸. Тому нова парадигма, що сьогодні формується (стабільний стан, сталий розвиток) і починається з фізичних параметрів (обмежені можливості довкілля, складні екологічні взаємовідносини, закони термодинаміки), прагнучи з’ясувати, «яким чином можна досягти оптимальної рівноваги між нефізичними змінними параметрами (технологіями, преференціями, розподілом, стилем життя) та складною біофізичною системою, частиною якої ми є», містить в собі й розробки та наукові результати досягнень українських вчених різних поколінь. А спільним висновком вчених різних часів, шкіл і напрямів є розуміння необхід­но­сті забезпечити подальше існування людства, насамперед, на засадах якісного розвитку усіх складових економічної системи, на противагу кількісному зростанню.

У зв’язку із сказаним вище, можна також зауважити, що в науковій літе­ра­турі сьогодні можна зустріти й поняття сталий екологічний розвиток, що конкретизує та поглиблює можливості аналізу форм і механізмів взаємовпливу економіки, економічної діяльності людини, суспільства, природної сфери щодо визначення критеріїв і принципів, на основі яких повинно у подальшому існувати людство. Так, наприклад, в Економічному енциклопедичному словнику за редак­цією С.В. Мочерного стійкий екологічний розвиток визначається як сутнісно новий тип екологічно безпечного соціально-економічного прогресу суспільства, за якого в економічній діяльності суб’єктів господарювання надається перевага екологічним критеріям збереження природи для майбутніх поколінь.

Основними принципами такого розвитку автори Словника вважають нас­тупні: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних про­цесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, ґрунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави.

Характеристика сутності, змісту, ключових ознак поняття та явища сталого економічного розвитку дозволяє зробити висновок, згідно якого можна констату­вати: на теоретичному рівні, у науковому середовищі сутність прямої взаємозалежності між можливостями подальшого існування світового суспільства, його розвитку та якістю економічного розвитку узгодженою із можливостями збереження умов самовідтворення у повному обсязі довколишнього природного світу усвідомлюється із достатньою повнотою. Водночас, практика економічної діяльності приватного бізнесу, економічна політика держав свідчать про відсутність такого усвідомлення, прагнення й надалі забезпечувати економічне зростання та розвиток на старих концептуальних засадах, помилково вважаючи можливості планетарної екологічної системи, її ресурсної бази безмежними. Відхід від такого помилкового бачення можливостей сучасного суспільства, формування та активне впровадження у світову практику якісно нової поведінки в економічній діяльності бізнесу, урядів, кожної окремої людини вимагає пізнання, усвідомлення та сприймання цивілізаційного виміру чинників подальшого економічного розвитку.

7.7. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

Видатний англійський історик і соціолог А.Тойнбі вважав, що «цивілізації – це цілісності, частини яких узгоджені одна з одною та взаємозалежні... Усі аспекти соціального життя цивілізації, що знаходиться у стадії зростання, скоординовані у єдине ціле, де економічні, політичні та культурні елементи узгоджені в силу внутрішньої гармонії».

У дослідженні природи поняття ци­вілізація цікавою також є позиція сучасного російського теоретика В.З. Балікоєва. Він, виходячи із визнання наявності діалектичного зв’язку між формаційним і цивілізаційним підходом, по-перше, визначає такий основний критерій їх відмінностей: якщо формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, то цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності, або, говорячи словами філософа В.В. Ільїна, « гуманітарну тотожність людства – кристалізовану в адаптації систему раціональної кооперації людей, за­в’я­зану на загальнозначущі засоби комунікації та інтеракції (мову, типологічні прин­ципи екзистенціального самоствердження у вигляді морально-правової, виробничої, нормативної регуляції самопроявів)». По-друге вважає, що «Формація – основа. Цивілізація – діалектика формаційних структур, їх окультурювання, оморальнювання, піднесення у ранг людських цінностей. Формація – фундамент. Цивілізація - сучасна суспільна форма її існування з урахуванням і синтезом усіх цінностей, багатств людської історії», отже, «Цивілізація, на відміну від формації, пов’язана не стільки із матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки (і не у всьому) існуючим способом виробництва».

Єднають згадувані інс­титуціональні форми існування економіки та суспільства закономірності розвитку технологічного способу виробництва. Водночас, специфіка цивілізаційного підходу полягає, на­сам­перед, у визнанні критерію духовності (у широкому розумінні сутності та змісту цього поняття та явища, про що вже йшлося вище у зв’язку з аналізом поглядів Гегеля, С. Булгакова тощо щодо суті, місця та ролі людини у суспільному виробництві), як умови та результату економічного, соціального, культурного розвитку суспільства в межах даної цивілізації. Існування такого критерію, як умови пізнання закономірностей сучасного економічного розвитку, формує нагальну потребу дослідження не абстрактного суспільства взагалі, а сутності, функцій, структури та закономірностей прояву діалектичної єдності двох його складових, певного дуалізму природи та механізмів саморозвитку: типу еко­номіки, з усією різнобарвною палітрою мотиваційних чин­ників її функціонування, та власне суспільства, з його індивідуалізацією, су­б’єк­тивізацією економічних і соціальних цілей, інтересів, мотивів, домінуючим впливом на прийняття рішень з боку домінуючого ж таки сучасного середнього класу тощо. Адже досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку ми, за будь-яких умов, виходимо із розуміння того факту, що усі во­ни пов’язані з діяльністю людини, індивіда.

Саме людина є не­ві­д’є­­м­­ною скла­до­вою, елементом будь-якої складної соці­а­­ль­ної системи, визначаючи та опосеред­ко­ву­ючи, таким чи­ном, усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо. Узагалі, «історія, - зазначали К.Маркс і Ф.Ен­гельс, - не робить нічо­го, вона не­ воло­діє ніяким неосяжним багатством», вона «не б’є­ть­ся ні в яких би­т­вах!» Не «істо­рія, а саме людина, дійсна жива людина – ось хто ро­бить усе це, усім володіє та за все бореться. Історія – не що інше, як діяльність лю­ди­ни, що переслідує свої цілі». Тому людина, як індивідуальність, утримує в собі, за словами Гегеля, нескінченну мно­жи­н­ність від­носин і зв’язків, що належать до конкретного змісту людської душі. Таким чином, цивілізаційний вимір економічного розвитку знаходить свій прояв, насамперед, у рівні розвитку власне людини, як ключової ланки та показника розвитку самої цивілізації.

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована, або мало­квалі­фі­ко­­ва­на праця, як масове явище у 18-19 ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у си­сте­мі ви­робництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформа­цію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змі­сті пра­ці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Гегель, вирішаль­не значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного. Лише завдяки якісним змі­нам, що від­бу­ва­ли­ся в економічній системі на основі її циклічного розвитку, пе­ре­т­во­рен­ням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин влас­ності, у ХХ ст. скла­даються умови, як для зміни ролі людини у системі ви­робництва, так і для формулювання якісно но­вої парадигми розв’я­за­н­ня тео­ретичних і практичних проблем такої зміни, тобто умови виникнення нової цивілізаційної епохи. В основі такої парадигми ле­жить уява про те, що «Люд­ст­во повинно надалі об’єд­ну­ва­тися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними».

У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється фі­лософія методології економічних досліджень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. У праці «Філософія гос­подарства» (1912) він сформулював деякі клю­чові прин­ципи методології досліджень впливу цивілізаційних чинників на економічний розвиток, зокрема, зробив наголос на необхідності аналізу та­­ких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, мі­с­це осо­бис­тості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що сво­бо­да є загальною основою творчого процесу: «там, де є життя та сво­бода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автома­тизм, який випливає з визначе­ного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений го­дин­ник, тому й господарство - як у широ­кому, так і в вузькому, політико-еконо­міч­ному розумінні - також є творчість, синтез свободи та необхідності».

Водночас, згадуваний вище С. Булгаков, вже на початку ХХ ст. про­г­но­зував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарст­во, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом, явищем духовного життя, так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Саме тому, - зазначає С. Булгаков, - полі­­тична економія має потребу у щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й «причинність через свободу» й істо­ричний психологізм, який може помічати духовну атмосферу даної епохи. В основі такого підходу до розуміння напрямів розвитку предмету полі­тич­ної економії, безперечно, лежить уява про суспільство як про цілісну, багатовекторну систему зі складною стру­ктурою.

Отже, головною ознакою, принципом сучасних філософських погля­дів на природу економічного розвитку стає «олюдненість» економічних відносин, перехід від по­­­бу­до­ви абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному сере­довищі лю­дини, як цілісності, в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра су­т­ності та поля функціонування сучасної економічної системи.

Критеріальною¹⁹ основою такої ево­­люції можна вважати, по-перше, стрімке зростання інформації про оточуючий світ, його взаємозалежності та протиріччя, розвиток форм, методів, можливостей обро­б­ки, осмислювання, конвертації цієї інформації у певну систему знань, адже, із рештою, матір’ю інтуїції є саме інфор­ма­ція, помножена на знання, тран­с­формована у них, а по-друге, так само стрімке зростання потреби та можливостей щодо ви­користання в економічних дослідженнях досягнень інших наук.

Як зазначають дослідники проблеми, перехід від одного рівня світової ци­вілізації до іншого здійснюється через глобальні за своїм змістом технологічні революції, що відбивають якісні стрибки у розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способи її взаємодії з природою. Адже, сутнісну відмінність люди­ни від інших видів слід шукати, на думку вчених²⁰ у специфіці її відносин із природою, тільки людина має можливості, як пристосовуватися до зовнішніх умов, так і пристосовувати природу до своїх потреб, створюючи у процесі виробництва матеріальних благ і послуг умови для вдосконалення та розвитку знарядь праці, додаткового продукту, отже й умови для саморозвитку.

У наукових джерелах висловлюється думка, згідно якої виробництво додаткового продукту є загальним, єдиним для усіх локальних цивілізацій і людства в цілому законом існування. Якщо додатковий продукт втілюється, насамперед, у культурі матеріальній, то духовна культура породжує середовище взаємодії, яке забезпечує інтеграцію та взаєморозуміння між членами суспільства на основі спільності мови, певних інституціональних норм і правил господарської та соціальної, ментальної поведінки. Водночас, як матеріальна так і духовна культура сприяють формуванню певної соціальної структури суспільства, пов’язаної з існуючими формами виробництва, розподілу та привласнення продукту.

Якщо на перших стадіях свого становлення та розвитку будь-яка локальна цивілізація уявляє собою, як система, щось однорідне, не структуризоване, єдине, коли жодний вид діяльності не є відокремленим, автономним, то у процесі переходу її на технологічну стадію розвитку її економіка, по-перше, набуває такої автономності, а по-друге, набуває рис багатоукладності внаслідок розвитку суспільного поділу праці його характеру та змісту, майнового розшарування тощо. Подібні процеси структуризації відбуваються й в інших сферах суспільного життя, зокрема, у культурі, науці, соціальному середовищі (соціальні стандарти, норми та правила поведінки у суспільстві тощо).

Як зазначається у наукових джерелах, першою в історії людства технологічною революцією була неолітична, завдяки якій у сільському господарстві почали широко використовуватися відповідним чином оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збирального до виробничого та переробного господарства. Ця технологічна революція відкрила аграрну (доіндустріальну) цивілізацію, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Цей етап розвитку господарства зайняв значний відрізок історії людства – 8-10 тис. років. Вона була панівною до середини XVIII ст.

Промислова революція другої половини XVIII ст. – першої третини ХІХ ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що притаманна багатьом країнам світу і на сьогодні. Ґрунтуючись на застосуванні системи машин і механізації виробничих процесів, індустріальна економіка зробила новий крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини, забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби виробництва, передусім механічні знаряддя праці, стали головною формою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація сприяла розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Водночас були породжені економічні межі розвитку індустріальної цивілізації. Зведення праці людини до функції чинника виробництва визначило діапазон можливих меж її виробничої діяльності. Сформувалося об’єктивне протиріччя між загальною логікою історичного прогресу, який вимагає підпорядкування всього виробничого процесу розвитку людини, її потреб та здібностей, і метою індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало зародження і нагромадження, розпочинаючи з середини ХХ ст. в межах індустріальної економіки, нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цього процесу надав новий етап НТР.

Однією з особливостей етапу переходу від індустріальної до постіндустріальної цивілізації стало формування системи загальнолюдських цінностей, на базі визнання яких у сучасних умовах лише й можна сформувати систему цілей економічного розвитку та механізм узгодження інтересів різних суб’єктів економічної діяльності та різних соціальних груп, що , власне, й буде сприяти досягненню сталого розвитку. Водночас, слід зазначити, що процес формування та реалізації загальнолюдських цілей і цінностей на базі економічного розвитку пов’язаний із проблемами відсутності рівноважного сприймання їх у різних країнах та регіонах планети внаслідок існування різних технологічних способів виробництва, отже й різних цивілізаційних підходів до розуміння функцій економічного розвитку у житті суспільства. Така неоднозначність у розумінні природи та призначення економічного розвитку в сучасних умовах породжує не тільки протистояння, посилює конкуренцію різних країн, регіональних об’єднань тощо, але й феномен цивілізаційного перевербування, війн за зміну та перетворення ідентичності²¹.

Водночас, сучасний інноваційно-технологічний спосіб виробництва, що склався у розвинених країнах породжує й нові проблеми, як всередині цих країн, так і в їх стосунках з іншими країнами та регіонами планети. Насамперед, це проблема внутрішніх можливостей розвинених країн пов’язана із складністю підтримки високих темпів економічного зростання та високих соціальних стандартів для населення, за які несе відповідальність, як суспільство, так і держава. Адже саме такі можливості та стандарти роблять привабливою сучасну західну цивілізацію в очах та думках значної частини населення планети. Ще одна проблема внутрішнього характеру виникає в розвинених країнах в умовах розвитку інформаційного способу виробництва та інформаційного суспільства (інформаційної цивілізації). З одного боку, інформаційна економіка позитивно впливає на формування таких ефективних чинників економічного зростання та розвитку як інтелектуальний капітал, інтелектуальний потенціал, інтелектуальна власність, з іншого – веде до більш жорсткої соціальної поляризації суспільства, оскільки умова отримання та підтримки надвисоких соціальних стандартів сьогодні пов’язується із отриманням якісної освіти, що, навіть у розвинених демократичних суспільствах, стає усе більш складним завданням.

За цих умов держава у розвинених країнах має розв’язати сукупність завдань: забезпечити стале зростання продуктивності праці в усіх секторах економіки, оптимізувати споживання основних соціальних груп населення, зменшити соціальну диференціацію у суспільстві та, навпаки, посилити його соціальну мобільність, не допускаючи закриття кордонів між різними соціальними стратами, як у межах середнього класу, так і між іншими соціальними групами суспільства, що забезпечить найбільш повне використання пасионарних людських ресурсів у забезпеченні економічного зростання, отже й розвитку.

З метою продовження життєвого циклу розвитку сучасної технологічної цивілізації, та дифузії загальнолюдських цінностей в різних регіонах планети як умову, спосіб виживання та домінування розвинені країни змушені також розповсюджувати певні стандарти нового технологічного способу виробництва, стандарти соціальні (звичайно у спрощеному варіанті) на усі континенти планети, що, з одного боку, безперечно позитивно впливає на реалізацію функцій економічного розвитку, однак, водночас, породжує нові проблеми щодо формування та запровадження сталого розвитку, поза яким в історичній перспективі, як вже про це говорилося, життя та розвиток людства на планеті неможливі.

Лекція 3

7.8. Циклічний характер економічного розвитку

Існує загально прийнята думка, і це підтверджується статистичними даними, що економіка розвивається шляхом періодичних піднесень і спадів, тобто циклічно. Цю проблему досліджували багато відомих вчених-економістів – К. Маркс, М. Туган-Барановський, Й. Шумпетер, Г. Кассель, Д. Кондратьєв, К. Жюгляр, Р. Харрод, Е. Хансен, У.Мітчелл та інші. Всі вони намагались пояснити походження циклічних коливань і внесли певний вклад у розв’язання цієї проблеми, проте до кінця вона залишається не вирішеною.

Економічні явища, як і будь-які природні, знаходяться в постійному розвитку, який супроводжується зовнішніми та внутрішніми протиріччями, що спрямовують їх розвиток по шляху прогресу або регресу. В реальному світі, і в економіці в тому числі, у будь-якого явища постійно виникають нерівноважності, або відхилення від рівноважності, що являється результатом дії загальнофілософського закону розвитку – закону єдності і боротьби протилежностей. Розвязання протиріч знову приводить явище в стан рівноваги. Отже, процес переходу явища із стану рівноваги в нерівноважний стан і навпаки можна назвати закономірним. Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням. Компетентне судження про характер розвитку того чи іншого явища можна мати лише тоді, коли відомо час, протягом якого воно знаходилось в режимі рівноваги, або в нерівноважному стані, та відомі сили і механізми, які забезпечують певний стан того чи іншого явища та виходу із цього стану.

Поняття станів рівноваги і нерівноважності безпосередньо пов’язані з поняттями статики і динаміки. Під статикою розуміється проміжок часу, на протязі якого параметри явища залишаються не змінними. Динаміка характеризується змінами параметрів у часі. Виходячи з цього можна зробити висновок, що рівновага носить статичний, а нерівновага – динамічний характер.

Чергування рівноважних і нерівноважних процесів у розвитку явища формує цикл розвитку. Концепція циклічності є методологічною базою багатьох природничих наук. В економіці цикли розвитку отримали назву економічних, ділової активності, бізнес-циклів.

Стабільність економічного розвитку забезпечується шляхом встановлення і підтримання економічної рівноваги, тобто такого стану економіки, при якому досягається стійке врівноваження і збалансування взаємопов’язаних між собою структурних ланок економіки, головними з яких є виробництво і споживання та попит і пропозиція товарів і послуг. В умовах економічної рівноваги забезпечується використання ресурсів на межі їх виробничих можливостей. Разом з тим економіка зберігає свою здатність до саморегулювання, що здійснюється завдяки механізмам ринкової самоорганізації в основі яких лежать такі важелі впливу як попит і пропозиція, рівноважна ціна та конкуренція.

Економіка по своїй суті не є статичною. Вона знаходиться в постійному розвитку через вдосконалення її структурних елементів і зв’язків між ними, тобто вона динамічна і розвивається від одного рівня рівноваги до іншого, проходячи певні цикли. Тому рівновага є лише вихідний стан економічної динаміки, а сама ринкова рівновага завжди відносна. Розвиток економіки здійснюється не прямолінійно, по шляху підйому, а циклічно.

Разом з тим циклічності в економіці притаманна власна специфіка, яка виявляється головним чином у можливості отримання максимальних вигод і зменшення негативних наслідків при постійно повторювальних коливаннях, при здійсненні людиною її господарської діяльності.

Першочерговим завданням для сучасних і майбутніх економістів-політиків являється не тільки корегування розробленої і впровадженої в життя економічної політики з урахуванням існуючих економічних циклів з метою їх згладжування, але й розробка такої стратегії, яка би враховувала можливі коливання, створюючи при цьому резерви на стадії зростання і використовуючи їх на стадії спаду. Крім того прорахунки політиків в економічному регулюванні, які призводять до кризи чи депресії, списуються на рахунок фази спаду економічного циклу. При цьому сам цикл розглядається як дещо об’єктивне по відношенню до суб’єктивної діяльності органів державного регулювання. Тим самим політики знімають з себе тягар відповідальності за прийняття рішень і перекладають її на циклічність.

Зараз існує більше двохсот концепцій щодо пояснення економічних криз та циклів і способів їх подолання. Ще на початку ХІХ століття астроном Уїльям Гершель, а в другій половині ХІХ століття економіст, представник математичної школи Уільям Джевонс, пояснювали циклічність економічного розвитку плямами на сонці, які, на їх думку, впливають на погоду на землі, від якої, в свою чергу, залежить врожайність сільськогосподарських культур. Американець Г.Мур у своїй роботі «Економічні цикли, закони і причини їх виникнення», яка вийшла у 1914 році, однією з причин вважав ритми руху планети Венера.

Загальна уява про циклічні коливання в економіці ( насамперед в торгівлі) склалася в середині ХІХ століття і пов’язана з іменами Рікардо, Сєя, Сісмонді і Мальтуса. Саме вони намагались знайти пояснення періодичним труднощам в реалізації продукції і скороченню по цій причині об’ємів виробництва. В основу аналізу було покладено тезу про те, що виробництво забезпечує необхідні умови для попиту на вироблену продукцію. Кризи виникають внаслідок недостатнього споживання, що створює надлишок продукції. Недостатність споживання пояснювалась бідністю переважної кількості населення. На той час не було створено загальної теорії економічних циклів, та це було і неможливо внаслідок нерозвинутості ринкових механізмів самоорганізації економіки.

В середині ХІХ століття проблема криз отримала широке висвітлення в роботах К. Жюгляра і К. Маркса. Вважають, що термін «цикл» вперше застосував К. Жюгляр. Досліджуючи динаміку періодичних коливань в торгівлі, він визначив тривалість економічних циклів в 7 – 11 років ( ці цикли носять його імя ). Саме він розділив цикл на три періоди – процвітання, криза і ліквідацію, обґрунтовуючи циклічність в економіці механізмами грошового обігу і банківськими кредитами.

Значний внесок у розвиток теорії економічних циклів вніс К. Маркс. Основна його теза спирається на те, що капіталістична економіка не здатна досягти рівноваги внаслідок того, що їй притаманні внутрішні протиріччя головним з яких є постійне поглиблення суспільного характеру виробництва і приватна форма привласнення його результатів, що неминуче веде до кризи як необхідної умови тимчасового подолання протиріччя і приведення економіки до тимчасової рівноваги.

Виходячи з основного протиріччя капіталістичної економіки К.Маркс розглядав неминучі періодичні спади в економіці у двох аспектах. Перший витікає з його теорії механізму нагромадження капіталу, заснованій на циклічних коливаннях норми прибутку. Кожний капіталіст у конкурентній боротьбі за максимізацію прибутку все більше коштів вкладає в технічне оснащення виробництва. Впровадження нової техніки пов’язано з вивільненням робочої сили з виробництва. Прибуток створює наймана праця, а вивільнення робітників тягне за собою пониження норми прибутку. Економіка гальмується і приходить до рівноваги через кризу. Капіталовкладення скорочуються і знову виникає потреба в найманих робітниках, що підвищує норму прибутку і, таким чином, економіка виходить на новий цикл розвитку.

Другий аспект виникнення криз витікає з Марксової теорії недоспоживання. Перевиробництво виникає внаслідок відставання платоспроможного попиту населення від темпів розширення виробництва. Надлишок продукції потребує зниження цін нижче витрат виробництва, що спонукає капіталістів знищувати частину виробленої продукції і, таким чином локалізувати кризові явища. При виході з кризи в результаті конкурентної боротьби за більш сприятливі умови виробництва і збуту продукції, оновлюється основний капітал, впроваджуються біль прогресивні технології і економіка входить в стадію підйому.

Проблему криз і циклів економічного розвитку досліджував М. Туган_Барановський, який обґрунтував положення, що криза визивається диспропорціями у розвитку галузей економіки. Деякі з них розвиваються більш високими темпами, на циклічній фазі підйому пропорційність виробництва порушується і нова рівновага може бути встановлена тільки в результаті знищення частини капіталу тих галузей промисловості які занадто розширились.

Розвиток диспропорціональності галузей М. Туган-Барановський повязує з умовами розміщення вільного позичкового капіалу. Попит на капітал різко зростає в період процвітання промисловості, що забезпечує інвестування позичкового капіталу у виробництво і перетворення його в основний капітал.. Під час кризи попит на позичковий капітал падає і він починає накопичуватись до наступного підйому. Таким чином основою процвітання по М. Туган-Барановському слугують інвестиції.

Особливу увагу слід приділити теорії економічних циклів Йозефа Шумпетера яка і на сьогодні залишається чи не однією з найпривабливіших і адекватно відображаючих природу циклічних коливань. Цикли у Шумпетера розглядаються як відхилення від стану рівноваги «як серйозні порушення стану кругообороту без яких не було б взагалі економічного росту».

Й. Шумпетер уважав, що єдиною причиною підйому економіки слугує масова поява підприємців, які створюють інноваційну продукцію шляхом нових комбінацій наявних у них ресурсів і продуктивних сил. Підприємства, на яких виробляється нова продукція, також зявляються масово і, в свою чергу, породжують велику купівельну силу, а тим самим і характерний для періодів підйому росту цін, закуповуючи устаткування, сировину, залучаючи робочу силу, підвищуючи заробітну плату і т. ін. Вони конкурують з старими підприємствами і на їх успіх також впливає погіршення стану старих підприємств, частина з яких пристосовується до нових конкурентних умов, а частина перестає виробляти і гине. Це означає, що паралельно з масовою появою нових підприємств відбувається процес банкрутства і загибель старих, а також частини нових підприємств, які не витримали конкурентної боротьби.

Чому економіка розвивається не рівномірно, а ривками, чому за розвитком відбувається повернення і лише після нього знову поновлюється поступальний розвиток? « Це відбувається виключно тому, - стверджує Шумпетер,- що нові комбінації виникають не через рівні проміжки часу, як це слід було б очікувати згідно з загальними принципами вирогідності. Як правило, нові комбінації зявляються у більшому числі».

Якщо в галузі, яка знаходиться на підйомі занадто багато підприємств, то внаслідок надлишку продукції норма підприємницького прибутку падає, скорочуються інвестиції, послаблюється підприємницька діяльність, припиняється розвиток і встановлюється рівновага, яка є відправною точкою для здійснення нових комбінацій і нового розвитку.

В основу концепції економічного циклу Й. Шумпетера покладено поняття «нововведення» . Нововведення виводять систему з рівноваги і приводять її до буму у сфері капіталовкладень. Фаза процвітання змінюється рецесією – боротьбою за повернення до рівноваги. Однак коли сили, які тягнуть економіку до спаду накопичуються, система прямує до депресії. Під час депресії сили поновлюються , що сприяє пожвавленню і економіка іде до рівноваги. Нові нововведення тягнуть економіку в новий цикл розвитку.

Вчений наголошував, що сенс економічного розвитку полягає не в новому стані рівноваги, а в переході до нього, оскільки будь-який новий стан буде зруйновано. Депресія не повертає економіку до попереднього стану рівноваги. В результаті кожного наступного циклу здійснюється перехід до стану рівноваги на більш високому рівні, до нової траєкторії нормального кругообороту. В цьому суть циклічного процесу економічного розвитку.

Й. Шумпетером було завершено формування моделі цикла, який складається з чотирьох фаз: процвітання, рецесії, депресії і відновлення. Ці фази циклу були, до деякої міри, конкретизовані і увійшли в наукову і навчальну літературу як фази: піднесення, кризи, депресії і пожвавлення Опис всіх фаз традиційно починають з фази кризи, так як економічний цикл розвитку виробництва визначається як рух виробництва від початку попереднього до початку чергового спаду.

Криза (падіння, рецесія). Ця фаза характеризується падінням виробництва, різким скороченням ділової активності, падінням цін, затоварюванням, скороченням інвестицій і зайнятості, зниженням доходів підприємців і заробітної плати найманих робітників. В умовах кризи спостерігається гонитва за грошима. Фінансові зобов’язання порушуються, кредитні зв’язки розриваються, процентні ставки зростають. Загострюються всі суспільні суперечності, зростає соціальна напруга.

Скорочення виробництва і всі економічні негаразди у період кризи тривають до того часу, поки не буде встановлено відносну ринкову рівновагу, тобто відповідність попиту і пропозиції у ведучих сферах економічного життя. Після цього кризове падіння припиняється і економічна система входить у фазу депресії.

Депресія (стагнація, застій). Це період пристосування економічних агентів до нових умов господарювання, коли у суспільстві панує невпевненість і неузгодженість в діях. Падіння економіки зупинилось, але тенденції до зростання ще не сформувались. Виробництво ведеться в’яло, в мінімальних розмірах, проте вже починають розсмоктуватись товарні запаси. Підприємці ще не ризикують інвестувати свій капітал, хоча ціни стабілізувались, а банківський процент впав до низького рівня. Однак вихід з кризового стану починається саме у фазі депресії. Реалізуючи товари по самим низьким цінам, тим не менше можна отримати дохід, якщо собівартість товарів нижча від цін реалізації. Для зниження витрат починається оновлення, переустаткування виробництва новою технікою, впроваджуються нові технології, які здешевлюють продукцію і роблять її конкурентоспроможною. Цим створюється матеріальна основа для пожвавлення виробництва і виходу з кризи.

Пожвавлення характеризується відновленням ділової активності, ростом інвестицій і зайнятості. Пожвавлення охоплює насамперед галузі, які виробляють засоби виробництва. Виникають нові підприємства, модернізуються старі. Зростання зайнятості супроводжується зростанням заробітної плати і купівельної спроможності населення. У суспільній свідомості посилюються позитивні сподівання, формується соціальний оптимізм. Після того, як буде досягнуто до кризисний рівень розвитку починається піднесення.

Піднесення (експансія) характеризується зростанням всіх економічних показників: розширюються масштаби виробництва, зростають ціни, зайнятість, прибутковість, заробітна плата, активізуються фінансові і грошові сектори і т. ін. У виробництво впроваджуються нові технології і техніка, активізується інвестиційна діяльність, виникають нові підприємства, галузі, створюються нові товари. Зростання капіталовкладень супроводжується зростанням курсів акцій, процентних ставок, активізується біржова діяльність. Піднесення досягає максимуму, який називається процвітанням, або бумом. Після закінчення цієї фази починається фаза падіння. Цикл економічного розвитку завершився, проте економіка за цей час піднялась на новий більш високий рівень.

Ці фази для різних країн можуть бути різними в часі, з певними особливостями протікання в той чи іншій країні, проте загальні тенденції формування і розвитку економічних циклів

зберігаються.

Досліджуючи проблему економічних циклів і аналізуючи досягнення вчених в цьому питанні Й. Шумпетер запропонував, а наукова спільнота підтримала, їх трирівневу схему, яка є найбільш прийнятна для описання всіх явищ у циклічному розвитку капіталістичної економіки. Цикли названі іменами тих економістів, які відкрили і прослідили розвиток цих циклів. Це цикли Н. Кондратьєва, К. Жюгляра і Дж. Кітчина, причому кожний з циклів визначався періодом у 55 років, 10 років і 2 роки 4 місяці відповідно. Відповідно до часу протікання вони мають назву довгострокових, середньострокових і короткострокових.

Короткострокові економічні цикли являють собою коливання ринкової кон’юнктури під впливом змін попиту і пропозиції, конкуренції і ціни. Вони спостерігаються у сільському господарстві, сфері послуг і в банківському секторі. Ці сфери є найбільш чутливими щодо механізмів життєзабезпечення і економічні агенти реагують більш оперативно на будь-які відхилення у протіканні економічних процесів.

Середньострокові економічні цикли визначаються періодом відтворення і оновлення основного капіталу, початку і кінця циклу ( періоду від кризи до кризи).

Довгострокові економічні цикли, або «довгі хвилі» відображають довготермінові тенденції економічного розвитку, включають фази підвищення і пониження Основним елементом довгострокової циклічності є динамічний НТП і пов'язане з ним економічне зростання і ті соціально-економічні процеси які його обумовлюють.. Корінні науково-технічні перевороти являються матеріальною основою динаміки довгих хвиль

Якщо розглядати фазу пожвавлення у циклі Кондратьєва, говорив Й. Шумпетер, то можна бачити, що вона знаходиться досить близько до загальної рівноваги, оскільки у цій фазі існує зв'язок між трьома складовими розвитку. В інших випадках періоди, які являються фазами процвітання або депресії, по Дж. Жюгляру можуть бути частиною кругового руху, який змінює природу самого циклу Жюгляра. Таким чином, кожний цикл Кондратьєва утримує в собі декілька циклів Жюгляра – декілька циклів Кітчина, а процес економічного розвитку характеризується декількома взаємопов’язаними циклічними ритмами.

Дослідження проблеми економічних циклів не припиняється, вона залишається актуальною настільки, що у 1995 і у 2004 році вченим, працюючим над проблемами економічних циклів було присуджено Нобелевські премії.

Класичне визначення економічного циклу дали американські вчені Артур Бернс та Уеслі Мітчелл: « Економічні цикли – це тип коливань у сукупній економічній активності нації, яка організує свою діяльність у формі приватного підприємництва; цикл складається з періоду піднесення, який спостерігається одночасно в багатьох видах економічної діяльності і змінюється загальним для всієї економіки періодом спаду, скорочення виробництва з наступним пожвавленням, яке перейде у фазу піднесення наступного циклу; така зміна фаз циклу повторюється, але не обов’язково періодично». Простіше можна сказати, що економічний цикл – це період від одного спаду економіки до іншого.

На цей час створена досить завершена теорія економічних циклів на макрорівні, проте ця проблема поки що не отримала відповідного висвітлення на мікрорівні, хоча будь-які досягнення і негаразди в економічній сфері залежать від економічної поведінки економічних агентів в первинній ланці економічної системи – на підприємстві. При аналізі економічної циклічності слід враховувати, що джерело нестабільності економічної системи більш високого порядку (макроекономічної системи) знаходиться в системах більш низького порядку (мікросистемах).

Досліджуючи проблему доходів населення і їх вплив на споживацький попит, а через нього на розвиток виробництва Ф.Модильяні ( Нобелевський лауреат 1986 р.) прийшов до висновку, що споживання в кожний період життя людини залежить від доходу, якого очікує вона отримувати на протязі всього життя, а не від доходу у поточному періоді. Індивіди планують свою поведінку щодо споживання і заощадження на більш-менш довгий час з наміром розподілити своє споживання найкращим можливим чином на протязі всього періоду життя, тобто на протязі всього власного життєвого циклу. Саме Ф. Модильяні ввів в економічну теорію термін «життєвий цикл».

Гіпотеза життєвого циклу передбачає врахування того факту, що доход систематично змінюється на протязі життя індивіда, а тому його стратегія заощадження в значній мірі визначається стадією життєвого циклу, який включає дитинство, молодість, зрілість і т.д. Ця ідея була застосована до динаміки розвитку підприємства. До життєвого циклу підприємства включають такі етапи, як народження, зрілість, розвиток і ліквідація. Такий підхід є, до деякої міри, досить спрощеним, так як підприємство прирівнюється до біологічного організму, якому прогнозується обов’язкова смерть ( ліквідація ). По логіці речей це не є цикл, тобто повернення до висхідного стану на більш високому рівні, скоріше це навпіл цикл. Крім того є підприємства які успішно розвивають на протязі досить довгого часу і пережили не один цикл економічного розвитку національної, і навіть, світової економіки. Тут краще назвати цикли стосовно підприємства стадіями розвитку, що буде відповідати ідеї загальної теорії циклів.

7.9. Економічні кризи

На відміну від проблеми економічного розвитку проблема економічних криз розглядається менш ґрунтовно. В кращому випадку здійснюється опис кризи як фази економічного циклу. Проте економічна криза це не лише елемент циклічної динаміки, а явище більш широкої сфери дослідження і вимагає для себе більшої уваги. Ця проблема має не тільки теоретичне а й практичне значення. Тільки розглянувши економічні кризи як цілісну систему вчені і державні діячі можуть розробляти комплекс профілактичних мір, дозволяючи передбачати і пом’якшувати наслідки економічних криз.

Туган-Барановський визначав кризи як «різного роду економічні потрясіння, що залежать від порушення рівноваги між попитом а пропозицією товарів або капіталів» (Туг.-Бар М.И. Кризисы хозяйственные Новый энциклопедический словарь. – Пг., б.г. – т.23. с. 349_)

Капіталістична економічна система знаходиться в постійному розвитку під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників різноманітного характеру. Змінюються конкретні умови появи і форми протікання криз та механізми виходу з них. Проте економіці капіталізму притаманні зафіксовані історією закономірності появи і протікання криз. Тому при аналізі кризових явищ в економіці можна застосувати добре відомі науці методи дослідження змін в економіці як регулярно повторювальних подій, тобто метод циклічного розвитку.

В цьому аспекті економічний розвиток є не що інше як рух економіки по висхідній від однієї кризи до другої, а тому кризу можна розглядати в якості закономірного елементу загального циклу відтворення. Виходячи з цього, економічні кризи (в різних формах) органічно притаманні усім типам виробничих відносин; вони носять неминучий і історично прогресивний характер. Вони є неминучими тому що людству поки що не вдалось в повній мірі відлагодити поступальний і рівномірний розвиток продуктивних сил на основі єдності інтересів всіх членів суспільства і окремих соціальних груп щодо способів і механізмів задоволення потреб. І на сьогодні діє закон невідповідності розвитку продуктивних сил характеру виробничих відносин, в основі якого лежить протиріччя між суспільним характером виробництва і приватним характером привласнення результатів виробництва. Це протиріччя є особливим і специфічним для кожної країни, що обумовлено особливостями сучасного розвитку економіки тої чи іншої країни. В основі характеру виробничих відносин знаходиться приватно особистий, егоїстичний інтерес, який спрямовує економічну поведінку всіх учасників суспільного виробництва. Суспільні, на сучасному етапі державні, структури ще невзмозі в повній мірі контролювати поведінку господарюючих суб’єктів щодо відповідності в їх діях реалізації суспільного інтересу. Виходячи з цих міркувань можна говорити, що економічні кризи це форма прояву невідповідності інтересів економічних агентів на всіх рівнях їх життєдіяльності і життєзабезпечення. Це форма прояву недосконалості існуючої системи економічних відносин, які проявляються як економічні інтереси.

Сформовані в економіці кризи носять і прогресивний характер внаслідок того, що в процесі їх поглиблення гине ( або здає свої позиції) все, що вже віджило і неефективне: застарілі засоби виробництва і застарілі технології, застарілі методи виробництва і управління. Економічні агенти і управлінці, які не сприймають нового сходять з історичної арени, як і застарілі виробничі відносини, поступаючись місцем новим, більш вдосконаленим. Відкидаючи ті економічні ланки, які відстають в економічному розвитку, криза тим самим підвищує середній технічний і органічний рівень виробництва, забезпечує рух суспільства вперед. Криза дає право на життя лише тим компаніям, які змогли перебудувати виробництво і в першу чергу оволоділи технічними досягненнями.

В сучасних умовах розвитку світового господарства, коли світова економічна система є глобалізованою по своїй суті, економічні кризи теж носять глобальний характер. Передумови економічної кризи формуються і визрівають у всіх, і в першу чергу високорозвинених країнах, які згодом розповсюджуються на увесь масив національних економік з особливими формами прояву кризових явищ.

Зниження темпів економічного розвитку і падіння значень індикаторів фондового ринку, інфляція і зниження курсу національної валюти, зростання безробіття, скорочення позитивного сальдо бюджету є свідоцтвом кризової ситуації в Україні, яка виникла під впливом чинників як зовнішнього так і внутрішнього походження. Економічні негаразди в Україні повязують з світовою фінансовою кризою, яка охопила і реальний сектор економіки переважної кількості країн. Україна вже стала складовою світової економіки і всі процеси, що відбуваються там впливають на стан її економіки. Крах світових кредитних і фінансових ринків певним чином вплинув на економіку України. Але це є лише зовнішній чинник , який не є для України визначальним і безпосередньою причиною кризи в українській економіці, але він вказав на важливі економічні структурні проблеми. Значну роль при цьому відіграв низький рівень довіри зовнішніх і внутрішніх інвесторів, пов'язаний з відсутністю дієвого господарського порядку, чіткого правового забезпечення і політичної стабільності.

Базовою причиною сучасної кризи стали вичерпані можливості застарілої промислової і технічної бази і виробничої інфраструктури, що були сформовані ще за часів існування СРСР. Моральне і фізичне старіння виробничих фондів обумовило зниження продуктивності праці у всіх галузях економіки, що і визначає загальний рівень ефективності виробництва. Цей фундаментальний фактор лежить в основі таких показників стану економіки, як національний дохід, інфляційні процеси, курсові співвідношення, конкурентоспроможність продукції в країні і на міжнародних ринках і багато іншого, від чого залежить добробут країни. Саме стан виробничих потужностей і відсутність капіталовкладень в їх модернізацію сформувало відставання в промисловості і технічному розвитку Інститут приватної власності не спрацював у механізмах розширення та оновлення виробництва та примноження на цій основі національного багатства. Довіра до інституту приватної власності була підірвана діями самих нових власників які реалізацію права приватної власності на засоби виробництва спрямували на власне споживацьке життєзабезпечення. Інших механізмів технічного переозброєння виробництва створено не було. Це привело до негативних наслідків для фінансового ринку, для індустрії заощадження населення, а це звузило можливості монетарної політики держави. Крім того неабияку негативну роль в загостренні економічної кризи відіграла непрозорість фірм у сфері їх фінансово-економічної діяльності, і навіть відсутність інформації не тільки про походження об’єктів власності, а й про власників того чи іншого об’єкту. Це приводить до неадекватної оцінки платоспроможності того чи іншого економічного агента, реалізації принципа матеріальної забезпеченості кредитних операцій. Все це ускладнює регуляторні чинники в економіці і сприяли накопиченню «паганих» боргів і поглиблювали рецесії.

Фінансові ресурси зосередились в руках великих фінансово-промислових груп, які практично монополізували економіку. Монополістичні структури підривають стимули інвестування та генерують такі негативні явища, як зростання витрат, підвищення цін (інфляцію), створює перешкоди для появи в галузі нових підприємств, які сприяють здоровій конкуренції. Придушення конкуренції позаекономічними методами являється дієвим фактором розвитку корупції. Саме корупція загострює протиріччя між загальнодержавними і особистими інтересами у всіх сферах суспільного життя і є великим гальмом у розвитку економіки.

Відсутність дієвої інвестиційної політики держави і інвестиційної діяльності бізнесу привело до імпортозалежності економіки та фінансової залежності кредитних установ від іноземного капіталу.

Певну негативну роль у розвитку економіки відіграє монетарна нестабільність в країні, постійне падіння курсу національної валюти, що спричиняє недовіру до неї і орієнтацію населення на іноземні, більш стабільні валюти.

Економічне зростання і фінансова стабільність суттєво залежить від внутрішніх чинників, перш за все, від ступеня довіри інвесторів до фінансового ринку, до інституту приватної власності і від морально-етичних стандартів бізнесових структур, політичних інститутів та суспільства в цілому. Без суспільного усвідомлення цих стандартів ринкова економіка не буде дієвою. Подолання кризи можливо тільки при вирішенні проблеми соціальної доброзичливості і довіри: між суспільством і державою, між складовими державних інституцій і політичними структурами, між підприємцями і владою, між менеджментом і інвесторами, між роботодавцями і робітниками.

Науковці, політики і практики впевнені, що можна відшукати принципово нові рішення у подоланні самої кризи і її наслідків. Висхідним пунктом при цьому слугує уява, що криза є сигналом про загострення до крайнощів системних, фундаментальних протиріч сучасності, які можуть і повинні бути вирішені, якщо людство зможе мобілізувати свій творчий потенціал і спрямує колективний розум на формування нової парадигми обладнання соціально-економічного життя.

РЕЗЮМЕ

Обговорення основних питань теми «Економічний розвиток» дозволяє нам, по-перше, усвідомити сутність поняття економічний розвиток, його функціональне призначення в економічному аналізі складних соціально-економічних процесів; по-друге, зрозуміти, що в умовах стрімкого розвитку нових технологічних способів виробництва, трансформації усієї системи економічних відносин, інституціональних основ існування суспільства, перед людством постають надзвичайно складні проблеми забезпечення нової якості економічного зростання та розвитку, зокрема, й переведення його у площину та систему координат сталого (або стійкого) розвитку. Від успішності такого проекту у вирішальній мірі буде залежати майбутнє не лише локальних цивілізацій, людської цивілізації в цілому, але й самої людини як Homo sapiens. По-третє, визнати, що суто економічними методами жодна проблема економічного зростання та розвитку у сучасних умовах розв’язана бути не може, отже звернути увагу на поглиблене ознайомлення з функціями та можливостями позаекономічних чинників вплив на формування сучасних моделей сталого розвитку.

Терміни та поняття

Розвиток Економічний розвиток

Економічне зростання Універсальність як принцип

розвитку

Принцип Трансформація

Спрямованість руху Життєвий цикл суспільства

економічної системи Функціонально-факторний

Якісний аналіз сутності аналіз

економічного та соціального Цілі економічного розвитку

розвитку Вибір

Цілепокладання Мета – засіб

Теорія раціонального вибору Двосекторна модель економіки;

Динамізм Динаміка

Економічна статика Економічна динаміка

Темпи економічного зростання Продуктивність праці

Трудомісткість продукції Продуктивність капіталу

Капіталомісткість продукції (фондовіддача)

Показник ефективності витрат Фактор

природних ресурсів Інновації

Технологічний спосіб виробництва Ресурси

Показник граничної продуктивності Чинники

факторів виробництва Мотивація

Типи економічного зростання Інноваційне суспільство

Індекс розвитку людського потенціалу Пастки розвитку

Тип, типологія, типи розвитку Інституційне середовище

Природно-історичний тип розвитку Інноваційний потенціал;

Культурно-історичний тип розвитку Інноваційна культура;

Концепція економічного розвитку державна інноваційна

Модель економічного розвитку політика

Інноваційна модель економічного Циклічні коливання

розвитку Циклічність

Система державних інститутів Цикл розвитку

інноваційного розвитку Економічні цикли

Технологічні устрої в економіці

Сталий економічний розвиток

Цивілізація, цивілізаційний підхід

у дослідженнях

Цивілізаційний вимір економічного

розвитку

«Олюдненість» економічних відносин

Інноваційно-технологічний спосіб

виробництва

Тема 8. Капітал

д.е.н., проф. Савчук В.С.,

д.е.н., проф. Кривенко К.Т.,

к.е.н., доц. Смагін В.Л.

Лекція 1

8.1. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал.

8.2. Капітал і наймана праця.

8.3. Типи і види капіталу: людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий.

Лекція 2

8.4. Кругообіг капіталу та його стадії.

8.5. Ефективність кругообігу капіталу.

8.6. Міжнародний рух капіталу.

Студент, вивчивши матеріали теми зрозуміє сутність категорії «капітал», її речовий зміст і суспільну форму, усвідомить місце цієї категорії в системі факторів виробництва, вияснить, чому в сучасних умовах народжуються і формуються нові види капіталу та осягне їх роль у розвитку економіки і людини.

Після опанування даної теми студент зможе використати набуті знання при написанні рефератів, есе, курсової роботи, підготувати науковий виступ по будь-якому виду капіталу, а також використати набуті знання при вивченні проблем, пов’язаних з капіталом, в Україні та в інших країнах світу.

Лекція 1

8.1. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал

Капітал - (первісний – головне майно, головна сума, від латинського capitalis - головний) – одна із найважливіших категорій економічної науки, обов’язковий елемент ринкового господарства.

Історичними формами існування капіталу з часів становлення товарного виробництва були: торговий (у вигляді купецького капіталу), історично найдавніша форма капіталу та грошовий.

Виникнення і розвиток категорії капітал стали причиною того, що його науковий аналіз було розпочато грецьким мислителем Арістотилем. Він ввів поняття «хремастики», що походить від грецького «хрема» – «майно», «володіння». Оскільки в античному світі важливу роль відіграв торговий та грошовий капітал, то за Арістотилем «хремастика» означає нагромадження багатства в грошовій формі. У подальшому це поняття було предметом дослідження меркантилістів, фізіократів, представників класичного напряму економічної теорії.

Глибоке розуміння капіталу та форм його руху є необхідною умовою ефективного господарювання та розуміння змісту суспільно - економічних відносин. Не випадково А.Сміт у своїй праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” другу книгу класичного твору присвячує висвітленню питання про природу капіталу, його нагромадження та застосування. Він виходив із того, що капітал являє собою сукупність речей, тобто засобів виробництва.

Д.Рікардо і Дж.Мілль також вважали, що капітал складається з благ, хоча в процесі обігу він набуває грошової форми. Учень Мілля Фосет писав, що помилково вважати, що капітал – це гроші. Насправді капітал це багатство, накопичене для того, щоб підтримувати виробництво.

А. Сміт пов’язував зміст капіталу з такою категорією як дохід. При цьому капітал розглядав як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід. Він також стверджував, що праця є єдиним джерелом вартості тільки в умовах простого товарного виробництва, а за капіталізму такими є і інші фактори, в тому числі капітал. Ця думка одержала своє логічне завершення в теорії трьох факторів виробництва французького економіста Ж.Б. Сея, якими є праця, земля і капітал.

Зараз багато дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. Але якщо розглядати капітал, як певне вкладання, що дає змогу отримати дохід, то до нього треба додавати й інші види капіталу, які ми розглянемо у наступному питанні.

Системне дослідження капіталу здійснив К.Маркс. Історично капітал виник у формі грошей, як грошове майно, як купецький і лихварський капітал. Гроші є першою формою прояву капіталу. Кожен новий капітал при своїй першій прояві на товарному (робочому або грошовому) ринку, - завжди виступає у вигляді грошей, які через певні процеси повинні перетворитися в капітал.

Капітал у вигляді грошей виникає безпосередньо в процесі обігу грошей, формою якої є Г-Т-Г, тобто перетворенн грошей в товар (фаза Г-Т – купівля товару за гроші) і зворотнє перетворення товару в гроші (фаза Т-Г) купівлю заради продажу.

Якою є мета власника грошей, який здійснює купівлю товару заради продажу? Його метою є продаж купленого товару Т за більшу кількість грошей. Якщо це йому вдається, то форма обігу грошей має такий вигляд Г-Т-Г'. В результаті цього процесу з обігу добувається більше грошей, ніж с початку було кинуто в нього. Тому повна форма розгляданого процесу виражається так: Г-Т- Г', де Г'=Г+ Δ Г, тобто дорівнює первісно авансованій сумі плюс деякий приріст - Δ Г. Таким чином, первісно авансована вартість не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе суму грошей і вартості, тобто само зростає. Саме цей рух перетворює гроші в капітал. «Гроші, - пише К.Маркс, - описуючи у своєму русі цей останній цикл, перетворюються в капітал, стають капіталом і уже за своїм призначенням представляють собою капітал»²².

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і феодалізму. У цих суспільствах існували так звані первісні (допотопні) форми капіталу – торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діють у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки. Докорінний поворот відбувся тоді, коли поряд з грошовим і товарним капіталами сформувався виробничий капітал, утворюючи специфічний і докорінно новий спосіб виробництва, який К.Маркс називав капіталістичним.

К.Маркс відкидав тлумачення капіталу як сукупності речей (засобів виробництва) і доводив, що капітал – це не річ, а певні суспільні виробничі відносини, які представленні в речах і надають їм специфічного суспільного характеру. Він довів, що капітал у процесі кругообігу набуває трьох форм – грошової, виробничої і товарної.

Формула руху капіталу Г- Т- Г' є загальною тому, що в усіх галузях товарного господарства рух капіталу виступає у цій формі. Крайні буквені члени цієї формули свідчать, що їм властива суперечність. Оскільки Г'> Г, то виникає питання, що є джерелом Δ Г. Це було і залишається однією з дискусійних проблем економічної теорії.

На противагу класичному вченю про капітал, Й. Шумпетер розвивав власне своєрідне розуміння капіталу. Ми визначаємо капітал, - зазначає він, - як суму грошей та інших платіжних засобів, які в будь–який час можуть бути надані в розпорядження підприємця, тобто він заперечував існування виробничого капіталу.

Вагомий внесок у науковий аналіз капіталу зробив англійський економіст Дж. Р. Хікс, який у своїй книзі “Вартість і капітал ” віддає перевагу визначенню капіталу як ”грошової вартості, відображеній на бухгалтерських рахунках фірми”.

Існують й інші визначення капіталу. Так, відомий вітчизняний економіст С.Мочерний вважає, що капітал – це сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, за яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об’єкти інтелектуальної власності та різні види цінних паперів тощо є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці Він також зазначає, що більшу частку результатів праці найманих робітників привласнюють власники засобів виробництва та держава. Така позиція щодо сутності капіталу західними вченими не підтримується. Так, П.Самуельсон і В.Нордгауз пишуть: «Капітал (засоби виробництва) - це створений людиною фактор виробництва, який використовується протягом тривалого часу і сам є результатом виробництва”²³. Вони вважають, що “коли капітал застосовується у цьому розумінні, то часто мають на увазі реальний капітал»²⁴.

Тепер розглянемо проблему еволюції змісту категорії капітал. Почнемо розв’язання цієї проблеми з аналізу марксистської теорії капіталу. За цією теорією капітал - це вартість, котра шляхом експлуатації найманих робітників приносить додаткову вартість, тобто ∆Г, яку привласнюють капіталісти. За виразом Маркса, капітал представляє собою мертву працю, котра як вампір, оживає лише тоді, коли всмоктує живу працю і живе тим повніше, чим більше живої праці він пожирає. Саме в капіталі, вважать марксисти, виражено основне виробниче відношення між капіталістами і робітниками.

Отже, при такому підході (тобто марсистському) “… капітал – це не просто засоби виробництва, гроші, а виробничі відносини, при яких знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості і т.ін. слугують засобом експлуатації ”²⁵, яка є джерелом додаткової вартості.

В матеріалах наступного питання буде показано, що таке визначення сутності капіталу є адекватним для розуміння класичного капіталізму та капіталізму, який склався в Україні та в деяких постсоціалістичних країнах на рубежі ХХ-ХХІ ст.. Таке визначення капіталу відповідає капіталізму від періоду його виникнення та до кінця 50- х років XX ст.

Еволюція змісту капіталу. Найважливішими особливостями розвитку капіталізму після 1930-х років є: домінування в економіці колективних форм капіталістичної власності (перш за все у формі акціонерних товариств), а отже і колективних економічних інтересів; їх потужний і динамічний вплив на розвиток продуктивних сил і такої їх складової як людина праці; формування потужного державного сектору в економіці та в механізмі її регулювання, виникнення змішаних форм власності; формування та розвиток нових видів капіталу - людського капіталу, інтелектуального, тощо.

Саме в цьому історичному періоді було подолано гострі класові суперечності між капіталістами і найманою робочою силою. Відбувався своєрідний процес спаду цих суперечностей, заміна їх різними формами співробітництва (участь у капіталі, розподілі прибутку, укладення колективних договорів тощо). Здійснено значне подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а праці – від власності, але не індивідуальної, а колективної. Вона знаходить своє відображення насамперед у подоланні техніко–економічного відчуження праці, яке було характерним у розвинутих країнах аж до кінця 50-х років ХХ ст. Це означає, що у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, Англія, Франція, Німеччина, Японія та ін. відбулася соціалізація капіталу.

Отже, розглянувши коротко основні аспекти еволюції змісту капіталу, можемо дати таке визначення його змісту: це накопичене багатство, що утворюється завдяки використанню прибутку на нагромадження продуктивних факторів виробництва з метою одержання прибутку або інших форм доходу - ренти, процента, дивідендів.

Основні функції капіталу. Для більш глибокого розуміння сутності капіталу, його ролі в суспільному житті та його еволюції велике значення має аналіз його функцій, які в основному є спільними як для класичного капіталізму, так і для капіталізму зі змішаною (сучасною) економікою. Вони такі:

- виробництво доданої вартості в поєднані з живою працею;

- забезпечення максимальної ліквідності (здатність безпосередньо конвертуватись в гроші);

- використання у виробничому процесі найманої праці ;

- нагромадження капіталу і його розширене відтворення;

- реалізація сутності капіталу та його еволюції у правах власності та в системі економічних класів;

- вкладення капіталу у відтворення та розвиток людського фактора виробництва.

Частково окремі функції ми розкрили в цьому питанні, в наступних питаннях теми на прикладі передових країн розкриваються (досить конкретно) й інші функції капіталу. Доводиться, що саме в цих країнах відмирає (або уже подолана)така функція капіталу, як експлуатація людини людиною.

8.2. Капітал і наймана праця

Поєднання працівників з засобами виробництва. Основними факторами виробництва, як зазначалось, є безпосередній працівник і засоби виробництва, тобто людський і речовий фактори. Спосіб їх поєднання може бути різним. Це зумовлено перш за все існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання в межах підприємства здійснюється шляхом відповідного способу включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу.

Варто мати на увазі, що існують техніко–економічні і соціально–економічні способи поєднання працівників із засобами виробництва. Техніко-економічний спосіб зводиться до безпосереднього використання працівником наявних засобів і предметів праці, наприклад слюсарного верстата чи виготовленого автомобіля тощо. В усіх цих випадках працівник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Він же, здійснюючи процес праці, раціонально організовує робоче місце та працю з метою досягнення найкращих виробничих результатів.

Соціально–економічний спосіб поєднання працівників із засобами виробництва визначається формою власності. Так, поєднання працівників із засобами виробництва, що знаходяться в колективній трудовій власності, а також на приватних (трудових) підприємствах, здійснюється прямо, безпосередньо.

Ситуація докорінно відмінна, коли засоби праці належать капіталістам і виступають як їх капітал. За класичного капіталізму безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва, на вироблений продукт, від управління власністю та процесом виробництва. Їх робоча сила перетворюється в товар. Поєднання працівників з капіталом забезпечується через їх найм на ринках праці ( кожна професія має свій ринок), а їх використання здійснюється під контролем капіталістів.

Найм – це зарахування власником капіталістичного підприємства людини праці на роботу із встановленою платою. На цій основі у суспільстві виникає наймана праця. Вона представляє собою процес праці під контролем власника капіталу, привласненням ним результатів виробництва та подальшим відтворенням відносин капіталістичної власності. В даному випадку здійснюється техніко–економічний спосіб поєднання, який властивий людині найманої праці .

За капіталізму наймана праця – основа існування різних типів і форм капіталістичної власності. Формою реалізації найманої праці для найманих працівників є отримання заробітної плати, а для капіталу результатом такої праці є отримання прибутку.

Також потрібно мати на увазі, що наймана праця – специфічна, а не всезагальна економічна категорія, тобто існує не в усіх економічних системах. Правда, така праця певною мірою використовувалась за рабовласницького та феодального способів виробництва. Наприклад, поміщики відпускали певну кількість кріпаків на заробітки в місто, а вони приносили їм зароблені гроші.

Визначального і класичного характеру наймана праця набула за капіталізму. Це було зумовлено тим, що капіталізм, подолавши феодалізм, а разом з тим і кріпосницьке право поступово сформував новий клас – клас юридично вільних робітників, позбавлених власності на засоби виробництва. Виникла система економічного, а не юридичного (кріпацького) примусу до праці. Під найманою працею також слід розуміти несамостійну, залежну працю працівника, що не включений у відносини власності з підприємством, установою, організацією, що, як правило, позбавлений права на розподіл прибутків та участі в управлінні, який продає свою робочу силу (здатність до праці) і зазнає експлуатації з боку власника засобів виробництва.

Це визначення характеризує відчуження найманого працівника від власності, від розподілу прибутку, від управління тощо. Важливим елементом відчуження найманих працівників в Україні від результатів їхньої праці є привласнення вітчизняними капіталістами зростаючої частки національного багатства країни. Найвиразніше посилення експлуатації найманої праці в Україні виявилося у наростаючому розриві в доходах найбагатших верств населення уже в 90-х рр. ХХ ст.: приблизно з 1: 7 до 1 : 50. За деякими даними, наприкінці 1990- х рр. на 10 кланово–олігархічних груп в Україні припадало до 80% національного багатства, що було характерним лише для епохи монополістичного капіталізму (у розвинутих країнах). Видатний американський економіст так оцінює становище найманого робітника за класичного капіталізму: “У минулі віки заробітна плата скрізь була низькою. Робітники вважали себе цілковито у володінні господаря. Їхнім становищем було зубожіння і безправ’я. Вони не могли вистояти в боротьбі з підприємцем, сила якого за будь-якого конфлікту була незрівнянно більшою. Робітники були лише “гвинтиком машини,” роботом. Таким було становище робітників, що підтверджується історією.” [Самуельсон П. Экономика. Вводний курс : Пер.с анг.- М: Прогресс, 1964.]

Еволюція змісту капіталу і найманої праці. У процесі розвитку капіталістичного способу виробництва сутнісні риси капіталу і найманої праці зазнали важливих кількісних та якісних перетворень, наповнилася елементами нового змісту, набули окремих ознак позитивної еволюції капіталізму, його соціалізації. Так, замість індивідуальної капіталістичної власності, що домінувала за класичного капіталізму вільної конкуренції, пріоритетними з останньої третини XIX ст. стають колективні форми капіталістичної власності, зокрема акціонерна, кооперативна, державна, змішана та ін.

Варто звернути увагу на те, що основою еволюції змісту капіталу є прогрес технологічного способу виробництва, а отже і самої людини, тобто її власної продуктивної сили: знань, кваліфікації, компетенції тощо, що знаходить свій прояв у зростанні питомої ваги у сфері зайнятості осіб з вищою освітою. Ця обставина поступово долає техніко-економічну відокремленість працівників від засобів виробництва, послаблюється їх одинична спеціалізація, збагачується зміст праці, здійснюється ротація робочих місць та ,що важливо, зростає роль самих працівників в ефективному розвитку підприємства будь - якої форми власності.

Водночас, частково послаблюється соціально–економічна відокремленість працівників від капіталу, тобто засобів виробництва. Це тому, що відбувається перетворення частини найманих працівників (перш за все найбільш високо оплачуваних) через механізм придбання певної кількості акцій на співвласників капіталістичних підприємств. Певною мірою долається їх відчуження від управління власністю та від економічної влади на підприємстві.

Втрачає свою значущість і основна риса капіталу, як праця під контролем капіталіста і його власність на виготовлений продукт. Так, наприклад, за бригадної форми організації праці дедалі більше колишніх функцій капіталіста з контролю за працею, а згодом і функції управління (своєчасний вихід на роботу, ритм праці, розподіл заробітної плати, контроль за якістю продукції тощо) передається автономній бригаді. Завдяки цьому на рівні підприємств частково втрачає силу така риса капіталу, як відчуженість робітників від процесу управління виробництвом.

Водночас видозмінюється і втрачає значення й така риса капіталу як його відокремленість від витрат на відтворення робочої сили. У цьому контексті потрібно звернути увагу на соціальні програми корпорацій. У США, наприклад компанії на початку 1990-х рр. щороку витрачали на розвиток освіти та кваліфікації працівників понад 30 млрд. дол.. Середні витрати американської компанії на охорону здоров’я становлять13,6% від заробітної плати, або до 2,6 тис. дол. на кожного працюючого.

Еволюція основних рис капіталізму в розвинених країнах дає підставу для висновку, що сучасний капітал поєднує в собі не лише звичні властивості капіталістичної формації, а й низку перехідних форм соціалізації капіталу, а значить і капіталізму, який тапер називають ”капіталізм з людським обличчям”, ”соціалізований капіталізм” тощо. У межах такого капіталізму немає різкої диференціації у доходах: так, у Німеччині в 1991 р. президент німецької корпорації отримував у 23 рази більше, ніж службовець, в Японії – у 17 разів, у Швеції – лише у 3 – 4 рази, тоді як в США цей розрив все ще великий – у 110 разів.

8.3. Типи і сучасні види капіталу : людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий

У першому питанні цієї теми ми називали і розглядали такі конкретні категорії капіталу, як купецький (торговий) і лихварський (грошовий) та виробничий (реальний) капітали. З розвитком капіталістичного суспільства, його продуктивних сил та соціально–економічних відносин з’являються нові сучасні види капіталів, зміст яких буде розглянуто нижче.

Типи і сучасні види капіталу. На наш погляд, необхідно розрізняти два типи капіталу: а)реальний і б) фіктивний. Реальним є той капітал, який складається з факторів виробництва і робить прямий внесок у створення ВВП і доданої вартості. Фіктивним капіталом , як буде показано нижче, є фінансовий капітал та усі його конкретні форми (акції, облігації та інші папери). У цьому питанні ми особливу увагу приділяємо видам реального капіталу.

Людський капітал. Виникнення і розвиток теорії людського капіталу зумовлено тими корінними змінами, які відбуваються в суспільстві в епоху науково-технічної та інформаційної революції, коли людина, її науково–освітній потенціал стають вирішальним фактором соціального й економічного прогресу. Нині теорія людського капіталу широко використовується сучасною світовою економічною наукою і займає одне з центральних місць в теорії і практиці ринкового господарства.

Формування сучасної теорії людського капіталу відноситься до 60-хх рр. ХХ ст., коли в американських економічних віданнях було опубліковано ряд статей з даної проблеми. Основні положення цієї теорії сформовані такими економістами, як Г.Беккер, Л.Туроу, С.Фішер та іншими. У 1992 американського економіста Г.Беккера за роботи з теорії людського капіталу було удостоєно Нобелевською премією з економіки.

Застосування інструмента даної теорії дозволило по новому підійти до вирішення проблем, пов’язаних з факторами виробництва, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємозв’язку інвестицій в людину з рівнем продуктивності праці і доходів, мотивацією до творчої праці та підприємницької діяльності. Особливе значення набуває вивчення комплексу питань забезпечення раціональної зайнятості і оптимального функціонування ринку праці. Людина стоїть на початку виробництва, вона є центром і осередком виробництва, вона стоїть і в кінці його, як мета будь якого виробництва. Отже, людський капітал сучасна економічна теорія розглядає поряд з другими видами капіталу як об’єкт економічної системи.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об’єкта капітальних вкладень, як об’єкта і суб’єкта економічної діяльності. Справа в тому, що людський капітал пов’язується економічною теорією з капітальними вкладеннями в людину, які настільки ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміється наявний у людини запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, котрі сприяють підвищенню продуктивної праці і впливають на ріст доходів (заробітків). “Людський капітал, - зазначають відомі американські економісти, - є міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності і талант, а також освіту і придбану кваліфікацію” [Див. : Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р.- Економіка. - М.: Дело , 1994. – с.303]. Це і є достатньо повне визначення сутності людського капіталу.

Розглянемо також складові людського капіталу і його нагромадження. З точки зору нагромадження людський капітал – це затрати на освіту, на підтримку і розвиток охорони здоров’я, на одержання інформації і на міграцію (мобільність) робочої сили. Розглянемо один з основних аспектів людського капіталу – освіту.

Освіта - перша і головна складова частина людського капіталу. Вона є основним способом, засобом одержати кваліфіковану робочу силу, котра була б здатною виконувати достатньо складні види праці. Таким чином, кваліфікація представляє собою ступінь і професійної освіченості працівника і наявність у нього професійних компетенцій, наявність умінь, навиків, необхідних для виконання певної роботи, що вимагає певної точності та якості виконання, в залежності від якісного стану робочої сили. Освіті, як головному компоненту нагромадження людського капіталу, приділяється особлива увага в будь-якому суспільстві. Вона об’єднує зусилля як осіб, бажаючих одержати освіту, так і інвесторів освіти. Для досягнення високого рівня освіти суспільство повинно вкласти значні кошти. У країнах з високим рівнем людського капіталу суспільні витрати на освіту в середньому становлять 5.1 % ВВП в Канаді, Новій Зеландії – понад 7%; понад 8% - Швеції і Данії, що значно вище ніж в Україні.

Другий напрям інвестицій в людський капітал – охорона здоров’я. Вона супроводжує людину з її народження й до її пенсійного віку, коли один, уже старий, носій людського капіталу уступає місце другому – молодому. Затрати на охорону здоров’я продовжують термін обороту робочої сили у виробництві. Витрати на охорону здоров’я становлять в передових країнах у середньому 6,1 % , а у Франції і Німеччині – понад 8% ВВП.

Третій напрям інвестицій в людський капітал – це затрати на забезпечення мобільності (міграції) робочої сили. Мобільність робочої сили багатопланове поняття. Воно визначається і загальними економічними закономірностями розвитку і особистими міркуваннями, а також циклічними структурними коливаннями економіки.

Наприклад, у наш вік інформаційної революції кожні 8 – 10 років інформація (одержання знань ) старіє , причому за цей же період обсяг знань людини подвоюється. Очевидно, що зростають затрати, необхідні на перенавчення і перекваліфікацію робочої сили. Необхідно враховувати, що підвищення мобільності робочої сили є виразом інтенсифікації відтворення людського капіталу.

Мобільність пов’язана зі зміною місця роботи, місця проживання, зі створенням ринку житла тощо. В той же час люди праці намагаються перенавчитись, одержати нову професію, якщо в перспективі їх чекає більш висока заробітна плата. Це також сприяє мобільності робочої сили. Отже здатність робочої сили швидко пристосуватися до постійно змінюваної ринкової ситуації та структурних змін в економіці - дуже важливий напрям інвестицій в людський капітал.

Четвертим аспектом людського капіталу є одержання інформації. Інформація, як відомо, стає одним із найбільш важних ресурсів, який використовує людина у своїй повсякденній діяльності. Це – економічні, соціальні, науково–технічні та інші відомості та показники, на основі аналізу яких приймаються економічні рішення. Отже, інформація повинна бути повною, зрозумілою, доступною і робітникам, і підприємцям, і урядовим установам. Тільки тоді вона може пояснити загальні цілі і задачі, і стане основою партнерства їхньої економічної діяльності.

Нагромадження людського капіталу не може проходити ефективно , якщо суспільство не володіє постійно оновленою інформацією. Саме така інформація стає вирішальним фактором розвитку людського капіталу , так як в ній найбільш чітко і органічно поєднується і проявляються й інші фактори : освіта, охорона здоров’я і мобільність людського фактора.

Інтелектуальний капітал. В науковий обіг поняття інтелектуального капіталу ввів визначний американський економіст Джон Гелбрейт , який у 1969 р. вжив термін в значенні “інтелектуальна діяльність”. Природу інтелектуального капіталу як категорію постіндустріальної економіки першим вивчав Т. Стюарт. У статті 1992 р. ”Сила інтелекту: як інтелектуальний капітал стає найбільш цінним активом Америки” Стюарт визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії і що надає конкретні переваги компанії на ринку: патенти, процеси, управлінські навички, технології, досвід і інформація споживачів та постачальників. Об’єднані разом, ці знання складають інтелектуальний капітал.

Інтелектуальний капітал поділяють на дві великі частини: перша – людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді досвіду, знань, навичок, компетенцій, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі філософії фірми, її внутрішніх цінностей, прикладених до поточних завдань. Іншими його складовими є моральні цінності, культура праці і управління, загальний підхід до справи .

Фундаментальна особливість людського капіталу, як складової інтелектуального полягає у тому, що він не може бути власністю компанії. Людей можна найняти, але їх не можна придбати у власність. У зв’язку з цим, зазначають окремі вчені “… людський капітал не може бути віднесений не тільки до власних засобів фірми, а й взагалі не може розглядатися як одна з статей її активів” [Фишер С., Шмалензи Р. Економіка .- М.,1997 – С.303]. Людський капітал, будучи у повному розумінні невідчутним чинником, невіддільним і невідчутнім капіталом, не може бути скопійованим або відтвореним у жодній іншій організації.

Друга частина інтелектуального капіталу – це структурний капітал, який включає технічне і програмне забезпечення, організаційну структуру, патенти, торгові марки і все те, що дає змогу компаній реалізувати свій виробничий капітал. Структурний капітал також включає в себе відносини, які склалися між компанією та її великими клієнтами, на відміну від людського, структурний капітал може бути власністю компанії, а отже об’єктом купівлі-продажу.

Оскільки обидві частини інтелектуального капіталу беруть участь у виробництві, то обидві вони визначають цінність компанії, що має бути відображено в бухгалтерських документах.

Придбані права власності, ліцензії, бази даних та ін. повною мірою стають активами фірми, відображеними в балансі як основні засоби. Отже, Людський капітал + Структурний капітал = Інтелектуальний капітал.

За останні два десятиріччя відбулися суттєві зміни у розумінні основних факторів, що виражають зростання і розвиток економіки. Якщо раніше головну роль відігравали праця і речовий капітал, то останнім часом до них приєдналася третя складова - інтелектуальний капітал. Неокласичні економісти (Роберт Солоу і Пауль Ромер) показали, що в цілому тільки 50% приросту ВВП можуть бути зумовлені зростанням трудових ресурсів і фізичного капіталу. Інші 50 % припадають на інтелектуальний капітал.

Отже , одним з визначальних зрушень у світовій економіці наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного розвитку з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формування усталеного високого рівня конкурентоспроможності. Завдяки чиннику інтелектуального капіталу ринкова вартість високотехнологічних компаній може в рази перевищувати їх балансову вартість.

Постіндустріальна епоха породила нові типи підприємств, фірми, в яких основний капітал, тобто матеріальні активи, і за своїм обсягом і за значенням не йдуть ні в яке порівняння з фірмами індустріального суспільства. Наприклад, залишкова вартість основного капіталу американської компанії «Майкрософт» на кінець 1996 р. становила всього 930 млн. дол., при загальному обороті у 600 млд. дол. На кожні 100 дол. інвестованих у «Майкрософт» відповідають фонди вартістю трохи більше одного долара [Див. Стюард Т. Интелектуальний капитал. Новый источник богатства организации - с.378].

Інформаційний капітал. У країнах, що перейшли на шлях постіндустріального розвитку, інформація і знання стають основою економіки. Наприкінці 1950–х рр. американський вчений Ф. Махлуп висунув ідею про появу інформаційної економіки, в якій найважливішим товаром стає інформація. Згідно з технологічним підходом до інформаційної економіки виділяються такі її ланки: збирання і введення інформації, збереження інформації, аналіз інформації, виведення і користування інформацією.

Все те, що ледь проглядалось в кінці 1950 – х років, стало реальністю уже в 1970 – ті роки, що підтвердилось масою фактів. Так, в сфері послуг США тепер обертається більше грошей, ніж у виробничому секторі; кількість робітників, зайнятих у виробничих операціях, у розвинених країнах зменшилось до 12- 15 % .

З часу розгортання НТР (середини 50–х рр. ХХ ст.) інформація перетворилась на вагомий і новий фактор соціально–економічного прогресу, передусім трудової діяльності сучасного працівника. Для цього створені і створюються сучасні інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації – космічні, волоконно- оптичні та ін. Інформаційні системи призначенні для зберігання, обробки, перетворення та оновлення інформації.

В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал, який зараз у передових країнах все більше заміщує речовий капітал, що базувався на індустріальній техніко–технологічній основі.

Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Ельвін Тоффлер у своїй книзі “Третя хвиля ”[Див. Тоффлер. Третя хвиля //США – економіка, політика, ідеологія – М ., 1982, - № 7 – С.99]. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал. На відміну від капіталу індустріального суспільства, де вартість фірми складається із вартості будівель, устаткування, товарів, капітал постіндустріального суспільства переважно нематеріальний.

Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій“, прихильники цієї теорії пов’язують його становлення з формуванням потужного “четвертного”, інформативного сектора економіки, що слідує за сільським господарством, промисловістю і економікою послуг. Капітал і праця індустріального типу уступають місце інформаційному капіталу і праці, основаних на знаннях в інформаційному суспільстві.

Інформація як носій знань є об’єктом купівлі і продажу. Варто пам’ятати: інформація, на відміну, від звичайного товару, під час продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії від її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити й покупець. На перетворення знань та інформації на якісно нову форму багатства і капіталу, що змінює засоби виробництва , акцентують увагу ряд вітчизняних вчених: А.А. Чухно, С.В.Мочерний та інші.

Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. Так наприклад, споживання матеріальних благ, передусім предметів споживання і сировини, означає їхнє знищення. Знаряддя праці (машини, верстати тощо) функціонують порівняно довго. У кінцевому підсумку і вони зношуються фізично і перестають існувати. Інша справа із споживанням інформації та знань. Вони не знищуються, не зникають як матеріальні блага, хоча в умовах швидкого прогресу можуть морально старіти і вийти із сфери споживання. Продукти інформації та знань, по суті, можуть використовуватись необмеженим числом господарюючих суб’єктів.

З іншого боку, варто мати на увазі й те, що існування інтелектуального капіталу, а отже і виробництва ВВП, пов’язані з витратами: це витрати на придбання інформаційних технологій, самої інформації, їх використання у виробничому процесі тощо. У 1991 р. в США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій досягли 112 млд. дол., а витрати на придбання виробничих технологічних і основних фондів досягли 107 млд. дол. Роль і значення інформаційного капіталу зростають так швидко, що вже на початку 1995 р. в американській економіці з допомогою інформаційного капіталу виробляються ¾ доданої вартості, створюваної у промисловості. Це свідчить про те, що у сфері матеріального виробництва, якою є промисловість, речовий капітал індустріального типу ще на початку останньої третини ХХ ст. перестав бути провідним.

Виробничий капітал. Потрібно запам’ятати, що виробничим капіталом є той капітал, який існує як сукупність продуктивних сил факторів виробництва, тобто як реальний капітал. Саме цей капітал бере безпосередню участь у створенні матеріальних і нематеріальних благ та їхньої вартості. На прикладі підприємницького капіталу буде продемонстровано елементи продуктивного капіталу, його складові. Ще більш докладно зміст виробничого капіталу буде викладено у наступній лекції цієї теми.

Підприємницький капітал. Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал: без наявності останнього не може бути підприємництва. Чим більшим і ефективнішим є капітал підприємця, тим значнішими і успішнішими будуть результати його діяльності. Капітал на рівні підприємства може існувати у різних формах: речового капіталу, інтелектуального капіталу, інформаційного капіталу, грошового капіталу, позикового капіталу, уставного капіталу тощо.

Для організації підприємницького бізнесу на його початковій стадії приходиться здійснювати первісне вкладення капіталу. Перш за все, для цього уже повинен існувати підприємницький капітал. Підприємницький капітал – це певна сума грошей, що використовується для конкретної справи з метою отримання прибутку або прав управління підприємством (акціонерним товариством) через прямі чи портфельні інвестиції. Насправді капітал підприємства, як правило, перевищує підприємницький капітал на величину позичкового капіталу.

Стартовий початковий капітал відображає потребу підприємця в основному і оборотному капіталі, який спрямовується на купівлю виробничих фондів (основних і оборотних), зарплату і затрати на управління, на інші виробничі і невиробничі витрати (реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, на ремонт устаткування та інше).

Джерелами покриття стартового капіталу і поновлення засобів підприємства можуть бути як власні (внутрішні), так і позичкові (зовнішні) засоби. Співвідношення власних і позичкових засобів визначається двома видами факторів:

- об’єктивними – організаційно–правовою формою підприємництва, господарською і ринковою кон’юнктурою, станом і розвитком національної економіки, вимогами державних регуляторних органів;

- суб’єктивними – підприємницькою здібністю, становищем та особистими можливостями підприємця.

До власних джерел відносяться: прибуток підприємства, інші види доходів, уставний фонд, амортизаційний фонд, заборгованість покупцям, виручка від реалізації вибувшого майна та ін.

До позичкових джерел відносяться: кредити і позика, кредиторська заборгованість, стійкі пасиви.

Уставний капітал – джерело основних і оборотних засобів підприємства, який формується при його організації. У свою чергу джерела формування уставного капіталу залежать від організаційно–правової форми підприємства. Джерелами можуть виступати: акціонерний капітал, пайові внески засновників, галузеві фінансові структури, довгостроковий кредит, бюджетні засоби. Величина уставного капіталу показує розмір тих грошових засобів (основних і оборотних), котрі інвестовані в процес виробництва.

Ряд інших питань виробничого капіталу розглядається в наступній лекції, яка присвячена його відтворювальному процесу.

Фінансовий капітал – це капітал, який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичкового капіталу. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу, а з іншого - втіленням дійсного (реального ) капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного капіталу, тобто є представниками наявного або майбутнього реального капіталу, в який він має трансформуватись як протилежний облігаціям на ринку позикового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичкового капіталу на підприємницькі чи державні потреби. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід не прямо, а друга – прямо.

Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Гроші тут видаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.

Кредитор вкладає гроші, якщо буде впевнений, що вони повернуться йому з приростом-відсотком.

Отже, основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом, є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний ринковий курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.

Оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норм прибутку підприємства-емітента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка, то коливається і розмір фінансового капіталу. Він має змінний нефіксований характер. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу – це розмір потенційний.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. (Див лекцію 2.1. цієї теми). Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом.

Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує.

К. Маркс, не заперечуючи велике значення в ринковій економіці фінансового капіталу, назвав його фіктивним і запровадив цю назву у науковий обіг. Його власна позиція щодо сутності фінансового капіталу така: ”Якщо це державні папери, вони є суть капіталу тільки для тих, хто їх купив, для кого вони становлять, отже, ту ціну, за яку він їх купив, становлять його капітал, вкладений у ці папери; самі вони не є капіталом, а простими борговими зобов’язаннями …Усе перелічене не суть дійсного капіталу вартості, не утворює жодної складової капіталу … Це простий титул на капітал”.

Отже, фінансовий капітал є дійсним капіталом в тому контексті, що він є формою вкладення позичкового капіталу, без якого не можлива реалізація потенціалу реального капіталу.

Лекція 2

8.4. Кругообіг капіталу та його стадії

У темі 6 «Підприємництво» ми розглядали такі категорії, як витрати виробництва та результати підприємницької діяльності. У цій же темі ми розглянули зміст, джерела та структуру підприємницького капіталу. Його було визначено, що рух цього капіталу розпочинається з його грошової форми. Здійснивши вкладення капіталу в ту чи іншу сферу діяльності, підприємець ставить собі мету одержати прибуток, тобто надлишок над авансовою сумою. Зміст даної теми розглянути рух капіталу в процесі його виробничого використання. Нижче показується, що капітал підприємця у процесі його виробничого використання здійснює кругообіг. Наше завдання розглянути зміст цього кругообігу, його стадії тощо.

У процесі свого кругообороту підприємницький капітал проходить три стадії і три функціональні форми, які охоплюють сферу виробництва і сферу обігу.

Перша стадія: Р_с

Г - Т

Зв.

Підприємець на ринку купує ресурси, необхідні для виробництва продукції (послуг) засоби виробництва (Зв.) та робочу силу (Рс). Його капітал, який знаходився в грошовій формі, приймає форму продуктивного капіталу, який провляє себе в реально-функціонуючих засобах праці, предметах праці та робочій силі. Після цього розпочинається друга стадія: …В…Т' – процес виробництва. У процесі виробництва на основі ефективного використання праці, здібностей підприємця, засобів виробництва, передової технології створюються товари, вартість яких зростає порівняно з авансовою вартістю у виробництво цих товарів. Результат цієї стадії руху капіталу виглядає таким чином: Т' Т, тобто вартість виробничих товарів дорівнює Т'=Т+˅Т, де ˅Т представляє додаткову вартість.

Третя стадія кругообігу капіталу Т'-Г'. Додаткова вартість, втілена в товарі Т', надійде підприємцю після його реалізації на ринку. Функція товарного капіталу – реалізація авансованої і додаткової вартості: Г'=Г+˅Г.

Кругообіг підприємницького капіталу традиційно визначають за такою формулою, розробленою К.Марксом:

Зв

Г - Т

Рс ……В….Т' - Г'²⁶

З цієї формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний – на товарний, а товарний – на грошовий. Таким чином існує три функціональних форми капіталу підприємця – грошовий, продуктивний і товарний, що задіяні у процесі виробництва. Крапки, що стоять обибіч «…В…», зосереджують увагу на тому, що саме виробництво є основою і змістом усього кругообігу капіталу. На першій і третій стадії кругообіг капіталу функціонує у сфері обігу, на другій – у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталу – це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми – грошової. Із формули кругообігу капіталу підприємця видно, що він здійснюється заради створення і привласнення прибутку Г' – Г= П, де Г – авансований підприємцем капітал, П – прибуток.

Рух капіталу не обмежується одним кругообігом, одержання прибутку спонукає підприємців до повторення цього процесу. Кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється відновленням всього авансованого капіталу, є його оборот.

Оборот капіталу не співпадає з його кругообігом. Кругооборот капіталу повертає підприємцю у грошовій формі тільки частину авансованого капіталу, а повний оборот капіталу здійснює тільки тоді, коли вся його капітальна вартість повертається до підприємця у своїй первісній, тобто грошовій формі.

Варто зазначити, що оборот різних елементів капіталу здійснюється неоднаково. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал – це частина виробничого капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару. Переносить свою вартість на новий продукт частинами в міру зношення. Отже, вартість основного капіталу підприємець одержує в грошовій формі по частинам. Конкретно до основного капіталу відносять ту частину авансованого підприємцем капіталу, яка втілюється в засобах праці (устаткування, машини, виробничі споруди, інструмент). Інші частини, втілені в сировині, матеріалах, паливі і т.д. входять в оборотний капітал, вартість якого повністю повертається підприємцю після кожного кругообігу. Складовою частиною оборотного капіталу є вартість оплати праці.

У процесі виробництва елементи основного капіталу (машини, споруди тощо) зношуються. Існують два види ізношування основного капіталу – фізичний і моральний. Фізичний знос – це матеріальний знос машин, споруд та інший засобів праці, в результаті котрого елементи основного капіталу повністю стають фізично непридатними до використання їх у виробничому процесі товарів і послуг.

У фізичному зношування відрізняють дві сторони:

1. техніко-виробничу – втрату споживної вартості;

2. вартісну – перенесення вартості на готовий продукт

Моральний знос – це обезцінення основного капіталу в результаті зниження вартості засобів праці або появи більш продуктивних засобів праці. Є два види (форми) морального зносу основного капіталу. За першого виду внаслідок зростання продуктивності праці наявні засоби праці відтворюються з меншою вартістю, тобто дешевше. За другого виду морального зносу виробляються засоби праці той же вартості. Але технічно більш досконалими, продуктивними, рентабельним. В обох випадках відбувається обезцінення основного капіталу.

Конкретною формою обезцінення основного капіталу є амортизація, яка складається з щорічних відрахувань в амортизаційний фонд підприємства. Амортизація основного капіталу – це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послугу), що виробляється. Отже відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений державою у законодавчому порядку процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації.

У загальному вигляді норму амортизації, тобто частину вартості основного капіталу, що перераховуються що року підприємством до амортизаційного фонду, можна визначити за формулою:

_,

де Б – балансова вартість основного капіталу; Р – витрати на капітальний ремонт елементів основного капіталу; Л - ліквідаційна вартість елементів основного капіталу, що вибувають; К_р – середня кількість років функціонування основного капіталу підприємства. Так, якщо, наприклад, робото верстати функціонують 10 років, то норма їх амортизації становитиме 10% щорічно. Через 10 років підприємець поверне у свій фонд раніше авансовану вартість у придбання та введення в експлуатацію відповідні робото верстати. Амортизаціний фонд може бути ним знову авансований на придбання роботоверстатів, але в більш продуктивний або цієї ж продуктивності, але меншої вартості.

Оборотний капітал – це частина виробничого капіталу, вартість якої в процесі кожного кругообігу входить у створені товари (послуги) цілком і яка повністю повертається підприємцю в грошовій формі після їх реалізації.

До складу оборотного капіталу входять різноманітні предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, затрачений на робочу силу (оплата праці). Роль оборотного капіталу для суспільства полягає в тому, що: 1) його елементи (сировина, матеріали) перетворюються у різноманітні продукти, якими є предмети споживання (продукти харчування, житло, одяг, засоби пересування (автомобілі, літаки тощо), засоби відпочинку (курорти, парки тощо), засоби охорони здоров’я, державної безпеки і т.д.; 2) з елементів оборотного капіталу (сировини, матеріалів тощо) створюються різноманітні засоби праці та виробничі комплекси (заводи, фабрики, шахти, транспорт, сучасні дороги, атомні електростанції і т.ін.), тобто матеріально-технічні продуктивні сили суспільства.

8.5. Ефективність кругообігу капіталу

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми промислового капіталу, є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових промислового капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою:

m

N = 100%

Кав.

де N — норма самозростання вартості; т — додаткова вартість; Кав - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції.

Основний капітал впливає на ефективність кругообороту і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача - відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Формулою фондовіддачі є:

ВП

Ф в = 100%

ОФ

де Ф_в — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів (основного капіталу).

Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). На величину і динаміку фондовіддачі впливають питома вага активної частини основних виробничих фондів, час роботи, продуктивність та ціни на їх елементи. Інтенсивний шлях розвитку економіки передбачає систематичне зростання фондовіддачі за рахунок збільшення продуктивності засобів виробництва, скорочення часу їх простоїв технічного удосконалення.

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів (оборотного капіталу) є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Цей показник виражається у натуральних одиницях витрат сировини, матеріалів, палива й енергії, необхідних для виготовлення одиниці продукції, або у відсотках до вартості використаних матеріальних ресурсів у структурі собівартості продукції. Кількісно його визначають за формулою:

В

М n = 100%,

ВП

де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції.

Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу. Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

8.6. Міжнародний рух капіталу

Найдинамічнішою формою економічної глобалізації є міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу - взаємопереплетіння та об'єднаня різних форм національного та інтернаціонального капіталу з метою привласнення результатів найманої праці, яким протистоять загони найманих працівників. Основними формами сучасного капіталу є приватний, ко­лективний державний та наддержавний (наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного та іншого капіталу. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об'єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях: приватних форм капіталу двох і кількох країн, колективних форм капіталу двох і більше держав; приватних форм капіталу однієї країни з колективними формами капіталу інших країн; колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; наднаціонального капіталу з державним тощо.

Інтернаціоналізація капіталу починається на нижчій стадії розвитку капіталізму із вивезенням капіталу в підприємницькій формі, зрілих форм набуває в умовах глобалізації. Так, створення міжнародними монополіями численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з на­ціональних на транснаціональні монополії - ТНК.

Важлива ознака сучасних ТНК - переплетення їх капіталів з капіталами ТНБ і формування транснаціонального фінансового капіталу, транснаціо­нальних фінансових груп. В останні десятиліття відбулася трансформація банківських монополій у міжнародні, транснаціональні. Інтернаціоналізація капіталу відбувається передусім внаслідок міжнародного злиття та поглинання. Так, з 1996 по 1999 кількість придбаних іноземцями компаній США збільшилась з 73 до 566, а вартість угод - з 2,9 до 282 млрд. дол. З інтернаціоналізацією приватних форм капіталу, персоніфікаторами яких були окремі підприємці, виникає асоційована (колективна) міжнародна форма капіталістичної власності, з інтернаціоналізацією колективних форм капіталу - інтегрована капіталістична власність.

Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.

Якщо брати до уваги, що капітал за економічним змістом є сукупністю або системою відносин економічної власності, що ґрунтується на експлуатації найманої праці, то його експорт означає процес формування та розвитку в іншій країні капіталістичних виробничих відносин. Оскільки капітал має власний речовий зміст (засоби виробництва, гроші, ресурси), то такі відносини формуються за допомогою вивезення капіталу і передусім в підприємницькій і грошовій формах.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталіс­тичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціона­лізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення моно­польно високих прибутків. Одночасно метою вивезення капіталу може бути отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу за роки незалежності здійснюється в Україну та інші постсоціалістичні країни, але не в сучасних цивілізованих формах, а у формах, притаманних капіталізму XIX — початку XX ст., про що неодноразово зазначається в зарубіжних публікаціях. Цьому сприяють деякі аспекти політики МВФ, невиправдана приватизація, монетаристські методи регулювання тощо, розвал державного управління, тотальне скорочення соціальних програм. Прихованою метою такої трансформації є перетворення європейської держави на периферію світового капіталістичного господарства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму домінувало вивезення товарів (ХУІ-ХІХ ст.), вивезення капіталу починає переважати на вищій стадії еволюції капіталізму у ХХ ст. Це зумовлено процесом монополізації виробництва, виникненням і розвитком гігантських монополістичних (зокрема, олігополістичних об'єднань), появою ТНК, які нагромадили в своїх руках величезні капітали і намагаються найприбутковіше їх розмістити. Так, у середині 90-х років ХХ ст. норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, була приблизно у 2 рази вища, ніж у США. Причиною цього є наявність дешевої робочої сили, сировини, тощо.

Вивезення капіталу зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема окремих держав і регіонів світового господарства. У передовій країні швидше створюється надлишковий капітал, який можна вкласти всередині країни і поза її межами з метою отримання вищого прибутку. Вивезення капіталу також спричиняється асинхрономічним характером перебігу капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, які перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами.

Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і по­зичковій. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допо­моги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи гру­повими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредиту­вання, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Найважливішу роль серед різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. Оскільки їх суб'єкти здійснюють постійний контроль над цим капіталом (капіталом в позичковій формі на час надання кредиту розряджається імпортер), прямі інвестиції гарантують стабільний ринок (або формують основу для виходу на ринки інших країн); дають право безпосереднього контролю (за наявності контрольного пакету акцій) або активної участі в управлінні підприємством через механізм реінвестування прибутків, придбання частини акцій за кордоном (але не контрольного пакету), внутріфірмових позик або внутріфірмової заборгованості, а також через використання неакціонерних форм (укладання субконтрактних та ліцензійних угод, франчайзингу та ін.).

Напередодні першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд. дол., приблизно 40% з яких припадало на Велику Британію (18 млрд. дол.), Францію (9 млрд. дол.), Німеччину (млрд. дол.), США - лише 3,5 млрд. дол. У 1938 р. їх обсяг становив 53 млрд. дол., в тому числі на Велику Британію приблизно 23 млрд. дол., на США - 11,5 млрд. дол., на Нідерланди - до 5 млрд. дол. (відтіснили з третього місця Францію).

Після другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішим, а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд. дол., в 1970 р. - 285 млрд. дол., в тому числі США — майже 150 млрд. дол. (53% загальної суми), Великої Британії — 49 млрд. дол., Франції— 19 млрд. дол. У Великій Британії американські прямі інвестиції становили 8 млрд. дол., у Франції — приблизно 7,5 млрд. дол. Після розгортання НТР значну частку іноземних інвестицій почали вкладати в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість та ін.

Протягом періоду з першої світової війни до 1970 р. в процесі інозем­ного інвестування виявилася дія закону нерівномірності, що засвідчило витіснення США Великої Британії з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (1914-1938), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 р. (після другої світової війни і до 1952 р. Німеччині було заборонено вивозити капітал) та ін.

Наприкінці XX ст. — початку XXI ст. США міцніше закріпили своє лі­дерство у вивезенні підприємницького капіталу. Так, з 1992 р. по 2002 р. обсяг накопичених ними за кордоном прямих інвестицій збільшився у 2,7 рази і становив понад 1,5 млрд. дол. (22% від загального обсягу цих інвестицій у світі), тоді як частка Великої Британії складала 15%, Франції-9,5%, Німеччини — 8,4%, Нідерландів — 5,2%, Японії — 4,8%.

Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвес­тицій спрямовується у високорозвинуті країни, що є ознакою посиленого процесу інтернаціоналізації капіталу та дії закону інтернаціоналізації виробни­цтва. Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу в 1970 р. становили приблизно 25 млрд. дол., а інвестиції цих країн в США - 10 млрд. дол.

Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. З понад 2 трлн. дол. іноземних інвестицій у 1995 р. їх частка становила більше 2,7 трлн. дол. Якщо прямі іноземні інвестиції у цьому ж році становили 350 млрд. дол., то у 2000 - понад 1 трлн. дол. Міжнародні трансферти капіталів на початку XXI ст. щоденно досягали 2 трлн. дол., до 10 трлн. дол. іноземних вкладів зберігалося в комерційних банках різних країн.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності зумовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;

2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо в довоєнний період (до першої світової війни) частка прямих інвестицій становила до 10%, у період між двома війнами - 25%, а в 90-х роках на них припадало приблизно 80%. Це зумовлено зростанням ролі таких інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю над виробництвом і власністю та іншими факторами. Зворотна закономірність діє щодо іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Так. за останні два десятиліття XX ст. інвестиції зросли приблизно в 7 разів, а портфельні - в 24 рази;

3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, наприкінці 90-х років на 100 наймогутніших ТНК припадало понад 70% іноземних інвестицій, а у 1976 р. — приблизно 54%. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері;

4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. Так, якщо в 1995 р. частка іноземних інвестицій у розвинутих країнах становила 60%, то в слаборозвинутих — приблизно вдвічі менше. Раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалася в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу капіталу вивозить в слаборозвинуті країни. Скорочення обсягів вивезення капіталу в слаборозвинуті країни пояснюється зростанням їх заборгованості;

5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. Так, частка першої групи країн зросла з 85,6% в 1997 р. до 91,7% в 1999 р., а другої зменшилася з 13,7% до 8%. Водночас США у 1987 р. вивезли у країни, що розвиваються, 23% прямих інвестицій, а у 2002 р. 30% (456 млрд. дол.), тоді як загальна частина таких інвестицій становила 20-23% у 2002 р. Розбіжності між наведеними даними зумовлені зарахуванням до країн, що розвиваються, 130 країн (згідно з класифікацією ООН);

6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капі­талу. Так, обсяг іноземного капіталу в США в 1996 р. становив понад 1,5 трлн. дол. (50 млрд. дол. прямих інвестицій), приблизно 20% активів банків на­лежать іноземцям, в іноземних компаніях в США працює понад 3 млн. осіб. У 2001 р. сума контрольованих країнами ЄС активів в США перевищила американські активи в ЄС на 1,2 трлн дол. Загалом нагромаджені інвестиції країн ЄС у США становили 70%, тоді як Канади — 19%, Японії — 8%.

У свою чергу США зосередили за кордоном у 2001 р. понад 20% виробничих потужностей, на яких було зайнято 9,8 млн. найманих працівників, активи зарубіжних підприємств становили 5,8 млн. дол., що в сукупності формує "другу економіку".

Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування;

7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. Так, на початку 2000 р. обсяг нагромадження прямих інвестицій становив у Польщі 30 млрд. дол., в Угорщині понад 19, в Чехії - понад 16, в Україні в середині 2003 р. - понад 6 млрд. дол., тоді як у 1996 р. у всі країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд. дол.; частка цих країн у вивозі капіталу зменшилася з 0,7% в 1997 р. до 0,3 % в 1999 р. Водночас тіньовими структурами з України було вивезено до 60 млрд. дол., з Росії - понад 160 млрд дол.

Важливими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкової операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній обіг грошових ресурсів в каналах транснаціональної банківської системи вимірюють трильйонами доларів, більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообігу. При цьому основні масштаби торгівлі цінними паперами здійснюються між розвинутими країнами світу. Так, до 90% всіх випущених компаніями ЄС і США цінних паперів належать інвесторам цих країн.

Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні. На їх частку припадає до 60% всього вивозу капіталу, а на державний капітал - 30% експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації - до 10%. Пе­реплітання цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-моно­полістичний і державно-транснаціональний характер;

8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. Так, у 2000 р. річний оборот державних облігацій був у 2 рази більший за обсяг світового ВВП і значно перевищував обсяги світової торгівлі. Вивезення державного капіталу значною мірою переслідує мету створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема за його допомогою створюється економічна інфраструктура.

Формою вивезення державного капіталу є створення державних гарантій для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більш притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів - сильний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить, про відсутність ризику для іноземних інвестицій;

9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг, що найповніше спостерігалось у 90-х рр. - на початку ХХІ ст. Так, США за 1991-2002 рр. збільшили обсяг інвестицій у цю сферу в 5,5 рази, що складало понад 1 трлн. дол. А майже 66% з них спрямовувались у розвинені країни. Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування.

Внаслідок посилення інтенсивності міжнародного руху капіталу відбувається переростання процесу інтернаціоналізації капіталу в глобалізацію капіталу, найдинамічнішою формою якого є фінансова глобалізація. Фінансова глобалізація - поступовий процес інтеграції національних фінансових систем і фінансів міжнародних фінансово-кредитних організацій в цілісну глобальну фінансову систему, яка базується на русі фінансових ресурсів за межами національних країн, з одного боку, та розвитку і функ­ціонуванні економічних відносин з приводу такого руху (їх акумулювання і привласнення) — з іншого.

Важливим суб'єктом фінансової глобалізації є міжнародні фінансово-кредитні інститути — МВФ, Світовий банк та ін. Зокрема, МВФ, який підпорядковується стратегічним інтересам США, здійснює валютне регулювання в межах світової валютної системи шляхом надання кредитів на вигідних для себе економічних, політичних умовах. Зростання зовнішньої заборгованості багатьох країн, які отримають ці кредити, формує найважливішу підсистему фінансової глобалізації. Фінансова глобалізація загрожує економічному і політичному суверенітету передусім слаборозвинутих країн, до яких у 90-х роках XX ст. увійшла й Україна.

Розвиток фінансової глобалізації в сучасному світі свідчить про зростаючу фінансову відкритість. Простежується і тісна залежність між ступенем фінансової відкритості країни та рівнем розвитку її економіки, оскільки для ефективної інтеграції в світову фінансову систему необхідна наявність високорозвинутого національного фінансового ринку.

Міжнародний рух капіталу має різні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу. Позитивним для країн, які вивозять капітал, є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні та неекономічні вигоди. Негативними наслідками цього про­цесу є погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країни-імпортера є запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення рівня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток або вдосконалення економічної системи (так розвивалась економіка Сінгапуру, південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками цих процесів є поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів. Для того, щоб уникнути або мінімізувати негативні наслідки міжнародного руху капіталу, відбувається регулювання цього процесу.

Регулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і актив­ний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Регулювання міжнародного руху капіталу здійснюється з метою стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій в економіку певної країни в оптимальних розмірах, які б не загрожували економічному суверенітету: поліпшення якості та структури національного фінансового ринку: зміцнення фінансової (в тому числі грошово-кредитної) стабільності: посилення темпів економічного зростання та ін.

До економічних важелів такого регулювання відносяться:

- оподаткування міжнародних фінансових потоків капіталу з метою недопущення спекуляції іноземною валютою;

- запровадження диференційованих податків залежно від виду зов­нішніх фінансових операцій;

- оподаткування прибутків національних компаній та фізичних осіб, отриманих ними від іноземних фінансових операцій, від власності на іно­земні фінансові активи, а також прибутків нерезидентів, отриманих від власності на фінансові активи в межах іншої країни;

- встановлення високих імпортних тарифів на ввезення переважної частини імпортних товарів, виробництво яких здійснюється в країні;

- створення сприятливих умов для виробництва експортної продукції національними товаровиробниками шляхом надання податкових пільг, встановлення нижчих ставок податків, страхування експортних кредитів, проведення раціональної валютної політики та ін.;

- надання іноземним компаніям різноманітних пільг з метою стиму­лювання притоку іноземних інвестицій в депресивні регіони країни;

- надання додаткових пільг для іноземних компаній, які інвестують на тривалий період, а також у розвиток нових технологій;

- створення спільних підприємств та надання їм окремих податко­вих та інших пільг, а також зосередження контрольного пакета акцій над такими підприємствами в руках держави та ін.;

- обмеження доступу іноземних компаній до місцевих фінансових ринків;

- комплексний контроль держави за процесами монополізації іноземними компаніями національних ринків, за їх діяльністю щодо централізації капіталу (за злиттям і поглинанням національних компаній);

- визначення пріоритетних напрямів інвестування та ефективної системи експертної оцінки інвестиційних проектів;

забезпечення захисту інвестицій та інтелектуальної власності.

До правових методів регулювання міжнародного руху капіталу відносяться створення стабільної та сприятливої для припливу прямих іноземних інвестицій законодавчої бази. Так, у 1991-2000 рр. в законодавчі бази різних країн було внесено понад 1180 змін, причому 1120 з них були спрямовані на ліквідацію обмежень щодо діяльності іноземних компаній і створення сприятливого інвестиційного клімату. Ця вимога відсутня в Україні, свідчен­ням чого є те, що за рівнем економічної свободи Україна займала у 2002 р. 131 місце серед 156 країн світу; за індексом потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій у 2002 р. — 81 місце серед 140 країн. Тому не дивно, що обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 2004 р. становив лише 6,7 млрд. дол., тоді як Польща залучила близько 40 млрд. дол.

До адміністративних засобів регулювання міжнародного руху капіталу відносять пряму заборону або дозвіл на міжнародні операції з капіталом. Загалом економічні, правові й адміністративні важелі регулювання між­народного руху капіталу використовуються в щільній взаємодії.

Що стосується наддержавного регулювання цього процесу, то таке регулювання здійснюється з боку міжнародних фінансово-кредитних організацій і передусім МВФ і Світового банку, а також Європейського центрального банку.

РЕЗЮМЕ

1. Капітал відіграє велику роль у суспільному виробництві як його фактор і ресурс. Є різні точки зору стосовно сутності категорії «капітал». Зараз багато дослідників вважає, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. Так, видатні американські економісти П.Самуельсон і В.Нордгауз вважають, що «капітал» (засоби виробництва) – це створений людиною фактор виробництва, який використовується протягом тривалого часу і сам є результатом виробництва»[Див.: Самуельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. – К.: Основи, 1998. - 67].

2. К.Маркс розглядав промисловий (виробничий), грошовий і товарний капітали. Він запропонував відому форму руху капіталу Г-Т-Г′, яка є загальною для усіх видів капіталу.

3.З розвитком продуктивних сил та економічних відносин поступово виникають і утверджуються нові види капіталу, якими є капітали: людський, інтелектуальний, інформаційний. Підприємницький та інші лише зараз народжуються.

4. Тривалий час категорію капітал пов`язували з експлуатацією капіталістами найманої праці. У темі показано, що уже тривалий час відбувається еволюція змісту капіталу. Це тому, що поступово протягом ХХ ст. у розвинених країнах було подолано гострі класові суперечності між капіталістами і найманою працею. У межах сучасного капіталізму подолано різку диференціацію в доходах підприємців і найманих працівників.

5. Розглянуті два типи капіталу: а) реальний і б) фіктивний. Реальним є той капітал, який складається з факторів виробництва. Це, перш за все виробничий капітал, людський капітал, підприємницький капітал, інтелектуальний капітал, інформаційний капітал. Фіктивним є фінансовий капітал та усі його конкретні форми (акції, облігації та інші папери).

6. Розкрито сутність реального капіталу на прикладі промислового капіталу. Показано рух промислового капіталу в процесі його кругообороту і обороту.

7. Показано стадії і форми кругооброту промислового капіталу. Розкрито зміст, форми промислового капіталу – продуктивної, товарної та грошової.

8. Викладено зміст обороту капіталу. Оборот капіталу – це кругообороти капіталу, які відбуваються один за одним, поповнюються і повторюються. Розкрито сутність та особливості основного і оборотного капіталів та їх структурні складові.

9. В останній третині ХІХ ст. виник міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу. Ґрунтовно викладено основні закономірності та наслідки руху міжнародного капіталу в умовах становлення глобального ринку.

Терміни та поняття

Сутність капіталу Людський капітал

Функції капіталу Інтелектуальний капітал

Наймана праця Інформаційний капітал

Еволюція капіталу Виробничий капітал

Типи і види капіталу Підприємницький капітал

Фінансовий капітал

Кругооборот та оборот

капіталу

Основний капітал

Оборотний капітал

Міжнародний рух капіталу

Інтернаціоналізація капіталу

Тема 9. Праця

д.е.н., проф. Якубенко В.Д.,

к.е.н., доц. Кириллова Г.Ю.,

к.е.н., доц. Демянчук О.О.

Лекція 1

9.1.Праця і людський ресурс.

9.2.Вартість і оплата праці. Заробітна плата.

9.3.Інвестиції в людський ресурс. Інтелектуалізація праці.

Лекція 2

9.4. Трудові відносини, зайнятість, безробіття.

9.5. Дискримінація праці та нерівність в доходах.

9.6. Соціалізація економіки.

9.7. Міжнародна міграція людського ресурсу.

Вивчення теми дозволяє зрозуміти сутність категорії «праця», її місце в системі факторів виробництва, усвідомити роль інвестицій в людський ресурс та їх результативність, визначити специфіку трудових відносин, їх вплив на процеси соціалізації економіки.

Опанування темою дає можливість використати набуті знання для більш поглибленого вивчення трудових відносин в їх конкретно-економічному прикладанні як таких, що мають ключове значення для соціально-економічних трансформацій в Україні та інших країнах світу.

Лекція 1

9.1. Праця і людський ресурс

Процес виробництва матеріальних благ і послуг органічно пов’язаний з таким видом людської діяльності, який одержав назву «праця». Маркс писав: «Праця є перш за все процес, що відбувається між людиною і природою, процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою»²⁷. При цьому він наголошував, що праця має двоїсту природу: як обмін речовин між людиною і природою і як засіб спілкування між людьми у процесі виробництва.

Теоретики неокласичного напрямку Ж.-Б. Сей, А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.. поняття «праця»» трактують як фактор виробництва, рівнозначний землі, капіталу, який залучається в процес виробництва.

Сучасна економічна наука визначає працю не тільки як свідому результативну діяльність, спрямовану на одержання корисного результату для задоволення матеріальних і духовних потреб, а і як вияв людської особистості.

В сучасній ринковій економіці людина виконує різноманітні економічні функції. В якості живого носія продуктивних сил людина володіє багатьма атрибутивними якостями і властивостями, сукупністю різноманітних потреб і здатностей. Як активний творчий суб’єкт відносин в сучасній економіці людина грає полі функціональну роль.

У структурі властивостей і якостей людини необхідно розрізняти дві сторони: робочу силу або здатність до праці і споживацьку силу, тобто здатність до споживання. Праця є функцією робочої сили, споживання – функцією споживчої сили. При цьому є необхідність і можливість формування і розвитку в людини як здатностей до праці, так і здатностей до споживання.

При характеристиці ролі людини в сучасному господарюванні використовується ряд понять: робоча сила, особистий фактор виробництва,людські ресурси, трудові ресурси, людський капітал, підприємець.

Робоча сила – це сукупність фізичних, розумових, психологічних і духовних здатностей людини до найманої праці з виробництва товарів і послуг. Цю здатність і продає на ринку її носій – найманий працівник.

Здатність до праці властива не тільки найманим працівникам, а й власникам землі і капіталу. Але в умовах підприємницької системи господарювання робоча сила – це здатність не просто до якогось виду праці, а саме до найманої праці. Тому підприємницько-капіталістиний устрій економічної системи передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і земельних власників. Звідси існує економічна потреба власнику робочої сили найматися до власників капіталу і власників землі і, таким чином виконувати разом з підприємцем функцію особистого фактора виробництва, якою є праця – свідома, цілеспрямована, створювальна діяльність.

Оскільки творцем праці є людина, то виникає питання про людські ресурси, які суспільство може використовувати у процесі виробництва матеріальних благ і послуг.

Людські ресурси найважливіші з усіх видів виробничих ресурсів. «Як фактор економічного розвитку людські ресурси – це працівники, що мають певні професійні навички і знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі²⁸. Тому вивчення людських ресурсів має веливе значення для оцінки ринку праці і розробці відповідної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення, його зайнятості, формування інноваційного, висококваліфікованого працівника і підприємця.

Людські ресурси економічною наукою розглядаються за різними соціально-економічними категоріями. Такими є: населення, економічно активне населення, трудові ресурси.

Населення – це сукупність людей, що проживають на визначеній території (у країні, області, місті тощо). Тобто населення – це всі люди, незалежно від їх віку, статі, зайнятості і т.ін. До наявного населення відноситься населення, яке знаходиться на мемент перепису на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих. До постійного населення – населення, яке постійно проживає на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх.

В Україні кількість наявного населення зростала до 1991 р., коли кількість населення досягла 51,9 млн, чол., проти 35,2 млн. чол., у 1913 р. У наступні роки в Україні розпочався процес демографічної кризи, наслідком якого є зменшення населення України до 46,4 млн. чол.²⁹ Це свідчить про те, що джерело ресурсів праці в Україні поступово зменшується.

Наступним показником людського ресурсу є економічно активне населення. Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили – це населення обох статей віком від 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицією робочої сили для виробництва товарів та послуг. При цьому економічними вважаються особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (зайняті), та безробітні.

Економічно активне населення України (тобто робоча сила у віці 15-70 років) становило у 2007 р. 22,3 млн чол., з них зайняті – 20,9 млн чол., а безробітні 1,4 млн чол. (6,4%)³⁰.

Трудові ресурси – це частна населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовим здібностям і знанням здатна працювати в народному господарстві. Чисельність трудових ресурсів характеризує потенціальну масу людської праці, котру в даний момент має суспільство для виробництва товарів і послуг. Термін «трудові ресурси» охоплює як реальних працівників, які уже зайняті в господарстві країни, так і потенційних, які не зайняті, але можуть працювати.

Щоб визначити межі трудових ресурсів, потрібно врахувати зміст «працездатне населення», «працездатний вік». «підлітки, що працюють», «пенсіонери, що працюють». Варто зазначити, що кожна країна має свої критерії для визначення працездатного віку. В Україні працездатним віком уважається для жінок 16-54 роки, для чоловіків – 16-59 років включно. Водночас в багатьох розвинених країнах законодавчо встановлено верхню межу працездатного віку на 5-10 років вищу, ніж в Україні. Це свідчить про кількісно відносно низький трудовий потенціал в Україні.

9.2. Вартість і оплата праці. Заробітна плата

Категорії «вартість», «оплата праці», «заробітна плата» є складовими ринкової економіки, взагалі і ринку праці (робочої сили) зокрема. Ринок праці має ряд особливостей, його складовими елементами є люди, котрі виступають носіями робочої сили і наділені такими людськими якостями, як психофізиологічні, соціальні, культурні, релігійні, політичні та інші. Праця, як зазначалося вище, представляє собою доцільну діяльність людей за допомогою якої вони пристосовують продукти природи для задоволення своїх потреб. Цей процес в кожній країні реалізується у виробництві товарів і послуг. У цій системі виробництва робоча сила – це не просто здатність до якогось виду праці, а саме до найманої праці.

Найважливішою вартістю, з якою зустрічається найманий працівник у своєму трудовому житті безсумнівно є вартість його робочої сили та оцінювання підприємцем результатів його праці у зв’язку з цим і рівень оплати праці.

Оплата праці – це чинний в суспільстві організаційно-економічний механізм взаємозв’язку між показниками, що властиві для ринкової економіки і характеризують міру праці і міру її оплати відповідно від фактично досягнутих результатів праці, тарифних умов праці на конкретних підприємствах, та узгодженою між працівником і роботодавцем ціною робочої сили. Система оплати праці, що використовується на кожному підприємстві, є, з одного боку, сполучною ланкою між нормуванням праці й тарифною системою, а з другого – засобом для досягнення кількісних, якісних показників (Див.: Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник/ За наук. ред.. д-ра екон. наук. проф. А.М.Колота. – К.: КНЕУ, 2009. – С.577.

Проблеми зв’язку між вартістю робочої сили і заробітною платою досить ґрунтовно дослідив К.Маркс. Він розглядав заробітну плату в органічному зв’язку з вартістю товара робочої сили. Маркс зазначав, що «вартість робочої сили – це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя власника… сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності³¹. У життєві блага, що необхідні для нормальної життєдіяльності трудящого індивіда, він включив:

1. блага, необхідні для задоволення природних потреб як от: їжа, одяг, житло, паливо і т.д.;

2. блага, необхідні для утримання дітей робітника та виробництва робочої сили;

3. витрати на навчання, підготовку, виховання, необхідні для того, щоб людина набула підготовки і навиків у певній галузі праці, стала розвиненою і специфічною робочою силою

4. він звернув увагу на умови праці, перш за все на ті, які небезпечні для носія робочої сили або є тяжкими для її здійснення. Посилена затрата праці передбачає посилене заміщення.Маркс звертав увагу й на те, що на вартість робочої сили впливає історичний і моральний елемент³².

Виходячи з зазначених аргументів К.Маркс уважає, що поштучна плата як і почасова плата є перетвореними формами вартості, або ціни і робочої сили³³.

Класики політичної економії під товаром розуміли не робочу силу, а саму працю. «Природною ціною праці, - писав Д.Рікардо, - є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості³⁴.

Цей підхід до природи заробітної плати підтримується більшістю західних економі тів, які вивчають цю проблему. У сучасній економічній теорії, що досліджує ринкові процеси, праця однозначно ввважається фактором виробництва, а оплата праці – ціною використання праці робітника. Так, відомі економісти США Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі П Брю пишуть що заробітна плата, або ставка заробітної плати – це ціна, яку платять за виконання праці. П.Самуельсон зазначає: «Люди за певну ціну здають свої послуги в оренду, таку ціну їх послуг представляє ставка заробітної плати, і серед усіх товарних цін вона, безумовно, грає найбільш важливу роль… для величезної більшості населення заробітна плата є єдиним джерелом доходу всієї сім`ї.³⁵ Він підкреслював наявність принципу: «Рівність заробітної плати за однакові затрати праці»³⁶.

Вітчизнані економісти не мають однакової думки щодо сутності заробітної плати. Так, наприклад, С.Мочерний вважає, що «Заробітна плата – грошове вираження вартості і ціни товару «робоча сила» та частково результативності її функціонування»³⁷. Інші відомі вітчизняні економісти А.Гальчинський і П.Єщенко займають протилежну позицію, погоджуючись з тим, що «Сучасна економічна наука розглядає заробітну плату як ціну, що виплачується найманим працівникам за використання їхньої праці»³⁸.

Ми згідні з тим, що визначення Марксом сутності заробітної плати властивий такий недолік, який полгає в тому, що він не враховує зв'язок оплати праці з результатами праці кожного конкретного працівника. З іншого боку досвід господарювання показує, що вартість робочої сили – це факт, він теж впливає на величину заробітної плати, оскільки остання повинна відшкодовувати затрати робочої сили, що виникають в процесі праці та підтримувати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності.

На наш погляд, заробітна плата – це ціна, що виплачується роботодавцем (підприємцем) за використання найманої праці. Вона – заробітна плата – як економічна категорія розвинутих соціально орієнтованих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринковм. Ринок, як побачимо в наступній темі курсу, теж впливає на величину заробітної плати різних категорій найманих працівників.

Заробітна плата виконує наступні основні функції:

1. відтворювальну (забезпечення розширеного відтворення найманих працівників та членів сім`ї) ;

2. Стимулюючу (заробітна плата, її форми, системи та рівень повинні стимулювати високопродуктивну, якісну та творчу роботу);

3. Розподільну (стимулювання притоку робочої сили в одні галузі і її відтік з інших);

4. Рівність заробітної плати за однакові затрати праці.

Досвід показує, що саме за сприятливих соціально-економічних умов заробітна плата може забезпечувати відтворення робочої сили зі зростаючими компетенціями, знаннями та заохоченням до продуктивної, інноваційної праці.

Розглянемо форми і системи заробітної плати. Заробітна плата існує у двох основних формах: погодинній і відрядній.

Погодинна заробітна плата – це оплата праці за її функціонування на пртязі певного робочого часу. Почасова оплата праці як різновидність погодинної використовується для збільшення тривалості робочого дня. При застосуванні такої форми оплати роботодавець і працівник досягають домовленості щодо обсягу робіт та виконуваних функцій. І лише за умови їх виконання працівник одержує оплату за тарифом. У розвинених країнах погодинною формою оплати охоплено до ¾ всіх працюючих.

Відрядна, або поштучна, заробітна плата – це оплата, яка формується в залежності від розмірів виробів за одиницю часу. Затрати робочої сили за цієї форми заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції. За цієї форми оплати праці потрібно розробляти обґрунтовані норми виробітку та інші заходи, що вимагає значних витрат. Тому ця форма оплати праці поступово витясняється більш прогресивними.

В сучасних умовах застосовуються тарифні, преміальні, колективні системи заробітної плати.

За тарифної системи заробітна плата залежить від безперебійної роботи устаткуванн, від складності роботи, котра виражена відповідним тарифним розрядом і ставкою. В автомобільній промисловості США передбачено від 14 до 18 розрядів. Тарифні системи оплати праці, а також оклади службовців інженерно-технічих працівників розробляються на основі оцінки різних трудових характеристик. Найбільш широко при цьому використовується система аналітичної оцінки, коли тарифні ставки установлюються в залежності від відносної складності виконуваних робіт по таким групам факторів: кваліфікація виконавця (освіти, досвід роботи, професійна підготовка), розумові й фізичні зусилля, його відповідальність за матеріали, устаткування й т.ін., умови праці. Тарифні ставки використовують таким чином, щоб стимулювати працівників до підвищення якості продукції, оволодіння складними професіями і т.ін.

Преміальні системи заробітної плати повзують повною функціональною залежністю ставки з нормами затрат праці. Застосування даної форми оплати праці основується на застосуванні відрядної погодинної заробітної плати. Так, в системах стимулювання, котрі засновані на почасових формах заробітної плати, за норму береться обсяг роботи, котру виконує робітник, як правило, середньої кваліфікації, за 1 годину. За перевиконання такої норми на 1% заробітна плата збільшиться також на 1%, але загальний розмір надбавок не перевищує 15-20% основного заробітку.

Застосування колективних форм оплати праці зумовлено соціалізацією суспільного виробництва, вимогам профспілок, трудових колективів. Однією з розповсюджених систем колективної оплати праці в США є система Скенлона. За цієї системи представники адміністрації і профспілок заздалегідь визначають норматив частини прямих затрат на робочу силу в загальній вартості умовно чистої продукції. Якщо фірма працює успішно і має місце економія таких затрат, то на суму економії створюється спеціальний фонд, з якого 25% зараховується в резерв для можливих перевитрат фірми на робочу силу в майбутньому, а із суми, яка залишається, виплачується премія – 25% адміністрації і 75% - робітникам. Премії розподіляються між робітниками у відповідності з тарифними ставками.

Найбільш розповсюдженою формою колективної оплати праці є система «участі в прбутках». Вона передбачає, що за рахунок завчасно установленої частини прибутку формується преміальний фонд, з котрого ротібники одержують виплати. В межах системи «участі в прибутку» працівникам нерідко виплачують премії або їх частину в формі цінних паперів.

Колективні системи оплати праці найбільшою мірою відповідають характеру і змісту праці в сучасних умовах.

Номінальна і реальна заробітна плата. Номінальна заробітна плата – це грошова сума виплачена працівнику за погодинну, денну, місячну роботу, а реальна заробітна плата – це та кількість товарів і послуг, котрі працівник може придбати на грошову суму виплаченої заробітної плати, при даному рівні цін на товари. Реальна заробітна плата рівна номінальній заробітній платі, оплаченої працівнику в гривнях, поділеної на рівень цін. Рух реальної заробітної плати можна визначити за формулою: I_р.з.= I_г.з.: I_ц., де I_р.з, I_г.з, I_ц. – індекс відповідно реальної, грошової заробітної плати та індекса цін на товари в послуги.

На рівень заробітної плати, як буде показано в Т.10, впливає співвідношення попиту на працю підприємців і обсягами її пропозиції найманими працівниками.

9.3. Інвестиції у людський ресурс. Інтелектуалізація праці а) Інвестиції у людський ресурс

Важливою категорією, яка визначає зміст людського ресурсу є інвестиції у людський ресурс. Інвестиціями у людський ресурс вважається будь-які зусилля які підвищують кваліфікацію та здібності, а отже, продуктивність праці робітників. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. В 2-х томах. Т. 2. / Пер. с англ. — М.: Туран, 1996. — С. 171. За розширеним визначенням — це витрати індивіда (домогосподарства, фірми, держави), які йдуть на отримання загальної і спеціальної освіти; витрати, пов’язані з пошуком роботи, професійною підготовкою на виробництві, міграцією, народженням і вихованням дітей, пошуком економічно значимої інформації, тощо [ , с. 291].

Добрынин A. M., Дятлов С. А., Цыренова ІІ. Д. Человеческий капитал в транзитивной экономике: формирование, оценка, эффективность использования. — СПб.: Наука. 1999. — 309 с.

Як показують дослідження [ , с. 102]. Капіталізація економіки: проблеми і перспективи. (Матеріали семінару). — Ч. 1 // Економічна теорія. — 2006. — №2. — С. 102. саме у людський ресурс спрямовується домінуюча частина інвестицій.

Виділяючи провідну роль інвестицій у людській ресурс та розглядаючи це як одну з головних умов розвитку інтелектуальних здібностей індивіда, необхідно, відзначити, що такі інвестиції можуть бути ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження. Ендогенні інвестиції здійснюються безпосередньо індивідом (сім’єю). Екзогенні — є капіталовкладеннями, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів господарюючих суб’єктів та ін. Фінансування із зовнішніх джерел здійснюються за згодою індивіда, але остаточний вибір, як правило, завжди за власником інвестиційних коштів.

Важливо зазначити, що сам факт фінансування потреб індивіда щодо набуття освіти, отримання необхідної інформації тощо, автоматично не призводить до формування інтелектуальних здібностей у користувача такими інвестиціями. Позитивний результат досягається тільки тоді, коли в індивіда виникає, по-перше, бажання, а, по-друге, вміння скористатися інвестиціями. Узагальнено результати цієї взаємодії відображені у табл. 9.1.

Щодо бажання скористатися інвестиціями. Розглядаючи поведінку людини, яка має цілком конкретну мету — використання індивідуальних властивостей як капіталу, потрібно припустити, що суб’єкт буде налаштований на ефективне використання наявних ресурсів. Це виключає з аналізу ситуацію, при якій суб’єкт із достатньо розвинутим інтелектом, а також наділений від природи іншими здібностями, котрий прагнув подальшої досконалості і мав для цього необхідні можливості (передусім у вигляді інвестиційних надходжень), не захотів скористатися ними.

Таблиця 9.1

Результати факторної взаємодії суб’єктивних та об’єктивних умов здійснення крос-інвестицій в інтелектуальний капітал індивіда

Примітка: «+» — позитивний вплив чинника або позитивне значення отриманого результату; «–» — негативний вплив чинника або негативне значення отриманого результату; «х» — відсутність дії чинника або відсутність результату.

ІЦодо вміння індивіда скористатися інвестиціями. Розвивати або знаходити у собі здатність до творчості, є якістю, що набувається головним чином завдяки отриманню тих благ, які надають освіта та інформація. Але, все ж таки з причини індивідуальних людських відмінностей результат формування інтелектуального (потенціалу) у кожному з випадків буде різним. Люди можуть отримати одну й ту саму освіту, користуватися однаковою інформацією, але при цьому одні з них на основі рівних за обсягом капітальних витрат здатні розвинути свої творчі якості, а інші ні. У випадку, коли індивід об’єктивно має умови для творчості (наприклад, у вигляді капіталу професійних знань, фактично сформованого на основі процесів навчання), але внаслідок недостатньої досконалості механізму творчої поведінки не в змозі скористатися нагромадженими ресурсами. Самореалізація індивіда, найбільш вірогідно, відбудеться в іншій формі, такій, що більшою мірою відповідає його можливостям.

Якщо інвестором при створенні інтелектуального потенціалу є сам індивід, то збалансування потреб і можливостей знаходиться лише в його компетенції. Найбільш поширеними є такі ситуації: (а) якщо наявні природні здібності, схильність до творчості та самореалізації, то цілеспрямоване формування людини за рахунок інвестицій, безумовно, принесе позитивний результат і у вигляді сформованого інтелектуального потенціалу; (б) якщо є лише бажання реалізувати себе у творчості, без наявності здатності до творення, витрати індивіда будуть марними; (в) якщо відсутні ендогенні інвестиції, то можливість людини реалізувати себе у певному виді творчості сформувати інтелектуально-творчий потенціал, придатний для використання, як правило, суттєво ускладнюється.

Екзогенні інвестиції, як і ендогенні є націленими на перетворення творчих здібностей людини на отримання компенсуючого ці витрати результату. Проте для екзогенних інвестицій, порівняно з • ендогенними, властивий більший ступінь ризику з причини відсутності повної визначеності інтересів, бажань і можливостей сторін, а також непередбаченості результату очікувань. Коли інтереси сторін («інвестиційного донора» і «інвестиційного реципієнта») співпадають і при цьому у суб’єкта (а) є природні інтелектуальні здібності і, він (б) сприяє їх розвитку — результат зроблених капіталовкладень буде найбільш оптимальним. Суспільство отримає працівника певної галузі з високим ступенем творчої віддачі, результати діяльності якого будуть об’єктивовані у вигляді новітніх знань та матеріально-речових інновацій.

Якщо ж позитивно орієнтований інтерес інвестора не співпадає з інтересом іншої сторони або людина неспроможна скористатися інвестиціями (сформувати себе як професіонала і розвинути свої творчі здібності) — зроблені витрати не виправдаються, оскільки індивід так і не стане продуцентом новацій. Випадки, у яких індивід певним чином проявляє свої можливості і бажання щодо творчої праці, але не має змоги зробити належні інвестиції сам і не отримує їх зовні, мають характер соціальних проблем. Причини їх виникнення, як правило, зумовлені устроєм соціуму, громадсько-політичним порядком у країні та можливостями, які надає рівень суспільного відтворення, що склався.

Узагальнююча модель оптимальних інвестицій у людський ресурс, передбачає, що загальний доход від інвестицій у людину залежить від обсягу зроблених вкладень та норм їх віддачі.

Причому, чим раніше будуть зроблені інвестиції, то більший доход вони принесуть у майбутньому.

Краще за все з активів, які має людина, оцінюванню піддається інтелектуальний потенціал на підставі того, що у його формуванні визначальну роль відіграє освіта. Інвестиції, спрямовані на отримання освіти легше піддаються обчисленню порівняно з іншими формами капіталовкладень у людину. Доход від вищої освіти обчислюється як різниця між заробітками тих робітників, які закінчили коледж, і заробітками, що за життя отримують робітники, які здобули освіту лише в середній школі, а норма віддачі розглядаєтеся як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти.

Згідно з теорією людського капіталу заробітну плату робітника можна уявити як таку, що складається з двох частин: першою частиною є ті грошові надходження, які він може отримати взагалі не маючи освіти; другою — є доход на освітні інвестиції. Витрати у вигляді капіталовкладень також утворюються з двох компонентів: прямі витрати, які дорівнюють вартості навчання та непрямі — упущені можливості, які дорівнюють доходам, що їх може отримати індивід під час набуття-освіти. Внутрішньою нормою віддачі вважається така ставка дисконту, при якій приведені величини вигод та витрат, пов’язаних з освітою, стають рівними.

Інвестиції у людський капітал можуть здійснюватися фірмами, зацікавленими у підвищенні своєї конкурентоспроможності та результативності бізнес. Сучасний досвід організації та стимулювання праці є нагромадженням достатньої кількості прикладів, які відображають процеси підвищення кваліфікаційного рівня або навчання на робочому місці. За деякими джерелами інформації, у розвинутих країнах загальний обсяг інвестицій у підготовку на виробництві є порівняним із обсягом інвестицій у формальну освіту [ ].

Б) інтелектуалізація праці

Найістотнішою «постіндустріальною» тенденцією в зміні змісту праці є зростаюче значення компонентів інтелектуальної діяльності, — інтелектуалізація праці. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Великій Британії, 90 % — в Японії [ , с. 84]. З формально-інтелектуалізації праці логічної точки зору процес може бути представлений наступним чином:

Рис. Етапи процесу інтелектуалізації праці

А — малий обсяг інтелектуальної праці, багаторазове домінування традиційної праці;

Б — значимий обсяг інтелектуальної праці при домінуванні традиційної праці;

В — обсяги інтелектуальної праці і традиційної праці приблизно рівнозначні, при деякому перевищенні обсягів традиційної праці;

Г — обсяги інтелектуальної і традиційної праці приблизно рівнозначні, при деякому перевищенні обсягів інтелектуальної праці;

Д — значимий обсяг традиційної праці при домінуванні інтелектуальної праці;

Е — малий обсяг традиційної праці, багаторазове домінування інтелектуальної праці:

— Традиційна праця;

— Інтелектуальна праця

Сучасні зміни в технологіях праці в «суспільстві знань» обумовлюють появу нових її змістових характеристик, серед яких у крайньому разі слід виокремити такі:

Перша: найзначнішого поширення в такому суспільстві набуває феномен «телепраці» (telework). Це діяльність, заснована на широ­кому використанні комп’ютерних технологій і телекомунікацій. її наслідком є принципова зміна змісту індивідуального трудового процесу і, головно, параметрів кооперації в рамках сукупного трудового процесу. Змінюється також характер організації робочого місця, контролю і керування, процесів передачі і використання продуктів діяльності, одержання сировини і т. ін. Діяльність стає децентралізованою, роз’єднаною, безособистісною тощо.

Друга є наслідком першої: трудова діяльність поступово переміщується зі спеціально створених підприємств (заводів, офісів) в індивідуальні помешкання працівників.

Третя: особливий характер техніко-виробничої організації (чи, точніше, технологічного боку) праці в новому суспільстві. Праця в цих умовах організовується особливим способом, створюються мережі (net-works), які є спеціальною формою кооперації праці, використання сировини, засобів виробництва і результатів діяльності.

Четверта: в умовах розвитку постіндустріальної — «нової»

економіки все більшого значення набуває й новий тип фахівця. Провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Тоффлер О. Будущее труда // Новая технократическая волна на Западе. — М.: Прогресс, 1986. — С. 255. Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Поділ працівників на так званих «синіх комірців» та «білих комірців», який застосовувався у недалекому минулому, сьогодні, як показує практика, вже не є достатнім. З’явилась нова категорія працівників. Вони отримали назву «золотих комірців» за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості.

Якщо власність була критерієм членства в колишньому домінуючому класі (мається на увазі клас капіталістів — панівний клас індустріального суспільства), то в новому домінуючому класі критерієм є знання і рівень освіти.

Вищий менеджмент і інвестори все більшою мірою розділяють частину своєї влади з творцями інтелектуальної власності, чиї знання й ідеї є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Отже, не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси.

Лекція 2

9.4. Трудові відносини, зайнятість, безробіття

Трудові відносини – взаємовідносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу праці, її умов, оплати та соціального захисту, які регулюються системою договорів на макро-, мезо-, мікроекономічному рівнях з метою забезпечення ефективності праці та безконфліктного збалансування інтересів роботодавців і найманих працівників заради соціальної стабільності і злагоди у суспільстві, гарантом яких має виступати держава. Вони являють собою багатоаспектну систему взаємовідносин перш за все між роботодавцями і найманими працівниками, а також підприємствами та їх працівниками, державою і працездатним населенням, громадськими організаціями (зокрема профспілками) і підприємцями (їх різними угрупованнями), державою. Ці відносини фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності. Трудові відносини мають велике значення для функціонування підприємства, оскільки від них залежить рівень продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність господарюючого суб’єкта тощо.

Техніко-економічний аспект трудових відносин пов'язаний з використанням працівником речових факторів виробництва, одиничним суспільним поділом праці, технологією виробництва та ін. на рівні продуктивних сил. Соціально-економічний аспект трудових відносин визначається в першу чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. Так, на підприємствах колективної власності і частково акціонерних тощо безпосередні виробники є також співвласниками підприємства і, відповідно, створеного продукту. На приватних же підприємствах із застосуванням найманої праці поєднання найманого працівника з речовими факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його робочої сили (праці) під контролем та управлінням власника (власників).

Як бачимо, трудові відносини виникають безпосередньо у сфері трудової діяльності та інших пов’язаних з нею сферах між індивідами і групами людей, що займають різне соціальне положення у процесі праці, відрізняються рівнем та формою отриманих доходів.

Проблеми трудових відносин на будь-якому етапі розвитку суспільства криються в конфлікті інтересів роботодавців і найманих працівників, який може виникати за різними напрямами взаємовідносин. Так, безпосередньою метою (мотивом) економічної діяльності підприємця (роботодавця) є одержання прибутку, а найманого працівника – заробітної плати. Остання ж входить у витрати виробництва. Тож виникає суперечність між цілями роботодавця і працівника: роботодавці прагнуть знизити ці витрати, а безпосередні працівники – підвищити заробітну плату та одержати соціальні пільги. А це, як відомо, веде до зростання витрат. Розв’язання цієї суперечності та інших проблем трудових відносин, незалежно від ступеня їх гостроти, знаходиться в площині узгодження інтересів роботодавця і найманого працівника. За ринкових умов таке узгодження потребує участі (регулювання) третьої сторони – держави. Вплив держави на трудові відносини здійснюється через правові урядові органи. Зокрема, законодавча діяльність держави лімітує тривалість робочого тижня, регулює зайнятість населення, регламентує використання праці жінок і молоді, визначає гарантований мінімальний рівень заробітної плати тощо.

Існує практика соціального партнерства як форми взаємовідносин (взаємодії) на дво- та тристоронній основі ( біпартизм і трипартизм) між профспілками (представниками найманих працівників), об’єднаннями підприємців (роботодавців) та органами державної влади. Систематично проводяться три- або двосторонні консультації з питань формування і реалізації соціально-економічної політики, укладаються угоди з питань забезпечення зайнятості населення, підвищення мотивації праці, посилення соціальних гарантій на всіх рівнях (державному, галузевому, регіональному). Реалізація угод, колективних договорів та інших домовленостей між соціальними партнерами є реальним стабілізуючим фактором розвитку суспільства. Гарантією ефективного функціонування механізму соціального партнерства на засадах трипартизму є чітке визначення інтересів кожної з трьох основних сил суспільства, розподіл ролей і відповідальності за визначення і реалізацію спільної соціально-економічної політики.

Водночас практика трипартизму не може замінити механізм соціального партнерства на рівні підприємств. Трудові колективи мають брати активну участь у переговорному процесі на первинному рівні. Правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні та професійні відносини між роботодавцями і працівниками на підприємстві, в організації, установі, називається колективним договором. Він визначає права та обов’язки роботодавця і працівника з таких питань: форма, система і розмір оплати праці; виплата грошових доплат і різних компенсацій; механізм регулювання оплати праці при підвищенні цін за умов інфляції та досягнення показників, визначених у трудовому договорі; зайнятість, перекваліфікація та умови вивільнення працівника згідно з чинним законодавством; термін робочого часу і відпочинку, відпусток; медичне і соціальне страхування; охорона здоров’я працівника, екологічна та інша безпека на виробництві; контроль за виконанням колективної угоди, забезпечення нормативних умов функціонування профспілок чи інших уповноважених працівниками представницьких органів; регулювання умов проведення страйків тощо. Порядок оформлення колективних договорів у кожній країні визначається відповідним національним законодавством.

Отже, трудові відносини постійно ускладнюються. Відбувається трансформація відносин, заснованих на протиставленні роботодавця та найманого робітника, на відокремленні виконавської праці від управлінської, відносини, що ґрунтуються на спільному прийнятті рішень і відповідальності за розвиток підприємства, партнерстві, конструктивному співробітництві.

Головними причинами виникнення соціально-трудових конфліктів в Україні є несвоєчасність виплати заробітної плати, її низький рівень, ігнорування інтересів підлеглих, порушення умов колективного договору, неритмічність роботи, простої, неоплачувані відпустки, неінформованість працівників щодо фінансового стану підприємств та організацій, незадовільні умови праці та ін. На сьогодні договірне регулювання праці поки лише частково впливає на зниження рівня конфліктності між суб’єктами трудових відносин. Відсутність же такого регулювання, як свідчить досвід, погіршує умови праці, посилює соціальну напругу і конфліктність не лише між суб’єктами трудових відносин, а й у суспільстві. Це потребує цілеспрямованого регулювання трудових відносин на основі трипартизму.

Трудові відносини, залучення і ефективне використання людського ресурсу пов’язані з зайнятістю, яка є комплексним поняттям, що включає економічну, соціальну та демографічну сутність. У широкому значенні зайнятість – система економічних, соціальних, правових та інших відносин між людьми, які виникають у процесі їх суспільно корисної діяльності, спрямованої на задоволення особистих та суспільних потреб. Економічна сутність зайнятості полягає в діяльності людей по створенню суспільного продукту (національного доходу). Чим більше людей зайнято за будь-яких інших умов, тим більше в суспільстві виробляється благ, тим вищий буде рівень життя населення. Соціальна сутність зайнятості відображає необхідність особи в самовираженні й самоствердженні через суспільно корисну працю, а також ступінь задоволення завдяки доходам своїх потреб при певному рівні соціально-економічного розвитку суспільства. У демографічному аспекті від зайнятості значною мірою залежить відтворення і розвиток людського ресурсу, стан використання трудового потенціалу суспільства, питома вага різних статево-вікових груп населення, економічне навантаження на працездатне населення та ін.

Звідси випливають такі основні функції зайнятості:

- забезпечення життєдіяльності та розвитку суспільства, у тому числі його непрацездатних членів;

- забезпечення життєдіяльності і розвитку особистості;

- забезпечення якості людського ресурсу.

Ці функції зайнятості, у свою чергу, значною мірою забезпечують залежно від її рівня звужене, просте чи розширене відтворення населення, а також екстенсивне або інтенсивне відтворення людського ресурсу.

Загальна (глобальна) зайнятість включає участь працездатного населення у виробництві товарів і послуг, у роботі органів державної влади та громадських організацій, службу в збройних силах, навчання у навчальних закладах різних рівнів, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку та ін. Економічна (продуктивна) зайнятість – участь працездатних громадян у суспільному виробництві (виробництві товарів і послуг), яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона є певною системою соціально-трудових відносин з приводу забезпечення економічно активної частини населення робочими місцями; формування, розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою участі у суспільно корисній праці; забезпечення розширеного відтворення людського ресурсу. Від її характеру та сфери залежать інтереси людини, її соціальний статус і спосіб життя. Рівень зайнятості визначається у відсотках як відношення кількості зайнятих у суспільному виробництві до трудових ресурсів, або працездатного населення.

Зайнятість виражає залучення людського ресурсу до сукупної праці суспільства. Це матеріальна основа його відтворення завдяки отриманому продукту, доходу. Вона є єдиною можливістю самовиразу особистості людини у праці (діяльності), можливістю реалізації своїх здібностей, «людського капіталу» на користь собі та суспільству. Для більшості населення зайнятість – головне джерело доходів.

Види зайнятості зумовлені певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішніми та зовнішніми економічними відносинами. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. Зайнятість може бути повна і неповна. Повна зайнятість – надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім`ї) та колективне ( з участю фірм, компаній, держави) відтворення людського ресурсу (робочої сили) і задоволення всієї сукупності потреб. Вона означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, бажає і здатен працювати. Всі, хто бажають запропонувати за встановленою ринком праці рівноважною ціною (ставкою заробітної плати) певний обсяг праці, можуть реалізувати свої бажання.

Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою ефективного використання людського ресурсу. Економіка, яка добре функціонує, повинна забезпечити роботою тих, хто хоче її отримати за наявної зарплати, хоче і здатний працювати ефективно. Якщо економіка має недостатньо робочих місць для бажаючих працювати, не може забезпечити їх роботою, то формується неповна зайнятість – певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи або трудова діяльність здійснюється упродовж неповного робочого дня (тижня), під час сезонного періоду, зайнятість працівників, які в поточному році перебували в адміністративних відпустках без збереження заробітної плати.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну діяльність (суспільно корисну працю). Найпоширенішими формами зайнятості є: наймана праця за трудовою угодою (договором); праця осіб-співвласників кооперативних, колективних та акціонерних підприємств; праця зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю (будівельні роботи, ремонт, дрібна торгівля тощо); праця у фермерських господарствах і в особистому підсобному господарстві; зайняті підприємництвом; зайняті громадською роботою.

Узагальнюючи, за формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, можна виділити:

- економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності постворенню валового продукту і національного доходу;

- службову зайнятість, пов’язану з службою в армії, роботою на вибірних, призначених посадах;

- соціальну зайнятість, яка пов’язана з виконанням функцій соціального характеру (творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, догляд за дітьми, людьми похилого віку, інвалідами та ін.).

Більш розгорнута класифікація форм зайнятості за різними ознаками (критеріями) наведена на рис. 1.

Міжнародна статистика виділяє такі три основних категорії зайнятих:

1-ша категорія – працівники, що працюють за наймом і отримують заробітну плату;

2-га категорія – самозайняті працівники або підприємці;

3-тя категорія – неоплачувані працівники сімейних господарств.

У зв’язку з дослідженням зайнятості економічна наука виокремлює такі поняття, як раціональна та ефективна зайнятість. Раціональна зайнятість – зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Їй притаманні такі риси: суспільно корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура економіки, що забезпечує суспільний поділ праці згідно з існуючими потребами; використання сучасних досягнень науки і техніки; професійно-кваліфікаційна структура трудових ресурсів та адекватна їй система робочих місць. Раціональна зайнятість передбачає поєднання економічної та соціальної ефективності і соціально прийнятний для даного етапу розвитку суспільства рівень безробіття, урахування зростання соціальної напруги в суспільстві зі зростанням чисельності вимушено безробітних, економічних можливостей суспільства щодо забезпечення для них мінімальних життєвих стандартів.

Ефективна зайнятість – зайнятість, що має такий рівень і структуру, які в даний момент забезпечують максимальну економічну віддачу від використання кожної одиниці людського ресурсу. Вона здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці. Отже, ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: економічної, як найбільш раціональне використання трудових ресурсів, і соціальної, як найбільш повна відповідність інтересам людини праці.

Класифікаційні ознаки форм зайнятості

Вторинна

Статус зайнятості

Первинна

Повна

Неповна

Характер організації робочих місць та робочого часу

Видима

Вимушена

Добровільна

Рис.9.1. Класифікація форм зайнятості населення

На макроекономічному рівні ефективну зайнятість слід розглядати як динамічну рівновагу між попитом і пропозицією людського ресурсу, коли ефективному сукупному попиту відповідає адекватний у професійно-кваліфікаційному аспекті людський ресурс. Ефективна зайнятість супроводжується як інтенсивним переміщенням працівників у галузі з високим рівнем продуктивності праці, інноваційні типи виробництв, соціально орієнтовані сфери економіки, так і загальною ефективністю використання праці.

В умовах соціально орієнтованої економіки, яка є найадекватнішим варіантом і завершенням трансформаційних процесів, повна зайнятість може бути ефективною, якщо вона забезпечує гідний дохід, здоров’я, підвищення освітнього і професійного рівнів кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці. Основними закономірностями трансформації економіки України у сфері зайнятості є:

- ліквідація державної монополії на використання людського ресурсу і принципу загальної обов’язковості праці;

- поділ економічно активного населення на роботодавців і найманих працівників з відповідними соціально-економічними функціями;

- створення можливостей для самозайнятості населення;

- розвиток і поширення нестандартних і гнучких форм зайнятості;

- поява різних моделей поєднання форм і типів зайнятості;

- поширення неформальної зайнятості, у тому числі кримінальної.

За ринкових відносин зайнятість є результатом взаємодії пропозиції людського ресурсу, попиту на нього, ціни та конкуренції. Зайнятість формує задоволена пропозиція людського ресурсу як реалізована економічна (трудова) активність. Незадоволена пропозиція – це безробіття або резерв людського ресурсу.

Можна навести такі визначення безробіття:

- це соціально-економічне явище, пов’язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення;

- це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення хоче працювати, але не може знайти роботу, стає надлишковою, поповнюючи резервну армію праці;

- це вимушена незайнятість, що виникає внаслідок порушення рівноваги між попитом і пропозицією праці як на інтегрованому ринку праці, так і в його різних сегментах;

- це незайнятість працездатного населення в суспільному виробництві, однак яке бажає мати роботу для задоволення особистих і суспільних потреб.

Безробіття вперше виникло у Великій Британії на початку ХІХ ст. Сам термін «безробіття» з’явився в Британській енциклопедії у 1911 р., а в 1915 р. у звіті Міністерства праці США. Сьогодні це явище присутнє у всіх країнах світу в різних масштабах, формах, тривалості. Світовий досвід свідчить, що в кожний період рівень зайнятості й масштаби безробіття характеризуються коливаннями, зумовленими різними чинниками. Так, основним чинником (причиною) безробіття в країнах з розвинутою ринковою економікою є науково-технічний прогрес і впровадження новітніх технологій. У країнах з перехідною економікою такими причинами стали глибока економічна криза, що обумовила відповідне значне скорочення попиту на людський ресурс; структурні зрушення (не тільки міжгалузеві, а й секторальні, внутрішньогалузеві та регіональні), результатом яких стала якісна невідповідність пропозиції людського ресурсу попиту на нього; рух людського ресурсу (професійний, соціальний, регіональний).

Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку, активно шукають роботу (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент. За концепцією Міжнародної організації праці (МОП) працездатними вважаються особи віком 15-70 років.

Для вимірювання безробіття використовуються абсолютні та відносні показники. Основні абсолютні показники – кількість безробітних на різних рівнях (країна, область, місто, район); кількість безробітних за статево-віковою ознакою, освітою, соціальним статусом; середня тривалість безробіття (в місяцях). Основним відносним показником безробіття є рівень безробіття, який визначається на початок або на кінець періоду і розраховується у відсотках як відношення кількості безробітних до загальної кількості працездатного населення країни. Рівень безробіття економічно активного населення – співвідношення у відсотках кількості безробітних і економічно активного населення. До економічно активного населення, за методологією ООН, належать наймані працівники та ті члени їхніх сімей, які допомагають їм; підприємці; особи, які не мають у даний момент роботи, але прагнуть її отримати, тобто безробітні.

Залежно від обставин, через які людина не має роботи, безробіття поділяють на дві групи (види): добровільне і вимушене. Добровільне безробіття пов’язане з вільним волевиявленням працездатної особи утриматись від пропозиції праці за несприятливих для неї умов. Воно існує при наявності вільних робочих місць, коли потенційного працівника не задовольняє рівень заробітної плати або сам характер праці (важка, малоцікава, непрестижна праця). Вимушене безробіття не пов’язане з вільним волевиявленням працездатної особи, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором, коли виникає розрив (порушення рівноваги) між пропозицією праці і попитом на неї. На відміну від добровільного безробіття, воно є турботою держави, реєструється і передбачає надання допомоги.

Добровільне і вимушене безробіття проявляються у відповідних формах, визначення яких пов’язують з причинами, що їх зумовлюють, тривалістю і видом безробіття. Фрикційне безробіття – тимчасове безробіття, пов’язане з добровільними професіональними, регіональними і віковими переміщеннями працівників (зміна місця роботи, проживання, одержання нової кваліфікації тощо). Відмінною ознакою цієї форми безробіття є добровільність і короткостроковість.

До вимушеного безробіття можна віднести структурне, циклічне, технологічне, конверсійне, сезонне, регіональне та деякі інші форми безробіття. Основними серед них, що спричиняють найбільший вплив на рівень і масштаби незайнятості, є циклічне і структурне безробіття. Структурне безробіття – безробіття, зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих внаслідок структурних зрушень в економіці і технології виробництва. Певні професії «старіють», попит на них зменшується або й зовсім зникає. Працівники, які не опанували таких професій, звільняються і змушені перекваліфіковуватися. При структурному безробітті важко знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання. Ця форма безробіття, як правило, має довгочасний характер, потребує додаткових витрат суспільства й індивідів.

Як різновиди структурного безробіття можна розглядати технологічне і конверсійне. Технологічне безробіття – вимушена форма безробіття, пов’язана з вивільненням працівників у зв’язку з запровадженням нової техніки та технології. Однак зміна технології виробництва, його модернізація, роботизація тощо не лише призводить до вивільнення робочих місць, а й створює нові робочі місця, супроводжується найманням працівників нових професій, спеціальностей та іншої кваліфікації. Тобто масштаби технологічного безробіття нижчі за скорочення попиту на людський ресурс внаслідок науково-технічного прогресу. Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії та зайнятих у галузях оборонної промисловості.

Циклічне безробіття – незайнятість економічно активного населення, зумовлена циклічними спадами виробництва. Виникає в результаті скорочення сукупного попиту на людський ресурс внаслідок зменшення сукупного попиту на товари і послуги та негнучкості заробітної плати в бік її зниження. Воно небезпечне своєю тривалістю, найбільшою мірою від нього страждають молодь, жінки, люди похилого віку.

Сезонне безробіття – вимушена форма безробіття, спричинена специфічними умовами виробництва в певних галузях (сільське господарство, цукроваріння, риболовство тощо). Регіональне безробіття виникає в результаті диспропорцій між попитом і пропозицією людського ресурсу на даній території (регіоні). Воно формується під впливом нерівномірного економічного розвитку різних регіонів країни, а також демографічних, історичних та інших специфічних чинників.

Особливою формою безробіття є інституціональне безробіття, або безробіття очікування, пов’язане з тим, що іноді система соціального забезпечення і передбачені нею соціальні виплати, гарантований мінімум заробітної плати, існуюча система оподаткування тощо призводять до того, що певна частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних. Інституціональне безробіття стрімко зростає із збільшенням соціальної складової в ринковій економічній системі. По суті, високий рівень цього безробіття є частиною тієї ціни, яку сплачує суспільство за соціальну орієнтацію економіки. На відміну від інших форм безробіття інституціональне існує лише в зареєстрованому вигляді, оскільки воно так чи інакше пов’язане з виплатами соціальної допомоги.

Окрім розглянутих видів та форм безробіття виділяють два типи безробіття: відкрите і приховане. Відкрите безробіття – така ситуація на ринку людського ресурсу, за якої особа визнає, що вона не має роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття – вимушена неповна зайнятість працівників, які стали зайвими з різних організаційно-економічних причин виробництва, але продовжують знаходитись у складі підприємства. Воно виявляється у наданні довготривалих адміністративних відпусток (повністю або частково неоплачуваних), зростанні цілодобових та внутрішньозмінних простоїв з організаційно-економічних причин та ін. Спостерігається в більшості країн СНД і абсолютно не притаманне країнам з розвинутою ринковою економікою. Інколи приховане безробіття пов’язують з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

Залежно від тривалості міжнародна статистика виокремлює так зване тривале безробіття (понад шість місяців) і застійне безробіття (понад рік). У постсоціалістичних країнах безробіття має, як правило, довготривалий, застійний характер.

Повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Фрикційне і структурне безробіття вважаються цілком неминучими, вони природні для економіки, що динамічно розвивається, й існують у будь-який період соціально-економічного розвитку. Тому фрикційне і структурне безробіття об’єднані інтегрованим поняттям «природне безробіття». Природне безробіття – резерв людського ресурсу, що забезпечує можливість швидкого міжрегіонального і міжгалузевого перерозподілу цього ресурсу відповідно до коливань попиту виробництва на нього.

Природний рівень безробіття – рівень безробіття за умов повної зайнятості; сума рівнів фрикційного і структурного безробіття. Це такий рівень безробіття, за якого будь-яке підвищення попиту на людський ресурс не спричиняє скорочення кількості безробітних. Тобто це рівень безробіття, за якого воно в основному все добровільне. Аргументом на користь зарахування структурного безробіття, яке вимушене, до природного є те, що зміни структури економіки зумовлюються зміною суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі економічної людини. Уважається, що природний рівень безробіття за сучасних умов дорівнює приблизно 5-6%. Для країн Західної Європи він приймається на рівні 4-5%, Північної Америки – 6,5-7%. Для України він пропонується на рівні 3,5-4%. Однак фактичний рівень безробіття може значно відхилятися від природного рівня під впливом чисельних внутрішніх і зовнішніх чинників. Якщо безробіття в країні або в певному регіоні загрожує соціальною кризою (вибухом), вважається, що воно досягло критичного рівня (приблизно 15-20%).

Безробіття має як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки, хоча останні переважають. Одним з негативних проявів безробіття є економічні втрати, передусім зменшення (недовиробництво) валового національного продукту (ВНП), його відставання від потенційного ВНП, який визначається за припущення існування природного рівня безробіття та певних «нормальних» темпів економічного зростання. Зв'язок між безробіттям і ВНП встановив у 1960-ті роки А.Оукен (закон Оукена). Зростання фактичного рівня безробіття на 1% понад його природного рівня зменшує обсяг фактичного ВНП порівняно з потенційним ВНП на 2,5%.

9.5. Дискримінація праці. Нерівність в доходах та проблема бідності

Дискримінація праці явище досить поширене. Її можна визначити як нерівні можливості працівників, які мають однакову продуктивність, або неоднакове до них ставлення з боку роботодавців, суспільства, держави. Трудової дискримінації можуть зазнавати як окремі працівники, так і їх окремі групи. Вона означає інше і менш сприятливе ставлення до людей через притаманні їм характеристики, що не стосуються їхніх заслуг або вимог до даної роботи (раса, колір шкіри, релігія, стать та ін.).

25 червня 1958 р. на сорок другій сесії Генеральної Конференції МОП була прийнята Конвенція про дискримінацію в області праці і занять, в якій зазначається, що термін «дискримінація» включає:

а) будь-яку відмінність, недопущення або перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, національного походження чи соціальної приналежності, яка призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять;

б) будь-яку іншу відмінність, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять, яка визначається відповідною особою по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

В економічній літературі виокремлюють такі види дискримінації праці:

1. Дискримінація в заробітній платі одних працівників або груп працівників порівняно з іншими. У кожній країні працівники, які мають однакову кваліфікацію чи стаж, часто одержують різну зарплату за виконання тієї ж самої роботи в тій самій галузі чи навіть організації. Існують традиційні дискримінуємі за рівнем зарплати групи працівників: жінки у порівнянні з чоловіками, негри у порівнянні з білими.

2. Дискримінація при наймі на роботу, звільненні з роботи. Такої дискримінації, окрім вищеназваних груп, зазвичай зазнають особи, звільнені з місць позбавлення волі, інваліди, некваліфікована молодь. Їх останніми приймають на роботу і першими звільняють. Нерівні можливості при працевлаштуванні можуть виникнути в зв’язку з віком працівника, расовою й етнічною приналежністю.

3. Дискримінація при просуванні по службі тих, хто вже працює в організації. Таким особам складніше зробити кар’єру, їх неохоче підвищують і призначають на відповідальні посади. Цю дискримінацію частіше зазнають жінки, іммігранти, представники національних меншин.

4. Професійна дискримінація, що проявляється в стійкому розподілі професій і посад між різними групами працівників. Так, існують традиційні чоловічі та жіночі професії. Професійна сегрегація спостерігається при розподілі професій між місцевими і приїжджими працівниками.

5. Дискримінація в освіті та професійній підготовці, хоча сьогодні не часто зустрічається формальне обмеження доступа людини до освіти з причин іноземного громадянства, незнання державної мови тощо.

Названі види трудової дискримінації тісно пов’язані між собою, посилюя один одного. Так, дискримінація в освіті сприяє професійній сегрегації, яка, в свою чергу, закріплює і поглиблює нерівний доступ до освіти.

До інших форм (видів) дискримінації відноситься вік, обмежена працездатність (інвалідність), захворювання ВІЧ/СНІДом і сексуальна орієнтація. Найновітнішими формами дискримінації, характерними скоріше для розвинутих країн, є дискримінація за генетичною ознакою і за способом життя. Генетичне тестування, яке може бути профілактичним заходом, також нерідко стає підставою для звільнення працівника у випадку, якщо у нього виявляється схильність до тих чи інших захворювань. Щодо дискримінації за способом життя, то мається на увазі те, що з точки зору роботодавця паління, надлишкова вага чи гіпертонія працівника є недоліком, тому такі співробітники зазнають додаткового ризику звільнення.

Дискримінація окремих осіб і певних груп людей зменшує рівень їхніх доходів та можливості інвестицій у людський капітал.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену відмінностями в оплаті праці, неоднаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо. Вона спричинена багатьма чинниками.

Відмінності в рівнях особистих (індивідуальних) доходів зумовлені розбіжностями в рівні заробітної плати; неоднаковими розмірами власності і, як наслідок, різною величиною доходів від неї; неоднаковою соціальною допомогою від держави та різними пільгами; наявністю підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальним статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо), іншими чинниками. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо. Щодо диференціації сукупних доходів сімей, вона, крім зазначених чинників, зумовлена також чисельністю і складом сім’ї (наявністю непрацездатних членів сім’ї, їхньою кількістю в сім’ї, співвідношенням працюючих і непрацюючих членів сім’ї).

Показниками диференціації населення за доходами (витратами) є коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної)³⁹ диференціації та коефіцієнт фондів. Коефіцієнт Джині (К_G) характеризує диференціацію доходів (витрат) населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) за пропорційно (чисельно) рівними групами населення від абсолютно рівного їх розподілу між ними, тобто він показує ступінь рівномірності (нерівномірності) розподілу доходів (витрат) серед верств населення. Коефіцієнт Джині варіює в інтервалі від 0 до 1. К_G = 0 при повній рівності розподілу між усіма групами населення. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи (витрати) у суспільстві. К_G = 1 при повній (абсолютній) нерівності населення за доходами (витратами), коли весь доход (витрати) належить лише одній особі.

Коефіцієнт децильної диференціації показує співвідношення доходів (витрат) найзаможніших і найбідніших груп, однакових за кількістю осіб, тобто співвідношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 10% найбільш забезпеченого населення і максимального рівня доходів (витрат) серед 10% найменш забезпеченого населення. При повній рівності населення за доходами (витратами) коефіцієнт децильної диференціації дорівнює 1. Конкретне значення цього коефіцієнту залежить від розміру нерівності (розриву) в доходах, тобто він не обмежений певними значеннями. Як правило, коефіцієнт децильної диференціації не перевищує 15-17. Квінтильний коефіцієнт диференціації доходів (витрат) населення – відношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 20% найбільш забезпеченого населення до максимального рівня доходів (витрат) серед 20% найменш забезпеченого населення. Коефіцієнт фондів розраховується як відношення середнього значення доходів (витрат) населення в десятій децильній групі до середнього значення їх у першій децильній групі.

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца – кумулятивний розподіл чисельності населення та відповідних цій чисельності доходів. Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 20% - п’яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д. Цей розподіл мав би вигляд лінії рівномірного розподілу (діагоналі квадрату зі сторонами від 0 до 100%). Нерівномірний розподіл характеризується кривою Лоренца (лінією фактичного розподілу), яка знаходиться (відхиляється) тим далі від діагоналі квадрату, чим більша диференціація.

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у високорозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Рис.9.2. Крива Лоренца

Сама категорія «бідність» різними дослідниками трактується неоднозначно. Зазвичай бідність визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. Дещо інше трактування: бідність – це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Тобто бідність якнайчастіше пов’язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством або за мінімальні, або за стандартні. У доповіді Світового банку «Боротьба з бідністю» на основі опитування в 60 країнах світу понад 60 тис. людей, що живуть у бідності, дається розширене визначення цього явища, яке включає і безсилля перед обставинами, і відсутність права голоса, і відчуття беззахисності та страху. Вибір трактування сутності бідності має неабияке значення для визначення її критеріїв та індикаторів.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об’єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них відносяться, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом вважається 60%). Суб’єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75%) середнього по країні рівня споживання.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з іншого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров’я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найповніше і ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення.

9.6. Соціалізація економіки

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання.

У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурованою за аналогією з індивідуальною працею по лінії цілі — ресурси — витрати —результати. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ праці, самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує суспільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за метою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці.

Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах: 1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва; 2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції; 3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання; 4) соціальна орієнтація ринкового законодавства; 5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.

Чільне місце у системі таких завдань належить проблемі створення адекватної потребам сучасного розвитку системи мотивів і стимулів до праці, реальних життєдайних підвалин для реалізації принципу соціальної справедливості, забезпечення потреби та можливості розгортання системи соціальних інститутів співпраці основних суб’єктів економіки, економічної свободи.

На сучасному етапі розвитку головним цілісним арбітражним механізмом, здатним забезпечувати рівновагу та розвиток системи відносин індивід — суспільство, може, виступати лише соціальна держава де створюються умови для реалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей ринкових економічних і соціальних законів в інтересах кожного члена суспільства.

Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи, соціальних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності, агентами суспільних відносин на усіх рівнях: індивід — група — суспільство, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

Соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем. Наприклад, у стародавній Греції поле дії принципу соціальної справедливості стосувалося лише вільних громадян. У середні віки принципи соціальної справедливості були різними для феодалів та кріпаків. У процесі формування капіталістичного суспільства — для класу власників та найманих працівників і селян.

Двадцяте ж століття, особливо остання його третина, своїм рівнем розвитку викликала потребу формування одного критерію щодо визначення принципу справедливості для всіх членів суспільства. Це зумовлюється тим, що у сучасних умовах ідеали демократичного та правового устрою суспільства, гуманізація економічних відносин, потреби забезпечення вільного, незалежного та забезпеченого існування людини набувають пріоритетного значення, стають головними критеріями прогресу, оскільки вперше в історії отримують достатню і стабільну матеріальну основу у вигляді якісно нового рівня розвитку всіх складових елементів продуктивних сил, масового усвідомлення незамінності та важливості для досягнення економічних цілей розвитку будь-якого фактора виробництва, але, насамперед, людини з її здібностями до творчої праці.

Тенденції розвитку форм власності у країнах Заходу свідчать про переорієнтацію їх на досягнення більш високого рівня рівноваги, на­віть певної гармонії, у соціальній сфері та у метасистемі в цілому, оскільки розвиток самої власності все більше залежить від факторів соціальних, від фактора самої людини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) та Всезагальна Декларація прав людини (ст. 25), Європейська соціальна хартія 1996 р. (переглянута) визначають мету діяльності держави: забезпечення кожній особі, членам її сім’ї життєвого рівня, що включає достатнє харчування, одяг та житло, а також безперервне поліпшення умов життя.

Поглиблення процесу соціалізації економіки па макрорівні переплітається з соціалізацією господарства на мікрорівні, що знаходить свій прояв у зустрічних потоках та взаємовпливах: 1) наймані працівники намагаються та повинні засвоїти принципи, цінності, правила та інші елементи культури відносин, що склалися у фірмі; 2) водночас керівництво фірми, підприємства добровільно, або вимушено, пpoводить політику соціалізації бізнесу, забезпечуючи найбільш ефективну, звичайно, насамперед, з позицій реалізації цілей фірми! систему гармонізації інтересів усіх зацікавлених сторін, як у внутрішніх, так і у зовнішніх відносинах, інтегруючи найманих працівників у процеси прийняття рішень, розуміння відповідальності за свою діяльність та діяльність фірми, колективу.

Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, фірми залежить від ступеня активності особистості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею.

Будь-який працівник, найманий працівник, підприємець та ін. перетворюється сьогодні на одне ціле у своїй багатосутності: працівник, громадянин, власник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі: робоче місце — оселя; у соціальному стані: самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу. Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динамізмом нового технологічного способу виробництва; економічні, соціальні, громадянські та інші ролі не граються більше у різних театрах (сферах суспільного життя), більшість висококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі статистів, абстрактних представників електорату маленьких людей». Тому значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального, постекономічного суспільства.

9.7. Міжнародна міграція людського ресурсу

Міжнародна міграція людського ресурсу є складовою світової системи господарювання, вона є результатом системи міжнародного поділу праці та інтеграції. За розрахунками експертів ООН, близько 140 млн. людей, тобто близько 2 % світового населення мешкали не в тій країні, в якій народилися.

Під міграцією розуміють зумовлене економічними, а також політичними, соціальними причинами, інколи військовими подіями постійне або тимчасове переселення людей через існуючі державні кордони. Можна навести таке, більш формальне визначення цього явища.

Міжнародна міграція людського ресурсу — це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами.

Історично явище міграції — необхідний та природний атрибут міжнародних відносин, спільного існування різних народів, етнічних і соціальних груп, країн. Тому витоки міграції навіть неможливо визначити. Вільне або примусове переміщення великих мас людей відбувалося завжди — настільки, наскільки «вистачає» історичної пам’яті людства.

Міжнародна міграція має два боки, які не існують окремо один від одного, а є аспектами єдиного міграційного процесу. Це — еміграція та імміграція.

Еміграція — це виїзд працездатного населення з території країни за її межі.

Імміграція — це в’їзд працездатного населення на терито­рію країни з-за її меж.

Отже, одна й та сама людина є емігрантом стосовно країни виїзду та іммігрантом стосовно країни в’їзду.

Стосовно ж певної країни, то вона, залежно від вектора руху людей, постає країною еміграції або імміграції. Нерівність кількості людей, які виїздять або приїздять до країни на постійне місце проживання (часто як критерій використовують термін один рік), зумовлює необхідність визначати міграційні тенденції. Найбільш загальним показником, що їх характеризує, є міграційне сальдо — різниця міме імміграцією до країни та еміграцією за її межі.

Нарешті, використовується ще один термін — реімміграція, яким позначають повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Причини та фактори міжнародної міграції можна поділити на:

Економічні фактори пов’язані з відмінностями, що існують між країнами щодо; рівнів життя, заробітної платні, можливості знайти роботу (зокрема за певним фахом). Звичайно, «суто економічних» мотивів виїзду з країни або в’їзду до неї не існує: всі вони так або інакше проецюються на соціальну, психологічні системи цінностей людей. Разом з тим їх об’єднує те, що економічні підхо­ди принаймні можуть досить повно їх зрозуміти та описати.

Неекономічні фактори пов’язані з подіями, які сприймаються економістами як певна даність, природа якої не описується суто професійними методиками. Такими факторами можуть бути стихійні лиха, війни, примусове висилання людей.

Щодо класифікації самої міжнародної міграції, то вона є особливо диверсифікованою та такою, що використовує складну систему соціально-економічних, часових та інших критеріїв. Розглянемо окремі класифікаційні елементи міжнародної міграції відповідно до окремих критеріїв.

Таблиця

Види міжнародної міграції людського ресурсу

У зв’язку з окремими видами міграції виділяють додаткові її підвиди. Можна виокремити і найбільш типові «наповнювачі» певних класифікаційних елементів (так, сезонна міграція — це передусім міграція аграрних працівників).

За деякими з таких елементів криються специфічні явища, які інколи розглядаються як самостійні економічні явища, наприклад відплив умів. Так, країни в’їзду, зважаючи на значно більшу привабливість для себе в’їзду висококваліфікованих кадрів, ніж малокваліфікованих працівників, можуть застосовувати стосовно перших пільгові правила в’їзду, навіть стимулювати такий в’їзд. Навпаки, країни від’їзду кваліфікованих працівників можуть нама­гатися обмежувати цей процес, зокрема застосовуючи податок на відплив умів (з метою відшкодування коштів, які було витрачено на їх підготовку, наприклад на безкоштовну освіту; щоправда, застосування таких інструментів є соціально та етично небезпечним, адже воно пов’язане із обмеженнями прав людини, передусім права на пересування, свободу виїзду з країни), а також за допомогою прямих заборон, як це було, наприклад, у СРСР.

У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил. Цю оптимізацію можна розглядати в контексті загальної тенденції до уніфікації та зближення умов життя внаслідок міжнародного співробітництва. Справді, в багатьох випадках міграція людського ресурсу сприяє розв’язанню проблеми зайнятості, коли безробітні люди з однієї країни переїздять до іншої, де вони можуть знайти роботу. Але зазначену тенденцію не слід сплутувати з практичною уніфікацією, на заваді якій стоять глобальна конкуренція, інші тенденції розміщення продуктивних сил, зокрема концентрація, з одного боку, високотехнологічного, наукомісткого виробництва в країнах Заходу, ОЕСР, а з іншого — брудного, такого, що не потребує високої кваліфікації, — у країнах, що розвиваються.

Інші наслідки міграції мають більш національне «звучання». Інакше кажучи, вони залежать від того, чи є розглядувана країна І країною в’їзду, чи країною виїзду.

Міграція впливає на обсяг ВВП. Для країни в’їзду вона, як і правило, означає можливість збільшення сукупного продукту. Навіть у найгіршому випадку, якщо іммігранти стають безробітними, вони відіграють певну роль відносно загальної зайнятості, здійснюючи понижувальний тиск на заробітну плату. Але найбільш типовою є ситуацією, за якої іммігранти посідають низькооплачувані, непрестижні робочі місця, які не потребують кваліфікованих працівників. Іммігранти виконують суспільно корисну роботу, сплачують податки до державного бюджету країни перебування. І, в зворотному порядку, симетрично негативний результат на обсяг ВВП еміграція відіграє для країни виїзду працівників.

Щоправда, не все так однозначно: приплив робочої сили збільшує навантаження на соціальні програми, погіршує становище працівників відповідних категорій, може зрости криміногенність у країні в’їзду. Посилення загрози тероризму в сучасному світі є одним із опосередкованих наслідків імміграції.

Іммігранти, особливо в разі отримання ними офіційного статусу (пов’язаного з наданням права на постійне або тимчасове перебування) потребують соціальної підтримки, вони отримують певні виплати з боку держави. У країнах, які масово приймають іммігрантів, часто з’являються суспільні рухи під анти іммігрантськими гаслами (часто це — ультраправі, неонацистські угруповання). І це є ще одним, опосередкованим наслідком міграційних процесів.

У сучасному світі міграційні процеси дедалі активніше ви­являють себе у сфері наукомісткого виробництва, впливаючи на неї. У даному разі виграші та програші для країн є більш очевидними, оскільки йдеться про виїзд та в’їзд людей, праця яких є, як правило, високо затребуваною та використовується на важливих, інколи стратегічних ділянках економіки. Від такої еміграції сильно потерпає Україна, інші пострадянські країни, ряд держав, що розвиваються. Адже вони у такий спосіб позбавляються дефіцитних працівників, талановитих фахівців, на підготовку яких : було витрачено чималі кошти. І навпаки, значні позитивні наслідки від імміграції наукових працівників, інженерів та інших кваліфікованих працівників можуть мати місце в країні в’їзду.

На відміну від традиційних уявлень про те, що найбільшим є потік кваліфікованих працівників до США та Західної Європи з країн колишнього СРСР, насправді таким є відплив умів з Індії. Так, 40—50 % віз на в’їзд іноземних фахівців до США припадає на людей, що походять з Індії. На другому місці — Китай — 10 %.

Тимчасові (сезонні) роботи за кордоном також є статтею міжнародної міграції. Частково, кажучи про вигідність або невигідність їх для країн-донорів та країн-реципієнтів, можна використати попередньо наведену аргументацію (особливо стосовно загального впливу на показники ВВП). Щоправда, в цьому разі слід особливо зважити на те, що така міграція може мати вигоду і для країни виїзду. Для них така міграція може забезпечувати додаткову статтю прибутку, зокрема тому, що робітники повертаються додому із заробітками. Для України актуальні приклади цьому — робота водіїв у московських автопарках, виїзди шахтарів на заробітки до російських шахт. Італійські, мексиканські, турецькі будівельники традиційно виїздять на заробітки у найбільш багаті європейські країни.

Історія міграційної політики дає чимало специфічних прикла­дів. Наприклад, уряд Великої Британії протягом певного часу здійснював заходи правоохоронної політики, які вели до примусової еміграції з країни до Австралії злочинців, особливо піратів. Пізніше нащадки колишніх злочинців стали важливим державотворчим прошарком на Зеленому континенті.

Особливий предмет — розподіл виграшів та втрат від міграції між окремими соціальними прошарками — стратами. Інакше ка­жучи, постає питання: які конкретно люди, суспільні групи ви­грають та програють внаслідок міграції.

Хто виграє?

Самі мігранти. Очевидно, вони, як правило, у виграші, адже саме заради такого виграшу вони і здійснюють переїзд з країни до країни. їх виграш — це передусім збільшення заробітної плат­ні, можливість отримати роботу.

Роботодавці. Вони теж виграють, що можна констатувати «за фактом»: інакше, якби вони не мали зиску, то не наймали б працівників-іммігрантів. В економічних термінах можна зазначити, що завдяки іммігрантам роботодавці можуть платити нижчу заробітну плату, оскільки іммігранти, на відміну від національних безробітних та потенційних працівників, на неї погоджуються. Взагалі іммігранти кількісно збільшують «сторону пропозиції» робочої сили, і вже це зумовлює зниження вимог щодо ставок заробітної платні.

Робітники, які залишаються в країні імміграції. Вони теж, як правило, виграють, оскільки позбавляються конкурентів на ринку праці.

Хто програє?

Це, передусім, конкурентні працівники та потенційні працівники у країні в’їзду, які потерпають від нестачі робочих місць та погіршення умов заробітної платні.

Інша категорія тих, хто програє, це — наймачі в країні виїзду, які позбавляються як самих працівників, так і можливостей користуватися конкуренцією на ринку праці з метою зниження заробітної платні.

РЕЗЮМЕ

1. У широкому розумінні праця – це будь-яка інтелектуальна або фізична діяльність, спрямована на виготовлення благ та надання послуг. Простими моментами праці завжди виступають засоби праці, предмети праці та власне діяльність людей.

2. Людська трудова діяльність є динамічним явищем, а здатність людини до праці – людським ресурсом, одним з фундаментальних факторів виробництва. Юридична свобода працівника за відсутності в нього джерел існування перетворює людський ресурс у товар, в силу чого в ринкових умовах створюється особливий ринок – ринок праці, на якому формується ціна людського ресурсу – заробітна плата.

3. Заробітна плата має дві основні форми – почасову та відрядну, які беруться за основу формування багатьох систем оплати праці. В сучасних умовах найпоширенішими є такі системи оплати праці як тарифні, преміальні, колективні, включаючи різновиди участі працівників у доходах, прибутках чи ризиках підприємств.

4. Важливим компонентом, що визначає вартість людського ресурсу, є інвестиції в людський ресурс. Під ними розуміються витрати ресурсів економічних суб’єктів (індивіда, домогосподарства, фірми, держави), які спрямовуються на отримання освіти, підвищення кваліфікації та професійної підготовки працівника, розвитку його інтелектуальних здібностей тощо. Інвестиції у людський ресурс можуть бути ендогенного та екзогенного походження. Узагальнююча модель оптимальних інвестицій у людський ресурс передбачає, що загальний доход від інвестицій у людину залежить від обсягу зроблених вкладень та норм їх віддачі.

5. Найістотнішою постіндустріальною тенденцією в зміні змісту праці є зростаюче значення компонентів інтелектуальної діяльності – інтелектуалізації праці. Якщо критерієм членства у домінуючому класі індустріального суспільства виступала власність, то в умовах постіндустріального суспільства такою ознакою об’єктивно вважається рівень освіти знання, інтелект.

6. Соціально-економічні відносини між суб’єктами господарювання з приводу праці, її умов, оплати та соціального захисту визначають зміст та форми прояву трудових відносин. Трудові відносини, залучення і ефективне використання людського ресурсу пов’язані з аналізом проблем зайнятості та безробіття.

7. За формами зайнятості виділяють економіко-господарську, службову соціальну зайнятість тощо. Ефективна зайнятість має такий рівень і структуру, які в даний момент забезпечують максимальну економічну віддачу від використання кожної одиниці людського ресурсу. Відсутність умов зайнятості спричиняє безробіття.

8. Залежно від обставин, через які людина позбавлена роботи, безробіття поділяють на дві групи: добровільне та вимушене, в рамках яких проводиться класифікація видів безробіття на фрикційне, структурне та циклічне. Природний рівень безробіття – це його рівень за умов повної зайнятості, що розраховується як сума фрикційного та структурного безробіття.

9. Проблема безробіття щільно пов’язана з проблемою дискримінації праці, яку можуть зазнавати як окремі працівники так і їх окремі групи. Існує багато видів трудової дискримінації, що зменшує рівень доходів індивідів та можливості інвестицій у людський капітал. Одночасно трудова дискримінація виступає значно знижує дію глобальних тенденцій соціалізації економіки.

10. Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання. Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

11. Значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального суспільства, розширення можливостей міграції людського ресурсу – це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших. У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил, яку можна розглядати в контексті з глобальної тенденції до певної уніфікації та зближення умов життя внаслідок міжнародного співробітництва.

Терміни та поняття

Праця Людський ресурс

Засоби праці Предмети праці

Заробітна плата Форми заробітної плати

Системи заробітної плати Ринок праці

Номінальна заробітна плата Реальна заробітна плата

Інвестиції у людський ресурс Інтелектуальна праця

Традиційна праця Трудові відносини

Зайнятість Безробіття

Види безробіття

Природний рівень

безробіття

Дискримінація праці

Нерівність в доходах

Крива Лоренця

Соціалізація економіки

Міжнародна міграція

людського ресурсу

Тема 10. Ринкова система та її структура к.Е.Н., доц. Михайлюк м.А. Лекція 1

10.1. Сегментація ринку.

10.2. Ринок і держава.

10.3. Міжнародні ринки та становлення глобального ринку.

Після вивчення основних характеристик найважливіших суб’єктів економічної системи можна перейти до розгляду специфіки взаємодії між ними, яка відбувається на ринку.

Ознайомившись з даною темою студент буде знати:

• що таке сегментація ринку;

• що таке ринок споживчих товарів і послуг;

• що таке ринок засобів виробництва;

• що собою являє ринок людського ресурсу;

• якою є роль держави у сучасній змішаній економіці

• що таке міжнародні та глобальні ринки.

Ознайомившись з даною темою студент буде вміти:

• орієнтуватись в різних видах ринків;

• відрізняти ринок інновацій від усіх інших;

• бачити механізм взаємодії держави і ринку в сучасній змішаній економіці;

• бачити причини становлення глобального ринку.

Лекція 1

10.1. Сегментація ринку

Сегментація ринку являє собою поєднання головних видів ринку, що визначають зміст ринкових відносин, характер взаємодії попиту і пропозиції, конкуренції і ціни на основні об’єкти ринку та його інфраструктурні елементи. Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то формується досить складна ринкова структура, яка включає окремі складові сегменти за економічним і функціональним призначенням. Наш розгляд сегментації ринку ми зведемо до таких основних його елементів як ринку засобів виробництва і предметів споживання, ринку робочої сили та фінансового ринку.

Ринок засобів виробництва і предметів споживання. Розвиток підприємства залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості як вільної реалізації продукції, так і встановлення на неї цін, укладання комерційних угод тощо. В цьому зв’язку велике значення має наявність ринку засобів виробництва і предметів споживання. Попит на цьому ринку відображає закономірності поведінки споживачів та їхню реакцію на зміну доходів та цін і обумовлений бажанням індивіду або групи індивідів придбати певну кількість товарів за відповідну ціну. Пропозиція на ринку засобів виробництва і предметів споживання характеризується кількістю товарів, які бажають продати виробники за наявних цін. Важливою відмінністю, яка визначає закономірності пропозиції є той факт, що товар перш ніж потрапити на ринок повинен бути виробленим, а отже потребує певних витрат, величина яких залежить як від цін на фактори виробництва, так і від продуктивності їх використання. Ринок засобів виробництва і предметів споживання мають певні відмінності щодо характеру торгових угод та переважних форм існування. Так, ринок засобів виробництва існує головним чином у формі оптової торгівлі, тобто торгівлі більш-менш великими партіями. Оптова торгівля включає як безпосередні комерційні зв’язки між підприємствами-виробниками й підприємствами-споживачами, так і зв’язки між ними через посередника - товарну біржу, ярмарки, аукціони та дрібнооптові торгівельні підприємства. Прямі договірні зв’язки між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами засобів виробництва найбільш поширені тоді, коли між підприємствами склалася стійка кооперація праці. Поширеним видом оптової торгівлі засобами виробництва є торгівля через товарні біржі. Товарна біржа становить собою особливий ринок, на якому здійснюється оптова торгівля масовими однорідними товарами і зароджується попит та пропозиція цих товарів у масштабі регіону; країни, співдружності країн і світового ринку. Особливість торгівлі на біржі є те, що товари безпосередньо не переходять з рук у руки. Угоди укладаються на основі пред’явлення та огляду встановлених форм документів, що регламентують номенклатуру, обсяг, терміни, форму доставки, а також ціну товару і деякі інші умови. За характером операцій розрізняють товарні біржі реального товару і ф’ючерсні. Продаж контрактів на біржах реального товару супроводжується або переходом його від продавця до покупця, або наступною поставкою протягом 1-15 днів. На біржу з реальним товаром він доставляється у визначених розмірах і продається у вигляді біржових одиниць, що відповідають або вмісту транспортного засобу (вагон), або ж місця за обсягом і вагою. Фактичні величини продажу називаються лотами, тобто партіями. Біржа ставить певні вимоги до біржового товару: стандартність, серійність і масовість виробництва. Окремі види засобів виробництва можуть реалізовуватись через дрібнотоварні торгівельні підприємства, ярмарки, аукціони. В умовах, коли земля є приватною власністю, вона купується і продається, тобто існує ринок землі як особливого засобу праці у сільськогосподарському виробництві та місця для виробничого та невиробничого будівництва. Земельні ділянки продаються, як правило, через аукціони, що організуються земельними та іпотечними банками. В Україні, оскільки товарна земля не є приватною власністю, ринок землі у повному розумінні відсутній. Є поодинокі випадки продажу на аукціонах ділянок землі під житлове будівництво та підприємства, головним чином сфери послуг. Ринок предметів споживання включає в себе системи оптової і роздрібної торгівлі. Він безпосередньо відображає виробництво і споживання, попит і пропозицію. Матеріальне і нематеріальне виробництво має бути адекватним платоспроможному попиту населення. Якщо цієї рівноваги немає, то у суспільстві настає дисбаланс: не вистачає певної групи товарів, з одного боку, і перевиробництво - з іншого. Ринок споживчих товарів та послуг через конкуренцією, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідуючи диспропорції в економіці. Оптова торгівля на цьому ринку здійснюється як шляхом безпосередніх зв’язків між підприємствами-виробниками і торгівельними підприємствами, так і через посередників, головним серед яких є товарна біржа. Роздрібна торгівля являє собою продаж товарів торговельними підприємствами, як правило торговими агентами, безпосереднім споживачам. Основним напрямом розвитку роздрібної торгівлі є створення універсальних магазинів, які торгують різноманітними товарами. Водночас існують і спеціалізовані магазини і торгівельні фірми, які продають товари певного виду. Наповнення споживчого ринку товарами залежить від рівня розвитку продуктивних сил і ефективності виробництва. В свою чергу споживчий ринок робить вплив на розвиток виробництва, оскільки, по-перше, через сферу обігу підприємства реалізують і відшкодовують витрати виробництва, забезпечуючи себе коштами і матеріальними ресурсами для відновлення процесу виробництва, по-друге, через сферу обігу реалізується вартість додаткового продукту, яка служить засобом нагромадження і покриття інших витрат суспільства.

Ринок робочої сили. Ринок робочої сили - це форма узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі державної політики, чинного законодавства та саморегулювання. Ринок праці виступає посередником між роботодавцями та найманими працівниками. На ринку одержує оцінку вартість робочої сили, визначаються умови її найму, у тому числі величина заробітної плати, умови праці, можливість отримання освіти, професійного зростання, гарантії зайнятості. Складовими ринку робочої сили є працездатне, зайняте й незайняте населення, тобто всі ті, хто за віком і станом здоров’я здатний працювати у різних сферах суспільного виробництва. Зайняте населення становить собою частину працездатного населення, яка постійно виконує роботу на підприємствах, в організаціях, закладах за заробітну плату. Незайняте населення - це та частина працездатного населення, яка тимчасово не працює, але потребує роботи. В умовах ринкової економіки робоча сила дістає адекватну ринкову ціну, яка формується в процесі взаємодії попиту і пропозиції на неї.

Попит на ринку праці, як і на ринках інших ресурсів, є похідним від попиту на товари та послуги, що їх виробляють робітники. Крім того, попит на ринку робочої сили залежить від продуктивності праці, ціни на робочу силу, потреб виробництва, технічного рівня підприємств а також фази економічного циклу. На фазі кризи і депресії не тільки відсутній попит на додаткову робочу силу, але й має місце витіснення її із сфери виробництва. На фазі пожвавлення і піднесення попит на додаткову робочу силу зростає.

Пропозиція на ринку праці - це пропонування або готовність до пропонування робочої сили будь-якою людиною працездатного віку. На пропозицію робочої сили роблять вплив такі фактори: 1) демографічна ситуація, тобто рівень народжуваності, темпи збільшення кількості працездатного населення, його статева та вікова структура; 2) ступінь економічної активності працездатного населення; 3) імміграція населення. Пропозиція на ринку праці визначається рівнем заробітної плати (ціною на послуги праці), податками, потребами у матеріальному забезпеченні непрацюючих членів сім’ї робітника, звичками робітника, традиціями, силою профспілки.

Ринок робочої сили є ринком особливого роду. Його відрізняє від інших ринків відмінність товару "робоча сила", яка в процесі праці створює вартість, а всі інші ресурси лише переносять свою вартість на готову продукцію. Як і будь-який інший товар, робоча сила потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення за даних суспільних умов. Мінімальна межа цих витрат - вартість життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів. Це обумовлено тим, що, по-перше, робітник старіє і залишає ринок праці, тому відтворення робочої сили повинно містити витрати на утримання сім’ї робітника; по-друге, для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу, по-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила історично розвивається і на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент. Він виражає розвиток людини, її матеріальних і духовних потреб під впливом науково-технічного прогресу, еволюції суспільних відносин, боротьби трудящих та профспілок за поліпшення становища робітників. Як вже зазначалося, складовою частиною ринку робочої сили є також та частина працездатного населення, яка тимчасово не працює, але не відкидає надію знайти роботу, тобто безробітні. Безробіття - це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили не зайнята у виробництві товарів та послуг. В реальному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. До безробітних згідно з офіційною соціальною статистикою багатьох країн належать особи, які не зайняті на момент проведення опитування про їх зайнятість, що робили спроби знайти роботу протягом чотирьох минулих тижнів та зареєстровані на біржі праці. До безробітних відносять не тільки звільнених з роботи з різних причин, але й осіб, що добровільно залишили роботу і намагаються знайти нову. Система працевлаштування і перекваліфікації здійснюється за допомогою біржі праці. Біржі праці виконують такі функції: працевлаштування безробітних, сприяння всім бажаючим змінити характер і місце роботи, вивчення кон’юнктури ринку робочої сили та надання інформації про неї, професійна орієнтація молоді, облік безробітних та виплата їм допомоги. На відміну від товарних, фондових і валютних бірж біржа робочої сили формується державою. Відповідно до закону України "Про зайнятість населення" в Україні створено Державну службу зайнятості, яка включає майже 700 регіональних центрів зайнятості і практично виконує функції біржі праці.

Велика важливість ринку робочої сили та його особливості зумовлюють необхідність регулювання його з боку держави. Виділяють кілька напрямів державного регулювання ринку праці:

програми по стимулюванню зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць у державному секторі економіки;

програми, спрямовані на підготовку та перепідготовку робочої сили;

програми сприяння найму робочої сили;

програми соціального страхування безробіття.

Підприємства, що вивільняють працівників, також мають певні зобов’язання щодо отримання ними кваліфікації, необхідної для працевлаштування. Незважаючи на існування біржі робочої сили і державного регулювання ринку праці, в умовах ринкової економіки безробіття є невід’ємним її компонентом, результатом дії закону народонаселення та обумовлене природним рівнем безробіття.

Фінансовий ринок - це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля - продаж фінансових ресурсів. Фінансовий ринок включає в себе ринок капіталів, ринок кредитів і ринок цінних паперів.

Ринок капіталів формує інвестиційний ринок, що являє собою збалансованість попиту та пропозиції на інвестиції та інвестиційні товари. Система зрівноважених цін формується мікроекономічними пропорціями у процесі виробництва та збуту, головною з яких є співвідношення “інвестиції — приріст інвестиційних товарів (капітального майна)”. При цьому ринок характеризується випереджаючим розвитком інвестиційної пропозиції та відносно стабільним попитом. Джерелом інвестицій є прибуток підприємств, а також та частина доходів населення, що надходить у вигляді податків та платежів у централізований державний фонд. Інвестиційний ринок активно впливає на всі інші ринки. Наприклад, якщо якийсь споживчий товар користується підвищеним попитом, то збільшення його виробництва залежить від капіталовкладень в цю сферу. А це, в свою чергу, призводить до зростання попиту на відповідні знаряддя праці, предмети праці й робочу силу, тобто сприяє розширенню виробництва в інших галузях. Значний вплив на ринок інвестицій мають іноземні інвестиції, що залучаються за межами країни та прискорюють її ринковий розвиток. Пріоритетними завданнями, що має розв’язати ринок іноземні інвестиції, є:

1. структурна реформа економіки;

2. технологічне оновлення виробництва;

3. виробництво товарів широкого вжитку;

4. подолання залежності країни від імпорту.

Найсучаснішим рівнем розвитку інвестиційного ринку є ринок інновацій, що розширює можливості впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу. Під інноваційним ринком розуміють вкладення інвестиційного капіталу у нововведення, які призводять до збалансування попиту та пропозиції на інноваційні товари та послуги. Інноваційний ринок формує:

1) пропозицію принципово нових видів техніки і технологій, їхній випуск та розподіл;

2) попит на прогресивні міжгалузеві структурні зрушення науково-технологічного змісту;

3) пропозицію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) попит на фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) попит на розробку та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які спрямовані на покращення економічного та екологічного стану.

Важливим джерелом інвестицій є кредит, який надається у вигляді позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку, тобто кредитний ринок. Кредитний ринок є системою відносин між кредиторами і позичальниками з приводу позики в товарній або грошовій формі. Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни). Залежно від суб’єктів і змісту кредитних відносин розрізняють: 1) взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами, фізичними особами і небанківськими закладами; 2) комерційний кредит у товарній формі, що надасться постачальником покупцеві; 3) банківський кредит, що надається банками, як правило, у грошовій формі; 4)державний кредит, коли кредитором виступає держава.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язань державної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів є прямим продовженням кредитного ринку. Цінні папери це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб’єктами, що їх випустили, і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбачених документами, особам, що є їх власниками. Акція свідчить, що її власник є одним з співвласників підприємства і має право на отримання певної частки прибутку у формі дивіденду, на управління підприємством, а також на участь у розподіл майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції випускаються на пред’явника та іменні. Кожна акція має номінальну вартість, а у випадку вільного обігу на ринку цінних паперів - і ринковий курс, який залежить від кількості акцій, величини дивіденду та позичкового проценту. Власник облігації є кредитором одного з суб’єктів господарювання, за що одержує певний фіксований процент. Засоби, які вкладені в акції, можуть бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а облігації - через встановлений термін відшкодовуються за номінальною вартістю. Зобов’язання державної скарбниці засвідчують, що їхній власник вніс кошти в бюджет, і це дає йому право на отримання фінансового доходу протягом усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають короткострокові (від кількох місяців до року), середньострокові (від одного до п’яти років) і довгострокові (від 5 до 25 років). Держава здійснює за ними щорічно виплати за купонами, а також за тиражними погашеннями шляхом викупу. Ощадні сертифікати - це письмове свідоцтво кредитної установи про депонування (внесення в банк) коштів, яке дає право на отримання через визначений строк депозиту (депонованої суми) і процентів на нього. Вексель - це грошове зобов’язання, яке має бути сплачене боржником його власнику.

Ринок цінних паперів складається з двох частин: первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх в обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають фондовим ринком. Саме він дає можливість збалансувати попит і пропозицію на цінні папери різних суб’єктів ринку, забезпечити тісні прямі та зворотні зв’язки між відтворенням реального капіталу і того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Фондова біржа - це установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі - продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі. За своїм економічним змістом і функціями вона покликана максимально концентрувати попит і пропозицію цінних паперів, сприяти формуванню їх біржового курсу. Основними характерними рисами діяльності фондової біржі стали ліквідність (вільна купівля - продаж), неперервність і публічність ринку й ринкової інформації, довір’я широкої публіки. Організовують фондові біржі акціонери - банки, підприємства, організації та приватні особи. Самостійною торгівлею цінними паперами на біржі мають право займатися лише члени біржі, тобто її засновники. Ціни, за якими продаються цінні папери, тобто їхні курси, регулярну друкуються в щоденних біржових бюлетенях для загального ознайомлення. Біржова котировка при цьому включає мінімальну й максимальну ціну.

Важливим компонентом фінансового ринку є валютний ринок. Валютний ринок становить собою ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Купівля-продаж зарубіжних валют зумовлена розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи, наприклад, українську гривню до американського долара, євро, російського рубля тощо. У різних країнах залежно від стану розвитку економіки та ринкових відносин валютні операції можуть здійснювати різні суб’єкти. За умов обмеженості ринку валюти це право надається лише державним установам під керівництвом і контролем центрального банку. За умов повної конвертованості валютного ринку це право надається всім суб’єктам, які мають валютні банківські рахунки. Валютний ринок представлений валютною біржею. Валютна біржа - це ринок, на якому здійснюються операції купівлі - продажу іноземних валют, зливків та виробів з благородних металів. Головним завданням валютних бірж України є організація і проведення операцій з купівлі й продажу іноземної валюти, сприяння формуванню і регулюванню ринкового курсу гривні.

Сегментація ринку напряму пов’язана і з міжнародними ринками, що є розвитком і розширенням виокремлених внутрішніх ринків та їхній вихід за межі національної економіки. Так, формування міжнародного ринку засобів виробництва та предметів споживання передбачає створення такого його інституту, як міжнародна товарна біржа, де укладають контракти між виробниками і споживачами різних країн та забезпечується співвідношення цін попиту і пропозиції як на різновиди засобів виробництва, так і предметів споживання.

Міжнародний ринок робочої сили напряму пов’язаний з міжнародним поділом праці (МПП), де формується попит і пропозиція робочої сили на міждержавному рівні. Міжнародний ринок робочої сили є вищим ступенем суспільного поділу праці, об’єктивною основою міждержавних економічних відносин і передумовою загальної економічної взаємозалежності світових ринкових країн на шляху міжнародної інтеграції. Міжнародний обмін на ринку робочої сили опосередковує загальний поділ праці між великими сферами економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо). Розподіл праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і, на думку фахівців, має набагато більше перспектив, ніж на національному рівні. Пов’язано це, по-перше, з потребою міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої неможливо підтримувати сучасний рівень кваліфікації виробника. По-друге, через високу вартість науково-технічних досліджень ефективним може бути лише масовий випуск нової продукції, яку здатні поставити на світовий ринок фахівці високого науково-технічного рівня. По-третє, випуск продукції в окремій країні власними кадрами не в змозі забезпечити відповідність сучасним вимогам і технічному рівню за всією номенклатурою виробів.

Об’єктивною основою розвитку міжнародного фінансового ринку є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу в країні. У деяких випадках виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Бездіяльність капіталу суперечить його природі та законам ринкової економіки. Світові фінансові ринки вирішують цю суперечність на міждержавному рівні, задовольняючи попит та пропозицію на тимчасово вільні фінансові ресурси. Міжнародний фінансовий ринок можна розглядати з двох сторін. З функціонального погляду — це система ринкових відносин, де об’єктом операцій є грошовий капітал, і яка здійснює акумуляцію та перерозподіл світових фінансових потоків для забезпечення безперервності та рентабельності виробництва. З інституціонального погляду — це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків, та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами й позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів. Відмінності світових фінансових ринків від національних обумовлений обсягами щоденних операцій на міжнародних фінансових ринках та їх терміном проведенням; відсутністю географічних кордонів; використанням валют провідних країн світу; участю банків, корпорацій та фінансово-кредитних інститутів з високим рейтингом; диверсифікацією сегментів ринку та інструментів операцій за умов революції у сфері фінансових послуг; специфічними міжнародними процентними ставками; стандартизацією та високим ступенем інформаційних технологій безпаперових операцій на базі використання комп’ютерів. Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу. Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні.

10.2.Ринок і держава

Головною перевагою ринкової економіки є вільна конкуренція. Вона забезпечує формування попиту, пропозиції, цін і з точки зору ринкового господарства є найкращим механізмом розподілу прибутків між суб’єктами господарювання. Через механізм конкуренції, попиту, пропозиції та ринкових цін ринок забезпечує саморегулювання економіки. Через конкуренцію ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво товару, науково-технічний прогрес, на задоволення платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, попиту та пропозиції, інших законів ринкової економіки індивідуальна праця зводиться до суспільно-необхідної та визначення вартості і ціни товару. Механізм міжгалузевої конкуренції сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, тобто утворенню середньої норми прибутку. Орієнтуючись на ринкові ціни і намагаючись одержати максимальний прибуток, підприємці направляють свої кошти на випуск тих товарів які користуються попитом. В результаті досягається відповідність між обсягом виробництва і суспільними потребами, формуються необхідні економічні пропорції. Саморегулювання ринку здійснюється тоді, коли за допомогою конкуренції, очищується суспільне виробництво від економічно слабких, нежиттєздатних господарських одиниць і, навпаки, воно сприяє найбільш ефективним, що підвищує середній рівень ефективності народного господарства.

Проте ринок - не всемогутній. Він вирішує далеко не всі проблеми економічного життя суспільства та навіть породжує певні негативні моменти, що заважають подальшому прогресу суспільства. Так, наприклад, незалежно від форми підприємництва (одноосібне володіння, товариство, корпорація) економічні суб’єкти прагнуть пристосуватися до ринкових відносин і в певній мірі впливати на них. На рівні малих та середніх підприємств таке пристосування проявляється у швидкому реагуванні на зміни попиту і пропозиції, в активній інноваційній політиці, у скороченні управлінських витрат тощо. Але, на відміну від малого та середнього бізнесу, який пристосовується до ринкової стихії, великі монополістичні підприємства активно діють в напрямі обмеження ринково-конкурентної стихії. Вони спрямовують свою діяльність на впорядкування господарської системи, захищають і стабілізують її з метою забезпечення економічних переваг висококонцентрованим господарським одиницям. Тобто олігополія та монополія вносять елемент свідомого дерегулювання ринкових відносин. На певному етапі розвитку сама ринкова система руйнує свою основну ознаку - вільну конкуренцію, і розвиваються процеси самогальмування, які роблять неможливим нормальне суспільне відтворення. Інакше кажучи, йдеться про певні негативні наслідки ринкового саморегулювання. Назвемо лише окремі з них. Розвиток ринкової економіки в умовах вільної конкуренції неминуче приводить до високої концентрації і централізації виробництва й капіталу, що породжує монополію. Останні придушують вільну конкуренцію, оскільки контролюють ціни, нав’язують свої умови ринку з метою отримання високих прибутків. Усе це паралізує і руйнує створений віками ринковий механізм вільної конкуренції, який забезпечував прогресивний розвиток продуктивних сил.

Ринкові відносини неминуче призводять до утворення відносно надлишкового рівня зайнятості населення, що в наслідку призводить до безробіття. Ринкова економіка вимагає наявності безробіття, так як воно забезпечує підприємцям великий прибуток, оскільки дає можливість зменшувати заробітну плату зайнятій частині населення, збільшувати тривалість робочого дня та інтенсивність праці, обмежувати пропозицію товарів, щоб не допустити зниження цін тощо.

Ринкова економіка не може забезпечити повне використання матеріальних ресурсів. Про це свідчить циклічний розвиток виробництва. На фазі кризи руйнуються продуктивні сили суспільства. Навіть у період піднесення економіки хронічним стало неповне використання виробничих потужностей.

Ринок дає лише інформацію про поточні економічні проблеми. Наприклад, про необхідність зменшення собівартості продукції, підвищення продуктивності праці тощо. А на перспективу розвитку економіки та суспільства, на формування стратегій майбутнього відтворення ринок не зацікавлений у фінансуванні видатків.

При ринковій економіці відсутня можливість відтворення у галузях, які не дають прибутку, але продукція яких вкрай потрібна суспільству. Наприклад, в усіх країнах сільське господарство є збитковим. Ринковий механізм неминуче призводить до зростання цін на продукцію сільського господарства, створюючи додаткові проблеми її реалізації та загальної доступності.

Ринок не може забезпечити навіть просте відтворення у сфері суспільних товарів та послуг. Суспільні товари - це товари, що споживаються спільно всіма членами суспільства, тобто це суспільний транспорт, система освіти і охорони здоров’я, оборона, управління, охорона правопорядку тощо.

Ринковий механізм виявляється нездатним відтворити стан навколишнього середовища. Намагання приватних фірм уникнути розв’язання екологічних проблем у процесі своєї діяльності і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва приводить до екологічної кризи.

Ринкова економіка не тільки не в змозі врахувати потреби всього населення, а й постійно розшаровує суспільство на багатих та бідних, створюючи постійну конфронтацію і напруженість, поляризує верстви населення чим формує загрозу власному існуванню.

Отже ринковий механізм має певні межі своєї дії. Його ефективне функціонування, як засвідчує досвід, можливе лише за умови активного регулювання з боку держави. Держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові та державні регулюючі сили в господарській системі. Тобто, економічна політики держави має дві основні концепції, що відображають тісний взаємозв’язок між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають і напрям, в якому розвиваються економічні процеси, і обсяги регулюючих функцій, які час від часу змінюються. Серед чинників взаємодії ринку і держави є рівень розвитку продуктивних сил, характер історичних змін, що притаманні на даний момент в суспільстві, політико-економічна орієнтація країни, її соціальна структура, національні особливості та ін. Порушення гармонії взаємозв’язку ринку і держави, логіки економічних процесів в бік одержавлення призводить до кризових явищ розвитку, повної стагнації країни. Зловживання ж ринковими механізмами, вільною конкуренцією провокує стихію лібералізму до потужних соціальних струсів. Тому країни ринкового світу створили систему державного економічного регулювання, що є актуальною і для Української держави через відповідні економічні реформи (приватизацію, лібералізацію, фінансову стабілізацію, відкритість економіки та ін.). Вони є цілями підвищення рівня життя широких верств населення, формування розвинутої матеріальної та духовної культури народу, досягнення соціального миру і стабільності, гармонії у взаєминах людини з природою, екологічної безпеки, зміцнення здоров’я нації, забезпечення державі гідного місця у світовому співтоваристві. Для України характерним є те, що становлення ринку та інститутів державотворення збігаються у часі, але внаслідок слабкості держави існує загроза деформування ринкових структур. Тому актуальною є розбудова тих інститутів держави, які компенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку та полегшують набуття економікою країни соціально-ринкового змісту розвитку, а саме державної підтримки підприємницьких структур, планування, забезпечення економічної безпеки, соціального страхування і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров’я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та ін.

Економічне регулювання не може автоматично замінити адміністративні важелі. Для такого регулювання необхідно мати нове економічне середовище, в тому числі й конкуренцію різних форм власності, розгалужені підприємницькі структури, ринкову інфраструктуру, єдині правила економічної поведінки, закріплені в продуманому і узгодженому законодавстві, нову ринкову психологію і культуру населення, високу кваліфікацію кадрів тобто іншу ментальність нації. Нині держава для встановлення контролю над вадами ринку виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції. Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, що трансформується до ринку, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку. Якщо держава не підтримує такого стану, дозволяє окремим політичним силам провокувати різного роду соціальні конфлікти, то вона не виконує своєї суспільної функції, не виправдовує свого існування. За таких умов про будь-яке державне управління ринком не може бути й мови. Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни рівних прав і свобод кожної людини і громадянина незалежно від впливів ринку. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі суб’єкти ринку використовують це середовище для досягнення різних цілей, у тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод в умовах не контрольованості ринку. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо. Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та гарантій ринкових суб’єктів країни в рамках світового співтовариства. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати взаємовигідні стосунки з іншими країнами міжнародних ринкових відносин, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних торгових і економічних організацій. Економічна функція держави полягає у створенні умов, необхідних для ефективної економічної діяльності країни ринкового типу. І хоча зазначені вище функції держави тісно взаємопов’язані, проте економічна є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій. Дія економічної функції держави в умовах ринку передбачає наступні 5-ть напрямків:

1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.

2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов’язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій (шляхом законотворчої і контролюючої активності), бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику. Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства, яке дає правову оцінку таких явищ, як: зловживання монопольним становищем на ринку; неправомірність певних угод між підприємцями; дискримінація підприємців органами влади й управління; недобросовісна конкуренція. Нормативно-правовими актами також регламентуються засоби державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, відповідальність за його порушення та ін. Забезпечення суспільними товарами дає можливість населенню відчути певну захищеність і турботу збоку держави, особливо для маргінальних верств, що мають незначні доходи. Держава бере активну участь у розв’язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми. Практикою ринково розвинутих країн є участь держави у формуванні інформаційної інфраструктури ринку. Інформація здебільшого є суспільним товаром. Надання інформації будь-якій особі не зменшує її кількості для інших. Ефективність потребує безкоштовного поширення інформації або, точніше, плата за інформацію має покривати витрати на її надання. Якщо через інформаційну асиметрію споживач неспроможний захистити свої інтереси за допомогою ринкових механізмів як покупець, він може спробувати це зробити через механізм управління суспільним сектором як виборець. Держава здійснює стабілізаційну політику, в основу якої покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Стабілізаційна політика спрямована на згладжування коливань в економіці, що виникли незалежно від їх причин. Залежно від напрямку бажаних змін в економіці вона може бути стимулюючою (експансіоністською) або стримуючою (рестриктивною). За характером самого процесу впливу на економіку розрізняють дискреційну (коли держава вибирає окремі заходи впливу стосовно до кожного конкретного випадку) і недискреційну політику (коли держава неухильно дотримується обраних заходів економічної політики). До останньої відносять і дії так званих автоматичних, або вбудованих стабілізаторів, що згладжують коливання економіки, таких як системи державних трансфертів, допомоги по безробіттю, допомоги малозабезпеченим сім’ям, прогресивне оподаткування та ін. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4. Перерозподіл доходів. Ефективний розподіл ресурсів ще не означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів. Трансферти — це платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю та соціальному страхуванню. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи через втручання в процес формування первинних доходів (установлення мінімальної заробітної плати, запровадження прогресивної форми оподаткування, індексація доходів з урахуванням інфляції, регулювання цін на товари та послуги першої необхідності та ін.).

5. Забезпечення людей обов’язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов’язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов’язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров’я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що позбавлені державної уваги люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства.

Регулювання економіки державою здійснюється двома методами: короткостроковим та довгостроковим регулюваннями.

Короткострокове регулювання економіки являє собою вплив держави на виробництво з метою одержання наслідків протягом року. Це регулювання використовується, наприклад, для впливу на фази промислового циклу, для зменшення темпів інфляції та ін. Основними засобами короткострокового регулювання економіки є податкова та кредитна політики, регулювання цін і доходів, державні замовлення.

Податкова політика держави проявляється у зміні ставки податків з метою стимулювання або обмеження тих чи інших процесів Наприклад, змінивши ставку податку на прибуток, держава може вплинути на процес нагромадження та попит на засоби виробництва. Змінюючи прибутковий податок та акцизний збір, держава впливає на попит щодо товарів індивідуального споживання. Шляхом введення чи скасування податкових пільг для підприємств певної галузі держава впливає на процес відновлення засобів праці, попит на них та відповідну пропозицію на ринку.

Кредитну політику держава використовує для регулювання ринкової економіки через механізм подорожчання або здешевлення кредиту. Подорожчання кредиту використовується для обмеження інвестиційної активності, здешевлення кредиту - для стимулювання розширення та оновлення виробництва.

Регулювання цін та доходів держава здійснює багатьма шляхами, в тому числі і шляхом впливу через податкову та кредитну політику. Але такий вплив не завжди є ефективним. Тому держава досить часто здійснює пряме регулювання цін і доходів та встановлює над ними контроль. Механізм прямого регулювання включає в себе встановлення максимальних граничних цін і заробітної плати, збільшення цін та зарплати після одержання санкцій державних органів та ін.

Державне замовлення як засіб короткострокового регулювання економіки робить помітний вплив на сукупний попит. Держзамовлення створює надійний ринок збуту продукції, що дуже важливо на тих фазах промислового циклу, коли загострюється проблема реалізації. Через державне замовлення здійснюється значна частина закупівлі різних товарів для створення державних фондів та резервів.

Основними засобами довгострокового регулювання ринкової економіки є планування, програмування та прогнозування.

Планування полягає у складанні державними органами планів економічного та соціального розвитку на кілька років (3-5). У планах держава пропонує підприємцям орієнтири для майбутнього розвитку, інформує їх відносно перспективи зміни кон’юнктури. Державні плани є обов’язковими тільки для державних підприємств та установ, а для приватних вони мають індикативний (інформативний) характер. Проте виконання державних планів приватними фірмами стимулюються державою. Держава бере участь у інвестиціях цих фірм, гарантує ринок збуту продукції, надає пільгові кредити тощо.

Програмування використовується для вирішення великої технічної, економічної або соціальної проблеми, яка вимагає об’єднання зусиль підприємств різних галузей та сфер діяльності. У програмі вказуються фірми, що беруть участь у розв’язанні проблеми, і конкретне завдання кожній фірмі: обсяг роботи, термін виконання, постачальники виробничих ресурсів, порядок фінансування та ін. Такі програми застосовуються у аерокосмічній промисловості, військовій, при модернізації вугільної та металургійної промисловості, суднобудування тощо.

Прогнозування - це одержання аргументованого уявлення про тенденції розвитку всієї економіки або окремих її частин на майбутній період. Без економічного прогнозу не можна розробити план розвитку економіки чи програму вирішення окремої проблеми. Розробляються середньострокові ( як правило, на п’ять років) і довгострокові (на 10 -15 і навіть на 50 років) прогнози. Прогнози містять показники розвитку всієї економіки, окремих галузей, видів діяльності, соціальних умов суспільства тощо.

Як бачимо ринковий механізм суттєво доповнюється державним регулюванням. Без нього сучасна ринкова економіка ні існувати в поточному періоді, ні розвиватися на перспективу не може. Реалізація економічних функцій держави, що доповнюють і виправляють вади ринку, здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямків економічної політики.

10.3. Міжнародні ринки та становлення глобального ринку

Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов’язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок. Це обумовлено дією об’єктивних чинників:

- пришвидшеним розвитком науково-технічного прогресу коли жодне підприємство чи галузь не в змозі самостійно використовувати новітні досягнення науки і техніки;

- інтернаціоналізація господарських відносин через міжнародний поділ праці, кооперацію та спеціалізацію підприємств.

Основними механізмами участі підприємства в міжнародних відносинах є надання ліцензій, експорт і прямі іноземні інвестиції. Як правило, перші кроки національні виробники на міжнародній арені починають з експорту чи ліцензування, а потім, з набуттям певного досвіду, розглядають можливість інвестування.

Окрім того, підприємство може покинути межі національного ринку і конкурувати у глобальних масштабах в 3-х випадках:

• при бажанні знайти нові ринки збуту;

• при необхідності, викликаною конкуренцією, знизити витрати;

• за умови використання родовищ корисних копалин, розміщених за кордоном.

В тих галузях, де конкуренція носить дійсно глобальний характер, присутні експорт чи прямі іноземні інвестиції. Однак якщо значні експортні потоки є свідченням глобальної конкуренції в галузі, то цього не можна сказати про прямі іноземні інвестиції, які можуть вказувати на існування розвинутих підприємств, конкурентні позиції яких залежать від їхніх активів і конкретних умов в інших країнах. Галузь за рахунок сучасних підприємств стає глобальною завдяки економічним перевагам, що виникають в результаті ведення скоординованої конкуренції на багатьох національних ринках. Між національною і міжнародною конкуренцією підприємств існують відмінності, що пов’язані перш за все з:

- рівнем розвитку національних підприємств і вартістю факторів виробництва;

- існуючими умовами підприємництва на національних ринках;

- ступенем впливу держави на формування сприятливого підприємницького іміджу;

- різницею в цілях, ресурсах і можливостях здійснювати моніторинг іноземних конкурентів.

Джерела становлення глобального ринку мають в своїй основі такі причини: порівняльні переваги; економію на масштабі в сфері виробництва; переваги за рахунок диференціації продукту; надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага.

Порівняльні переваги є класичним фактором глобальної конкуренції коли підприємства мають значні переваги у вартості чи якості факторів виробництва продукту, стають його конкурентними виробниками, а експорт спрямовують в інші країни.

Економія на масштабі в сфері виробництва пов’язана з отриманням потенційних переваг у витратах за рахунок централізації виробництва і глобальної конкуренції, що перевищують розмір національного ринку, а також необхідного розвитку експорту між країнами. Значний обсяг продажу і нагромадження досвіду в галузі технологій, що є виключною власністю виробника, формують витратні переваги у глобальній конкуренції.

Диференціація продукту особливо в галузях з передовими технологіями надає виробникам перевагу в репутації і довірі. Економія на глобальних операціях підприємства може виникнути за рахунок використання патентної технології на ринках різних країн.

Надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага пов’язано з тим, що технологічні інновації, незалежно від початкових інвестицій, є ресурсом, що може потім багаторазово і безкоштовно використовуватися, а значить стає суспільно доступним. Глобальна конкуренція надає також джерела інформації про технологічні досягнення і сприяє підвищенню технологічної конкурентоспроможності підприємства.

Слід відмітити, що окрім переваг у глобалізації ринку існують і перепони, що можуть заблокувати розвиток міжнародної конкуренції підприємств. Серед них слід відмітити економічні, що підвищують прямі витрати в глобальній конкуренції; управлінські, що пов’язані інтенсивністю обслуговування та технологічними змінами виробленого продукту та інституціональні, що пов’язані з проведенням державної політики захисту вітчизняного виробника та підтримання рівня зайнятості.

РЕЗЮМЕ

1. При сегментації ринків за економічним призначенням можна виділити такі основні ринки: ринок споживчих товарів і послуг, ринок засобів виробництва; ринок капіталу та ринок людського ресурсу.

2. Ринок не можливо уявити без держави, яка формує “правила гри” на ринку і бере на себе забезпечення суспільними благами всього населення країни за допомогою державних інституцій. У сучасних умовах особливо важливим є процес взаємодії держави і ринку через модель “змішаної економіки”. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкурентних приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання.

3. Основними ознаками державно-ринкової моделі розвитку в сучасній економіці є: а) розширення сфери функціонування державної власності, б) привласнення і перерозподіл державою значної частини національного доходу, в) державне регулювання економіки

4. Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов’язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Сегментація ринку

Ринок землі та нерухомості

Ринок споживчих товарів і послуг

Ринок засобів виробництва

Ринок капіталу

Кредитний ринок

Ринок цінних паперів

Валютний ринок

Ринок людського ресурсу

Ринок інновацій

Змішана економіка

Міжнародні ринки

Глобальний ринок.

TЕМА 11. СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ

д.е.н., проф. Савчук В.С.,

д.е.н., проф. Кривенко К.Т.,

д.е.н., проф. Фукс А.Е.

Лекція 1

11.1. Суспільне відтворення, його типи і показники.

11.2. Валовий внутрішній продукт та національний дохід.

11.3. Споживання і заощадження.

11.4. Національне багатство, його сутність та структура.

Лекція 2

11.5. Державний бюджет. Податки

11.6.Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

11.7.Держава в системі суспільного відтворення

11.8.Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

В темі доводиться, що будь-який процес виробництва незалежно від його суспільного устрою має бути безперервним, тобто повинен періодично переходити одні й ті ж самі стадії. Виробництво пов’язане з суспільним споживанням. Оскільки суспільство не може перестати споживати, то не може воно і перестати виробляти. Тому процес суспільного виробництва є в той же час процесом відтворення. Студенти, вивчаючи цю тему, повинні глибоко усвідомити сутність суспільного відтворення, його види та результати. Важливими показниками суспільного відтворення є валовий внутрішній продукт, національний дохід, а також національне багатство. Особливу увагу при вивченні теми студенти повинні приділити відтворенню людського ресурсу і розглянути цю проблему на прикладі України.

Завдяки вивченню цієї теми студент повинен набути таких умінь, які б дали йому змогу розкрити зміст суспільного відтворення, його стадії, показники, структурні елементи, уміти, наприклад, обчислити такі показники, якими є валовий внутрішній продукт, національний дохід, доходи населення тощо. Набуті знання з даної теми студенти повинні уміти використати в майбутньому при вивченні таких дисциплін, якими є мікроекономіка, макроекономіка та ін..

Лекція 1

11.1. Суспільне відтворення, його типи і показники

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті ж самі стадії. Суспільство не може перестати споживати, а отже, воно не може перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1. − К.: Держполітвидав, 1954. − С. 565). Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства. Економічна теорія досліджує суспільне відтворення як економічне.

Економічне відтворення відбувається як всередині окремих підприємств, домогосподарств, галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах, або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві є вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.

Водночас суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено, що в суспільному відтворенні з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств. Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва − максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне вироб­ництво − на сукупний попит і т. ін.

Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

• виробництва, розподілу, обміну, споживання;

• домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;

• продуктивних сил, складових їх частин і економічних відносин;

• суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв’язків визначальним є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для життя людей. Розподілене, обмінене і спожите може бути тільки те, що вироблене.

Економічне відтворення суспільства включає в себе відтворення:

1. суспільного продукту та його конкретних форм;

2. людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

3. основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

4. національного багатства;

5. споживання;

6. економічних відносин.

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності – це продуктивні сили суспільства. Тому економічна теорія також досліджує відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.

У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, перш за все домінуюча, їх взаємозв’язок і напрями розвитку, а також відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.

Розрізняють просте, звужене і розширене відтворення економічної системи (рис. 10.1).

Просте відтворення − це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних обсягах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогоспо­дарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, так званої традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого істо­ричного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних обсягах. За сучасних умов просте відтворення поширене в найбідніших країнах.

Суспільне відтворення

Звужене

Відновлення суспільного виробництва в незмінних обсягах та якості

Рис. 11.1. Типи суспільного відтворення

Звужене відтворення характеризується відтворенням суспільного виробництва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді.

Розширене відтворення економіки − це відтворення суспіль­ного виробництва в зростаючих обсягах. У даному випадку частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення межі його виробничих можливостей.

Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, знач­ну його частину капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного і оборотного капіталу, а на цій основі − і виробниц­тва. Проте просте відтворення продовжує існувати як елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення тієї кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яка була в наявності у попередньому періоді.

В умовах розвинутого товарного виробництва і ринку відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію на ринку су­спільного продукту. У зв’язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні економіки загалом.

Вагомий вплив на розширене відтворення за сучасних умов, особливо в Україні, здійснює тіньовий сектор або тіньова економіка. Це знаходить свій прояв у щорічному відпливу капіталів за межі країни, недоотриманні доходів Державного бюджету України, прагненні приватизувати державні підприємства за безцінь і т. п. За даними Всесвітнього банку Україна займає перше місце серед країн Центральної та Східної Європи та республік колишнього СРСР за масштабами тіньової економіки.

Що стосується основних показників, що характеризують економічне відтворення, то це макроекономічні показники − валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен з них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту. Аналіз також охоплює показники валового внутрішнього продукту і національного доходу на душу населення та інші показники.

11.2. Валовий внутрішній продукт та національний дохід

Підсумковим результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт або валовий суспільний продукт (ВСП). Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків − це адекватний ринковій економіці національний облік, який ведеться на основі певного набору рахун­ків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв’яз­ки у національному господарстві.

В основу СНР покладено концепцію господарського кругообігу, яка ґрунтується на таких принципах:

1 - продуктивною є будь-яка праця, що приносить дохід;

2 - грошові витрати і доходи в суспільстві еквівалентні, тобто витрати дорівнюють доходам;

3 - виробництво, розподіл, обмін продуктів розглядаються як взаємопов’язані сторони єдиного процесу відтворення;

4 - усі показники обчислюються лише у грошовій формі.

За системи національних рахунків подвійний рахунок виключається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва.

Баланс народного господарства – це система взаємопов’язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. До них належить відтворення: матеріального продукту – сукупного суспільного продукту і чистого матеріального продукту; національного доходу; національного багатства.

Для БНГ характерне розмежування двох сфер — матеріального виробництва і так званої невиробничої сфери. Матеріальне виробництво поділяється на виробництво засобів виробництва (І підрозділ) і виробництво предметів споживання (ІІ підрозділ). Система балансів — це зведений матеріальний баланс, міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс, баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів та ін.

Отже, БНГ обчислює тільки матеріальне виробництво в економіці, при цьому розмежовується виробництво засобів виробниц­тва і предметів споживання. Концепція СНР, навпаки, розглядає економіку як єдине ціле без принципового розмежування матеріального і нематеріального виробництв. До того ж у СНР принципове значення має система домогосподарств.

За СНР виробнича діяльність − це будь-яка законна діяльність, що приносить дохід. Поки що системі національних рахунків альтернативи немає. Проте з часом метод БНГ може бути удосконалений, але з урахуванням досягнень СНР.

За системою балансу народного господарства валовий суспільний продукт (ВСП) обчисляється як сума всіх благ, включаючи проміжні, створені в суспільному виробництві за певний період (зазвичай рік). Він також може бути визначений як сума продукції окремих виробників (підприємств, об’єднань) за цей самий проміжок часу. Головним і вихідним показникам оцінки національного продукту (так у СНР називають суспільний продукт) є валовий внутрішній продукт (ВВП). Цей показник широко застосовується у світовій господарській практиці, міжнародній і національній статистиці для визначення рівня і темпів економічного розвитку, продуктивності суспільної праці, рівня життя населення. У статистиці України форма національного продукту (ВВП) була визначена не так давно − з 1987 р.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна вар­тість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Для ВВП характерні такі загальні риси:

- є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в національній економіці;

- характеризує єдність взаємопов’язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг;

- охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг, особистих підсобних господарств населення, окремих осіб, зайнятих бізнесом;

- є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва;

- має кількісний, часовий вимір.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП за виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості, створеної в галузях економіки.

У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рен­та), а також амортизаційні відрахування.

У таблиці 10.1 в узагальненому вигляді показані методи обчислення ВВП за витратами і за доходами.

За першим підходом валовий внутрішній продукт дорівнює сумі споживання домашніх господарств (С), валових приватних інвестицій (І), видатків держави (Д) і чистого експорту (Х), тобто:

ВВП = С + І + Д + Х (10.1)

Таблиця 11.1

Два підходи до обчислення ввп − за витратами і за доходами

За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків.

Кожен з підходів дає абсолютно однаковий результат. Для підприємств доходи домогосподарств є витратами виробництва.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП − це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП − це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник − дефлятор ВВП, який визначається за формулою:

Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП (11.2)

На основі ВВП розраховується цілий ряд інших макроекономічних показників. Перший з них – валовий національний продукт. Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може являти собою власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як правило, більший від ВВП.

Наступним макроекономічним показником, розрахованим на основі ВВП є чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) − це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП – Амортизаційні відрахування. (11.4)

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):

НД = ЧВП – Непрямі податки на бізнес; (11.5)

або НД = ВВП – Амортизаційні відрахування – Непрямі податки на бізнес.

Національний дохід — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Національний дохід — це чистий внутрішній продукт, зменшений на величину податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

Національний дохід є дуже важливим показником результатив­ності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.

До останнього часу в економічній літературі вважалося, що національний дохід − це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв’язку (частково). Це звужений підхід до розуміння національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах більше половини працюючих зайнято у сфері послуг, тому там основну частину доходів заробляють шляхом надання послуг. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національ­ного доходу залишається за матеріальним виробництвом. Голов­ним напрямом розвитку останнього є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння національного доходу велике значення мають процеси його виробництва, розподілу, перерозподілу і кінцевого споживання.

Виробництво національного доходу відбувається в галузях матеріального виробництва і у сфері послуг.

Розподіл національного доходу веде до визначення частки кожного з учасників його виробництва через заробітну плату, прибуток, процент, ренту, дивіденд та ін. Ці доходи називаються первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором виробниц­тва. В результаті привласнення тієї чи іншої специфічної форми доходу і відбувається економічна реалізація власності на даний фактор виробництва. У результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників сфери виробництва.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внес­ки до різноманітних фондів та ін. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні доходи. Основними фор­мами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомоги багатодітним сім’ям тощо. Перерозподіл національного доходу здійснюється через офіційні та неофіційні канали.

Офіційний перерозподіл національного доходу фіксується в офіційній статистиці. Наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки, яка є сукупністю неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо).

У сучасних умовах до таких видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, незаконна конвертація валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за значну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін.

Використання національного доходу здійснюється за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів національного виробництва і майбутнього зростання національного продукту.

Національний дохід, що йде на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід буде більший від створеного, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів і послуг, ніж вивозити.

Велике значення для збільшення величини національного доходу, прискорення соціально-економічного прогресу та розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і заощадженням національного доходу. Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і заощадженням у пропорції 75:25. За час економічної кризи норма нагромадження в Україні значно скоротилася.

На основі показника національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (подат­ки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробниц­тва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо (трансфертні виплати − виплати, які не пов’язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані), то отримаємо суму так званого особистого доходу. Особистий дохід − це одержаний дохід, а національний дохід − це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств − кінцевий показник системи національного рахівництва. Цей дохід використовується на споживання та заощадження.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного доходу, тому що від його рівня залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (розширення суспільного виробництва), рівень добробуту населення, економічної могутності країни.

11.3. Споживання і заощадження

Концепція споживання і заощадження, яка розглядається, базується на кейнсіанському підході. Ця концепція, запропонована понад півстоліття тому англійським економістом Дж. Кейнсом, була неприй­нятною для тодішніх західних економістів. Сьогодні багато елементів кейнсіанської теорії увійшли в словник економічної теорії.

Розкриття сутності споживання розпочинається з аналізу поведінки споживачів. Споживання домогосподарств (див. тему 3) − це видатки на придбання товарів та послуг для задоволення потреб. Споживання є найважливішим компонентом національного доходу, що становить від 75 до 80 % сукупних видатків. Основними компонентами споживання є такі статті, як продовольство, житло, транспортні засоби, освіта, медичні послуги. Ці компонен­ти поділяються на три основних групи: товари тривалого користування, поточного користування і послуги.

Однією з найважливіших в економічному відтворенні функцій є функція споживання. Вона розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Це поняття ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв’язок між споживачем і доходом.

Зв’язок між споживанням та доходом називають функцією споживання (див. рис. 11.2).

Рис. 11.2. Функція споживання

Крива графіка на рис. 11.2, що проходить через точки А, B, C, …, G, є функцією споживання. Для кожного розміру національного доходу визначається розмір споживання домогосподарства (С). Споживання зростає разом із збільшенням національного доходу.

У точці А споживання перевищує розмір національного доходу, у точ­ці В точно відповідає обсягу національного доходу, почина­ючи з точки С споживання становить частину національного доходу.

Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання (ГСС).

Гранична схильність до споживання − це величина додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова гривня доходу.

Схильність до споживання означає бажаний рівень споживання. Отже, ГСС − це додаткове споживання, що виникає з додаткової гривні доходу. Наведене визначення можна записати так:

. (11.6)

Гранична схильність до споживання коливається в межах від 0 до 1.

Розглянемо сутність національного споживання. По-перше, споживання важливе, тому що воно є головним компонентом сукупних видатків. По-друге, те, що не споживається, − заощаджується. У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль.

Практика показує, що в цілому споживачі визначають свій обсяг споживання з огляду на поточний дохід та дохід у тривалій перспективі. Поточний дохід характеризує тісний зв’язок споживання з поточним використанням доходу. Дохід у тривалій перспективі слугує людям для обґрунтування своїх споживчих видатків не тільки через поточний дохід, а й через довгострокові тенденції доходу.

Заощадження − це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження (З) дорівнюють національному доходу (НД) мінус споживання (С):

З = НД – С (11.7)

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними суб’єк­тами заощадження є домогосподарства і підприємства.

Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше, ніж бідні не тільки в абсолютних, так й у відносних величинах. Часто найбідніші витрачають більше, ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощаджень зростають борги.

Розглянемо функцію заощадження та граничну схильність до заощадження. Функція заощадження показує зв’язок між розміром заощаджень та доходом.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто:

(11.8)

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використаного національного доходу на заощадження повин­ні дорівнювати обсягу національного доходу країни. Щоправда, в реальній дійсності така рівність досягається не завжди. Але за тео­рією слід виходити з того, що національний дохід дорівнює сумі споживання й заощадження:

НД = С + З (11.9)

Якщо ГСС дорівнює 0,80, то ГСЗ має дорівнювати 0,20. Сума ГСС та ГСЗ повинна обов’язково дорівнювати одиниці. Отже, ГСЗ = 1 – ГСС.

Заощадження є вартісним показником інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій використовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Відповід­но інвестиції мають місце тоді, коли є заощадження і коли за їх рахунок створюється реальний капітал.

Отже, між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати на рівні корпорації і в масштабі суспільного відтворення. В останньому випадку визначають національні заощадження і норму національних заощаджень.

Визначимо ці категорії економічного відтворення через національний дохід. Національні заощадження − це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це чисте заощадження і чисте нагромадження.

Норма національного заощадження (ННЗ), визначається за формулою:

, (11.10)

де З − обсяги заощадження національного доходу, наприклад, за рік.

Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу, називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20-25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулю­вання схильності населення, домогосподарств, підприємств до заощадження. Більш детально проблеми інвестицій і економічного зростання були розглянуті у темах 4 і 6.

11.4. Національне багатство, його сутність та структура

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство − це все те, чим володіє країна сьогодні − все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства надається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення сутності національного багатства та його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства − це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили − науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх гос­подарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання − автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ. До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, або потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад, ліс), але можуть бути відтворені. У той же час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех­нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається в Україні та в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромаджені більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршання якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Сьогодні частка бюджетного фінансування української науки не перевищує 0,4 % ВВП при нормативі 1,7 % ВВП. Щорічне фінансування освіти фактично становить 5 % ВВП при нормативі у 10 % ВВП. Державне фінансування освіти і науки є недостатнім. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту удвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж це передбачено законодавством. Такий стан з фінансуванням науки і освіти в країні безперечно свідчить про втрату частки ВВП і національного багатства.

В сучасних умовах національне багатство включає в себе матеріальне і нематеріальне багатство, а також природні ресурси, залучені до господарського обороту. Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства особливого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України: найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд економічних катастроф типу аварії на Чорнобильській АЕС – призвели до втрати значної частини національного багатства, якою вже ніколи не скористаються наступні покоління. Таким є взаємозв’язок між духовним і інтелектуальним та матеріальним багатством нації.

В останні роки отримала подальший розвиток розширювальна трактовка структури національного багатства. Дослідження в цьому напрямі веде Всесвітній банк. Його спеціалістами розробляються методологія дослідження і методи кількісного виміру елементів національного багатства.

В 1995 р. Всесвітній банк вперше опублікував експериментальні оцінки національного багатства в 192 країнах світу. За методологією Всесвітнього банку до складу національного багатства були включені фізичний капітал, природні ресурси та людський капітал. За оцінками банку частка фізичного капіталу дорівнює в середньому 16 % від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 %, а природні ресурси − 20%.

Аналогічні дослідження з оцінки національного багатства були проведені і Російською Академією Наук (РАН). Дослідження показали, що 50 % національного багатства Росії припадає на людський капітал, а 40 % − на природні ресурси. Лише 10 % національного багатства становить фізичний капітал, що менше, ніж в розвинених країнах світу. Хоча ці оцінки національного багатства є недосконалими (багато умовностей і неточностей), проте вони дозволяють визначити потенційні можливості розвитку країни.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статис­тика національного багатства потребує його спеціального аналізу щодо обсягу, структури, динаміки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Лекція 2

11.5. Державний бюджет. Податки

Державний бюджет. У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соціально–економічним устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.

Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров’я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.

Податки. Для формування державного бюджету найбільше використовують метод бюджетного обчислення, за якого розміри державних видатків від доходів встановлює міністерство фінансів країни на підставі реального вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки. Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формується за рахунок податкових надходжень. Податки – це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально – економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки – давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.

Вперше теоретично обґрунтував сутність податків арабський мислитель Ібн Хальдун понад 500 років тому. Він вважав, що держава, а також і податки - невід’ємні, важливі чинники людської цивілізації. На його переконання податкові ставки мають стимулювати ділову активність, інакше руйнуються економічні стимули, занепадає цивілізація. Основними принципами оподаткування Іб Хальдун називав справедливість, рівність і платоспроможність. Класик політичної економії А. Сміт також надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Основними принципами оподаткування, за А. Смітом, які мають важливе значення в сучасних умовах, є справедливість (всезагальність оподаткування та рівномірний розподіл податку залежно від величини доходів громадян), принцип зручності, принцип визначеності (величина податків, час і спосіб їх вилучення), принцип економії (скорочення витрат при вилучені податків).

Актуальними є сформовані шведським економістом К.Віксель основні принципи справедливого оподаткування(принцип корисності і принцип рівності) , згідно з яким вилучені у населення через механізм податків кошти мають повернутися до нього у формі державних послуг . Крім того, податки не повинні підривати добробут соціальних груп.

У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації, соціальну справедливість, стабільність, економічну обґрунтованість, рівномірність, єдиний підхід, компетенцію, доступність, однак ці принципи не дотримуються. Так, відмінена прогресивна шкала оподаткування доходів населення, що не відповідає принципу соціальної справедливості і обґрунтованості.

Розглянемо основні функції податків. Їх три: фіскальна ( фіск- державна скарбниця), регулююча і стимулююча. Фіскальна означає збір грошових коштів з населення, підприємств і організацій, регулююча – забезпечує регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом – усього процесу суспільного відтворення.

Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування ), на проведення науково – дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси. Регулююча і стимулююча функції податків тісно пов’язані, тому виконання однієї з них може поєднуватись з процесом реалізації іншої функції.

Закономірним є посилення фіскальної функції податків, про що свідчить той факт, що на початку ХХ ст. завдяки податкам доходи держави становили 10% національного доходу, а на початку ХХІ ст. до 90%. Це сприяє посиленню регулюючої та стимулюючої функцій податків.

Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування. В Україні в 2006 р. податок на прибуток підприємств становив 4,4% ВВП, на додану вартість - 5,4% ВВП, акцизний збір – 1,3% ВВП, подохідний податок з громадян – 3,6% ВВП, плата за землю - 0,4% ВВП; інші надходження – 12,1%ВВП. Питома вага особистого податку в Україні низька. Наприклад, питома вага особистого податку у державних доходах розвинутих країнах становила в середині 90- х років до 30%.

У структурі бюджетних витрат держави в останні роки сталися суттєві прогресивні зміни. Так, якщо у США в 1960 р. 49,8% видатків федерального бюджету спрямовувалося на оборону, то в 1994 р. – лише 25%. А упродовж 1991- 1997 військові витрати скоротилися на загальну суму 250 млд. дол. Аналогічні процеси відбуваються і в деяких інших країнах. При цьому тепер на першому місці державних видатків – витрати на соціально – економічні цілі (розвиток освіти і перекваліфікацію працівників, охорону здоров’я, соціальне забезпечення), які у державному бюджеті США перевищують 47%, проти 20% у 1960 р. На економічні цілі (житлове будівництво і реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт зв'язок, науку тощо) в розвинутих країнах світу спрямовується до 20 % всіх бюджетних витрат. В Україні серед видатків державного бюджету на першому місці – фінансування народного господарства, на другому – витрати на соціальні цілі, на третьому – витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.

11.6. Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

Соціальна політика. В умовах ринкової економіки капіталістичного типу існує безробіття, несправедливий розподіл доходів та майна тощо, що вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, регіону, підприємства. Соціальна політика в сучасних умовах – це комплекс соціально–економічних заходів держави, підприємств, організацій, громадських об’єднань спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів населення, розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.

Основні напрямки соціальної політики наступні: захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації; надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім’ям; надання допомоги на випадок безробіття; здійснення політики соціального страхування, введення мінімальної заробітної плати для працюючих; забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації; надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).

Відповідно до Конституції країни основними принципами соціальної політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров’я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.

Відтворення людського ресурсу і його взаємозв’язок з соціальною політикою. Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матеріально – речові, а й особисті фактори виробництва – людські ресурси, головна продуктивна сила суспільства. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованій ринковій (змішаній) економіці. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та посткапіталістичне суспільство (США, Німеччина, Японія Швеція та десятки інших):

1.Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.

2.Робоча сила і підприємництво невід'ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.

Які конкретні складові цієї проблеми? Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов'язаний з періодом становлення працездатної людини.

Відтворення людського ресурсу – це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у виробництво, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підприємствами, регіонами, країнами, створення соціально–економічного механізму, що забезпечує задоволення потреб народного господарства в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.

Природний рух населення. Кількість і якість трудових ресурсів врешті – решт визначені чисельністю і статево віковим складом населення. Останній же залежить від природного руху населення, як правило, через 18-20 років.

Природний рух населення, характер його відтворення визначається багатьма обставинами: рівнем індустріального та постіндустріального розвитку країни та урбанізації, соціальними умовами, традиціями культури і побуту, конкретно історичними факторами. Вони по-різному впливають на народжуваність і тривалість життя і повинні ретельно враховуватися в процесі реалізації соціального захисту населення.

В Україні, починаючи з 1992 р. складалась негативна демографічна ситуація. Їх причиною стала непродумана демографічна політика уряду незалежної держави. В результаті цього уже в 1992 р. в Україні смертність вперше в післявоєнний період перевищила народжуваність. Так, тільки за 1992- 1994 рр. в Україні вмерло на 2,3 млн. чол. більше, ніж народилось. На думку вчених у ті роки рівень народжуваності досяг самого низького показника, котрій будь–коли спостерігався в нашій країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція» (тобто виродження нації), або «демографічна» криза. Кризові явища спостерігаються і в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років менша, а дитяча смертність вдвічі вища , ніж в розвинутих країнах світу. Кожен третій чоловік вмирає в працездатному віці, не доживши до пенсії, що свідчить про погіршення здоров’я населення країни. Біля 80% дітей мають фізичні або психологічні порушення. При збереженні таких тенденцій Україна може стати країною з самим низьким показником народжуваності і досягнути стану, за якого виродження нації стане незворотним. Згідно прогнозам, процес депопуляції в Україні буде продовжуватись до 2026 р., а чисельність населення до цього року скоротиться в країні до 42 млн. чол.

Щоб переломити негативні тенденції розвитку демографічної ситуації в країні, необхідно, окрім заходів по розширеному відтворенню суспільного виробництва та підвищення життєвого рівня населення, проводити обґрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності і надання реальної та відчутної допомоги сім’ям, що мають двох і більше дітей, суттєво підняти рівень охорони здоров’я. Демографічна політика в розвинених країнах є складовою частиною соціальної політики суспільства, вона включає в себе сукупність соціально–економічних, правових, морально–психологічних і медико-демографічних заходів, безпосередньо впливаючи на демографічні процеси.

До них, як правило, відносяться покращення житлових умов з врахуванням демографічного фактора, виплати допомоги на дітей, забезпечення дитячими установами, збільшення відпусток по вагітності і родам, зміцненням сім’ї, а також зміцнення морального клімату в суспільстві.

Потрібно також активно формувати уявлення населення про оптимальний розмір сім’ї, про працю по вихованню дітей в сім’ї, розглядаючи її як суспільно необхідну працю. Виключного значення має також створення організаційно–економічних, медицинських тощо умов для зміцнення здоров’я населення , охорони материнства.

Важливою складовою соціальної політики є, як зазначалося вище, соціальний захист населення. Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини ООН сучасна правова держава має гарантувати право на рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин .

Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх регулювання та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники - їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам колишня стократна різниця між сукупними доходом домашнього господарства першої багатої 10-ти відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується у 25 разів і становить 4%. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинених країнах спрямована політики доходів.

Разом з тим варто нагадати, що надмірне вирівнювання доходів населення не сприяє розвитку економіки. Тому процес регулювання доходів передбачає оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в т.ч. підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання.

Конкретними складовими соціальної політики і соціального захисту населення та його розширеного відтворення є:

1. Соціальне страхування, котре складається із пенсійного, медицинського, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків у рівних пропорціях. Страхові виплати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить, по перше, від тривалості безробіття, по друге, від специфічних умов країни.

2. Програми працевлаштування та перекваліфікації . У виконанні цих програм беруть участь держави та підприємці. У США фірми щорічно витрачають на ці програми до 30 млд. дол., а держава на перекваліфікацію працівників – більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США віддають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування дає скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн тривалість робочого дня скоротилась вдвічі.

3. Правове регулювання найманої праці. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки, певні гарантії умов праці, доплати за понадуючні роботи, надання додаткового харчування та ін.

4. Захист прав споживачів. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», держава має гарантувати належну якість продукції, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та ін. Однак цей Закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Людський розвиток як ключова складова відтворення людського ресурсу. Людський ресурс – це розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.. Людський розвиток розглядають на рівні концепцій, економічної політики та вимірів і характеристики його реального стану. На усіх рівнях вихідним є положення про недостатність поняття “економічне зростання” для характеристики людського розвитку. Ще Аристотель звернув увагу що достаток не є тим добром , яке ми шукаємо, а є лише корисним для пошуків чогось іншого. Він вважав що фундаментальне завдання суспільства – забезпечення «квітучого життя».

Людські бажання, як відомо набагато ширші ніж економічний добробут. З огляду на це у першому «Звіті про людський розвиток» за 1990 рік передбаченому Програмою розвитку ООН зазначалося: «Справжнє багатство країни - це її народ». Мета розвитку полягає у створенні для людей умов, у яких їх життя було б тривалим, здоровим і наповненим творчістю.

Разом з тим дослідження підтверджують існування прямої та статистичної значущості захищеності між рівнями ВВП на душу населення і показниками якості життя. Обсяги ВВП мають велике значення для надання додаткових ресурсів для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення технічного рівня в усіх сферах суспільного життя, в т.ч. в домогосподарствах, культурній сфері, а також для сфери скорочення злиденського життя.

Загалом не існує фундаментального протиріччя між характеристикою розширеного відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу як важливими показниками і його тлумаченням як недостатньої умови для людського розвитку.

У «Звіті про людський розвиток» (1990) вперше було подано повний вимір соціально–економічного прогресу – індекс людського розвитку (далі – індекс розвитку людського потенціалу). Це інтегральний показник із трьох складових - довголіття, освіченість, рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіченість – комбінацією грамотності дорослих; рівень життя - реальним ВВП на душу населення. У 1999 р. було розраховано ІРЛП для 174 країн : 45 з них - країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу; 94 (54% ) – країни з середнім розвитком людського потенціалу; 35 (20%) – країни з низьким рівнем людського розвитку. Україна належить за цим показником до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. За ІРЛП вона посіла 91 місце (із 174).

Історичний досвід переконливого довів, що обмежувати людський розвиток лише переважно матеріальними або близькими до них показниками неправильно. Так, важливе значення мають принципи свободи і демократії. Ось чому ООН, її відповідна програма доповнила ті показники, які використовувались для характеристики людського розвитку, новим важливим показником – розвиток демократі в країні. Це означає не що інше, як розвиток в країні соціально–економічних відносин, які є складовою економічної теорії. Практика показує, що без відображення цього боку людського життя не можна дати об’єктивну оцінку розвитку людини.

Результати дослідження програми ООН з людського розвитку показали, що і за рівнем добробуту, і за ступенем демократії перше місце у світовому рейтингу займає Норвегія. Слідом за нею йдуть Швейцарія, Канада, Бельгія, Австрія, США. Україні дісталося 80 місце, Польща посіла 37 місце, Росія – 60, Молдова – 105, Білорусь – 56 місце, Китай - 96 місце.

Отже соціальна політика держави, підприємств, організацій, партій тощо повинні у своїх програмах пов’язувати відтворення людського ресурсу в контексті вимог поваги до людини, до повної реалізації її прав і свобод, які є не просто бажаними, з вимогами зменшення бідності і захисту оточуючого середовища – це не просто важливі, а найважливіші чинники, які визначають людський добробут.

11.7.Держава в системі суспільного відтворення

Історія засвідчила, що ринковий механізм не спроможний розв’язати проблем суспільного відтворення, що породжені ринком. Негативні сторони ринку проявляються в багатьох сферах суспільного відтворення: 1) він неспроможний забезпечити поступовий і планомірний процес розвитку і відтворення кожного елемента продуктивних сил (людського ресурсу, засобів виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації тощо); 2) самостійно відтворювати і розвивати такі елементи продуктивних сил, які впливають на формування сучасної робочої сили, людського та інтелектуального капіталу (фундаментальну науку, освіту, охорону здоров’я); 3) немає таких внутрішніх стимулів, які б заохочували підприємців зберігати природу; 4) рівномірно розвивати різні регіони країни, забезпечувати відносно однаковий рівень життя населення, його зайнятість та справедливий розподіл національного доходу і соціальний захист людей; 5) проводити цілісну економічну та соціальну політику відтворення і розвитку існуючої соціально–економічної системи, формувати таку політику; здійснювати заходи економічного програмування і прогнозування.

Отже ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне відтворення, оскільки поєднує умови для дії періодичних циклічних криз і так званих “провалів” ринку.

Усі реально функціонуючі в ХХІ ст. соціально–економічні системи “змішані”, скрізь держава і ринкова система ділять між собою знаходження відповіді на такі фундаментальні питання: 1) скільки треба виробляти? 2)що потрібно виробляти; 3)як продукцію виробляти; 4)хто повинен одержати цю продукцію? 5)як соціально–економічна система здатна адаптуватися до майбутніх змін?

Починаючи з другої половини 1930–х років поступово і практично в усіх змішаних економічних системах держава і ринкова система ділять між собою функцію знаходження відповіді на ці п’ять фундаментальних питань. Однак різні економічні системи відрізняються одна від одної по співвідношенню держави і ринку в управлінні суспільним відтворенням.

Розглянемо роль держави в системі суспільного відтворення на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності. В принципі економічних функцій у державі багато. І вони різноманітні. Тому ми розглянемо лише ті, які в економічній теорії виділяються як першочергові, найважливіші. А саме: 1) забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. З іншого боку ця правова база є правовою основою для державного втручання в процес суспільного відтворення та його регулювання; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходу і багатства; 4) обмеження дії деяких елементів ринкового механізму; 5) досягнення і збереження національних конкурентних переваг у світовій економіці; 6)стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, продовжуваних коливаннями економічної кон’юнктури, а також стимулювання економічного розвитку. Виконання державою цих та інших економічних функцій є, водночас, засобом регулювання суспільного відтворення в масштабі країни.

Коротко розглянемо зміст, визначених наукою економічних функцій держави.

Правова база і суспільна атмосфера. Держава бере на себе задачу забезпечення правової бази, яка б охоплювала широкий спектр економічних процесів суспільного відтворення і забезпечувала його прогрес. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним і державним підприємствам, визначення прав приватної і інших форм власності, гарантування дотримання контрактів. Держава також встановлює законні “правила гри”, що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. На основі законодавства уряд держави одержує можливість виконувати функції арбітра в області економічних зв’язків, виявляти випадки не чесної практики господарських суб’єктів і застосувати владу для здійснення відповідних покарань.

Основні правові послуги, що забезпечується державою, включають застосування міліції, прокуратури, судів для підтримання суспільного порядку, введення стандартів виміру ваги і якості продуктів, створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг. Держава також на законодавчій основі регулює правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах зі споживачами. Вона забороняє продажу фальсифікованих або з підробленою маркою харчових продуктів і лікарств, вимагає на упаковці показники чистої ваги і інгредієнтів продукту, вводить стандарти якості тощо. Усі ці заходи переслідують мету запобігти обманні дії виробників і водночас зміцнити віру населення в досконалості ринкової системи.

Мається на увазі, що такого роду діяльність покращує розподіл ресурсів, здійснює забезпечення ринку засобами обігу(грошима), визначає права власності, дотримання умов контрактів, що зумовлює збільшення обсягів торгівлі, її розширеного відтворення.

У кожній країні поліпшується правове регулювання внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них. Так, у Японії на початку 1990–х років діяло понад 450 регулюючих законів, з них 220- у сфері економіки.

В Україні також створено правове забезпечення впливу держави на суспільне відтворення. Це, наприклад, Закон України “Про підприємство”, “Кодекс законів про працю”, “Цивільний кодекс України” та багато інших законів. Правда, не усі громадяни країни, підприємці, народні депутати та державні чиновники у своїй діяльності безумовно дотримується вимог цих законів. Це одна з причин відставання, України в її розвитку на протязі всього постсоціалістичного періоду. Так масштаби валового внутрішнього продукту, що виробляється за рік ( наприклад в 2008 р.) все ще становлять біля 70 -72 % цього обсягу в 1990р.

Захист конкуренції. Конкуренція все ще слугує основним регулюючим механізмом в змішаній економіці. Це та сила, котра підкоряє виробників і постачальників диктату покупця або суверенітету споживача. Як вважається, за конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців про попит і продажу визначають ринкові ціни. За конкуренції покупці – це господарі, ринок їх агент, а підприємства - їх слуга.

Ріст монополії різко змінює цю ситуацію. За умов монополізації виробництва виникає ситуація, за котрої число продавців стає настільки незначним, що кожний продавець уже здатний здійснити вплив на загальний обсяг пропозиції а тому і на ціну продукту, що продається. Отже коли монополії замінюють собою конкуренцію продавці можуть впливати на ринок або маніпулювати на ньому цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. За монополізації виробництва суверенітет виробника настільки підмінює собою суверенітет споживача ,що монополія замінює конкуренцію. Коротше кажучи, монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.

Для захисту конкуренції держава використовує антимонопольне законодавство, тобто закони спрямовані на обмеження діяльності монополії , а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо. Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці ХІХ ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізація в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні процеси. Антимонопольне законодавство є одними з адміністративних методів державного регулювання суспільного відтворення в багатьох країнах, в тому числі і в Україні.

Існують американська та європейська система антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 роках є основним антитрестовським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополії, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але цим законом забороняються лише трести й картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг–компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, так званим лідерством у цінах. Загалом незаконними у США вважають такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін.

Антимонопольні закони втілюють в життя спеціально створені органи. У США – Федеральна торгівельна комісія й Антитрестовське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольних законів – обмеження монополії та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу.

Європейська та японська система антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою.

В Україні ще в 1992 р. було прийнято закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, а в 2001 р. Закон України “Про захист економічної конкуренції”. Створено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління. Вони мають право прийняття рішення про примусовий розподіл монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Антимонопольний комітет не вважає існуючі в Україні фінансово–промислові групи монополістичними утвореннями.

Обмеження дії деяких елементів ринкового механізму. В країнах зі змішаною економікою існують достатньо значні обмеження використання ринкових елементів у таких сферах як охорона суспільного порядку, національна оборона, транспортній системі, обслуговування інфраструктурних комплексів, водозабезпечення тощо.

Обмеження застосовуються і в сфері суспільного споживання та забезпеченні суспільно нормальних умов життя, освіти, людського обслуговування. Державні і муніципальні органи забезпечують функціонування системи освіти, охорони здоров’я, екологічного контролю з врахуванням ринкових і суспільних інтересів.

Досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці.

Реалізація цієї функції держави визначається потребами науково– технологічного розвитку, економічного зростання, переґрупуванням зарубіжних країн на постіндустріальний характер розвитку виробництва та відповідні структурні зрушення у світовому ринку. Країна досягає конкурентної переваги завдяки економічними факторам і наявністю унікальних інституціональних механізмів здатних безперервно підвищувати рівень використання факторів виробництва: ресурсів робочої сили, капіталу усіх видів, підприємництво.

У цьому аспекті загально визначеною задачею уряду стає розробка політики нововведень у техніці та технологіях, вигідних для національної економіки. Це дозволяє поліпшити ефективність виробництва, диктувати високі ціни на міжнародних ринках завдяки високій якості продукції та послуг, а також розвивати нові науковомісткі галузі.

Характерним для розвинутих країн є активізація діяльності держави по розширенню можливостей забезпечення конкурентних переваг національної економіки на світових ринках шляхом створення сприятливих умов господарювання національних підприємств, стимулювання використання недержавної підтримки приватного бізнесу, конкурентоздатності фірм в тих сферах, де приватні інвестиції сприяють рішенню крупномаштабних стратегічних задач і пов’язані з високим ризиком або не забезпечують достатнього рівня рентабельності.

Зараз значимою функцією держави в контексті забезпечення високої конкурентноздатності є координація економічних процесів, стимулювати розвиток економіки у відповідності з обраними урядом орієнтирами. Так, наприклад ряд розвинутих країн здійснюється довгострокова стратегія розвитку промисловості, довгострокових наукових досліджень через систему планово – прогнозних структур (Франція , Японія , КНР).

Далі. Велике значення у формуванні національних конкурентних переваг має адаптація економічного регулювання до змінюваних умов господарювання, що виражається в диферсікації економічної і соціальної політики. Так, в сучасній економіці розвинутих країн водночас ідуть процеси дерегулювання і децетралізації. Дерегулювання означає скорочення масштабів прямого державного втручання в механізм суспільного відтворення. При цьому державне регулювання доповнюється корпоративним, що дає кумулятивний ефект. При цьому може зростати роль регіональних органів державного управління.

Неабияке значення для досягнення конкурентних переваг для України має реальний і швидкий розвиток промисловості та сільського господарства, якомога швидше переводення ці та інші галузі народного господарства на інноваційну модель розширеного відтворення.

11.8. Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко– економічних, організаційно–економічних та соціально–економічних відносин, тобто все господарське життя країн. Інтернаціоналізація господарського життя почалася наприкінці XVІІІ- на початку ХІХ 363нт. в період промислової революції. Машинне виробництво передбачає виготовлення великої кількості продукції, що потребує чимало сировини і матеріалів, частину яких необхідно завозити з інших країн, а створену продукцію реалізувати не лише в національних господарствах, а й закордоном.

На цій стадії розвитку інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснювалася передусім на основі інтернаціоналізації процесу обміну. Цей процес інтернаціоналізації формувався на ґрунті територіального поділу світу. У цей період політична карта світу набуває 363інтернаціоналізація визначеності: з одного боку – розвинені метрополії, з іншого – колоніальні і залежні слаборозвинені країни. На ґрунті територіального поділу світу, відносини обміну базувалися на системі нерівності та експлуатації.

На прикінці ХІХ – початку ХХ 363нт. інтернаціоналізація господарського життя доповнилась вивезенням капіталу, утворенням міжнародних монополій та завершенням територіального поділу світу. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стало вивезення капіталу. Цей процес та його реалізація у підприємницькій діяльності супроводжувався будівництвом міжнародними монополіями нових фабрик і заводів за кордоном. Загальний та частковий міжнародний поділ праці доповнюється одиничним, тобто подетальною і коопераційною спеціалізацією. У відносинах між промисловими та слаборозвиненими країнами посилюється нерівномірність та експлуатація, що призвело до перетворення останніх на аграрно–сировинний додаток світового господарства.

Наприкінці цієї стадії інтернаціоналізації (1950-1960-ті роки) країни Азії, Африки та Латинської Америки здобули політичну незалежність. Для подолання вузької і однобічної спеціалізації національної економіки ці країни почали розширювати експорт промислових товарів, і це прискорило процес міжнародного поділу праці у торгівлі. Між розвинутими країнами світу посилюється 364інтернаціоналізація спеціалізація, а інтернаціоналізація обміну доповнюється процесом інтернаціоналізації виробництва і капіталу.

З середини 50- х років ХХст. У зв’язку з розгортанням нової науково - технічної революції почалося формування технологічного способу виробництва , що базується на автоматизованій праці, в тому числі наукових і капіталомістких технологіях, поглиблюється міжнародний поділ праці (міжнародна спеціалізація, кооперація виробництва), а також науково–технічне співробітництво. У світовому експорті зростає частка наукомісткої продукції.

Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації відтворювальних процесів стала інтернаціоналізація продуктивних сил та інтернаціоналізація виробничих відносин. Перша передбачає процес інтернаціоналізації конечного елемента цієї системи: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіші форми цих процесів – у межах Європейського Союзу, найдинамічнішими з – поміж них є інтернаціоналізація процесу відтворення людського ресурсу. Створення спільного ринку робочої сили передбачає вільне переміщення працівників у межах цього об’єднання, вирівнювання заробітної плати, здійснення єдиної соціальної політики тощо, що означає удосконалення трудових відносин. Інтелектуалізація засобів виробництва виявляється у створенні спільних підприємств, спільному будівництву виробничих об’єктів, об’єднані енергосистем тощо.

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття монополій (у т.ч. олігополій) цих країн, національних держав та наднаціональних органів в єдиний механізм, формування наднаціональної власності та її поєднання з національною власністю. В ЄС конкретними формами інтернаціоналізації відтворювальних процесів є формування єдиного бюджету для всіх країн цього союзу, спільні витрати на реалізацію досягнутих узгод та проектів, узгодження фінансово–кредитної, валютної, податкової інших форм політики, інтернаціоналізації кредитних ринків.

Європейський союз є найбільш значущою організацією за глибиною 364інтернаціоналізаційних процесів. Процес формування цієї інституції розпочався ще у 1957 році. У своєму еволюційному розвитку вона пройшла всі основні етапи регіональної інтернаціоналізації в їх повномасштабному обсязі. Нині до складу ЄС входить 27 Європейських країн. Обсяг ВВП, що виробляється в країнах ЄС наближається до 10 трил. 364нте. Це другий показник у світі після США. ЄС поступово трансформується в структурно цілісне господарсько-політичне об’єднання, в якому відбувається незворотній процес інтернаціоналізації і глобалізації економічних структур та утвердження відтворювальних процесів продуктивних сил, людських ресурсів, соціально–економічних, політичних відносин тощо в межах цілісної 365інтернаціоналізації.

Глобалізація відтворювальних процесів. Глобалізація – це нова категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60–х років ХХст. Набуває форм постійного і неухильного міжнародного переплетіння національних економік. Відбувається надзвичайно складний процес девальвації економічної ролі національної держави, національних економік загалом. Отже, суспільне відтворення в кожній країні поступово вивільняється зі сфери державного впливу. Світове господарство і його відтворення, на думку багатьох економістів, поступово набуває нової якості – перетворюється із сумативної на функціонально – цілісну та структурну інтегровану систему.

На цій основі змінюється характер міжнародних економічних відносин. Вони значною мірою втрачають ознаки міжнаціональних (міждержавних, дво- і багатосторонніх) і поступово перетворюються на транснаціональні глобальні економічні відносини, що мало або зовсім не піддаються державному регулюванню і впливу.

Цей процес досить інтенсивно проявляється в період переходу суспільства від індустріальної до постіндустріальної економіки. З’являються новітні тенденції формування глобальної економіки, які пов’язані з етапом інформаційної революції, всебічним розвитком телекомунікації, інформаційних мереж, усуспільненням відтворювального процесу – праці та виробництва, інтернаціоналізації грошових відносин та капіталу.

У інтернаціоналізації економічних процесів велику роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК).

ТНК зародилися наприкінці ХІХ – на початку ХХст. Спочатку це були просто великі монополії, сфера економічної діяльності яких виходила за межі національних економік, згодом - міжнародні монополії, як суб’єкти міжнародних економічних відносин, і нарешті ТНК як носії глобальних економічних відносин. ТНК за своїм змістом відрізняються від міжнародних монополій тим, що відображають якісно новий етап інтернаціоналізації економічних відносин – етап їх системної трансформаційної глобалізації. Разом з цим міжнародні монополії в нових умовах переростають у ТНК.

На початку сучасного етапу інтернаціоналізації в 1970 р. у світі налічувалось 7, 3 тис. ТНК, до складу яких входило 27, 3 тис. зарубіжних філій з річним оборотом в 26 млд. 365нте. Кількість ТНК на початку ХХІ 365нт. досягла 63 тис., а їхні зарубіжні філії – 690 тис. За експертними оцінками, обсяг продажу зарубіжних філій ТНК досяг на початку ХХІ 365нт. 14 трлн. 365нте., а валовий продукт (додана вартість) усіх транснаціональних форм оцінюється у 8 трлн. 365нте. У 1995 р. частки зарубіжних активів ТНК і валовому світовому продукті становила 56,8%, у тому числі 80 -90% - усієї наукомісткої продукції. Вважається, що ТНК контролюють 2/3 світової торгівлі і володіють 4/5 усіх ліцензій і патентів.

Оцінюючи діяльність ТНК, слід виходить з їх домінуючої функції: вони є важливим інструментом поглиблення, інтернаціоналізації всіх сфер економічних відносин, концентрації капіталу, на освоєнні та поширенні в світових масштабах новітніх технологій, сучасного менеджменту, соціальних новацій, комунікаційних зв’язків. Отже ТНК теж є тією формую, яка виконує функцію глобалізації відтворювальних процесів та знецінення ролі держави в її економічній діяльності.

У процесі глобалізації посилюється роль інституцій світової економіки. Світова економіка розвивається на відповідних інституційних засадах. Міжнародні інституції спрямовують економічну діяльність у певне річище, формують сприятливе середовище для інтернаціоналізації економічних зв’язків, є основою захисту прав власності, зниження міжнародних трансакційних витрат тощо.

Сучасна мережа міжнародних економічних організацій сформулювалась в основному у другій половині ХХ 366нт. Їхня функція полягає в регульовані міжнародної економічної діяльності в інтересах забезпечення соціально– економічного прогресу, сталого розвитку світової економіки, подолання глибокої економічної диференціації між окремими країнами.

Центрального ланкою мережі міжнародних економічних організацій є комісія ООН з питань народонаселення; Комітет планування розвитку; Міжнародна організація праці; Продовольча і сільськогосподарська організація ООН; Всесвітня організація інтелектуальної власності; Всесвітня організація охорони здоров’я тощо .

Особливе місце в мережі міжнародних організацій, які сприяють поглибленню 366інтернаціоналізацій них процесів та глобалізації економічних відносин займають Міжнародний валютний фонд(МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку; Міжнародна торгівельна організація (СОТ). Крім цих інституцій існує багато інституцій неурядових організацій (майже 20 тис.), що регулюють різні сфери економіки, політики, соціальних відносин.

РЕЗЮМЕ

1. Суспільне відтворення базується на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

• виробництва, розподілу, обміну, споживання;

• домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;

• продуктивних сил, складових їх частин та економічних відносин і зв’язків;

• капіталу, усіх його типів і видів;

• суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв’язків і процесів визначальним є виробництво. Розподілене, обмежене і спожите бути тільки те, що вироблене.

2. Економічна наука розрізняє просте, звужене і розширене відтворення економіки. Останнє означає відтворення суспільного виробництва в зростаючих обсягах.

3. Згідно чинної системи національних рахунків (СНР) основними показниками, що характеризують результати суспільного виробництва, а отже і його результати є валовий внутрішній продукт (ВВП) і національний дохід (НД).

4. Використання національного доходу здійснюється за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Споживання – це та частина національного доходу. Яка спрямовується домогосподарствами на придбання товарів та послуг для задоволення потреб. Заощадження це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, бо має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни.

5. Доходи населення за своїм змістом – це одержаний особистий дохід, а національний дохід – це заробітний дохід. Проте варто розрізняти одержаний дохід від заробітного доходу. З тієї причини, що частина заробленого людьми доходу – внески на соціальне страхування, податки на особисті доходи та на прибуток корпорацій тощо – фактично не попадають в домашні господарства. Джерелами доходів населення є: трудові доходи (заробітна плата та виплати, інші трудові доходи); майнові доходи (рента, дивіденди, проценти); трансфертні платежі (соціальне забезпечення пенсіонерів, витрати по безробіттю, стипендії студентам тощо) - мінує податки та платежі.

6. З виробництвом і відтворенням суспільного продукту безпосередньо пов’язане національне багатство. Його складовими є матеріальне й нематеріальне багатство. Матеріальне багатство – це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Основними елементами матеріального багатства є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал, інтелектуальний капітал, інформаційний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва; майно домашніх господарств тощо. До складу національного багатства також і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності, нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси т.ін.

7. У суспільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і відсотків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Джерелом державного бюджету є податки. Вони представляють частину національного доходу, що вилучається державою у населення на законодавчій основі для виконання нею соціальних, економічних, політичних та інших функцій.

8. Дуже важливе значення в суспільному відтворенні має відтворення на розширеній основі людського ресурсу. Показано. Що в Україні склалася така демографічна ситуація, яка характеризується терміном «депопуляція (тобто виродження нації). Для подолання демографічної кризи велике значення має розробка державою дієвої соціальної політики. При цьому мається на увазі, що Україна подолає економічну кризу і побудує модель розширеного відтворення усіх галузей народного господарства.

9. Показано значущу роль держави в системі суспільного відтворення. Історія засвідчила, що ринковий механізм не спроможний розв’язати проблеми суспільного відтворення, що народжені ринком. На прикладі економічних функцій, які виконує держава у своїй регуляторній діяльності, розкрито її роль в системі суспільного відтворення. Розглянуто такі функції держави: 1) забезпечення правової бази; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходу і багатства; 4) обмеження дії деяких елементів ринкового механізму; 5) досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці; 6) стабілізація економіки та стимулювання її розвитку.

10. Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює усі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин, тобто все господарське життя країни.

Терміни і поняття

Суспільне відтворення Національне багатство

Типи суспільного Структура національного

відтворення багатства

Показники суспільного Споживання

відтворення Заощадження

Валовий внутрішній продукт Податки

Національний дохід Державний бюджет

Додана вартість Соціальна політика

Відтворення людського ресурсу

Держава в системі суспільного

відтворення

Інтернаціоналізація відтворювальних

процесів

Глобалізація відтворювальних

процесів

1 Використання синонімічних термінів споживна вартість (цінність) та мінова вартість (вартість) обумовлені як лінгвістично — термін value в англійській мові потребує змістовного уточнення, так і використанням в учбовій літературі класичних методів аналізу.

2 Слово “монета” вперше з’явилось в Римі як титул богині Юнони в 279 р. до н.е. В подальшому при її храмі (Юнони — Монети) почалось здійснюватись карбування грошей, які і отримали відповідну назву.

3 Див. Кэмпбелл Р. Макконнел, Стэнли Л.Брю. Экономикс. Т.1, М., 1992, с.61.

4 Гальчинський А.С.,Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посіб.- К.Вища шк.,1998, с.157.

5 Пол.А.Самуэльсон, Вильям Д.Нордхаус. Экономика: пер. с англ. — М.: 1997, с.67.

6 Див. Пол Хейне . Экономический образ мышления. М., 1991, с.204.

7 Універсальний [лат. unsversalis загальний, усезагальний] – 1) всеохоплюючий, різнобічний; 2) придатний для багатьох цілей, із різноманітним призначенням, такий, що виконує різноманітні функції;

8 Прогрес [лат. Progressus] – рух уперед, від нижчого до вищого, перехід на більш високий ступінь розвитку, зміна на краще; розвиток нового, передового.

9 Принцип [лат. Principium – основа, початок] – 1) основне, висхідне положення певної теорії; керівна ідея, основне правило діяльності; 2) основа будови, дії якогось механізму тощо.

10 Відомий економіст Артур Льюїс ще у 1954 р. у своїй праці “Економічний розвиток при необмеженій забезпеченості робочою силою” сформулював теорію двосекторної моделі економіки, згідно якої у будь-якій національній економічній системі існує два сектори: перший сектор – сучасний, з відносно передовою технікою та добре функціонуючим ринковим механізмом і другий сектор – традиційний – із відсталою технікою та слабким зв’язком із ринком. Ця теорія не втратила своєї актуальності для більшості країн планети і на початку ХХІ століття.

11 Критерій [грецьк. Krsterion] – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення або класифікація чогось; мірило.

12 Наприклад, автори підручника “Економічна теорія: Політекономія”. – за ред.. В.Д. Базилевича (К.:Знання-Прес, 2007) вважають, що оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним, оскільки воно відбувається на поєднанні інтенсивних та екстенсивних його типів – с. 465.



13 Інновація – впровадження нової техніки, технології, організації виробництва і збуту товарів тощо, що дає змогу здобувати переваги над конкурентами. Основними видами інновацій є: техніко-технологічні; продуктові; маркетингові; організаційні; управлінські. Реалізація будь-якої інновації, інноваційного проекту передбачає інноваційну активність суб’єкта економічної діяльності. У зв’язку з цим можна навести слова видатного дослідника проблем підприємництва Ізраеля Кірцнера: Суть активного підприємництва полягає у пильності по відношенню до можливостей, які не помічалися раніше.

14 Більш докладно див. В.Б. Супян. США в мировой экономике в начале ХХ1 века //США – Канада: экономика – политика – культура. -2008. - № 1. – С. 3-16. Статистичні дані по США у тексті лекції наводяться із зазначеної статті.

15 Більш докладно дивись: Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ. “ Знання України ”, 2002. – Розділ 3. Теорія економічного розвитку. – С. 42-43.

16 Так, наприклад, найважливішим принципом європейської моделі економічного розвитку концептуально обрано “демократичний градуалізм” – спосіб управління процесом глобальних змін на основі переговорів і консенсуса, що дає змогу вирішувати завдання, які стають перед суспільством, еволюційним шляхом. Специфічним концептуальним принципом цієї моделі виступає також синтез цілей економічного прогресу та соціальної солідарності –Див. Гутник В. Модели социально- экономического развития стран Западной Европы // Общество и экономика. – 2000. - № 2. – С. 92-98.

17 Див. більш докладно: Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К., “ Інтелсфера ”, 2002.

18 Див., наприклад, Корнійчук Л., Шевчук В., Воробйова Л. Фізична економія. Українська школа // Економіка України. - № 9 -10. – 2006.

19 Критерій (гр. Kriterion) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, або класифікація чогось; мірило.

20 Див., наприклад, В.А. Корецкий. Цивилизационная парадигма глобальных изменений // Социо-гуманитарные знания. – 2008. - № 1; Афанасьев В.В., Качура Г.Н. Циклы цивилизаций. Учебное пособие /В.В. Афанасьев, Г.Н. Качура. – М.: “ Канон + ” РООИ “ Реабилитация ”. 2010.

21 Громыко Ю.В. Антропология политической идентичности. Самоопределение “ рашинз ” в гло­бальном мире. Территориальное развитие, транснациональные русские корпорации и идентичность. М., 2006. – С. 49.

22 Маркс К. Капітал Т.1. – К.: Держполітвидат. Літератури УРСР. – 1954. – С. 154.

23 Самуельсон П., Нордхауз В. Макроекономіка. – К.: Основи, 1998. – с. 67.

24Там само – с. 24.

25 Маркс К. Капітал. Т.1. – М.: 1955. – с. 238.

26 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 24. Розд. 1 – С. 29-68.

27 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т.23. – М.: Госполитиздат, 1960. – 907 с.

28 Див.: Економіка праці та соціально-трудові відносини: підручник /За наук. ред. Д-ра екон. Наук, проф. А.М.Колота. – К.: КНЕУ, 2009. – С. 245.

29 Див.: Статистичний щорічник України за 2007 р.: Державний комітет України. – К.: Консультатнт, 2008. – С. 342.

30 Там само, С.368.

31 Макрс К. Капітал. Т.1. – К.: Держполітвидав УРСР. – С. 173.

32 Маркс К. Там само.

33 Маркс К. Капітал. Т.1. – К.: Держполітвидав УРСР. – 1954. – С.548.

34 Риккардо Д. Начала полтической экономии // классика полтической мысли. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2001. – С. 454.

35 Самуэльсон П. Экономика: Вводный курс. – М.: Прогресс, 1964. – С. 596.

36 Там само. – С. 595.

37 Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1. / Редкол.: С.В.Мочерний та ін.. – К.: «Академія», 2000. – С. 594.

38 Гальчинський А., Єщенко П. Економічна теорія: Підручник. – К.: Вища шк.., 2007. – С. 346.

39 Децилі – варіанти, що ділять упорядкований ряд розподілу на десять рівних частин, квінтилі – на п’ять рівних частин

164