3. Соціально-етична відповідальність у бізнесі

У країнах зі сталою економікою в економічному просторі со­ціальна відповідальність та етика бізнесу займають вагоме міс­це, хоч недостатньо регламентуються законодавством. Саме ці категорії сьогодні є основою для формування доброзичливих людських відносин і гармонізації суспільства.

Утвердження соціальної відповідальності є наслідком і од­ночасно потребою розвитку соціальних технологій XXI ст. Фактор домінанти соціальних технологій зумовлює посилення ролі соціальної сфери в житті суспільства, збільшення її впли­ву на інші сфери, що значно розширює поле соціально-техно­логічної діяльності. Крім того, нині переважають раціоналіза­ція практичних умов життєдіяльності людей, формування комфортного, якісного комплексу послуг, а також розширю­ються наукові, гуманні і технічні основи суспільства, що від­криває широкі можливості для соціальної раціоналізації і створення сприятливих умов для самореалізації людини.

Одночасно в суспільстві виникають чинники, які негативно впливають на технологічні процеси, оскільки частково є по­родженням нерівномірності розвитку суспільства. Зокрема, можемо стверджувати, що сьогодні швидкісними темпами роз­вивається техніко-технологічна й особливо інформаційна сфе­ри, але відносно повільно відбуваються процеси утвердження моральних якостей людини та її соціальної відповідальності. Отже, розвиток соціальної культури суспільства є проблемою першочергової ваги.

Соціальна відповідальність — це дії організації, спрямо­вані на забезпечення благополуччя суспільства, основані на добровільних засадах, а не на вимогах законодавчих актів.

Етичні норми та соціальна відповідальність бізнесу форму­ються відповідно до політичних та релігійних пріоритетів, які існують у суспільстві на певний момент часу. Складові соціаль­ної відповідальності відображені на. На сьогодні ос­новними соціально-етичними пріоритетами для підприємця мають стати: впевненість у корисності своєї праці, як для себе, так і для суспільства; віра в чесний бізнес; ставлення до під­приємницької діяльності як до мистецтва; прагнення до чесної праці з партнерами і конкурентами; прагнення до інновацій; декларування гуманістичних цінностей в ринковому середови­щі; добра воля на чесне підприємництво.

Етична поведінка підприємця на ринку товарів і послуг є складовою внутрішнього середовища організації, підпорядко­вана певним принципам, дотримання яких забезпе­чує йому позитивний імідж у зовнішньому середовищі, тобто суспільстві.

Якщо проаналізувати основні принципи стосовно поведінки підприємця, то можна зазначити, що вони ґрунтуються на сповідуванні дотримання загальнолюдських цінностей: не красти, не обманювати, поважати старших, рівних і молодших за рангом, бути некорисливим, щирим; правдивим, не

Для підвищення соціально-етичної відповідаль­ності необхідно розробити етичний кодекс, який має ґрунтуватися на етичних нормах і правилах по­ведінки, виходячи з чесного ставлення до своїх зобов'язань і порядності у відносинах бізнесу.

Соціально-етична відповідальність має стати запорукою формування духовного підприємництва як найвищого рівня в еволюційному процесі розвитку, який починався з антрепре­нерства.

Духовне підприємництво як мудре й благородне прагнення до прогресу має свої закони розвитку і є новою філософією біз­несу третього тисячоліття, фундаментом якої стане культура, свобода, ініціатива.

Оскільки категорії свободи та ініціативи розглядалися в першому розділі посібника в контексті принципів і сутнісних ознак підприємництва, то в цьому параграфі розглянемо роль третьої складової — культури.

Трансформаційні процеси в економіці приводять до того, що роль технологічних факторів підприємництва поступово відходить на другий план, а розвиток історичного процесу пов'язується із культурологічним фактором, внаслідок чого у структурі організації на перший план виходить людина як ба­гата індивідуальність із високим рівнем свідомості та духовни­ми ціннісними орієнтирами.

Підприємництво — це певна сфера життєдіяльності людини й організації суспільства, тому розглянемо концепцію органі­заційної культури, яка може бути як причиною, так і наслід­ком сформованої системи цінностей підприємства.

Усі успішні підприємницькі організації на ринку мають ви­сокий рівень культури, який формується в результаті проду­маних зусиль, спрямованих на розвиток духу корпорації, на благо й користь всіх зацікавлених у її діяльності сторін.

Економічна організація — це складний організм, основою життєвого потенціалу якого є організаційна культура, тобто те, заради чого люди об'єдналися в рамках певної структури і вибудували в ній свої особисті відносини; які принципи вони сповідують і якими нормами керуються у щоденному діловому житті; що розуміють під цінностями і на які мотиви реагують.

Отже, культура є продуктом взаємодії:

• підприємства як формальної організації зі своєю місією та метою діяльності;

• окремих індивідів, учасників підприємства з властивими їм специфічними індивідуальними потребами й інтересами;

• колективу в цілому й окремих соціальних груп, що сфор­мувались у межах організації;

• зовнішнього середовища підприємства, яке впливає на спосіб його життєдіяльності.

Сукупність інтересів, потреб, цільових установок, традицій, які існують у просторі економічної організації, "просіюючись" через людське середовище, утворюють феномен організаційної культури.

Організаційна культура є функцією управління, яка най­більш наглядно проявляється на підприємствах корпоративної власності.

Корпоративна організаційна культура означає "характер та особливості якості компанії, що ґрунтуються на досвіді ба­гатьох поколінь її співробітників, який дозволяє працівникам фірми поводити себе певним чином без особливих роздумів". Подібні визначення пропонуються й іншими авторами. Зокре­ма, Л. Маллінз пов'язує організаційну культуру із сукупністю традицій, цінностей, переконань, моделей комунікацій та по­ведінки, сприйняття психологічного контакту. На думку ін­ших авторів, "організаційна культура включає набір ціннос­тей або домінуючих переконань, що визначають пріоритети організації; набір норм поведінки; символи та символічні дії для розвитку і збереження загальних цінностей і норм"¹.

Отже, підсумовуючи наведені визначення, можна зробити висновок, що корпоративна (організаційна) культура полягає у сповідуванні цінностей і дотриманні норм реальної поведін­ки працівників організації.

Елементи організаційної культури

Артефакти та етикет відображають поверхневий рівень ор­ганізаційної культури і включають її конкретні видимі еле­менти: мову, форму привітання, одяг, фізичне розташування (відкриті чи закриті приміщення).

Поведінка і дії відображають глибинний рівень культури і характеризують усталені образи і стереотипи, включаючи ме­тоди прийняття рішення індивідами, організацію командної роботи і ставлення до роботи.

Мораль, переконання, цінності відображають ядро культу­ри, правила взаємовідносин із партнерами, побудовані на мо­ральній відповідальності.

Для підвищення ділової культури та етики підпри­ємництва в Україні доцільно створити загальнонаціональ­ну програму «Культура підприємницької діяльності». В межах цієї програми, по-перше, слід вивчати традиційні національні риси підприємництва ще з часів Київської Русі та етики християнських цінностей у ділових стосун­ках. Так, у Київській Русі купці та підприємці були виділені в окремий стан, за голову купця належало запла­тити втричі більший штраф, ніж за життя простої людини. Володимир Мономах запровадив устав, згідно з яким відсоток за кредит не повинен перевищувати 20%, що за­побігало паразитичному підприємництву. Православна людина засуджувала користолюбство, надмірну наживу. Цю думку відстоював і давньогрецький філософ Аристотель. Сучасне християнство засуджує незаконно нажите багатство, а чесно набуте закликає використовувати в гу­манних цілях. У Біблії засуджується обман покупців, діло­вих партнерів, проголошується необхідність справедливої винагороди за працю та ін.

По-друге, централізовано або через регіональні від­ділення Союзу підприємців необхідно забезпечувати бізнесменів інформацією про міжнародні норми ділової поведінки, ведення переговорів, вирішення трудових конфліктів на підприємстві, досвіду досягнення ком-ппомісів під час ведення переговорів з іноземними парт­нерами тощо.

По-третє, навчати нинішніх підприємців доскона­ліших форм та методів ведення переговорів, а майбутніх бізнесменів — навичок групової роботи та ведення таких переговорів.

По-четверте, формування у широкої громадськості по­зитивної думки щодо підприємницької діяльності, підтримка у засобах масової інформації на місцевому рівні тих підприємців, які зазнали невдач (як це має місце в де­яких розвинутих країнах, зокрема у США).

Соціальна відповідальність бізнесу — одна з провідних концепцій у тлумаченні основної мети діяльності підприємств, передусім крупних фірм та компаній. Вона означає, що такою метою перестало бути максимальне привласнення прибутку, а стало задоволення соціальних потреб та інтересів усіх верств населення. На користь та­кого твердження наводять дані про постійне розширення номенклатури товарів та послуг для населення, кола спо­живачів цих благ, дотримання норм державного регулю­вання підприємництва та ін. Так, американський еко­номіст Дж.Гелбрейт стверджує, що метою діяльності керівництва крупних корпорацій США є вищі цілі цивілізації: захист людей від нестатків, експлуатації та зло­вживань, збереження національних ресурсів, прогрес на­уки тощо.

Інші західні вчені пріоритетними цілями підприєм­ницької діяльності вважають постійне економічне зрос­тання, досягнення вищої продуктивності праці. Швей­царський економіст Ч.Тавел серед п'яти основних цілей сучасної корпорації (соціальна відповідальність бізнесу, управління, зростання обсягу продажу, максимізації при­бутку та відповідальність перед споживачами) називає зро­стання обсягу продажу та збільшення прибутків.

Усе це свідчить про те, що питання про соціальну відповідальність бізнесу слід розглядати у зіставленні з ін­шими цілями. Домінуючою серед них є привласнення максимального прибутку. Зокрема, норма і маса (величи­на) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефективності виробництва. Свідченням цього є й те, що з прибутку (який становить різницю між валовою виручкою і собівартістю продукції) вираховують податки в бюджет, виплачують дивіденди, здійснюють розширене відтворен­ня тощо. Навіть показник рентабельності підприємства вимірюється відношенням прибутку до середньорічної вартості основних фондів та вартості нормованих обігових коштів.

Проте для досягнення основної мети підприємство повинно домагатися інших похідних цілей — економічного зростання, збільшення продуктивності праці, виготовлен­ня якісних товарів і надання послуг для задоволення суспільних потреб.

Водночас привласнення прибутку не завжди супровод­жується соціальною відповідальністю бізнесу. Так, у США, згідно з даними багаторічних соціологічних дослід­жень, від 20 до 50% споживачів (загалом до однієї трети­ни) незадоволені товарами та наданими послугами. Член вищого керівництва американської корпорації «Дженерал моторз» Дж. де Лоріан визнавав: «...з дилерів видушували все до останнього цента заради збільшення прибутків кор­порацій... По суті ми найкричущим чином порушували наші власні заповіти вільного підприємництва... Час від часу примушували закуповувати у нас товари за роздутими цінами». Така практика була в 60-х роках типовою. У 2000 р. кілька тисяч автомобілів японської автомобільної компанії «Ніссан» виявились неякісними.

Аналогічна ситуація спостерігається і в Україні. Так, у 1998 р. понад третину перевірених продуктів виявилась не­якісною.

Дотримуватись певною мірою вимог соціальної орієнтації бізнесу підприємства у розвинутих країнах світу змушують боротьба споживачів за свої права, конкурентна боротьба, антитрестівське законодавство.

Соціальну відповідальність бізнесу не слід розглядати лише як виготовлення якісних товарів та надання відповідних послуг, які б задовольняли суспільно не­обхідні потреби населення. Це лише один з найваж­ливіших напрямів забезпечення такої відповідальності. Іншими напрямами є створення належних умов праці для працездатного населення, збереження довкілля, встанов­лення заробітної плати на рівні вартості робочої сили, ви­плата податків у фонд соціального страхування та ін.