40. Україна щодо питань звичайного озброєння

Говорячи про звичайні озброєння – то це ДДоговір про звичайні збройні сили в Європі . 1990 – підписаний в Парижі прем’єр – міністрами та міністрами ЗС.Підписали 22 держави–учасниці НАТО та ОВД. Після розпаду СРСР та Чехословаччини кількість держав-учасниць Договору збільшилася до 30.Встановлював кількісні обмеження на низку категорій звичайних (неядерних і неракетних) озброєнь, які країни-учасниці мали право розташовувати на своїй території чи її регіонах. Дозволив значно зменшити наступальні потенціали колишніх держав-супротивників, забезпечив ефективний контроль за рівнями звичайних озброєнь. Район застосування Договору охоплює всю сухопутну територію держав-учасниць в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір.1992р – ратифікований ВР та є безстроковим.

Після ліквідації Організації Варшавського договору і розпаду СРСР на окремі держави учасники Договору уклали Угоду про адаптацію, яка відображала ці зміни. Процес адаптації існуючого Договору було успішно втілено в життя підписанням у Стамбулі 1999 Угоди щодо адаптації Договору про ЗЗСЄ .2000 Верховна Рада України ратифікувала Угоду щодо адаптації Договору про ЗЗСЄ .Однією з базових основ адаптованого ДЗЗСЄ має стати система національних рівнів озброєнь, згідно з якою кожна держава-учасниця візьме на себе зобов'язання щодо неперевищення визначених для неї і зафіксованих в одному з Протоколів Договору кількостей бойових танків, бойових броньованих машин, артсистем великого калібру (100 мм і більше), бойових літаків і ударних вертольотів.Вимоги ДЗЗСЄ стосовно У:

Встановлений національний і територіальний рівні озброєнь. - 4080 бойових танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем, 1090 бойових літаків, 330 ударних вертольотів.У зобов’язана здійснювати обмін інформацією про свої збройні сили в узгодженому форматі. На території нашої країни будуть встановлені обмеження на кількість озброєнь в Одеській області, які становитимуть 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артсистем великого калібру. Ці додаткові обмеження замінять діючі зараз ліміти, встановлені для значно більшого за розмірами південного регіону держави, який складається з Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей та АР Крим.

42. Позиція України щодо співробітництва в рамках снд

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн—засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики).

Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993р.

Угоду про створення Співдружності незалежних держав було ратифіковано Верховною Радою України вже 12 грудня 1991 р. Ратифікація цього документа відбувалася з відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. 20 грудня 1991 року це спонукало Верховну Раду України оприлюднити Заяву, у якій чітко, за пунктами визначено ставлення України до СНД: - п. 2 "Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади та управління". - п. 3 "Україна заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".

Статут СНД прийнято 22 січня 1993р. і до цього часу не підписано Президентом України і не ратифіковано Верховною Радою. Для України були неприйнятливими ряд статей, в тому числі ст. 30, у якій йдеться про «Головне командування Об'єднаних збройних сил», а також ст. 31, у якій констатується, що рада командувачів Прикордонними військами є органом Ради глав держав з питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів і забезпечення стабільного положення в них.

Це означає, що Україна, яка не підписала Статут СНД фактично, де-юре не є дійсним членом СНД, а перебуває в СНД на особливому статусі, який випливає із ратифікованої нею Біловезької Угоди разом із застереженнями і заяви, про що йшлося вище.

Характерні риси позиції України щодо СНД:

1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.

Участь/неучасть України в СНДшних структурах має три основні аспекти: політичний, економічний і військовий.

Військова:

1. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

2. Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії. Україна не є членом ОДКБ.

3. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва. Для України перевагами є можливість військово-технічного співробітництва за внутрішніми цінами держав-учасниць та можливість брати участь у спільних дослідженнях.

Політична:

1. Статут СНД. Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

2. Концептуальні розбіжності щодо призначення СНД. Конфлікт з РФ, яка прагне до реінтеграції та неоімперіалізмі.

3. Положення про прапор і емблему Співдружності. країна вважає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між учасниками СНД. Тому прийняття Положення про прапор і емблему Співдружності означає визнання де-факто СНД як міжнародної організації і суперечить діючому законодавству Української держави.

4. Міжпарламентська асамблея СНД (МПА). Угоду щодо МПА підписано 27 березня 1992р. керівниками парламентів 7 країн СНД. Пізніше до неї приєдналися ще З країни. Україна бере участь у роботі МПА у ролі спостерігача. Співробітництво України з МПА потрібне для того, щоб пояснити країнам СНД свою позицію, вплинути на прийняття рішень. Україні доцільно мати в ній статус спостерігача.

Економічна:

1. Україна після ратифікації Верховною Радою 24 жовтня 1995р., підписаної Л.Кучмою, Угоди про приєднання до Євразійського об'єднання вугілля та металу (ЄОВМ), стала членом цієї організації.

2. Договір про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії). Статус асоційованого члена в Економічному союзі був вигідний для України, оскільки давав право брати участь у нарадах і не зобов'язував підписувати документи, які суперечили законам та національним інтересам України.

3. 21 жовтня 1994р. створено Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого увійшли віце-прем'єри держав-учасниць СНД. Україна як асоційований член СНД і Економічного союзу також брала участь у роботі МЕК.