1. Терміни "право Європейського союзу" та «європейське право»

Право Європейського Союзу – це система правових норм, які регулюють процеси євроінтеграції та діяльність ЄС.

Право Європейського Союзу (EU law; European Union law) - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічнийправопорядок, правова система , що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніхнорм права ЄС.

Поняття „європейське право“ є важким для визначення та багатозначним. Тому часто розрізняють поняття „європейське право“ sensu largo (у широкому значенні) та sensu stricto (у вузькому значенні). У широкому значенні - це міжнародний правовий порядок європейських організацій, до яких належать не лише ЄС та Європейські Спільноти, але й ОБСЄ, Рада Європи, ЕФТА, а також ЗЄС. У вузькому значенні - це право, пов'язане з діяльністю ЄС та Європейських Спільнот. Часто виділяють ще так зване європейське право Спільнот, яке стосується виключно функціонування Європейських Спільнот. Варто зауважити, що останнє поняття не викликає жодних сумнівів. Власне, саме критерієм того, чи даний документ належить до права Спільнот, чи ні, є поширення на нього юрисдикції Європейського Суду. Однак, якби звузити це поняття виключно до елементів, які підлягають безумовній юрисдикції Європейського Суду, тобто виключно до права Спільнот, виник би парадокс, який полягав би в тому, що з європейського права треба було б виключити Договір про ЄС, який, за винятком кількох розділів, не підлягає юрисдикції Європейського Суду.

2. Поняття права Євросоюзу.

Право Європейського Союзу (EU law; European Union law) - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічний правопорядок, правова система , що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніхнорм права ЄС.

Право Європейського Союзу за своєю структурою поділяється на первинне та вторинне. До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову основу для функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Союзу.

Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплені в актах органів Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб’єкти МП. Вторинне право не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.

3. Методи правового регулювання європейської інтеграції.

 Основними методами, які використовуються для регулювання інтеграційних стосунків, є правова рецепція, гармонізація, уніфікація, стандартизація, імплементація. Проте Ю. О. Тихомиров, досліджуючи процеси правової інтернаціоналізації, вказані способи називає “формами”. Додатково до них він відносить також діяльність держав по зближенню законодавств, імплементацію, канали інтелектуального впливу [3, 167]. Але стосовно нашого дослідження вважаємо за необхідне розглянути саме методи регулювання інтеграційних стосунків.    Термін “рецепція” походить від латинського “receptio” — прийняття. У правовому контексті рецепцію розуміють як “запозичення, сприйняття будь-якою національною правовою системою принципів, інститутів, основних рис іншої національної системи” [4, 453]. Рецепція, що полягає в прямому запозиченні однією державою значних правових комплексів іншої держави, сьогодні в її класичному вигляді майже не зустрічається.    Гармонізація в широкому розумінні — це процес приведення у відповідність, побудований на наукових методологічних засадах єдності, завершеності, цілісності, пропорційності, узгодження й досконалості [5, 75]. Як зазначає 1.1. Лукащук, “гармонізація являє собою процес цілеспрямованого зближення правових систем в цілому або окремих галузей, затвердження загальних інститутів і норм, усунення суперечностей” [6, 45]. Тобто запозичена норма, перш ніж безпосередньо вводиться у позитивне право будь-якої держави, адаптується з урахуванням конкретних історичних, соціально-економічних та інших умов. Гармонізація відрізняється від уніфікації тим, що остання являє собою введення у правові системи держав нових норм і правових актів.    Щодо уніфікації правових норм, то вона є найважливішим засобом регулювання інтеграційних стосунків, пов'язаним із спробами приведення різних правових систем та її окремих складових частин, зокрема, правових норм, до деякого спільного знаменника.    Імплементація певних принципів і норм у законодавство суверенних держав є засобом безпосереднього сприйняття вказаних інтеграційних процесів на внутрішньодержавному рівні, впровадженням уніфікуючих або гармонізуючих норм у національне право.    Багато науковців серед способів регулювання інтеграційних відносин виділяють стандартизацію у правовій сфері. Суть цього явища полягає в тому, що інтернаціоналізація національного права за допомогою його зміни передбачає також приведення норм національного права у відповідність з міжнародними правовими стандартами. “Стандартизація в праві, зазначає О. Г. Лук'янова, — є юридичним віддзеркаленням стандартизації усього суспільного життя, — однією з рис епохи глобалізації [7, 84]. Але думається, що цей процес не можна вважати самостійним елементом механізму правової глобалізації, оскільки, на нашу думку, правова стандартизація є однією із складових интеграційних правових процесів.    Правова інтеграція відбувається у рамках загального процесу зближення або апроксимації (approximation англ. — наближення, зближення) правових систем. Не спотнанного, випадкового зближення, що відбувається за логікою речей, а як суто організована діяльність.

4. Соціально-економічні та політико-правові передумови виникнення права Євросоюзу

Створення Євросоюзу з його особливою системою правових норм було зумовлено розвитком економічної, політичної, правової інтеграції на європейському континенті. Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають у процесі інтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордонних інвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін. Однак рух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив в протиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи - з "Європою, суверенних держав", відділених друг від друга границями, митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують господарські зв'язки між народами різних країн.

Вихід господарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можна підрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку є чисто умовними. Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з одною, зовнішні - визначають ставлення Європи, насамперед західної її частини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.І ті, і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світу в цілому Перше, що впадає в око - наявність на відносно невеликій території значного числа держав, кожної зі своїми границями, законодавством, армією, поліцією й т.д.Співіснування на вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть (особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучи вже про збиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.Мирні договори, пакти про ненапад або про "вічний світ", що укладалися між окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсоткової гарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.Необхідність припинити розбрати між державами - не єдиний фактор політичного порядку, що підштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування. На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішні фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника.

    

5. Еволюція права Євросоюзу в процесі розвитку європейської інтеграції.

6. Основні етапи розвитку Євросоюзу.

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне. План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Шуман запропонував заснувати міждержавне об’єднання, яке могло б контролювати вугільну та сталеливарну промисловість країн-членів. Цей проект і був взятий за основу створення першого з європейських співтовариств – Європейського співтовариства вугілля та сталі. ( ЄСВС). Договір про його заснування було підписано в Парижі у 1951р. Його учасниками стали шість високо розвинутих країн Західної Європи - Бельгія, Італія, Люксембург, Голландія, Франція, Німеччина. Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін. У політичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади, для позначення яких був вибраний термін "інститути".Органами Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі стали: Висока Влада (першим головою став Жан Моне), Рада Міністрів, Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів), Суд.

25 березня 1957 р. підписана Римська угода, що запровадила Європейську економічну Спільноту (ЄЕС) та Європейську спільноту з атомної енергії (Євроатом). Угода вступила в дію з 1 січня 1958 року. Було також підписано Конвенцію про спільні для трьох Співтовариств інституцій, ними були: Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. Крім того, кожне Співтовариство мало власні інституції:

ЄСВС:  Високі власті, Спеціальна Рада міністрів

ЄЕС:  Комісія, Рада міністрів

Євроатом:  Комісія, Рада міністрів

8 квітня 1965 – підписано Угоду про злиття, виконавчих органів трьох Спільнот. ЄСВС, ЄЕС та Євроатом “отримали” спільні Раду і Комісію. У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга“ у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах: вільний рух товарів, вільний рух осіб, вільний рух капіталу, вільний рух послуг.

7 лютого 1992 підписана Маастрихтська угода (Угода про Європейський Союз). Ця угода запровадила: Інститут омбудсмана, який розглядає скарги громадян держав-членів ЄС на інституції Союзу та Комітет регіонів, який має представляти регіони держав-членів ЄС. Угода також розширила функції Парламенту.  Згідно з Маастрихтським Договором, ЄС базується на трьох стовпах: 1. Повноваження першого стовпа дуже широкі, а саме: спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг, митний союз, спільна торговельна політика, спільна сільськогосподарська політика та політика рибальства та інше. 2. Другий стовп - це Спільна Зовнішня Політика та Політика Безпеки (СЗППБ). Їі завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі. Третій стовп - співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ. Визначаючи обов'язки країн-членів у межах третього стовпа, творці Договору про ЄС не включили до діяльності ЄС питання, пов'язані з утриманням громадського спокою та охорону внутрішньої безпеки

Маастрихтська угода створила нову структуру з трьома «опорами», які мають як політчинй, так і економічний характер.  Це Європейський Союз. Отже, діяльність ЄС базується на 4 угодах:

• Угода про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС). Підписана 18 квітня 1952р. в Парижі, набрала чинності 23 липня 1952 року, втратила чинність  23 липня 2002року;

• Угода про створення Європейського Економічного  Співтовариства (ЄЕС) – підписана 25 брезеня 1957 р., набрала чинності з 1 січня 1958р.;

• Угода про створення Європейської агенції з атомної енергетики (Євроатом) , підписана в Римі разом з ЄЕС. На ці дві угоди часто посилаютья я на „Римські угоди”. Коли вживається термін „Римська угода”, мається на увазі лише ЄЕС;

• Угода про Європейський Союз (ЄС),  підписана в Маастріхті 7 лютого 1992р., набрала чинності 1 листопада 1993р.

2 жовтня 1997 р.підписано Амстердамський Договір, набув чинності 1 травня 1999р., вніс зміни в угоду про Європейське Співтовариство та Європейський Союз, замінивши літери у назвах статей Угоди про Європейський Союз числами. Договір не мав суттєвого впливу на функціонування ЄС. 26 лютого 2000 р.- Ніццький Договір, набрав чинності 1 лютого 2003р., спрямовувався на вирішення інституційних проблем ЄС, пов'язаних із розширенням (зміна кількості голосів, якими володіють держави в Раді ЄС тощо).

7. Сучасна структура Євросоюзу.

Країни-члени Європейського Союзу — країни, що приєднались доЄвропейської економічної спільноти, починаючи з 1958 року. СпершуЄвропейський Союз був заснований шістьма країнами, але після 1958 року відбулось п'ять етапів послідовного розширення ЄС. 1 травня2004 року до ЄС приєднались 10 нових членів, що стало найбільшим розширенням Союзу за всю його історію. Після входження у 2007 роціБолгарії та Румунії ЄС нараховує 27 країн-учасників.

Інституції Європейського Союзу

Європейський Союз побудований за інституційною системою, яка є винятковою в світі. Верховенство права є фундаментальним принципом Європейського Союзу. Отже, існує три головні законотворчі інституції ЄС: Європейський Парламент, який представляє громадян ЄС і безпосередньо ними вибирається  Рада Європейського Союзу, яка представляє країни-члени ЄС  Європейська Комісія, яка представляє інтереси Союзу в цілому  "Інституційний трикутник", що утворюється Комісією, Радою та Парламентом доповнюється ще двома інституціями – Судом Європейського Союзу та Судом Аудиторів, а також п’ятьма іншими європейськими органами. На додаток було засновано ще 19 спеціалізованих агенцій, які займаються, зокрема, технічними, науковими та питаннями управління. „Інституційний трикутник” виробляє політику та закони (директиви, законодавчі акти та рішення), чинні на всій території ЄС. Саме Комісія пропонує нові законопроекти ЄС, але Парламент і Рада затверджують їх. Європейський Суд слідкує за втіленням європейського законодавст­ва, а Суд Аудиторів (чи Рахункова Палата) перевіряє фінансування діяльності Союзу. П'ять інших органів ЄС, які доповнюють систему:

• Комітет з економічних і соціальних питань представляє громадян­ське суспільство і обидві сторони виробництва;

• Комітет регіонів представляє регіональні та місцеві органи влади;

• Європейський Центральний Банк відповідає за європейську моне­тарну політику;

• Європейський Інвестиційний Банк фінансує проекти ЄС;

• Європейський Омбудсмен захищає громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні.

8. Наднаціональність Євросоюзу і суверенітет його держав-членів.

термін «наднаціональність» з’явився як концентрований вираз федералістських устремлінь «батьків» західноєвропейської інтеграції Ж. Моне і Р. Шумана. М.А. Корольов вважає, що наднаціональність виникає тоді, коли утворення отримує можливість зобов’язувати своїми конкретними діями свої держави-члени, не заручаючись їх згодою на це в кожному

окремому випадку, тобто набуває по відношенню до них певний об’єм самостійних розпорядчих повноважень.

Фактично ж, на думку Е. Шибаєвої, «питання про наднаціональність міжнародних організацій – це питання про співвідношення суверенітету держав-членів організації з повноваженнями створеного ними внтурішньоорганізаційного механізму». Ступінь делегування прав і повноважень держави органам міжнародної організації є суттю інституту над національності.

Головні ознаки наднаціональності в ЄС можна кратко охарактеризувати як наступні: - органи формуються чиновниками згідно з їх особистими якостями, а не через їх належність до держави-члена; - механізм прийняття рішень більшістю голосів; - юридична обов’язковість актів організації для держав-членів, їх фізичних і юридичних осіб; - акти прямої дії.

Якщо ж вважати наднаціональні риси в ЄС загрозою державного суверенітет її членів, то очевидним є те, що причини та умови можливості наднаціональності треба шукати в суверенітеті. Отже суть наднаціональності в тому, що дещо в порядку ієрархічних взаємозв’язків підпорядкування-

підпорядкованості розташовується над державами як суверенними одиницями. Тобто наднаціональність може існувати лише в рамках міжнародних утворень, в яких складові елементи (держави) повністю не втратили свого суверенітету . В чистому вигляді наднаціональність не

можлива, оскільки поки держави-члени організації зберігають сій суверенітет, вони мають право вільного виходу з неї, і лишити державу цього права неможливо, як і відмовитися вони від нього не можуть, навіть включивши відповідні положення в установчий документ, в силу загальноправової презумпції недійсності відмови від потенційної вигоди. Також наднаціональність обумовлює те, що поки держави-члени ЄС не втратять свого суверенітету, про федерацію говорити не доводиться, якщо це відбудеться, то наднаціональність втратить свою сутність.

Тобто нині можна говорити про наднаціональність як про якість політичної системи, яка реалізується у діяльності інститутів ЄС. Оскільки участь держави у міжнародних відносинах вже передбачає певну втрату суверенітету, в основі наднаціональних рішень лежить вихідна колективна

згода, що обов’язкова для кожної країни, яка вирішила приймати участь в інтеграційному процесі. При цьому дотримання уніфікованих правил контролюється, а до порушників застосовуються ефективні санкції.Крім того держави-члени сам пішли на обмеження своїх суверенних

прав у зв’язку з членством у ЄС, що знайшло своє відображення у Основних законах та правових актах країн. Так, ідеться про передачу суверенних повноважень (Німеччина), передання федеральних повноважень (Австралія), передання повноважень, що ґрунтуються на конституції (Іспанія), передання прав парламенту щодо ухвалення рішень (Швеція), делегування повноважень, наданих конституцією органам влади (Данія), тимчасове надання повноважень, передбачених конституцією щодо законодавчої, виконавчої та судової влади (Люксембург), надання визначеного повноваження (Бельгія), надання законодавчих, виконавчих та судових повноважень (Нідерланди), обмеження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п.2 ст.28) визначає умови надання повноважень міжнародним організаціям, передбачених нею, та обмеження (п.3) національного суверенітету.

Висновки. Принцип наднаціональності не зашкоджує державному суверенітету, хоча і значно обмежує його, але лише зі згоди держави, яка сама пішла на такий крок, закріпивши відповідні статті в законодавстві. Можна навпаки говорити про взаємообумовленість існування наднаціональності ЄС та державного суверенітету держав-членів, інакше наднаціональність втрачає сенс або Європейський Союз перейде на якісно новий рівень свого розвитку, коли не буде вже потреби в національних

урядах, але до цього ще далеко, зважаючи на протилежну тенденцію до захисту та укріпленню свого суверенітету та самостійності.