Історія зарубіжної педагогіки Школа, виховання і педагогічна думка в країнах Стародавнього Сходу, Греції та Риму

1. Виникнення виховання в зарубіжним країнах. Перші школи, їх типи.

2. Навчання і виховання в країнах: Стародавнього Сходу /Шумер, Єгипет, Індія, Китай та ін./.

3. Виховання і школа в Стародавній Греції.

4. Навчання і виховання в Стародавньому Римі.

5. Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Аристотеля, Демокріта, М. Квінтіліана.

Основні поняття теми: гімназія, граматист, дидаскал, кіфарист, ритор, ефеси, палестра, агели.

Самостійна робота – 2 год.

Опрацювання першоджерел.

Завдання для контролю та самоконтролю з історії зарубіжної педагогіки (Т. 1).

1. Виникнення виховання в зарубіжних країнах. Перші школи, їх типи

Однією з характерних особливостей людського суспільства є те, що кожне нове покоління людей, використовуючи досвід попередніх поколінь, продовжує його роз­вивати і вдосконалювати далі на основі свого життєвого досвіду. Це стосується і виховання.

Що стосується виникнення виховання, то варто зазначити, що:

• німецький історик педагогіки XIX ст. К. Шмідт, виходячи з релігійно-ідеалістичної теорії походження виховання, твердив, що у вихованні людини проявляється насамперед твор­ча дія всемогутнього духа (бога), який, створивши людей, дав їм і здібності виховувати дітей;

• американський історик і теоретик педагогіки П. Монро, виходячи з ідеалістичної психологічної теорії, виникнення виховання в первісному суспільстві поясню­вав тільки несвідомим прагненням дітей наслідувати поведінку дорослих;

• англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і французь­кий етнограф Ш. Летурно, які стояли на позиціях вульгарного еволюціонізму, намагалися довести, що виховання не є специфіч­ною, характерною особливістю людського суспільства, а біоло­гічним явищем, властивим всім живим організмам, як хребетним, так і безхребетним тваринам;

• Ф. Енгельс у тво­рах «Походження сім'ї, приватної власності і держави», «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» обґрунтував наукову теорію походження виховання як суспільного явища, до­вівши, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво знарядь праці і пов'язана з ним не­обхідність передавати дітям уміння й навички в користуванні винайденими знаряддями, виготовленні нових, досконаліших. Енгельс вказував, що праця створила людину і викликала потребу в суспільній діяльності, сприяла виникненню і розвитку мови людини — могутнього засобу спілкування, виховання і навчання. Отже, виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб передавання досвіду і знань від покоління до покоління.

Праця не тільки створила людину і заклала основи існування людського суспільства, яке живе за іншими законами, ніж тва­рини і рослини, вона також дала могутній поштовх вихованню і навчанню, цим важливим засобам побудови тієї величезної споруди, яка називається матеріальною і духовною культурою людського суспільства.

Виходячи з цих положень, історія пе­дагогіки розглядає виховання як суспільне явище, як соціальну і свідому діяльність людей, що існує тільки в людському су­спільстві і визначається суспільними відносинами.

Виховання за первіснообщинного ладу. Примітивні знаряддя праці, спільні форми виробничої діяльності людей, відсутність моногамної сім'ї в період існування первіснообщинного ладу ви­значили і суспільний характер виховання дітей. У первісному безкласовому суспільстві виховання було однаковим для всіх ді­тей, воно не мало класового характеру. Відмінність у вихованні дітей визначалась їх статевими і віковими особливостями. Деяке уявлення про виховання у первісному суспільстві можна мати, простеживши особливості виховання дітей, у племенах, що жили значно пізніше, але перебували на низькому рівні духовного роз­витку.

Розвиток продуктивних сил і ускладнення діяльності людей мали своїм наслідком не тільки те, що люди набували життєвого досвіду, знань і навичок, а й те, що водночас розвивалося та вдосконалювалося і виховання людей. Землеробство, скотарст­во і різні ремесла, збагативши людей новими вміннями і навич­ками, вимагали від них більш цілеспрямованого, планомірного і систематичного виховання підростаючого покоління.

За первіснообщинного ладу охоронцями звичаїв, досвіду, знань і релігійних вірувань людей були старші, найдосвідченіші в племені люди, які часто були і вихователями дітей. Вони зна­йомили їх із звичаями і законами племені, правилами релігійного культу, різними легендами, трудовими вміннями та навичками, способами полювання, доглядом за прирученими тваринами, вирощуванням рослин, навчали дітей ігор і пісень, привчали їх зносити життєві злигодні, виявляти хоробрість і витри­валість.

Зміст і характер виховання дітей визначались умовами жит­тя та виробничою діяльністю дорослих. У деяких племен пере­вагу віддавали військовим вправам, навчаючи дітей, особливо хлопчиків, стріляти з лука, їздити верхи в інших — рибальству, тваринництву або землеробству, прищеплюючи повсякденні тру­дові вміння і навички.

З виникненням приватної власності первіснообщинний лад почав розкладатись. Виникла моногамна сім'я, яка відіграла велику роль в економічному житті суспільства та у вихованні дітей. З появою рабства виникла соціальна нерівність людей.

Навчання і виховання дітей стали привілеєм панівних груп населення (жерців, вождів, старійшин), діти яких користувались особливими правами на освіту і виховання. Виховання і навчання поступово перетворювалися на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру.