ЗАНЯТТЯ 5

1. Мико́ла Олекса́ндрович Бердя́єв  — російський релігійний філософ («Мета творчості», «Філософія вільного духу», «Російська ідея»). Один із основоположників екзистенціалізму в Росії.

Микола Бердяєв вважається одним з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Його творчість відносять до релігійного екзистенціалізму — філософії існування, яка мала значний вплив на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, якперсоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.

Микола Олександрович Бердяєв народився 18 березня 1874 року в Києві (за іншими даними — в Обухові під Києвом). Його родина походила з давнього дворянського роду. Бердяєв дуже любив Київ та особливо його своєрідну частину — Печерськ, який тоді складалася суцільно змонастирів та військово-фортифікаційних споруд. Ось як він писав про рідне місто у своїй автобіографії:

Саме військові прагнення привели його до Київського кадетського корпусу, де він навчався у 1884—94 роках.

У 20-річному віці Микола Бердяєв відмовився від подальшої кар'єри військового і вступив до Київського університету Святого Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. Незабаром Микола Бердяєв перевівся на юридичний факультет.

У 1898 році після арешту за участь у соціал-демократичному русі його відрахували з університету. В архіві збереглася пояснювальна записка майбутнього філософа з приводу тих подій («Его превосходительству директору департамента полиции Дворянина Николая Алексеевича Бердяева Объяснительная записка»). Одним зі звинувачень проти Бердяєва стали його рукописи, знайдені під час обшуку у письмовому столі. У пояснювальній записці він зазначив:

Так чи інакше, але саме цієї проблематики торкатиметься Бердяєв упродовж свого наступного творчогошляху мислителя. На початку Бердяєв зацікавився марксизмом, де його захопила ідея сили людини, її влади над природою, однак він ніколи не був революціонером по своїй суті. Так, уже пізніше він писав:

У 1900—02 роках Бердяєв перебував на засланні: спочатку у Вологді, пізніше — в Житомирі. В цей період він відійшов від марксистських поглядів і поступово став сповідувати християнський «містичний реалізм».

Микола Бердяєв не сприйняв революційні події 1905 року, як він написав про це пізніше:

Післяреволюційне майбутнє він бачив, як хаос і нестримане насильство, винищування раси кращих і знищення культурних традицій:

Після ж Жовтневого перевороту 1917 року Микола Бердяєв деякий час жив і досить успішно працював у нових умовах радянської влади. Зокрема, він був одним із засновниківВсеросійської спілки письменників, обраний її віце-президентом. Взимку 1918—19 років організував Вільну академію духовної культури, де читав лекції з філософії та богослов'я, був її головою до 1922 року. Викладав етику слова в Державному інституті слова. Був обраний професором Московського університету.

У 1920 році Бердяєва заарештували. Бердяєва допитував особисто Дзержинський, він й розпорядився відвезти філософа додому на автомобілі. Але вже другий арешт у 1922 році (вже заСРСР) підвів риску під російським періодом життя філософа.

]На еміграції

Починаючи від вислання до Німеччини у 1922 році Микола Бердяєв довіку був змушений жити на еміграції.

До 1924 року Бердяєв жив у Берліні, де організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту, Російського студентського християнського руху. Потім філософ переїхав у містечко Кламар під Парижем. Там він тривалий час був редактором заснованого ним релігійно-філософського журналу «Путь» — провідного видання російської еміграції, також очолював видавництво «YMCA-Press».

На еміграції Микола Бердяєв сумував за батьківщиною, без надії мріяв повернутися до Росії, але зла за вимушену еміграцію ніколи не тримав:

За рік до смерті (24 березня 1948 року) Миколу Олександровича було обрано почесним доктором теології Кембриджського університету. Цей вчений ступінь був практично єдиною відзнакою одного з найосвіченіших людей нашого часу.

На Заході Микола Бердяєв отримав визнання як головний виразник традиції російської релігійно-ідеалістичної філософії та ідеолог антикомунізму; у Росії ж до ідей Бердяєва «повернулися» на короткий термін лише з демократизацією суспільного життя — виключно наприкінці 1980-х — середині 1990-х років.

Творчість та ідеї

Микола Бердяєв залишив по собі близько 40 книг. Деякі з них з'являлися англійською або французькою мовами, і лише потім перекладалися російською. Одним з таких творів була книга «Витоки і сенс російського комунізму» (рос. Истоки и смысл русского коммунизма). У ній Бердяєв, як до нього Толстой і Достоєвський, на творах яких він вчився, спробував відкрити для «Заходу» Росію, її ментальність, її внутрішні суперечності, її таємницю. Він проводить паралелі між Петром І та Леніним. Говорить про російський народ, який завжди шукав правди, хоч її не було і не могло бути у створеній через страшні жертви величезній державі-імперії. Згадує унікальність російської інтелігенції, яка утворилася з різних соціальних класів — з найбільш культурної частини дворянства, з дітей священиків і дяків, з дрібних чиновників, з міщан та навіть з селян, але до якої могли зовсім не зараховуватись вчені та письменники. Показує, як різні епохи створювали різних людей, які виражали загальний дух свого часу: декабристів і комуністів, Разіних та Пугачових, Рудіних або Обломових. Ця книга та деякі інші стала результатом його довгих пошуків, коли він «намагався розгадати душу Росії та російського народу».

Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода. Але він наголошує на тому, що це не просто, що свобода — то важке випробування, що подеколи легше залишитися у рабстві. Свобода є первинною, вона відкриває можливості творчості та створення всього нового, чого ще не було у світі. На противагу Ніцше, Бердяєв вважав, що демонізм, а не християнство, є мораллю рабів. Філософ зазначав:

Саме творчість людини, за Бердяєвим, є новим одкровенням, тим, що людина може дати Богу. Бердяєв вважав, що не тільки Бог потрібен людині, але й людина Богу.

То́мас Ву́дро Ві́льсон (англ. Thomas Woodrow Wilson, зазвичай без першого імені — Вудро Вільсон; *28 грудня 1856 — †3 лютого 1924) — 28-й Президент США (1913—1921). Відомий також як історик і політолог.

Будучи кандидатом від Демократичної партії, він був вибраний губернатором штату Нью-Джерсі в 1910 році, а в 1912 — президентом США, коли голоси прибічників республіканців розкололися між Теодором Рузвельтом і Вільямом Тафтом. Вільсон був переобраний у 1916. Другий термін його президентства був відмічений вступом США в Першу світову війну (березень 1917) і активними дипломатичними зусиллями президента по мирному врегулюванню, вираженими в «14 пунктах». Лауреат Нобелівської премії миру 1919, присудженою йому за миротворчі зусилля. Вільсон став першим президентом США, що відвідав з офіційним візитом Європу, беручи участь в роботі Паризькій мирної конференції. Пропозиції Вільсона були покладені в основу Версальського договору. Вільсон був одним з ініціаторів створення Ліги Націй, проте Сенат США відмовив у вступі до цієї організації.

Чотирнадцять пунктів Вільсона

1. Відкриті мирні договори, відкрито обговорення, після яких не буде ніяких таємних міжнародних угод будь-якого роду, а дипломатія завжди буде діяти відверто на очах у всіх.

2. Абсолютна свобода судноплавства на морях поза територіальними водами як у мирний, так і воєнний час, крім випадків, коли деякі моря будуть частиною або повністю закриті в міжнародному порядку для виконання міжнародних договорів.

3. Усунення, наскільки це можливо, всіх економічних бар'єрів і встановлення рівності умов для торгівлі всіх націй, що стоять за мир.

4. Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою.

5. Вільне, щиросердне і абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок, засноване на суворому дотриманні принципу, що при вирішенні всіх питань, що стосуються суверенітету, інтереси населення повинні мати однакову вагу в порівнянні із справедливими вимогами того уряду, права якого мають бути визначені.

6. Звільнення всіх російських територій і такий дозвіл всіх зачіпаючих Росію питань, який гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому образі правління, який вона сама для себе обере. І більше, ніж прийом, також і всіляку підтримку у всьому, в чому вона потребує і чого вона сама собі бажає. Ставлення до Росії з боку націй, її сестер, в майбутні місяці буде пробним каменем їхніх добрих почуттів, розуміння ними її потреб та вміння відокремити їх від своїх власних інтересів, а також показником їхньої мудрості і безкорисливості їхніх симпатій.

7. Бельгія повинна бути звільнена і відновлена, без спроби обмежити суверенітет, яким вона користується нарівні з усіма іншими вільними націями. Ніяке інше діяння не може більш, ніж це, послужити до відновлення між народами довіри до тих законів, які вони самі встановили і визначали в якості керівництва для своїх взаємних зносин. Без цього цілющого акту вся побудова і дія(структура)міжнародного права буде назавжди втраченою.

8. Вся французька територія повинна бути звільнена, окуповані частини повернуті, а зло, нанесене Франції Пруссією в 1871 у в відношенніЕльзас-Лотарингії, яке порушувало загальний мир майже 50 років, має бути виправлено, щоб мирні відносини могли знову бути встановлені в інтересах усіх.

9. Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі ясно помітних національних кордонів.

10. Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми хочемо бачити огородженим і забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку.

11. Румунія,Сербія і Чорногорія повинні бути звільнені. Зайняті території повинні бути повернені Сербії.Повинен бути наданий вільний і надійний доступ до моря. Взаємовідносини різних балканських держав повинні бути визначені дружнім шляхом, відповідно до історично встановлених принципів приналежності та національності. Повинні бути встановлені міжнародні гарантії політичної і економічної незалежності і територіальної цілості різних балканських держав.

12. Турецькі частини Османської імперії, в сучасному її складі, повинні отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші національності, що нині знаходяться під владою турків, повинні отримати недвозначну гарантію існування і абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Дарданелли повинні бути постійно відкриті для вільного проходу суден і торгівлі всіх націй під міжнародними гарантіями.

13. Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародним договором.

14. Повинно бути утворено загальне об'єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав.

3. Би́тва при Фарса́лі - вирішальна битва між військами Гая Юлія Цезаря і Гнея Помпея, що боролися за владу у Римі.

У I ст. до н. е. Римська республіка переживала політичну кризу.У 60 до н. е. три найбільш крупних політичних діяча — Марк Ліциній Красс, Гней Помпей і Юлій Цезар — уклали таємний союз для боротьби з римським сенатом. Перший Тріумвірат (так був названий цей союз) грав велику роль в державних справах Рима, але в 53 до н. е. Красс був убитий, а Цезар і Помпей почали боротьбу один з одним за одноосібну владу. При цьому Помпея підтримували прихильники традиційного республіканського (сенатського) правління, а Цезаря — прихильники монархії.

У 49 до н. е. сенат позбавив Цезаря його повноважень і наказав розпустити армію, що знаходилася в Галлії. У відповідь на це Цезар оголосив сенату війну і незабаром на чолі своїх військ здійснив звитяжний похід по Італії. У тому ж році він разгромив війська Помпея і його іспанських прихильників у битві при Ілерді, після чого Помпею довелося поспішно тікати до Греції. Він тимчасово отаборився у в місті Лариса.

Восени 49 до н. е. Цезар отримав повноваження диктатора, а в червні 48 до н. е. його армія висадилася у Фессалії. Після поразки підДіррахієм Цезар був змушений відступити вглиб Греції. Військо Помпея пішло за ним.

Війська Помпея і Цезаря розташувалися недалеко від міста Фарсал. У армії Помпея була чисельна перевага, але швидше за все, незначна (втім, сам Цезар стверджував, що чисельність його війська була вдвічі рази менша від помпеєвої, але історики схильні сумніватися в істинності його слів). Чисельність кожної з армій дорівнювала близько 30 000 чоловік, але у армії Помпея була невелика перевага в кінноті.

Гай Юлій Цезар вирішив не зволікати з генральною битвою: його запаси продовольства закінчувалися, а налагодити постачання у військових умовах було надзвичайно важко.

Бойовий порядок армії Помпея складався з трьох ліній, витягнутих уздовж фронту. Кожна лінія складалася з 10 шеренг. На правому фланзі, який упирався в Еуфід, потік з крутими берегами, знаходилися: килікійський легіон і воїни, що прибули з Сирії, а вся кіннота, стрільці і пращникі зайняли лівий фланг. Окремий загін було залишено для охорони укріпленого табору.

Цезар же велів зрити укріплення свого табору, демонструючи своїм воїнам, що сховатися у разі поразки їм буде ніде. Своїх воїнів він також розташував в три лінії. Лівий фланг позиції Цезаря упирався в Еуфід, там він поставив два легіони, що понесли сильний втрати в попередніх боях. На правому фланзі він розташував свій самий прославлений Десятий легіон, а також посилив його кіннотою і легкоозброєною піхотою.Додатково до цього він виділив шість когорт і зробив з них додаткову четвертую лінію під кутом до правого флангу.

]Підсумки

Ця перемога дозволила Цезарю стати диктатором — спочатку на 10 років, а потім сенат привласнив йому цей титул довічно.

4. Ёсукэ Мацуока (яп. 松岡洋右; 3 марта 1880 — 27 июня 1946, Токио) — японский политический деятель.

Родился в Японии в префектуре Ямагути в 1880 году. С 1893 по 1902 гг. проживал в США (в Портленде, штат Орегон). Окончил юридический факультет Орегонского университета (1900). По возвращении в Японию поступил на дипломатическую службу.

Приобрел международную известность в 1933 году, когда объявил о выходе Японии из Лиги Наций, после критики Лигой Японии за операции в Маньчжурии^[1]. Именно он вывел японскую делегацию из зала заседаний Лиги Наций. После этого Мацуока и стал президентом Южно-Маньчжурской железной дороги в Маньчжоу-го. Несколько раз (в том числе весной 1939 г.) встречался с лидеромВсероссийской фашистской партии К. В. Родзаевским ^[2]

В 1940 г. был назначен министром иностранных дел Японии в кабинете Коноэ. При его содействии был заключен Тройственный пактмежду Италией, Германией и Японией (27.9.1940). 13.04.1941 подписал в Москве советско-японский пакт о нейтралитете. После нападении Германии на СССР выступал за немедленное начало Японией войны против СССР. В июле 1941 года Коноэ ушел в отставку вместе со своим кабинетом. Вместе с кабинетом ушел в отставку с поста министра иностранных дел и Мацуока. До конца Второй мировой войны активной политической деятельностью не занимался. В 1945 году был арестован американцами и был предан судуМеждународного военного трибунала для Дальнего Востока. Умер в 1946 году до окончания процесса.

Йоахим фон Ріббентроп (нім. Ulrich Friedrich Wilhelm Joachim von Ribbentrop, 30 квітня 1893, Везель — 16 жовтня 1946, Нюрнберг) — міністр закордонних справ Німеччини (1938—1945), радник Адольфа Гітлера з зовнішньої політики.

Народився в місті Везель (Рейнська Пруссія) в сім'ї офіцера Річарда Ульріха Фрідріха Йоахима Ріббентропа. В 1910 Ріббентроп переїхав в Канаду, де заснував компанію, що імпортувала вина з Німеччини. Під час Першої світової війни повернувся в Німеччину щоб взяти участь в бойових діях: восени 1914 року він вступив до 125-го гусарського полку. На війні Ріббентроп дослужився до звання старшого лейтенанта, був нагороджений Залізним Хрестом^[1]. Служив на Східному, а потім на Західному фронті. У 1918 Ріббентропа направили в Константинополь, (заразСтамбул, Туреччина) як офіцера Генерального штабу.

Познайомився з Гітлером в кінці 1932, коли надав йому свою віллу для проведення таємних переговорів з фон Папеном. Пізніше вступив доНаціонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини а потім і до СС. 30 травня 1933 року Ріббентроп отримав звання штандартенфюрера СС.

В лютому 1938 року був назначений міністром закордонних справ Німеччини.

23 серпня 1939 у Москві народний комісар закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов та міністр закордонних справ Німеччини Йоахим фон Ріббентроп підписали таємний додатковий протокол (Пакт Молотова — Ріббентропа) до договору про ненапад між СРСР та Третім Рейхом.

22 червня 1941 року о 4:00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу на СРСР. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався^[2].

16 жовтня 1946 страчений за вироком Нюрнберзького процесу.

Конрад Аденауер (нім. Konrad Adenauer) (*5 січня 1876, Кельн — †19 квітня 1967) — німецький політик, співзасновник Християнсько-демократичного союзу. Перший канцлер Західної Німеччини. Відіграв велику роль у творенні ФРН як незалежної держави, пов'язаної із Заходом. Разом із президентом Франції де Голлем він працював над примиренням Франції та Німеччині й посиленням Західного блоку в Європі.

• 1950-1966 президент Християнсько-демократичного союзу

• 1949-1963 канцлер ФРН

• 1951-1955 одночасно міністр закордонних справ

Федеральний канцлер ФРН (1949—1963 рр.), міністр закордонних справ (1951—1955 рр.). Правління Аденауера склало цілу епоху повоєнного відновлення Західної Німеччини, створення ФРН, її вступу в Західноєвропейський союз і НАТО. У 1955 році встановив дипломатичні стосунки з Радянським Союзом.

5. Колю́чий дріт — сталевий дріт діаметром 1.6—2.8мм, з «колючками» (відрізки дроту 1.4—2. 5мм, скручені у формі двох пружин).

Принцип виробництва полягає в навивці шипів між і поверх двох скручених основ колючого дроту. Шипи виготовляються з термічно-необробленого дроту, діаметром 2 мм (ДЕРЖСТАНДАРТ 3282-74). Шипи колючого дроту розташовуються із кроком 75 мм. Матеріали: основа — дріт буд. 2.8 мм, термічно оброблена, шипи — дріт будівельний 2,0 мм, термічно необроблений.

Колючий дріт поставляється в мотках на котушці без упакування. У мотку близько 35 — 40кг (400 м).

ЗАНЯТТЯ 6

1. Йо́сип Віссаріо́нович Ста́лін (справжнє прізвище — Джугашвілі, груз. იოსებ ჯუღაშვილი (вимовл. Іосеб Джугашвілі), * 21 грудня1879(?), Ґорі — † 5 березня 1953, Москва (підмосковна («ближня») дача)) — державний, політичний і військовий керівник СРСР, найбільшої за територією держави світу 1920-50 рр. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 року, голова Радянського Уряду (Голова Ради Народних Комісарів з 1941 року, Голова Ради Міністрів СРСР з 1946 року), Генералісимус Радянського Союзу (1945).

На період перебування Сталіна при владі припадають форсована індустріалізація СРСР, а також форсована примусова колективізаціяселянства, Голодомор в Україні 1932—1933, а також у інших українських етнічних землях СРСР (південь РСФСР, Казакська АССР), окупація прибалтійських країн, Західної України і Західної Білорусії, агресії проти Польщі, Фінляндії, Румунії, перемога СРСР у Другій світовій війні з окупацією значної частини Східної Європи, перетворення СРСР на наддержаву із значним науковим, військовим і промисловим потенціалом, безпрецедентне посилення геополітичного впливу Радянського Союзу в світі; встановлення диктаторського режиму^[1], масові репресії, депортації народів, численні людські втрати (в результаті голодомору, воєн і німецької окупації), розділення світової спільноти на два ворогуючі табори, встановлення соціалістичного ладу в Східній Європі і Східній Азії, початок холодної війни. Російська і світова громадська думка з приводу ролі Сталіна в перерахованих подіях украй поляризована. Українофоб^[2], офіційно визнаний 13 січня 2010 року Апеляційним судом міста Києва винним в організації геноциду 1932—1933 років на території України і причетним до вбивства мільйонів українців голодом^[3].

За походженням грузин (за іншими джерелами — осетин^[4]).

Иосиф Виссарионович Сталин (Джугашвили) (1878 - 1953) – политический, военный деятель, Генеральный секретарь ЦК ВКП, глава правительства СССР. Родился 6 декабря в грузинском городе Гори в небогатой семье.

В родном городе обучался в духовном училище, затем в православной семинарии Тбилиси. Дореволюционные годы в биографии Сталина проходили в активной борьбе. Большевик (после второго съезда РСДРП) множество раз находился под арестом, в ссылках, служил во многих комитетах РСДРП. Как и Ленин, Сталин был одним из главных работников газеты «Правда». После работы «Марксизм и национальный вопрос» Ленин увидел в Сталине помощника в решении национальных, большевистских вопросов.

С 1908 по 1910 год в своей биографии Иосиф Сталин находился в ссылке в городке Сольвычегодск, а с 1913 по 1917 – в селе Курейка. В результате февральской революции некоторое время до прибытия Ленина являлся одним из руководителей ЦК, а после октябрьской – занял должность наркома по делам национальности в СНК.

Во время гражданской войны Сталин был уполномочен заниматься хозяйственными делами южных краев. Личность Сталина тогда была проявлена как приверженца режима террора, не смотря на то, что он являлся прекрасным военным организатором. В 1922 он был избран Генеральным секретарем ЦК. Кода же Ленин отошел от активной политической деятельности, власть фактически принадлежала Политбюро (в составе – Сталин, Троцкий, Зиновьев, Каменев, Томский, Бухарин).

На XIII съезде РКП Сталин заявил об отставке, но решением большинства был оставлен на посту. После укрепления власти в биографии Сталина стала проводиться политика коллективизации, индустриализации. Тогда же начался культ Сталина. Развитие экономики шло согласно плану Сталина с поднятия тяжелой промышленности. При этом образовывались коллективные хозяйства, происходило раскулачивание. В результате этой политики, массового террора, в стране умерло до 20 миллионов человек.

Во время Великой Отечественной войны в биографии Сталина были совмещены должности Председателя Комитета обороны, Верховного Главнокомандующего, наркома обороны. В послевоенные годы он жестоко подавлял националистическое движение, советская идеология набирала позиции.

Был дважды женат. Первая жена Сталина: Екатерина Сванидзе, вторая – Надежда Аллилуева. Имел двух сыновей: Якова и Василия Сталина. Дочь Сталина Светлана была эмигранткой, жила в Швейцарии, Англии, США.

Диктатор имел несколько мест отдыха. Дача Сталина, расположенная в Кунцево, носит название Ближней. Именно там произошла смерть Сталина в результате паралича.

В'ячесла́в Миха́йлович Мо́лотов (псевдонім, справжн. прізв. — Скрябін; *9 березня (25 лютого) 1890, Кукарка  — †8 листопада 1986) — радянський партійний та державний діяч. Глава радянського уряду в 1930-1941, нарком і міністр закордонних справ (1939-1949, 1953-1956). Герой Соціалістичної Праці (1943), почесний член АН СРСР (1946-1959).

Злочинець, один з організаторів геноциду українців 1932—1933 років^[1].