Розділі!. ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

РОЗДІЛ II. ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

Тема 1. Суть процесу виховання

1. Процес виховання, його специфіка, структурні елементи, рушійні сили.

2. Етапи процесу виховання. Управління процесом виховання.

3. Самовиховання: суть, умови, етапи, прийоми.

4. Перевиховання, його функції, етапи і принципи.

5. Результати процесу виховання, їх виявлення.

6. Шляхи підвищення ефективності процесу виховання.

Ш Рекомендована література: 8, 11, 26, 39, 47, 52, 63, 76, 78.

1. Процес виховання —це система виховних заходів, спрямованих на фор­мування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

У сучасній педагогіці до виховного процесу мають місце різні підходи: системний, комплексний, діяльнісний, особистісний, особистісно-роз- вивальний, технологічний та ін.

Специфічним для процесу виховання є: а) двосторонній характер; б) багатогранність завдань і змісту; в) залежність від різноманітних суб ’ єктивних і об’єктивних факторів; г) трудність розкриття внутрішнього світу дитини, який треба формувати; г) багатство форм, методів і прийомів, якими важко оволодіти; д) неперервність —у вихованні канікул бути не може; е) тривалість у часі — людина виховується все життя; є) поступове виявлення результатів виховних впливів.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи і засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Рушійні сили виховного процесу — це сукупність суперечностей, вирі­шення яких сприяє просуванню процесу виховання до нових цілей.

Є такі суперечності:

а) між необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими умовами соціального життя;

б) між зростаючими соціально значимими завданнями, які потрібно вихованцю вирішувати, і тими можливостями, які обмежують його вчинки І ДІЇ у вирішенні цих завдань;

в) між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями;

г) між впливами сім’ї, школи, громадськості, вулиці, засобів масової інформації;

ґ) між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення;

40 д) між окремими впливами вчителів, які працюють у даному класі;

е) між рівнем розвитку особистості і виконуваними нею функціями у колективі;

є) між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя і діяльності;

ж) між усвідомленням учнем своїх прав і обов’язків.

Компонентами процесу виховання є: свідомість особистості, її емо-

ційно-почуттєва сфера, навички і звички поведінки.

Свідомість — властива людині функція головного можу, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколиш­нього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньо­му мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні від­носин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Почуття —психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб 'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної і нервово-психічної енергії

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

2. Етапи процесу виховання: а) виділення конкретних рис і властивос­тей особистості, які передбачається виховати; б) вивчення вихованця і діагностика— проектування його особистості на основі чразка-ідеалу; в) засвоєння вихованцем виділених рис і властивостей; г) організація досві­ду поведінки відповідно до ідеалу; ґ) спонукання вихованця до самостійної роботи над вдосконаленням своєї особистості.

Управління процесом виховання— це діяльність педагогів, що забез­печує планомірний і цілеспрямований вплив на вихованців.

Воно передбачає: а) підбір змісту у вихованні; б)підбір форм, методів і прийомів для реалізації змісту виховання; в) організація діяльності учнів і досвіду їх поведінки; г) регулювання взаємовідносин у колективі, координація впливу на дитину вчителів, батьків і представників громадськості; ґ) керівництво самовихованням учнів; д) вивчення рівня вихованості учнів, корекція змісту і методики виховання.

Концепція національного виховання визначає психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної діяльності:

• високий рівень національної самосвідомості, знання національної психології і характеру народу, його культурно-історичних традицій, мо- рально-етичної спадщини, історії та сучасного буття;

• втілення в собі типових якостей рідного народу, його духовного, 41 культурного і морального багатства; бездоганне володіння українською мовою;

• високий рівень професійної підготовки, широкий світогляд і наукова ерудиція, духовне багатство та емоційна культура вчителя, прагнення до постійного самовдосконалення;

• любов до дітей і висока педагогічна культура в тісному поєднанні з наполегливістю, витримкою, педагогічним тактом;

• досконале володіння дидактичними, організаторськими, комуніка­тивними, перцептивними, сугестивними, науково-пізнавальними здібностями;

• розвиток власної спостережливості, педагогічної уяви, оптимізму, відчувати та позитивно впливати на емоційний стан учнів;

• мистецьке володіння словом, уміння чітко та точно сформулювати, дохідливо, образно, емоційно передавати власні думки.

2. Виховання і самовиховання — дві сторони процесу формування особистості.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблен­ня у себе позитивних рис і подолання негативних.

Воно успішно здійснюється в школі за таких умов: а) у дитячому колективі створено сприятливий для самовиховання морально-психологічний клімат; б) в учня, який хоче займатися самовихованням, сформовано ідеал, до якого він прагне; в) в учнів наявний певний рівень свідомості, коли вони правильно оцінюють свої дії і поведінку; г) учні мають певні відомості з психології, можуть виявити свої позитивні риси і недоліки своєї особистості; ґ) в учнів с: невний рівень сили волі, уміння долати труднощі.

Етапи педагогічного керівництва самовихованням учнів: а) підготовчий етап (переконання учнів у необхідності зайнятись самовихованням і в можливостях досягти бажаних результатів); б) допомога в складанні програми самовихо- ішиня і її реалізації; в) організація контролю за ходом самовиховання, який чтдом переходить у самоконтроль.

Прийоми самовиховання.

У ході організації самовиховання учнів навчають спеціальних прийомів роботи над собою. Одним з поширених прийомів самовиховання є самопере- конання, суть якого полягає в тому, що учневі пропонують підібрати ряд ■ |)і ументів і за їх допомогою переконати себе в тому, що він вчинив у даній конкретній ситуації правильно чи неправильно. Прийом самонавіювання 11 рої і с>нують використовувати у тих випадках, коли потрібно подолати в собі і і рих перед труднощами,невпевненість у своїх силах, нерішучість. Прийом « иімшіідбадьорювання використовується у тому разі, коли учень хвилюється

42 у складних ситуаціях, втрачаючи віру у власні сили та можливості. Прийом самозаохочення пропонується у випадках, коли учень подолав певні труднощі, виконав складне завдання. Для подолання негативних сторін особистості можна застосувати прийоми самоосуду і самопокаранни. Прийом самопримусу сприяє подоланню внутрішньої неорганізованості, небажання вчитися чи працювати, лінощів. Особливе місце у самовихованні займає прийом самоаналізу, який полягає в умінні аналізувати свої вчинки, надавати їм певну оцінку. Одним з ефективних прийомів самовиховання є самопереключення, коли у конфліктній ситуації учневі пропонують переключити свої думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли.

Ефективними у самовихованні є так звані практичні прийоми. Одним із них є прийом “крок уперед”, суть якого полягає у щоденному плануванні своєї діяльності на наступний день. Як доповнення до даного прийому може бути прийом “оцінки прожитого дня”, коли учень щоденно аналізує свої дії та вчинки, допущені протягом дня. Для щоденного привчання учня до виконання своїх обов’язків використовують прийом “правила моєї поведінки”, суть якого полягає у дотриманні учнем спеціально для нього складених правил поведінки. Прийом самозобов’язання полягає у плануванні учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя чи на рік, залежно від того, які риси особистості передбачається сформувати чи подолати і в який термін. Прийом “впізнай себе” має характер гри: учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища, він себе впізнає, товариші доповнюють його характеристику. Прийом “самохарактеристики” та “взаємохарактеристики” полягає в тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються у колективі, а це привчає учнів до самоаналізу, дає педагогу багатий матеріал для подальшої роботи з учнями.