41.Політ теорії єлінека штамлера спенсера

Рудольф Штаммлер (1856 -1938 гг. ) - немецкий представитель философии права, профессор в Берлине с 1916 г.

Социальным идеалом в философии права, по Штаммлеру, является общность людей, объединенных в нацию и свободно изъявляющих свою волю. С позиции юридического мировоззрения опровергал марксизм, отождествлявшийся им с экономическим детерминизмом. Он утверждает первичность права по отношению к экономике и государству.

Основные работы: "Хозяйство и право с точки зрения материалистического понимания истории" (1896), "Теория правовой науки", "Философия права".Философская почва представлений Шталимкера о праве - некантианство. Приверженцы этого направления в философии полагали, что предмет познания тождественен понятию о предмете, а собственно бытие есть совокупность чисто понятийных отношений. Цель философствования - творческая работа по созданию интеллектуальных объектов всякого рода и вместе с тем анализ такой работы. Предмет познания конструируется человеческим мышлением. Чистое познание на основе логических законов, в соответствии со своей внутренней природой конструирует мир нашего познания. Сознание оказывается первичным по отношению к бытию.

На основе подобной трактовки познания выделялись науки о природе и о духе или культуре. Явления природы, человеческое сознание упорядочивает и конструирует с помощь мыслительной формы причинности. Природа предстает как совокупность причин и следствий. Напротив, мир человеческих поступков, общество есть проявление, реализация человеческих воль ("хотений"), охватываемых с помощью категории цели. В результате общество представляет собой совокупность целей и средств. Таким образом, науки о природе оперируют с помощью закона причинности, а науки о духе - с помощью закона целесообразности. Отсюда социальные явления, в том числе политика, государство и право, согласно его теории не подчиняются закону причинности, а охватываются категорией цели как свойства человеческого сознания и воли. Поэтому он критикует монархизм, считающий причинно обусловленную замену капитализма социализмом и поясняет, что социализм не причинно обусловленное явление, а относиться к области целеполагания (поскольку закон причинности не применим к общественным явлениям).Р. Штаммлер выдвинул прямо противоположное марксизму утверждение о соотношении права и экономики, отвергал краеугольный марксистский тезис о первичности экономики и вторичности права, политических учреждений, тезис о подчиненности права экономике. Он утверждал тезис о первичности права по отношению экономике, обществу, государству. Фундамент государства он усматривает не в совокупности производственных отношений, экономическом базисе общества, а в праве. Право есть теологическое и первоначало общественной жизни. Так, производство на различных стадиях изучению не поддается. Изучению поддается право, т.к. хозяйственная деятельность упорядочивается правом. Отсюда право и есть история развития человечества. \Несколько уложенным и расплывчатым выглядит общее понятие права, предлагаемое Штаммлером: "ненарушимое самовластное регулирование социальной жизни людей". Практически тут имеется в виду: во-первых, ограничить "правовое" как "самовластное воление" от норм нравственности; во-вторых, размежевать "право" и "произвол"; в-третьих, выделить в качестве решающей особенности права его "ненарушимость", под коей надо понимать стремление предписывающего норму самому быть связанной ею. Наряду с понятием права, Р. Штаммлер выделил идею права, служащую масштабом справедливости, правильности права. Идея права означает, что людям в их совместной деятельности, регулируемой правом свойственно справедливое "хотение", т.е. особое "правовое хотение" под углом зрения единства в рассматривании целей, безусловно одинакового способа оценки их содержания. Применительно к общению людей идея права дает социальный идеал. Р. Штаммлер видел в социальном идеале регулятивной, упорядоточивающий принцип единства всех целей и формулировал его как "общение свободно хотящих людей". Идеи равенства, социальный идеал в теории Р. Штаммлера является лишь критерием оценки действующего права, и в этом качестве играли роль естественного права. Право всегда было и остается несовершенным и изменчивым. Но в рамках этого исторически несовершенного права выделяется правильное право, т.е. такое, какое ориентируется на справедливость, на идею права, как на конечную цель. Это право и выступает как "естественное право с изменяющимся содержанием" Оно представляет собой не какое-либо конкретное право, а лишь "единый формальный метод суждения о праве". Исходя из этого, идеал права, социальный идеал, согласно теории Штаммлера, лишен исторической конкретности и содержательности и не является каким -либо действительным состоянием эмпирического права.Г. Еллинек – наиболее популярный автор в области правоведения во второй половине XIX– начале XX в. Его работы, в которых разрабатывались актуальные проблемы теории государства, методологии и философии права, имели успех не только в Германии, но и в других европейских странах. Имя Еллинека неоднократно упоминалось русскими правоведами – Т. И. Новгородцевым, E. H. Трубецким, H. H. Алексеевым и др.На становление философских взглядов Еллинека большое влияние оказали труды позитивистов: Канта, Милля, Спенсера. Используя позитивистские принципы в разработке юридических проблем, Еллинек уже к началу 80-х годов прошлого века вошел в число видных представителей немецкого «юридического позитивизма».В своих трудах «Система субъективного публичного права» (1892), «Всеобщее учение о государстве» (1900) и других Еллинек предлагает изучать государство, с одной стороны, как особое общественное образование, с другой – как чисто правовое явление. Соответственно и учение о государстве делится им на «социальное» и «правовое», каждому из которых должен быть присущ свой особый метод. Разработке этих методов он уделял значительное внимание.Государство Еллинек определял как «целевое единство индивидов», наделенное качествами юридического субъекта, обладающего волей и являющегося носителем определенных прав. Исследуя его сущность, он выдвинул концепцию самоограничения государства посредством изданных им норм. Эту идею Еллинек использует и при определении понятия суверенитета.Современники относили Еллинека к так называемой юридической «школе публицистов», сложившейся в Германии в последней четверти XIX в. «Школа публицистов» оформилась в результате реакции части немецких правоведов против синкретизма и эклектики, господствовавших тогда в юридической науке, против внесения в работу юриста элементов социологического исследования, которые, по мнению «публицистов», не были ей присущи. При этом, однако, они впадали в противоположную крайность, переоценивая значение правового эле-м«нта в жизни государства и как результат – отождествляли науку о государственном праве с наукой о государстве как таковом. Еллинек же утверждал, что наука государственного права не может дать понимания государства в целом, поскольку последнее имеет двойственный характер: оно является не только правовым институтом, но и социальным явлением. Герберт Спенсер (1820–1903) принадлежит к числу талантливых самоучек, которые не получили в свое время систематического образования и тем не менее сумели приобрести обширные познания в самых различных областях. Спенсер основательно интересовался биологией, психологией, этнографией, историей. За несколько лет до выхода «Происхождения видов» Чарлза Дарвина он самостоятельно сформулировал «закон выживания наиболее приспособленных» в борьбе за существование. В историю обществознания он вошел как один из основателей социологии, которому довелось осуществить дальнейшее совершенствование социологической методологии на новом материале и в новой традиции эмпиризма, столь сильной именно в Англии во второй половине XIX в.Спенсер не принял контовского закона «трех стадий» и категорически отверг утопические ожидания нового общественного строя, изложенные французским мыслителем в «Позитивной политике». Приверженность либеральному радикализму и критика социализма сочетались у него с верой в объяснительные возможности социологии как отрасли подлинно научного знания об обществе, государстве, о закономерностях их эволюции. В историю социальной науки прошлого века им вписаны несколько памятных страниц, и связано это с его мастерским истолкованием и применением древней метафоры, уподобляющей общество и государство живому организму. Это означало заметный разрыв с декартовской и бэконовской традицией рассмотрения общества и государства некими механизмами с причинноследственными особенностями их организации и деятельности. Эта перемена стала настолько важным этапом в развитии методологии социальных и политических исследований, что влияние ее ощутимо во многих областях современной общей социологии, политологии и государствоведения.Английский исследователь первым из социологов наиболее полно использовал аналогии и термины из области науки о живых существах (биологии), уподобляя и сопоставляя общество с биологическим организмом, тщательно анализируя черты сходств и различий в принципах их построения (структуры) иИстория политических и правовых учений. Под ред. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА • М, 1998. С. 540развития (эволюции). Результатом такого уподобления и сопоставительного анализа стало обнаружение некоторых закономерностей и стадиальности органической жизни – например, переход от простого к сложному (интеграция), от однородного к разнородному (дифференциация) – с последующим перенесением обнаруженных закономерностей в истолкование стадий эволюции и функционирования различных обществ и государств.Наблюдаемые в жизни общества процессы роста и усложнения их структуры и функций или связанности его отдельных частей (элементов), их дифференциации Спенсер представил как процесс постепенного объединения различных мелких групп в более крупные и сложные, которым он дал название «агрегаты». Этим названием охватывались такие общественные группы и объединения, как племя, союз племен, города-государства, империи. Было принято во внимание также, что, раз возникнув, эти объединения (агрегаты) испытывают воздействие иных факторов перемен – социально-классовой дифференциации, специализации в виде разделения труда, образования органов политической власти (регулятивная система), а также возникновения земледелия, ремесел (система органов «питания»), возникновения специализированной «распределительной системы» (торговли, транспорта и иных средств сообщения).Исходным положением для оценки общественных структур и остальных частей политических агрегатов у Спенсера стало положение о том, что общество существует для блага всех членов, а не члены его существуют для блага общества.

42.політ інтереси за ієрінгом та теорія національного суверенітетуИеринг ратует за независимость и несменяемость судей, за их ответственность только перед законом и т.д. Он – за твердую дисциплину и законность в обществе, за строгий и стабильный порядок в нем, поскольку считает, что только при этих предпосылках возможно цивилизованное общественно-политическое устройство, нормальное правовое общение, справедливость. Мизантропический, по оценке Иеринга, афоризм «Да восторжествует справедливость, хоть и погибнет мир!» он заменяет жизнеутверждающим призывом «Да торжествует справедливость, чтобы процветал мир!».Первоначально право имеет односторонне-принудительную силу, направленную на подданных с целью пресечения чрезмерных притязаний частных интересов. Постепенно оно приобретает двусторонне-обязательную силу, становится обязывающим и для самой государственной власти. Иеринг полагает, что забота о самосохранении вынуждает власть подчиняться праву. Властвующие в конце концов осознают: ничем так не укрепляется в подвластных чувство правопорядка, законопослушание, без которых нет прочной государственности, как пример соблюдения норм права представителями власти, государством.Однако Иеринг не ожидает (тем более не требует) от государства педантичного следования закону. Ему ясно, что законом государственная власть сама себе связывает руки, сама ограничивает свободу собственных действий. «Возникает вопрос о том, до какой степени это необходимо и необходимо ли это раз навсегда во всех случаях проявления этой власти». Ответ на этот вопрос у Иеринга готов, и он не в пользу права, не в пользу закона. Там, где обстоятельства заставляют государственную власть делать выбор между обществом и правом, «она не только уполномочена, но и обязана пожертвовать правом и спасти общество». Иеринг не разъясняет, в какой момент необходимо делать такой выбор и как уберечься здесь от произвола, от предумышленного избавления от «балласта» права. Не удивительно поэтому его скептическое отношение к идее правового государства. Такому государству он вообще отказывает в жизнеспособности. Оно, по мнению Иеринга, «не могло бы просуществовать и одного месяца».Иеринг переносит на почву правоведения концепцию борьбы как универсального принципа бытия органического мира. Она получила во второй половине XIX в. широкое хождение в европейских научных кругах. Достаточно вспомнить дарвиновскую теорию борьбы за существование, идею классовой борьбы 528 Глава 19. Европейская политико-правовая мысль второй половины ХГХ в. в историографии и социологии. Полемизируя с исторической школой права (Савиньи, Пухта), учившей понимать образование и развитие права как незаметный, безболезненный и мирный процесс, подобный становлению и эволюции языка, Иеринг («Борьба за право») старается доказать нечто противоположное: «Жизнь права есть борьба, борьба народов, государственной власти, сословий, индивидов». Для него «всякое право в мире должно быть добыто борьбой», «борьба есть работа права» и т.д.Если бы при этом речь шла о необходимости сопротивляться произволу, устранять беззаконие, добиваться восстановления нарушенных прав, защищать законные интересы, никаких вопросов не возникло бы. Однако у Иеринга призывы к борьбе за право («в борьбе обретешь ты право свое») приобретают особый, вызывающий тревогу смысл. От них веет духом воинственности. Они отдают апологией насилия, поэтизацией борьбы, сражений как некоего возвышенного состояния человеческого бытия: «–я имею мужество открыто признаться в любви к борьбе- нет другого материала, имеющего такую притягательную силу, как борьба. и война». Известно, какой страшный урон понесла в XX в. цивилизация от того, что не смогла найти эффективного противоядия восхвалению «притягательной силы борьбы и войны». Гердер Йоганн Готфрід - мислитель епохи розпаду «просвітницького розуму», учень Канта, починав як прихильник руху «Бурі і натиску». Проповідник, поет, перекладач, ерудит, основоположник наукового осмислення історії та культури. Гердер один з перших мислителів, який прагне виявити закономірності історичного та культурного процесів. Його філософсько-історичні погляди пов'язані з розумінням історії як осуществляющегося проекту, де всім править Бог. Історія, таким чином, за необхідності реалізує цілі Провидіння і Бога, і прогрес рухає не воля людська, а Бог, провідний людство до реалізації цілей у всій повноті. В історичному шляху кожна фаза має власний сенс. На противагу просвітницької ідеї держави Гердер висуває поняття «народу» як живого органічної єдності. Крім того, Гердер обгрунтовує ідею про те, що мова є не тільки конвенціональним або комунікативним засобом, а й специфічний для природи людини. Людину відрізняє від тварини «рефлексія», саме вона утворює мову, що закріплює моменти рухомий гри відчуттів. Поезія найглибшим чином натуральна, вона древнє прози, бо остання передбачає логічне опосередкування. Сама людина - творіння мови. Основні філософсько-історичні погляди Гердера викладені в роботі «Ідеї до філософії історії людства». Тут у нього слово «культура» уже перестає служити метафорою, але наповнюється теоретичним і філософським змістом. Гердер проголошує національну самобутність мистецтва, стверджує історична своєрідність і рівноцінність різних епох культури. Він першим запропонував, поряд з «культурою» в однині, вживати «культури» у множині, підкреслюючи тим самим незвідність, унікальність різних національних культур.

43.сутність просвітницьких теорій. Просвітницькі теорії П. обгрунтували сміливу ломку феодальних стосунків, на їх основі складалися багаточисельні системи утопічного соціалізму . Але раціоналістичні теорії П. були чужі історизму . В них підкреслювалася поступальність історичного розвитку, проте ігнорувалися його суперечність і різноманіття форм, а також необхідність передуючих стадій розвитку. П. суспільства просвітителі виводили з П. людського розуму. Їх теорії мали телеологічний характер, зводячи в ранг кінцевої мети історії скороминущі ідеали і ілюзії буржуазії, що підіймається. В той же час вже Дж. Віко і особливо Ж. Ж. Руссо вказували на суперечливий характер історичного розвитку. Романтична історіографія почала 19 ст на противагу раціоналізму просвітителів висунула ідею повільної органічної еволюції, що не допускає втручання ззовні, і тезу про індивідуальність і незрівнянність історичних епох. Але цей історизм був однобічно обернений в минуле і часто виступав в ролі апології архаїчних стосунків, Найбільш глибоку в домарксовськой думки трактування П. дав Р. Гегель, виступивши як проти просвітницької зневаги до минулого, так і проти помилкового історизму романтичної «історичної школи». Історія — не проста зміна, а П. в свідомості свободи, в якій старе служить необхідним фундаментом для нового. Кожен народ, виконавши свою історичну місію як тимчасового носія абсолютної ідеї, поступається місцем іншому. Проте, розуміючи історичний П. як саморозвиток світового духу, Гегель не міг пояснити перехід від одного рівня суспільного розвитку до іншої. Суспільний П. закінчується, по Гегелю, прусською монархією, а його філософія історії перетворюється на теодіцею, виправдання бога в історії. Марксистсько-ленінська концепція П. виходить з матеріалістичного розуміння історії і характеризується діалектико-матеріалістичним підходом до проблеми П., висуненням його об'єктивного критерію. К. Маркс підкреслював, що «взагалі поняття прогресу не слід брати в звичайній абстракції» (Маркс До. і Енгельс Ф ., Соч., 2 видавництва, т. 12, с. 736). «... Уявляти собі усесвітню історію такою, що йде гладко і акуратно вперед, без гігантських інколи стрибків назад, недіалектичний ненауково, теоретично невірно» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 30, с. 6). П. немає якась самостійна суть або трансцендентна мета історичного розвитку. Поняття П. має сенс лише в застосуванні до певного історичного процесу або явища, це завжди П. по відношенню до чогось. Цілі, прагнення і ідеали людей, в світлі яких вони оцінюють історичний розвиток, самі міняються в ході історії, тому такі оцінки неминуче страждають суб'єктивністю, неісторичністю. Як пише Маркс, «так званий історичний розвиток покоїться взагалі на тому, що новітня форма розглядає попередні як рівні до самої собі і завжди розуміє їх однобічно, бо лише вельми рідко і лише за абсолютно певних умов вона буває здібна до самокритики» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 12, с. 732). Об'єктивний критерій суспільного П. треба шукати в матеріальній основі суспільства. Виробничі стосунки виражає переривчаста, дискретність історичного процесу і специфічність його конкретних форм. Навпаки, продуктивні сили розвиваються більш менш безперервно і кумулятивний (хоча і тут, звичайно, буває зрозумілий рух). До того ж це головна, визначаюча сторона суспільного розвитку. Тому В. І. Ленін рахував інтереси розвитку продуктивних сил «... вищим критерієм суспільного прогресу...» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 16, с. 220). Вдосконалення засобів і організації праці забезпечує зростання його продуктивності, що, у свою чергу, спричиняє за собою вдосконалення людського елементу продуктивних сил, робочої сили, викликає до життя нові виробничі навики і знання і міняє існуючий суспільний розподіл праці. Одночасно с П. техніка йде розвиток науки. Нарешті, зростання продуктивності праці означає збільшення кількості додаткового продукту. При цьому розширюються склад і об'єм необхідних потреб людини і змінюються способи їх задоволення, спосіб життя, культура і побут. Вищому рівню розвитку продуктивних сил відповідає і складніша форма виробничих стосунків і громадської організації в цілому. Міра опанування суспільства стихійними силами природи, що виражається в зростанні продуктивності праці, і міра звільнення суспільства з-під гніту стихійних суспільних сил, соціально-політичної нерівності і духовної нерозвиненості людей — ось найбільш загальні критерії історичного П. В світлі вказаного критерію первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична формації є закономірними стадіями поступального розвитку людства.

  Проте процес цей суперечливий, а типи і темпи його різні. Для первіснообщинного, а також рабовласницького і феодального суспільств характерні взагалі украй повільні темпи розвитку. Капіталізм означає величезне прискорення темпів, але при цьому посилюється і загострюється антагоністічность, властива розвитку експлуататорського суспільства. У будь-якому процесі розвитку існує певний взаємозв'язок між групою ведучих, елементів системи, що розвиваються, і її структурою як цілим. Окремі елементи випереджають інші, за ними підтягуються останні, і лише потім міняється структура цілого. У досоциалістічеських формаціях спочатку із-за низького рівня розвитку виробництва, а надалі також із-за приватної власності на засоби виробництва одні елементи соціального цілого систематично прогресують за рахунок інших. Це робить П. суспільства в цілому антагоністичним, нерівномірним, зигзагоподібним (див. Ф. Енгельс, в кн. Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 21, с. 177). П. техніки і розвиток суспільного розподілу праці колосально підвищують його продуктивність. Але оборотною стороною цього є перетворення людини на часткового працівника, зростання відчуження і експлуатації. Порівняно високий життєвий рівень небагатьох розвинених капіталістичних країн досягнутий частково за рахунок нещадної експлуатації колоній. Диспропорції спостерігаються не лише в розвитку різних країн і народів, але і в розвитку різних сфер і елементів суспільному життю. Так, К. Маркс відзначав, що «... капіталістичне виробництво вороже відомим галузям духовного виробництва, наприклад мистецтву і поезії» (там же, т. 26, ч. 1, с. 280). Диспропорція між матеріальним багатством капіталістичного суспільства і рівнем його духовної культури особливо помітна в епоху загальної кризи капіталізму. Вона знаходить своє віддзеркалення в зростанні соціального песимізму і багаточисельних філософських і соціологічних теоріях 20 ст, прямо або побічно заперечливих П. і що пропонують замінити це поняття або ідеєю циклічного круговороту (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокин ), або «нейтральним» поняттям «Соціальної зміни» (американський соціолог В. Ф. Огборн). Широкого поширення набувають також різні есхатологічні концепції відносно «кінця історії» і песимістичні антиутопії на зразок «Славного нового світу» О. Хакслі або «1984» Дж. Оруелла . Поряд з ними існують і казеннооптімістічеськие теорії П., на зразок «стадій кономічного зростання» В. Ростоу . Перехід від капіталізму до соціалізму у світовому масштабі — генеральна лінія суспільного П. в сучасну епоху. Колосально прискорюючи темпи суспільного розвитку, комуністична формація поступово долає успадковані від минулого диспропорції в розвитку міста і села, що передового і економічно відстали країн, людей розумової і фізичної праці, продуктивних сил і духовною культури суспільства. Т. о., відбувається становлення нового, комуністичного типа П., вільного від антагоністичних протиріч колишніх формацій. Проте це процес зовсім не автоматичний. Велика кількість завдань і недостатнє знання механізму дії законів соціалістичного суспільства (яке само частково пояснюється обмеженістю наявного історичного досвіду) створюють можливість появи елементів суб'єктивізму і волюнтаризму, що приводять до диспропорцій. Складні проблеми ставлять неоднаковість рівня розвитку і своєрідність історичних традицій країн соціалістичної системи. Соціалістичне суспільство, усуваючи соціальний антагонізм, не відміняє суперечності розвитку як такого. Зокрема, пізнання законів розвитку суспільства — процес по суті безконечний; тим часом саме міра пізнання і опанування таких законів визначає міру соціальної свободи.   Виникнувши на грунті соціальній історії, поняття П.