Категорії "трагічне" і "комічне"

Тема 5: мистецтво як естетичне явище

1. Еволюція мистецтва

2. Предмет мистецтва

Класифікація видів мистецтв

3. Функції мистецтва

4. Проблема художнього образу в мистецтв.

5. Проблема змісту і форми в мистецтві.

Логіка еволюції мистецтва пов'язана з конкретно-історичними періодами розвитку цивілізації. Мистецтво проходить шість основних етапів: доісторичний, стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу, другої половини XIX – XX ст. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати й досліджувати внутрішній світ людини. Одною з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільності. Мистецтво – це вища форма естетичного ставлення людини (митця) до світу. Адже через систему художніх образів, використовуючи специфічні засоби і прийоми, мистецтво інтерпретує, осмислює, пізнає світ.

Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність синтезу всіх його основних функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного мистецтва є його тяжіння до поліфункціональності, що сприятиме створенню універсальності цілісної художньої моделі світу.

Мистецтво стародавнього світу. Цей етап пов'язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. У стародавньому світі завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення в духовно-практичну форму діяльності.

Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм давньогрецької та давньо­римської міфологій, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визна­чили напрям художніх пошуків тогочасних митців.

Мистецтво середньовіччя (IX—XIII ст.). Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості – релігії та мистецтва. У цей історичний період особливого статусу набула інституція церкви, що фактично виконува­ла функцію соціального замовника й безпосередньо вплинула на роз­виток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, вітражного живопису, органної музики тощо.

Мистецтво Відродження (XIV—XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов'язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами, з іншого – це період яскра­вих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досяг­нення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Від­родження було зумовлено його надзавданням — абсолютизацією люд­ської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтво­ренням емоційно-чуттєвого стану суб'єкта.

Мистецтво Нового часу (кінець XVI – перша половина XIX ст.). Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов'язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класи­цизму, романтизму, реалізму. Отже, мистецтво Нового часу дає по­штовх до об'єднання у межах конкретно-історичного періоду худож­ньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

Мистецтво другої половини XIX — XX ст. Цей період позначе­ний інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї 3. Фрейда, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього етапу став діалог між теорією і художньою практикою.

Закономірності розвитку мистецтва грунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів, підкреслити їхній безпосередній зв'я­зок з конкретним історичним періодом, наголосити на тому, що поняття «канон» пов'язане з добою середньовіччя; поняття «стиль» виникає у часи Відродження; «художній образ» стає центральним поняттям у мистецтві XIX ст., а проблема «художнього методу» фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом XX ст.

Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує за­гальні закони мистецтва, його предмет, основні струк­турні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

Предмет мистецтва. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів. Художній твір створюється й функціонує в умовах певного способу життя суспільства. Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов'язані з певною політич­ною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особ­ливостей. 1.Мистецтво – це одна з форм суспільної свідо­мості, специфіка якої полягає в пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тоб­то дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов'язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духов­ного й морального удосконалення.

2.Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стиму­лює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього тво­ру. Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-естетичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних про­цесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створю­ють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і до­сліджувати внутрішній світ людини.

Класифікація мистецтв

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн.

часові мистецтва — радіо, музика, література

просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво тощо.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють

слухові — музика, радіо

зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

зорово-слухові — театр, кіно.

У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);

знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);

знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному - пісенному й актерсько-танцювальному - пантомімічному синтезу.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д. ) - архітектура, скульптура, живопис і т.д.

сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) - медіамистецтво

звук (чутні коливання повітря) - музика

слово (одиниця мови) - література

людину-посередника - (актор, клоун і т. п.).

Функції мистецтва

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється "дублером" тої чи іншої форми практичної діяльності людини

Функції мистецтва:

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.

2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).

3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).

4. Функція передбачення ("кассандрівське начало").у даному випадку мова йде про використання інтуїції.

5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування)

6. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку.

7. Виховна ("формування цілісної особистості).

8. Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси.

9. Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

Проблема художнього образу в мистецтв. Проблема специ­фіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне бажання свідоме чи позасвідоме проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ – це відображен­ня певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою мо­дель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об'єктивного ідеалізму твердив, що світ – це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, – його вторинне копію­вання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.

Учні Платона – Арістотель і Плотін – також зверталися до фе­номена художнього образу, проте на відміну від свого вчителя наголошу­вали, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намага­ється проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу роз­починається у XVIII ст., він пов'язаний з іменами А. Шефтсбері, Г. Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф.Шіллера. Цей факт глибоко симптоматичний. Адже осмислен­ням природи художнього образу займається один з видатних пред­ставників «веймарського класицизму», людина, яка сама створювала систему образів і мала змогу інтерпретувати їх, спираючись на власний творчий досвід. На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, О. Потебні, Д.Лукача, сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепу тощо.

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.

Важливе місце при створенні художнього образу посідає співвідношення раціонального і емоціонального. Ці два поняття взаємопов'язані й доповнюють одне одного. Без емоційного не може існувати художній образ в жодному виді мистецтва. Однак емоційність починає працювати лише тоді, коли митець чітко знає і раціонально обмірковує, якою має бути структура образів його твору.

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов'язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією, тобто навіюванням, і емпатією, тобто співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), вини­кає діалог між художником та аудиторією, наслідком якого є духовне очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв'язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стиму­лює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

Проблема змісту і форми в мистецтві. Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і фор­ми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов'язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного. Форма – це зовнішня оболонка художнього ви­твору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві роз­крити його основний зміст. Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб'єктивного й об'єктив­ного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов'язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важли­вих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зобра­жуваних явищ. Тема (від грецького thema – те, що покладено в осно­ву) є головним об'єктом зображення у художньо­му творі. Ідея (від грецького idea – представлення) – це дум­ка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Органічне поєднання і взаємовплив змісту і форми сприяє створенню повноцінного художнього образу.

закономірність мистецтва – природа мистецтва

художнє спілкування – художня творчість – художня цінність

художній образ – художній метод – художній стиль

художній символ – метафора

алегорія – умовність мистецтва – функції мистецтва

Специфіка художнього образу Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне.

В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності. Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу. Вид мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу. Так, наприклад, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується через звук, у образотворчому мистецтві - об'ємно-пластичними формами. Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва - одне з традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом виступає багатство здібностей самого суб'єкта, Гегель шукав його у внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти - у особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або зміст. Ці критерії пов'язані з характеристикою художньої діяльності в цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення, вплив.