88. Філософія позитивізму

У другій половині XIX ст позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні і виступив проти філософії як метафізики. Під метафілософією вони розуміли умоглядну філософія буття (онтологію, гносеологію).

ПОЗИТИВІЗМ - філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання.

Позитивісти говорили, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто, якщо філософія наукова вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому. Це реакція на нездатність старої філософії вирішити проблеми, зв'язані з розвитком науки. Поняття колишньої філософії (про буття, сутність, причини), що у силу їхньої високої абстрактності не можуть бути перевірені чи дозволені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими і позбавленими змісту. ПОЗИТИВІЗМ почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Фактично виявилося, що позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання. Причому самі категорії позитивізм заперечення умогляду, феноменалізм - виявилися занадто сміховинними, метафізичними.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX);

2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) ;

3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр. XX);

4. Постпозитивізм .

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками ;

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом;

- вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток).

89. Праця Тейяра де Шардена «Феномен людини».

П'єр Тейяр де Шарден (1881–1955) – французький філософ, вчений (палеонтолог, антрополог, археолог) і католицький теолог. Член ордена єзуїтів, священик. Твір "Феномен людини" (1956) складається з 4 частин: переджиття, життя, мислення, наджиття. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина – найбільш досконалий результат багатотисячної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу.

Тейяр розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: "переджиття" (літосфера), "життя" (біосфера) і "феномен людини" (ноосфера). Заперечуючи як дуалізм, так і матеріалізм та спіритуалізм, Тейяр визначав свою філософську позицію як "монізм". Єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є "матриця" духовного начала. Духовне начало іманентне всьому сущому: як джерело цілісності воно властиве в прихованому вигляді вже молекулі й атому. Рушійною силою еволюції є цілеспрямована свідомість ("ортогенез"). Поява людини, за Тейяром, – не завершення еволюції, а ключ до зростаючого вдосконалення світу.

Олюднення Сина Божого (Тейяр заперечує народження Ісуса дівою Марією) вказує на виняткову роль людини в подальшій еволюції. Світ, що існує, недосконалий. Людські страждання (які символізує розп'яття Христа) – стимул активного сприяння людини вдосконаленню буття. Соціальні погляди Тейяра мають гуманістичний характер, але утопічні. Соціальний прогрес у нього ґрунтується на моральному началі – всезагальній любові, моральні устремління мають релігійну оболонку, устремління "вперед" поєднується зі стремлінням "вверх". Соціальний ідеал Тейяра ототожнюється з "другим пришестям" Христа. Таким чином, теологія у Тейяра переростає в христологію.

Вчення Тейяра набуло широкого розповсюдження як у колах інтелігенції Франції, так і в інших країнах.

90. Можливості та межі пізнання людини.

Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу. Пізнання – обумовлений насамперед суспільно-сторичною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія). Процес пізнання – надзвичайно складний, суперечливий і нескінченний. Людина завжди буде прагнути глибше і ширше пізнати світ і себе, але ніколи це прагнення не досягне завершення. Тільки дурень може сказати: «Я знаю все». Чим більше ми знаємо, тим більше межа непізнаного – це ще один з парадоксів процесу пізнання, що становить джерело його розвитку.