2. Культурний розвиток України в роки Другої Світової війни та повоєнний період.

Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання

Наука

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.

Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.

Освіта

У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації.

Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942—1943 pp. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибі-да, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.

Прозових творів було менше, лише окремі з них ДОСЯГАЙ рівня узагальнення. До таких належать збірка оповідань та нарисів Ю. Яновського "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба", "Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов втілення в повісті "Райдуга" В. Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолим, О. Довженко, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та ін.

Преса. Радіо

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.

Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.

У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.

Театр та кіно

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини.

Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.

Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".

Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В.Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії.

Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін.

Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали( "Радянська Україна")Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком..

Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін.

Образотворче мистецтво Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.

Культурне життя в Україні у другій половині 40-х — на початку 50-х років

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом. Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємовиключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму (офіційно вважалось та активно пропагувалось, що саме він забезпечив кінцевий успіх) і зростання суспільної свідомості (перемогла армія, народ).

Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника.

Сталінський режим посилили контроль над суспільством, особливо в царині ідеології. Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів — все це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів культури.

Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення — "методом народної будови". У 1944-1945 pp. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл практично відновилась, але налагодження нормальної системи освіти цього не вистачало.Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, створювався фонд всеобуча.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до швидкого зростання вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. Але реалії часу потребували освічених людей. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти, що створило додаткові труднощі: не вистачало приміщень, вчителів, навчальних посібників.

.Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій. Виховання відданості Сталіну та ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи.

У повоєнні роки починається процес неухильного скорочення українських шкіл та учнів, що в них навчалися.. Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Усі вони перепрофілювалися на російські.

Протягом четвертої п'ятирічки було відновлено і систему вищої освіти. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях. Викладання в більшості вузах велося російською мовою.

У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. У 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, у 1950 — 462, у тому числі більше 30 академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Головною науковою установою України залишалась Академія наук УРСР, яку очолював О.Палладін.

Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став С.Корольов. Під керівництвом С.Лебедєва у Києві в 1948-1950 pp. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1,5 км.

Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала "лисенківщина" — засилля в науці посередностей, людей споживацького гатунку, авантюристів. У 1947-1948 pp. відновилися переслідування генетиків.

У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії "Прапороносці", повісті "Земля гуде". Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Собко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський.

Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитета И.Сталіна. Чимало людей вперше побували за кордоном, побачили "загниваючий капіталізм". Повернувшись на батьківщину, вони відчували себе переможцями і мріями про краще, заможне і вільне життя.

Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту "за великий російський народ". Це свідчило про прагнення Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової місії росіян у світовій історії (російським великодержавним шовінізмом). Це нове ідеологічне забезпечення сталінського режиму мало особливо негативні наслідки для українців. У 1950 р.Сталін, виступаючи в дискусії з мовознавства, висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження "єдиної давньоруської". Цю єдину "давньоруськународність" дозволено було тлумачити як давньоросійську, але в жодному випадку не як давню українську.

Так у СРСР з'явилось явище, яке отримало назву за іменем його головного провідника А.Жданова. "Ждановщина" (1946-1949 pp.) означає широкий наступ сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорстокого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. Жданов виступав офіційним теоретиком і організатором цього наступу.

а період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Початок було покладено постановами ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленінград", спрямовані проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка, "Про кінофільм "Большая жизнь" та ін. За шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна",

Для "зміцнення керівництва" українською парторганізацією Москвою було направлено Л.М.Кагановича (М.Хрущов був переміщений на другорядний пост голови уряду). Каганович розгорнув бурхливу діяльність по боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом". Ним фактично була підготовлена велика розстрільна справа, жертвами якої мав би стати цвіт української інтелігенції того часу: А.Малишко, П.Панч, М.Рильський, Ю.Яновський та ін. На порядку денному у сталінському керівництві стояло питання боротьби з "низькопоклонством" перед Заходом, проти "космополітизму". Об'єктом переслідувань були обрані літератори, митці, учені.Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства, ізолювати і протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства,

Кампанія боротьби з косполітами мала негативні наслідки для розвитку культури: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилась ізоляція від надбань західної культури;театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційної ідеології; обмежено свободу творчості.

З початку 50-х років насувається нова хвиля звинувачень української інтелігенції. Цькували не лише письменників. Переслідувань зазнали українські композитори Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, К.Данькевич (опера "Богдан Хмельницький"), науковці. Особливо лютій і нещадній критиці було піддано В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" (1944р.), який оголошувався "ідейно порочним твором".

Ждановщина призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила потворні явища в середовищі радянської інтелігенції , викликала її розмежування. Сталінський режим остаточно протиставив владу і народ, ліквідував патріотичне піднесення років війни, паростки відродження української культури.

БІЛЕТ 23