Білети

Білет 1

1. Ранні форми культури на українських землях (від найдавніших археологічних культур до антів).

Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.

Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (35– 40 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності – мотижного землеробства і скотарства.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території Укра-їни, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій В’я-чеславович Хвойка (1850–1914) – відомий український археолог, чех за походженням. Він жив у Києві, працював учителем. З 1893 р. роз-почав археологічні дослідження.

Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають куль-турою мальованої кераміки.

Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше знайшло застосування первісне рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Збирали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з кремінними пластинами – вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах та спеціальних зернових ямах. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу! Внаслідок виснажен-ня землі люди мусили кожні 50–100 років переселятися на нові місця.

Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало зби-ральництво, мисливство та рибальство.

Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на тери-торії України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі.

Високої досконалості досягли трипільські племена у виготов-ленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах –горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського насе-лення.

Жили трипільці у досить великих населених пунктах, які назива-лися протомістами. Територія деяких поселень сягала декількох со-тень гектарів, а населення – 10–15 тис. чоловік. Будинки у трипільських поселеннях розміщувались по колу з май-даном посередині. Про вправність трипільських будівельників свідчить те, що будинки часто були дво- або триповерховими. Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Се-редземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейш-ло до державності, створення міст, винайдення писемності.

Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тис. до н.е.), в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.

Походження трипільської культури ще остаточно не з’ясоване. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші доводять, що культура ця прийш-ла разом з її творцями і носіями на територію України з Балканського регіону Чи найдавніші поселенці території України прийшли з інших місць, чи вони є автохтонами (місцевими)? Автохтоністи відстоюють версію одвічного життя українців на власній території. В.В.Хвойка у своєму дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901) виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності Серед-нього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури. Сучасна наука не встановила етногенетичного зв’язку три-пільських племен з наступними племенами на терені України. Прямого генетичного продовження трипільська культура не мала. Тому оголошувати трипільців безпосередніми родоначальниками ук-раїнського народу, давніми українцями немає сьогодні достатніх підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше – в середньовічні часи. Давні культури ще не носять національного характеру.

Якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю культури українського народу. Це – система господарства, декора-тивний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки..

Автохтонними джерелами української культури можна вважати трипільську культуру IV–III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сарматський культурний симбіоз II–І тис. до н.е. Автохтонні чинники української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у спо-собі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни, колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народної культури.

Знаходячись на західному кінці великого євразійського степу (Азія, за античними джерелами, починалася за Доном), Україна часто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом на українському терені, ім’я якого зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам’ятки цих племен відносяться до IX – першої половини VII ст. до н.е. Для кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти за-лізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів – іраномовних кочівників. Найдавніші згадки про них датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських кли-нописах. В середині – другій половині VI ст. до н.е. відбулося пере-несення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим. На-прикінці VI ст. до н.е. тут сформувалась скіфська держава. Свого розквіту вона досягла в IV ст. до н.е. У V ст. до н.е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію та описав її населення.

Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам’яток. Їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикра-шена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фан-тастичного грифона, гірського козла. Скіфське мистецтво було одним із джерел слов’янської культурної спадщини.Українці успадкували від скіфів деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху ко-зацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач) запози-чили окремі слова (собака, топір та ін.).

Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати – інше могутнє плем’я кочівників зі Сходу. Вони завоювали й асимілювали більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже 400 років – від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Скіфи і сармати та на заході фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для українців.

Іраномовні племена помітно вплинули на розвиток слов’янської мови. Іранського походження слов’янські слова «віра», «світ», «бла-го», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні – відправля-ти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати, «каяти-ся», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила».

У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північно-го Причорномор’я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грець-кої – щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті-капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом май-же тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III–IV ст. н.е.

Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію Причорномор’я та Подніпров’я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам’ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. – III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність.

На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформува-лись слов’яни. Вперше про них – венедів чи венетів – згадують римські автори І–II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про-копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів, вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки, знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоробро воював з ворогами.