29

Вступ

На сучасному етапі переходу до ринкової економіки, управлінню підприємства необхідно постійно проводити аналіз його діяльності для ухвалення управлінських рішень. Для аналізу і ухвалення рішень необхідна початкова інформація, таку інформацію одержують з ряду техніко-економічних показників, одним з яких є собівартість. Головними завданнями розвитку економіки на сучасному етапі є всемірне підвищення ефективності виробництва, а також заняття стійких позицій підприємств навнутрішньому і міжнародному ринках. Покупця в першу чергу цікавить якість продукції і її ціна. Чим вище перший показник і нижчий за другий, тим краще і вигідніше для покупця і підприємства. Резерви поліпшення цих показників якраз і поміщені в собівартості продукції.

В узагальненому вигляді собівартість продукції відображає всі сторони всі сторонни господарської діяльності підприємств, їх досягнення і недоліки. Рівень собівартості пов'язаний з об'ємом і якістю продукції, використанням робочого часу, сировини, матеріалів, устаткування, витрачанням фонду оплати праці і т.д. Собівартість, у свою чергу, є основою визначення цін на продукцію. Це один з важливих якісних показників, що характеризує всі сторони діяльності підприємства. Вона відбиває ефективність використання трудових і матеріальних ресурсів на випуск продукції.

Систематичне зниження собівартості промислової продукції – одна з основних умов підвищення ефективності промислового виробництва. Вона робить безпосередній вплив на величину прибутку, рівень рентабельності, а також на загальнодержавний грошовий фонд – бюджет. Тому формування витрат виробництва і обертання, їх облік мають важливе значення для підприємницької діяльності організацій.

Метою курсової роботи є вивчення питань, пов'язаних з собівартістю продукції, основних показників собівартості та методики їх розрахунку, класифікації витрат на виробництво, резервів і факторів зниження собівартості продукції, а також проведення аналізу собівартості на прикладі Закритого Акціонерного Товариства «Видавництво «Київські відомості» та розробка шляхів її зниження.

Об`єктом дослідження є витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Предметом курсової роботи є дослідження собівартості продукції підприємства та її впливу на прибуток.

Курсова робота складається з двох розділів. Перший розділ присвячений теорії по собівартості продукції, калькуляції витрат та методиці розрахунку основних показників собівартості. У другому розділі проведено аналіз собівартості продукції ЗАТ «Видавництво «Київські відомості».

При вивченні даної теми були використані учбова і спеціальна література по теорії економічного аналізу та економіці підприємства. Основними джерелами інформації для розрахунку аналітичної частини курсової роботи є звіт про фінансові результати та баланс підприємства ЗАТ «Видавництво «Київські відомості» за 2002-2003рр.

Розділ І Собівартість поліграфічної продукції

1. Собівартість продукції як економічна категорія

У процесі господарської діяльності підприємство витрачає певні види ресурсів, пов’язані з підготовкою виробництва, безпосередньо процесом виробництва та реалізацією продукції. Для визначення витрат на підприємстві використовується термін собівартості продукції, куди включаються поточні витрати на її виробництво та збут, виражені у грошовій формі. Показнику собівартості продукції належить одне з провідних місць в економічному механізмі господарювання. Від рівня собівартості залежить прибуток, рівень цін, рентабельність та інші показники. В економічній теорії існує кілька визначень собівартості продукції, розглянемо основні з них.

Собівартість продукції (робіт, послуг) – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Витрати на виробництво утворюють виробничу (заводську) собівартість, а витрати на виробництво і збут – повну собівартість промислової продукції [4, с.376].

Собівартість продукції є одним з найважливіших показників діяльності підприємства, який комплексно характеризує сутність використання усіх ресурсів, рівень технічного розвитку виробництва, досконалість системи управління за значною мірою визначає кінцеві результати діяльності підприємства – прибуток та рентабельність [3, с.161].

На думку Швиданенко, собівартість – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції [9, с.436].

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат [4, с.376].

Собівартість продукції (робіт, послуг) є одним із найважливіших показників роботи кожного підприємства чи організації, так як вона характеризує всі сторони його (її) діяльності. В собівартості продукції втілені всі затрати на виробництво і реалізацію продукції, тому вона показує наскільки ефективно на підприємстві використовуються всі види ресурсів. Крім того, собівартість продукції характеризує результати виробничої, господарської і комерційної діяльності підприємства. Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені у грошовій формі витрати, пов'язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції (виконання робіт, надання послуг). Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів, а також інших витрат. [ 5]

Планування собівартості продукції є складовою частиною планування діяльності промислового підприємства і представляє собою систему техніко-економічних розрахунків, які відображають величину (зміну величини) поточних витрат чи витрат, що склалися протягом усього промислового циклу. Перелік включених до собівартості поточних витрат визначено Податковим кодексом України. Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом і збутом продукції, обчислення фактичної собівартості окремих видів та всієї продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Дані обліку витрат використовуються для оцінки та аналізу виконання планових показників, визначення результатів діяльності структурних підрозділів та підприємства в цілому, фактичної ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих на розвиток та удосконалення виробництва, для планово-економічних та аналітичних розрахунків. [4, 376-377с.]

Собівартість є одним з найважливіших показників діяльності підприємства, оскільки він є базою для [5] :

1. оцінки економічної ефективності виробництва;

2. встановлення цін на продукцію (роботи, послуги);

3. визначення прибутку підприємства.

З іншої сторони, собівартість продукції як грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, тому що цей показник відображає [6]:

• рівень організації виробничого процесу;

• продуктивність праці;

• технічний рівень.

Підсумовуючи, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Вона характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, адже відображає рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці тощо. Собівартість продукції є якісним показником, в якому концентровано відображаються результати господарської діяльності організації, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використовуються основні фонди, матеріали, паливо, тим дешевше виробництво продукції обходиться як підприємству, так і суспільству в цілому.

2.Види собівартості

В економічній теорії існують різні класифікації собівартості. Найчастіше використовують класифікацію по таких ознаках [7, с.209]:

1. За місцем розрахунку:

а) індивідуальна;

б) галузева.

2. За метою розрахунку:

а) собівартість валової продукції;

б) собівартість товарної продукції;

в) собівартість реалізованої продукції.

3. За послідовністю розрахунку:

а) технологічна;

б) цехова;

в) виробнича;

г) повна.

Технологічна собівартість включає витрати, пов’язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість – це витрати підприємства, пов’язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою.

Залежно від часу розрахунку розрізняють [10, с.340]:

1. Планову собівартість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану;

2. Фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів;

3. Кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Існує також класифікація собівартості залежно від того, які витрати включаються до неї. Традиційно виділяються такі її види [5]:

1. Технологічна – включає лише прямі витрати, пов'язані з підготовкою та виготовленням продукції;

2. Виробнича – включає прямі витрати і загальновиробничі витрати; вона характеризує витрати самостійного виробничого підрозділу (цеху) на виготовлення продукції;

3. Маргинальна (обмежена) – це виробнича собівартість, яка характеризує рівень прямих змінних витрат, які припадають на одиницю продукції;

4. Фабрично-заводська – собівартість, до складу якої включаються, крім безпосередніх затрат на її виготовлення, ще й адміністративні та інші операційні витрати;

5. Повнавиробнича – собівартість, яка збільшена на суму адміністративних, комерційних і збутових витрат. Цей показник інтегрує загальні витрати підприємства, які пов'язані як з виробництвом, так і з реалізацією продукції;

6. Індивідуальна – характеризує витрати конкретного підприємства, які пов'язані з випуском продукції;

7. Середньогалузева – характеризує середні по галузі витрати на виробництво даного виробу і розраховується за формулою середньозваженої із індивідуальних собівартостей підприємств галузі.

Отже, собівартість продукції можна класифікувати по місцю, меті та часу розрахунку та за витратами. У собівартості знаходять відображення усі витрати підприємства, включаючи вартість споживаних ОФ, необоротних матеріальних і нематеріальних активів (у вигляді амортизації) і вартість всіх інших ресурсів.

3.Класифікація витрат на виробництво поліграфічної продукції

Поняття собівартості тісно пов’язане з поняттям витрат. Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати – це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх(явних) та внутрішніх(неявних або імпліцитних). Зовнішні витрати – це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам підприємств. Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Економічні витрати – Імпліцитні = Бухгалтерські витрати [10, с.335-336].

Витрати, пов’язані з операційною(основною) діяльністю підприємства, поділяються на виробничі, адміністративні, збутові та інші операційні. Виробничі витрати – це сукупність прямих матеріальних, трудових та інших прямих і загальновиробничих витрат, грошове вираження яких формує виробничу собівартість виготовленої продукції.

Виробнича собівартість продукції включає прямі та загальновиробничі витрати. Прямими вважаються витрати, пов’язані з виготовленням окремих видів продукції (робіт, послуг), які відносяться на їх собівартість безпосередньо за даними первинних документів. На підприємствах видавничо-поліграфічної галузі до прямих витрат належать витрати на матеріали, які складають основу готової продукції, - папір, картон, палітурні матеріали, друкарські форми, фарби та ін.; витрати на оплату праці основних працівників – авторська винагорода за літературний та художньо-графічний матеріал, зарплата основних редакційних працівників, зайнятих підготовкою видавничих оригіналів, основних виробничих робітників поліграфічних підприємств, інші прямі витрати – відрахування за соціальні заходи, втрати від браку, витрати на поліграфічні послуги у видавництвах тощо [8, с.287].

До складу виробничої собівартості відносяться розподілені загальновиробничі витрати, пов’язані з виробництвом декількох видів продукції, які поділяються між ними за допомогою спеціальних методів. Це, зокрема:амортизація основних засобів і нематеріальних активів загальновиробничого призначення; витрати на поточний ремонт власних і орендованих основних засобів; витрати на експлуатацію основних засобі; витрати на управління виробництвом тощо [8, с.288].

Витрати операційної діяльності підприємства охоплюють, окрім виробничої собівартості продукції, адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати.

До адміністративних витрат відносяться такі загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством: загальні корпоративні витрати; витрати на службові відрядження і утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу; витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського використання; винагороди за професійні послуги; витрати на зв'язок; амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання; витрати на врегулювання спорів у судових органах; податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім податків, зборів та обов'язкових платежів, що включаються до виробничої собівартості продукції, робіт, послуг); плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків, а також витрати, пов'язані з купівлею-продажем валюти; інші витрати загальногосподарського призначення. [2]

До складу витрат на збут включаються витрати, пов’язані з реалізацією продукції (робіт, послуг): переупаковка продукції на складах готової продукції; оплата праці та комісійна винагорода за збут; реклама та дослідження ринку; перепродажна підготовка товарів; відрядження працівників, зайнятих збутом; утримання основних засобів, пов’язаних зі збутом продукції; транспортування, перевалка і страхування готової продукції; доставка та гарантійний ремонт продукції; інші витрати, пов’язані зі збутом продукції [8, с.289].

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі ‑ за їхнім фактичним рівнем.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання – продукція, собівартість якої обчислюється. Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм) [10, с.345-346].

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

• максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

До інших операційних витрат включаються витрати операційної діяльності, які не увійшли до складу елементів, наведених вище, зокрема витрати на відрядження, на послуги зв'язку, плата за розрахунково-касове обслуговування тощо [2].

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так [10, с.346]:

1. сировина та матеріали;

2. енергія технологічна;

3. основна заробітна плата виробників;

4. додаткова заробітна плата виробників;

5. відрахування на соціальні потреби виробників;

6. утримання та експлуатація машин і устаткування;

7. адміністративні витрати;

8. підготовка та освоєння виробництва;

9. витрати збуту.

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

Існує такі два методи калькуляції собівартості[4, с.385]:

1. метод поглинених витрат, при якому усі виробничі витрати (змінні і постійні) відносяться на собівартість виробленої продукції і пропорційно розподіляються між реалізованою продукцією і продукцією, що залишилась на складі;

2. метод прямих витрат, при якому змінні витрати відносяться на вироблену продукцію, а постійні витрати відносяться на реалізовану продукцію.

Для того щоб зрозуміти принципове розходження між цими підходами, варто пам'ятати, що із загального обсягу виробленої продукції тільки частина реалізується (приносить дохід), а інша частина залишається на складі. Це є типовою ситуацією сьогодення. Адже стовідсотково спрогнозувати і спланувати виробничо-господарську діяльність конкретного підприємства в часі неможливо.

При застосуванні методу прямих витрат, постійні виробничі витрати – це витрати, пов'язані зі сприянням виробництву, а не з випуском конкретних одиниць продукції. Тому їх варто враховувати як витрати конкретного періоду і відразу списувати на реалізовану в даному періоді продукцію. При застосуванні методу поглинених витрат для оцінки запасів на складі необхідно враховувати постійні виробничі витрати, необхідні для виробництва продукції [4, с.386].

Особливості застосування методу поглинених витрат:

- найчастіше застосовується на українських підприємствах;

- використовується для оформлення зовнішньої звітності;

- ґрунтується на розподілі усіх складових собівартості за видами продукції,тобто передбачає розрахунок повної собівартості продукції;

- передбачає розподіл витрат на прямі і непрямі;

- передбачає оцінку запасів готової продукції на складі за повною собівартістю.

Разом з тим, при використанні цього методу існує можливість спотворення реальної собівартості окремих видів продукції, тому що непрямі витрати розподіляються за видами продукції відповідно до визначеної бази, що призводить до необґрунтованого встановлення цін на продукцію.

Метод поглинених витрат використовують в тих випадках, коли:

- на підприємстві виготовляють один продукт чи кілька продуктів в невеликому

обсязі;

- сума загальновиробничих витрат істотно змінюється з часом;

- підприємство має довгострокові контракти на виконання певного обсягу робіт.

Особливості застосування методу прямих витрат [4, с.387]:

- метод є невід'ємною частиною управлінського обліку;

- ґрунтується на обліку конкретних виробничих витрат;

- всі постійні витрати відносяться на фінансовий результат і не розподіляються

за видами продукції;

- передбачає розподіл витрат на постійні і змінні;

- дає можливість здійснювати аналіз беззбитковості;

- передбачає оцінку запасів готової продукції на складі тільки за змінними витратами;

- дає можливість гнучко підходити до процесу ціноутворення.

Крім того, метод прямих витрат дає можливість визначити прибуток, який приносить продаж кожної додаткової одиниці продукції і, відповідно, планувати ціни і знижки на визначений обсяг продажів.