118. Українська історична наука 60-90-х років XIX ст.

Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

Суттєві зрушення відбуваються в галузі української історичної науки. В Київському університеті виникає перша наукова школа на чолі з професором В.Антоновичем. В.Антонович – випускник Київського університету, професор, декан історико-філологічного факультету – відомий дослідник української історії, археології, етнографії. З 1863 по 1888 р. він був головним редактором Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), головним ідеологом і виконавцем великого наукового проекту – видання матеріалів з української історії – "Архива Юго-Западаной России". Реалізація цього проекту означала введення до наукового вжитку серій документальних матеріалів, присвячених історії церкви, шляхти, козацького стану, гайдамацького руху, міського населення, селян, історії колонізації українських земель, їх адміністративного устрою, внутрішнього побуту Правобережної України (Південно-Західного краю). В.Антонович – автор численних історичних праць, статей; серед узагальнюючих праць можна назвати "Дослідження про козацтво", "Курс історії українського козацтва".

В.Антонович створив першу наукову школу істориків в Україні, представники якої обіймали кафедри історії в університетах України: у Харківському – Д.Багалій; Київському – П.Голубовський та М.Довнар-Запольський; Новоросійському – І.Лінниченко; Львівському – М.Грушевський.

Серед відомих істориків цього періоду варто назвати Олександра Лазаревського, дослідника історії Гетьманщини, історика-аматора Миколу Аркаса, який видав першу популярну повну історію України українською мовою – "Історія України-Руси" (1908), Олександру Єфименко, першу в Україні та Росії жінку, якій в 1910 р. була надана ступінь доктора історії в Харківському університеті за підтримки Петербурзького університету.

Видатними історичними мислителями були М.Грушевський та В.Липинський, чиї праці та ідеї-концепції відіграли вирішальну роль у формуванні національної свідомості. М.Грушевський – найталановитіший учень В.Антоновича, в 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" запропонував нову концепцію історії України. Він обгрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. "Повернення київської спадщини" в українську традицію сприяло піднесенню національного почуття українського народу.

115. Студентський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст.

В 1960-і роки студентський рух, переважно, являв собою громадівський рух. Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь.

Передвісники громад у вигляді студентських гуртків існували з першої половини 1850-х аж до початку 1860-х рр. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців».

Харківська громада виникає наприкінці 50 – початку 60-х рр., і також була пов’язана з осередком українського народницького руху в Петербурзі – «Основою». Активну участь у журналі брав випускник Харківського університету, педагог, член громади В.Гнилосиров, який, зокрема, надрукував нарис «П’ять день життя Х-ського студента», підписавшись псевдонімом «Гавриш».

Наприкінці 1850-х рр. у Києві, при університеті існувало кілька студентських українофільських гуртків, які захоплювалися ідеями демократизму, народництва, українського патріотизму, на практиці займалися освітянською справою, працювали в недільних школах. Перші недільні школи для дорослих були організовані київськими студентами за підтримки професора П.Павлова і сприяння голови Київської шкільної округи М.Пирогова.

У лютому 1861 р. київські студенти відкрили щоденну школу для дорослих. Основним гаслом студентських українофільських груп стала «робота задля народу, робота в ім’я народу». Викладання в недільних школах переважно велося українською мовою.

Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах, наприклад, О.Михалевич став засновником громади в Єлисаветграді. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою».

90-ті рр. ХІХ ст. – переломні у розвитку національного руху в Україні. З цього часу починається процес політизації національного руху, виникають політичні угрупування та партії національного спрямування. Типовим явищем національного руху цього перехідного (до індустріального суспільства) періоду була таємна українська політична організація «Братерство тарасівців». За характером організації, ідеології, практичною діяльністю «Братерство тарасівців» було перехідним ланцюгом між аморфним громадівством і політичною організацією зі своєю програмою та ідеологією, праобразом політичної партії.

Членами «Братерства тарасівців» стали: Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Ганкевич. Заходами четвірки гуртки тарасівців були утворені в Харкові, Києві, Юр’єві (Тарту). Найбільш потужним осередком тарасівців був Харківський, членами якого стали студенти Микола Яценко, Олександр Бурлюк, Дмитро Дробиш, Олександр Кривко, учитель Іван Зозуля та ін. «Молода Громада» і тарасівці тісно співпрацювали з гуртком С. та О.Русових, до якого входили представники місцевої інтелігенції Я.Трутовський, С.Левандовський, Л.Падалка та ін., які займалися виданням місцевої літератури. За допомогою С. та О.Русових тарасівці зібрали бібліотеку легальних і нелегальних видань.

Програма тарасівців була створена представниками молодої генерації національного руху. Ідейним джерелом «Символу віри» тарасівців були ідеї М.Драгоманова, С.Подолинського, праці К.Маркса та Ф.Енгельса, видання марксистської групи «Визволення праці», твори діячів міжнародного робітничого і соціально-демократичного рухів. Іншими словами, автори Програми при вирішенні нагальних проблем українського руху на новому етапі переходу до індустріального суспільства вдало поєднували здобутки вітчизняної та новітні ідеї європейської суспільно-політичної думки.