1. Підприємства

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємницької, так і для некомерційної діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Фермерське господарство – форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Приватне підприємство – підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

Державне підприємство – підприємство, що діє на основі державної власності.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому  порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова „державне підприємство”. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні.

Державне комерційне підприємство – суб’єкт підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому  на праві господарського відання майном.

Казенне підприємство – підприємство, створене за рішенням Кабінету Міністрів України.

Спільне підприємство – підприємство, засноване на базі власності та праці різних власників.

 

2. Госпдарські товариства

Господарські товариства – це підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Акціонерне товариство – товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) – вид акціонерного товариства, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах.

Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) – вид акціонерного товариства, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржах.

Державна акціонерна компанія (ДАК) – акціонерне товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цієї компанії.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) – товариство, статутний фонд якого поділено на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатністю цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Повне товариство (ПТ)– товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство (КТ) – товариство, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства.

15.) Суспільне(національне) відтворення – це економічний процес, в якому власне виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва – продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлювальними та залучення нових невідтворюванних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці.

Види суспільного відтворення:

• Просте відтворення – це відновлення виробництва і споживання на кількісно та якісно незмінному рівні.

• Звужене відтворення – це відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо. Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим. (наприклад 90-ті роки ХХ століття в перехідній екомоміці України)

• Розширене відтворення – це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.

Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій

• між виробництвом і споживанням.

• Між підрозділами національного виробництва.

• Між витратами на виробництво та доходами від реалізації продукту виробництва.

• Між відшкодуванням спожитого капіталу та нагромадженням.

• Між споживанням і нагромадженням (заощадженнями).

• Між заощадженнями та інвестиціями.

Суспільне відтворення - це процес суспільного виробництва, який взято не як окремий одноразовий акт, а як постійно повторюваний процес.

Це суспільне виробництво, що перебуває в постійному процесі свого відновлення. Він охоплює всі фази й всі без винятку сторони суспільного виробництва. Але в цьому надзвичайно складному макроекономічному процесі виділяють три основні моменти:

- відтворення матеріальних благ;

- відтворення робочої сили;

- відтворення виробничих відносин.

Відтворення матеріальних благ є кінцевою метою функціонування суспільного виробництва, адже тільки через їх постійне виробництво стає можливим процес обміну речовин між людиною і природою. Цей процес є підґрунтям суспільного відтворення, відображає сутність останнього і не має аналогів щодо своєї складності. Його кінцевим наслідком є постійний процес споживання створених матеріальних благ і такий самий постійний процес відновлення всієї сукупності матеріальних благ для їх наступного споживання.

Як відомо, створення матеріальних благ є безпосередньо функцією робочої сили, витрати якої слід кожного разу відшкодовувати. Цей процес полягає в тому, що з усієї сукупності вироблених матеріальних благ слід виділити ту їх частку, яка буде еквівалентною за вартістю витраченій робочій силі і призначена виключно для її відновлення. За своєю натуральною формою ця сукупність матеріальних благ і послуг являє собою ті блага, які слугують відновленню фізичної та духовної енергії, витраченої всіма робітниками.

Відтворення виробничих відносин являє собою процес, кінцевим результатом якого, перш за все, є відновлення статус-кво основних суб'єктів цих відносин. Такими основними суб'єктами суспільного виробництва є з одного боку, власники засобів виробництва, а з іншого - власники робочої сили (наймані працівники). Сутність цього процесу полягає в тому, що кожен з цих суб'єктів виходить з процесу суспільного відтворення в тій якості, в якій він у нього вступив. Власники засобів виробництва не тільки залишаються власниками певної кількості об'єктивного фактора виробництва, а й збільшують його розміри. Власник же робочої сили кожного разу виходить з процесу суспільного виробництва тільки власником своєї робочої сили. Але ця постійність відновлення статусу суб'єктів суспільного виробництва має місце тільки стосовно сукупного феномену (сукупний власник, сукупна робоча сила) і не стосується кожного окремого індивіда. Серед них відбувається процес переходу зі стану, наприклад, власника, у стан найманого працівника і навпаки. Але ці одиничні й випадкові за своїм характером переходи не змінюють загальної ситуації, яка реалізується в тому, що з кожного процесу такого відтворення сукупний власник виходить власником, а той, хто входив у цей процес як найманий працівник, виходить з нього в тій самій якості.

Матеріальним результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт. За своєю натурально-речовою формою він поданий матеріальними благами у вигляді певних речей і послугами, які теж є матеріальними, але не набувають речової форми.

16.) Виробництво пройшло тривалий шлях історичного розвитку. Проте на всіх етапах воно демонструє деякі спільні риси, зокрема для його функціонування завжди в наявності мали бути такі елементи, як праця, засоби праці та предмети праці.    Як вже зазначалось, виробництво - це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об'єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб. Для нас важливо з ясувати питання, які фактори беруть участь у виготовленні благ.    Існують різні підходи при виділенні факторів і їх класифікації в окремі групи. Марксистська теорія в якості факторів виділяє: особистий фактор виробництва і речовий фактор виробництва.     Особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати процес виробництва. Поняття праця використовується поряд з поняттям робоча сила. Вони розглядаються як різні економічні категорії.    Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. До речового фактору належать усі засоби виробництва, тобто сукупність предметів та засобів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ.    Предмети праці - це те, на що спрямовано працю людини. Предмети праці поділяються на ті, котрі дані самою природою (руда, вугілля, газ і т.д.), а також ті, що є результатом попередньої праці людини (метал, бавовна).     Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. До засобів праці належать будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання і т.п.    Проте слід підкреслити, що засоби виробництва самі по собі, без тісного контакту з людською працею не можуть виробляти блага і являють собою груду мертвих речей. Щоб процес виробництва розпочався, потрібно з'єднати засоби виробництва з робочою силою, тому засоби виробництва і люди, які володіють певними навиками, досвідом в органічній сукупності утворюють продуктивні сили суспільства.    Сучасна економічна теорія традиційно виділяє чотири групи факторів виробництва: землю, працю, капітал, підприємницьку здібність.    1) Земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси.    2) Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.    Праця вимірюється часом, витраченим людиною на виробництві. Вважається, що в процесі праці відбувається споживання робочої сили, а також розвиток і вдосконалення самої людини завдяки нагромадженню знань, досвіду, підвищенню кваліфікації. Чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.    3) Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду. (Іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність.     4) В сучасних умовах набуває великого значення четвертий фактор - підприємницькі здібності.     Підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.    Наведені класифікації факторів виробництва не є незмінними і назавжди заданими. Обидві вони тісно пов'язані з досягненням сучасної науки, яка сама по собі також виступає в якості самостійного фактора, оскільки впливає на рівень ефективності виробництва, процес підготовки кваліфікованої робочої сили і підвищення потенційних можливостей людського капіталу. В економічній теорії постіндустріального суспільства до факторів виробництва відносять також інформаційний та екологічний фактори.    Слід підкреслити, що виробництво можливе тільки за умови введення у виробничий процес всіх факторів виробництва.  Таким чином, суспільне виробництво займає в житті людини визначне місце, оскільки:    * це необхідна умова, без якої суспільство не може існувати;    * в процесі виробництва вдосконалюється сама людина, нагромаджується досвід, знання, розвивається інтелект.

17.) Крива виробничих можливостей — залежність, що графічно ілюструє можливості одночасного виробництва двох продуктів з урахуванням обмеженості ресурсів, що витрачаються на виробництво цих продуктів.

Крива будується в системі координат, кожна з яких відображає обсяг виробництва одного з продуктів. Вона обмежує область виробничих можливостей, так що будь-яка крапка на кривій показує гранично можливе по ресурсних обмеженнях поєднання обсягів виробництва двох продуктів.

Умови ефективного використання ресурсів. Найефективніше комбінування ресурсів (їх найраціональніше використання) можливе також за умови їх повної зайнятості (економічного використання у виробництві всіх придатних ресурсів) та повних обсягів виробництва (максимально можливих обсягів виробництва за даного рівня розвитку техніки і технології, а також при повній зайнятості ресурсів за умови їх використання на виробничі цілі). Похідним від поняття "економічна ефективність" є поняття "зрівняльна перевага", тобто здатність товаровиробника виготовляти товари з меншими альтернативними витратами. Відповідно до неї підприємець повинен віднайти такий вид діяльності у певній галузі, де він мав би зрівняльну перевагу. Проілюструємо механізм вибору альтернативних варіантів використання ресурсів (табл. 1).  Якщо ресурси використовуються для будівництва лікарень, шкіл, то їх вартісна (грошова) оцінка складається із витрат на матеріали, робочу силу, оренду або купівлю землі. Альтернативними витратами щодо них є витрати на будівництво готелів, офісів, які можуть бути збудовані за рахунок тих самих ресурсів. Уряд може спрямувати всі ресурси на будівництво лікарень або частку цих коштів — на будівництво готелів. Це означає, що обсяги будівництва названих різних об'єктів є не лише альтернативними, а й взаємодоповнюваними. Крива виробничих можливостей. Щоб чіткіше уявити значення альтернативних можливостей об'єктів, побудуємо графік меж виробничих можливостей (мал. 1). Якщо нанести цифри на графік, отримаємо точки, які показують варіанти вибору ресурсів. З'єднавши їх, одержимо криву виробничих можливостей. Рухаючись по кривій, маємо можливість спостерігати різні варіанти у комбінації ресурсів. Так, у точці В ресурси поділяються так, що на них можна побудувати 55 лікарень, шкіл і 10 готелів. Якщо ресурси розподілити так, що виробництво здійснюється у межах виробничих можливостей (точки А, В, С, Д, Е, /), то досягаються найвища ефективність економіки і правильність вибору. У цьому разі точка К свідчить про недостатньо ефективне використання виробничих можливостей, а точка N знаходиться поза межею таких можливостей, отже є нереальною за даного рівня розвитку техніки, технології, організації виробництва тощо. Тому зміщення кривої виробничих можливостей вліво свідчить про їх зростаюче невикористання. Свого максимуму воно досягає під час економічних криз.

18.) Ефективність суспільного виробництва - це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.

Під економічним ефектом розуміється результат людської праці, яка спрямована на виробництво матеріальних благ. У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. Ці показники можна об'єднати в шість основних груп:

1. узагальнюючі (сукупні)

2. праці

3. основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень,

4. матеріальних, в тому числі земельних ресурсів,

5. науково-технічного прогресу,

6. зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать:

1. зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення;

2. відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва;

3. співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві;

4. рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних виробничих фондів;

5. зниження витрат виробництва та обігу на 1 грн. валового національного продукту.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно відносять

• рентабельність продукції та виробничих фондів,

• виробництво продукції на 1 грн. затрат,

• відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці.

Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є:

• показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці);

• показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення);

• показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).

Призначення порівняльної економічної ефективності полягає у визначенні найбільш вигідного варіанта господарського рішення. Вона розраховується

• під час розробки та впровадження нової техніки,

• вирішення питань виробництва й застосування взаємозамінних матеріалів і продукції,

• під час проектування будівництва та реконструкції підприємств.

Тут слід порівняти величину додаткових капітальних вкладень з економією поточних витрат завдяки більш низькій собівартості продукції. Таке зіставлення проводиться на основі визначення терміну окупності додаткових капітальних вкладень. Термін окупності визначає час, протягом якого додаткові капітальні вкладення окупляться за рахунок економії від зниження собівартості продукції. Показник, обернений до терміну окупності, називається коефіцієнтом ефективності додаткових капітальних вкладень.

При порівнянні варіантів рекомендується користуватися приведеними витратами, які є сумою капітальних вкладень і поточних витрат. Мінімальні приведені витрати визначать найбільш ефективний варіант.

Для аналізу та прогнозування показників ефективності національного виробництва використовують метод порівнянь.

Індекс виробленого національного доходу на душу населення характеризує темпи зростання ресурсів суспільства, які можуть бути використані для підвищення рівня життя народу та подальшого розвитку суспільного виробництва.

Його розраховують за даними обсягу створеного національного доходу або чистої продукції та середньорічної чисельності населення.

Показник виробництва національного доходу або чистої продукції на 1 грн. витрат відображає сукупну ефективність витрат ресурсів. Його визначають як відношення національного доходу (чистої продукції) до обсягів витрат у галузях матеріального виробництва.

Ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу. Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки — виробництво чистої, товарної (валової) продукції (робіт) на одного середньооблікового працівника.

Для комплексної оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники:

• темпи зростання продуктивності суспільної праці;

• частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці;

• економія живої праці — відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери;

• співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва.

Узагальнюючим показником рівня використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Її визначають як відношення обсягу виробленої (товарної, валової, чистої) продукції (або в натуральному виразі) чи створеного національного доходу за певний період (рік) до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів.

Ефективність використання оборотних фондів і нормованих обігових коштів характеризується кількістю обертів у днях, їх витратами на 1 грн. валового національного продукту.

Ефективність використання капітальних вкладень обчислюють як відношення приросту національного доходу при заданій його матеріальній структурі в порівнянних цінах до обсягу капітальних вкладень, що зумовили цей приріст.

Термін окупності капітальних вкладень в економіці розраховують як відношення капітальних вкладень до обсягу приросту валового національного продукту.

Ефективність використання матеріальних ресурсів на макрорівні характеризують такі показники:

• матеріальні витрати (без амортизації) на 1 грн. валового національного продукту;

• витрати найважливіших видів матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 млн. грн. валового національного продукту та національного доходу;

• відношення темпів приросту матеріальних витрат (без амортизації) до темпів приросту валового національного продукту та національного доходу.

Під час обгрунтування планів підвищення ефективності виробництва поряд з розглянутою системою взаємопов'язаних показників мають широко застосовуватися специфічні техніко-економічні показники, які відображають удосконалення технології виробництва, широкий розвиток комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, упровадження нового устаткування, заміну коштовної дефіцитної сировини й матеріалів.

Ефективність зовнішньоекономічних зв'язків визначає обсяг виробництва продукції на експорт та ефективність зовнішньої торгівлі.

19.) Натуральне виробництво - тип господарства, в якому процес створення

матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних

потреб виробника. При натуральному господарстві продукт не набуває

товарної форми (тобто не стає об'єктом купівлі-продажу), а утворює фонд

життєвих засобів для самого виробника. В найбільш чистому вигляді

натуральне господарство існувало лише у первісних народів, що не знали

суспільного поділу праці, обміну та приватної власності. Воно було

пануючим у державах Стародавнього Сходу, які являли собою систему

замкнутих, економічно самостійних общин. В античних рабовласницьких

державах (Рим, Вавилон, Єгипет) поруч з натуральним господарством досить

розвинутим було товарне господарство. Останнє передбачало виробництво

продукту не лише для власного споживання, а й на продаж. Однак

домінуючою формою господарювання в цих державах залишалася натуральна. В

епоху раннього феодалізму натуральне господарство знову стало пануючим,

однією з головних рис феодальної економіки.

Натуральна форма виробництва була характерною та пануючою для народів,

що населяли Україну, практично до скасування кріпосного права (1861р.).

Тобто, мова йде про те, що натуральну форму мав додатковий продукт, який

привласнював поміщик або місцевий мироїд-куркуль. Цей додатковий продукт

виступав у вигляді багаточисельних натуральних повинностей і платежів

(подимне, подушне, за вікна, містки і т.д.). Натуральний характер мало й

господарство феодально залежного селянина. Воно служило джерелом засобів

споживання для поточних потреб поміщицького маєтку й забезпечувало

поновлення його запасів.

2. Основні риси натурального виробництва

Соціально-економічна природа натурального господарства найбільш повно

розкривається в його характерних рисах. Їх можна розглянути в двох

аспектах:

а) такі, що характеризують організаційний бік натурального господарства;

б) такі, що розкривають його економічну природу. Зрозуміло, що поділ цей

досить умовний, тому що організаційні та економічні риси тісно між собою

пов'язані й виділити їх можна лише в теоретичному плані.

Серед організаційних рис насамперед слід виділити замкненість. Суть її

полягає в тому, що окреме натуральне господарство являє собою

відокремлений, замкнутий у собі маленький світ. У такій системі кожна

господарська одиниця (селянське господарство, сільська община,

о, сільська община,

феодальний, поміщицький маєток) здійснює всі види господарських робіт,

починаючи від добування різних видів сировини й закінчуючи кінцевою

підготовкою їх до споживання. Замкненість натурального господарства

неминуче приводить до його консерватизму та стійкості протягом тривалого

історичного відрізку часу. Зокрема, для натурального господарства

типовим є традиційність форм, методів і способів виробництва, постійний

характер продукції, економічних зв'язків і галузевих пропорцій, які

відтворювалися без істотних змін протягом століть і виступали для

виробників як обов'язкові, освячені звичаями господарські норми. Все це

породжувало застій, використання рутинної техніки, повільні темпи

розвитку.

20.) Характеристика товарного виробництва

Товарне виробництво — така система організаційно-економічних відносин, за якої корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки:

• відкрите господарство;

• розподіл праці;

• непрямі зв'язки.

Ці ознаки визначають відповіді на основні проблеми будь-якої економічної системи: що створювати, як застосовувати для цього фактори виробництва і для кого призначаються вироблені продукти.

Розглянемо докладніше кожну з вищезгаданих основних рис товарного господарства.

По-перше, товарне виробництво ґрунтується на суспільному поділі праці, що склався між окремими господарськими одиницями. Розвиток поділу праці передбачає прогрес виробництва: зростання кваліфікації і вміння працівників, а також винайдення машин, що полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення виробництва благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати їх надлишок на масу корисних речей, створених на іншому виробництві.

Один з класиків політичної економії Адам Сміт високо оцінював значення поділу праці для зростання добробуту всіх одноосібних власників: «Кожен працівник може мати значну кількість продуктів своєї праці понад ту кількість, яка необхідна для задоволення його власних потреб; і оскільки всі інші працівники опиняються в такому самому становищі, він виявляється спроможним обміняти більшу кількість своїх продуктів на більшу кількість виготовлених ними продуктів…».

Таким чином, можна зробити висновок, що товарне господарство дає широкий простір загальному економічному закону поділу праці. Відповідно до цього закону економіка прогресує внаслідок дедалі більш якісної диференціації трудової діяльності. Зрештою виникає декілька форм поділу праці:

• міжнародний поділ праці (між країнами);

• загальний (між великими секторами національної економіки: промисловістю, сільським господарством тощо);

• особливий (поділ всередині секторів на окремі галузі і види виробництва);

• одиничне (всередині підприємств на окремі підрозділи).

Звичайно, одинична диференціація праці на підприємстві, пов'язана з незакінченим виготовленням якоїсь частини готового продукту, не може породжувати товарного обміну. Такий обмін виникає внаслідок інших видів поділу праці. Міжнародний поділ праці породжує зовнішню торгівлю, загальний та особливий — внутрішню торгівлю.

По-друге, товарне господарство уявляє собою відкриту систему організаційно-економічних відносин. За умов товарного виробництва працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу іншим людям. Весь обсяг новостворених речей за звичай виходить за межі кожної виробничої одиниці і надходить на ринок для задоволення попиту покупців.

По-третє, товарному господарству притаманні непрямі, опосередковані зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво — обмін — споживання. Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби чи на гроші й тільки потім потрапляє у сферу споживання. Ринок підтверджує (або не підтверджує) необхідність виготовлення даного виду продукції. Саме за допомогою ринкового обміну встановлюються економічні відносини між виробниками і споживачами товарів.

Отже, розвиток поділу праці, відкритість і ринковий характер господарських зв'язків зняли ті перешкоди для прогресу економіки, на які прирікало її натуральне господарство. Потенційні можливості протилежного йому товарного виробництва такі, що йому властивий закон розширеного відтворення.

21.Економічні та неекономічні блага

Блага — це все те, що задовольняє наші потреби. Розрізняють блага: Неекономічні (безкоштовні) блага — це блага, які люди не створюють самі, а беруть від природи. Економічні блага — це блага, що людина спеціально створює і виробляє для задоволення потреб. Вони мають такі ознаки: а) вони обмежені; б) обсяг їх може бути збільшений лише шляхом витрати праці й інших ресурсів; в) споживач отримує їх через суспільну систему розподілу. Економічні блага залежно від терміну використання поділяють на довготривалі й нетривалі. Довготривалі економічні блага — це блага, що людина виробляє і чим користується тривалий час. Нетривалі економічні блага — це блага, що людина виробляє і використовує одразу. Економічні блага поділяють на товари та послуги. Послуги — це економічні блага, що надаються у формі корисної дії чи обслуговування. Товари та послуги можуть бути взаємодоповнюваними і взаємо-замінюваними. Взаємозамінювані (субститути) — це товари та послуги, здатні задовольняти одну й ту саму потребу людини, конкуруючи між собою. Взаємодоповнювані (комплементарні) — це товари та послуги, здатні задовольнити певну потребу людини тільки в комплексі. Товари та послуги, залежно від того, хто їх споживає, розподіляють на споживчі та інвестиційні. За принципом розподілу економічні блага розрізняють як блага індивідуального споживання (ринковий механізм розподілу) та суспільні блага (оплата шляхом оподаткування).

22. Товар та його властивості

ПОНЯТТЯ ТОВАРУ

Для того щоб з'ясувати, що таке товар, слід усвідомити, чим відрізняється товар від продукту. Наприклад, ягоди, одяг, чоботи, хліб, молоко, вироблені певним господарюючим суб'єктом, можуть бути спожиті самим виробником або подаровані комусь, а можуть бути реалізовані на ринку. У першому і другому випадку, тобто коли перелі­чені блага споживаються виробником або передаються іншим суб'єк­там без будь-якого еквівалента, вони є натуральними продуктами, а у третьому випадку стають товарами.

Чому це відбувається? Адже при цьому за своїми властивостями, формою, якістю і призначенням вони не змінюються. Отже, причи­ну товарної форми продукту праці треба шукати не в природних вла­стивостях того чи іншого блага, а в суспільних відносинах, які роб­лять останні товаром. Характеристику цих відносин наведено у по­передньому параграфі. Аналіз їх дає змогу зробити висновок: това­ром стає той продукт праці або благо, які призначені не для влас­ної о споживання, тобто він мас бути суспільним благом. Однак цього замало. Суспільство має визнати це благо через його купівлю-продаж. Якщо продукт праці чи благо не продані й за них у процесі обміну не отримано певного еквіваленту, то вони суспільству не­потрібні і товаром бути не можуть.

Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задо­вольняти певні потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу)

В економічній літературі країн з розвиненим ринком поняття «товар» має кілька визначень. Відомі американські економісти Г. С. Слоуен і А. Дж. Цюрчер у «Словнику економіки», виданому 1970 p., трактують його так.

Commodity (товар) — будь-який предмет комерції або торгівлі. Цей термін використовують замість терміна «goods» у однині, оскільки термін «good» має інше суспільне значення (по-перше, бла­го, користь; по-друге, у множині — товари, вироби; по-третє, ван­таж, багаж). Крім того, цей термін має інше спеціалізоване значення в економіці, коли вживається як «economic good».

Economic good (економічний товар) — все зовнішнє по відно­шенню до людини, що має властивості корисності, може бути при­своєним і є відносно дефіцитним. Цей термін вживають на протива­гу терміну «freegood». Економічні товари можуть бути матеріальни­ми або нематеріальними. Отже, послуги вчителя або юриста цілком логічно розглядаються як економічний товар, як і книги, які вони використовують. Таке визначення є більш об'ємним, ніж термін wealth (багатство), оскільки останнє автори зазначеного словника обмежу­ють матеріальними економічними товарами.

Рис. 16. Класифікація товарів за сферами виробництва і терміном їх використання

Free good (вільний товар) — все зовнішнє по відношенню до людини або таке, що має властивості корисності, пропозиція якого є достатньою, оскільки його так багато, що потреба в ньому задоволь­няється без трудових зусиль. Свіже повітря, клімат, сонячне світло є вільними товарами. Проте слід зазначити, що все те, без чого не можна обійтись, не обов'язково є атрибутом вільного товару. Вода у містах, наприклад, незважаючи на те, що без неї не можна обійтись, не є вільним товаром, тому що її розподіл вимагає трудових зусиль.

Товари можна класифікувати за різними ознаками (рис. 16, 17).

ВЛАСТИВОСТІ ТОВАРУ

З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари.

Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини

Рис. 17. Класифікація товарів за способом призначення

одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м'ясо), другі — в одязі (пальто, костюм, сукня), треті — у засобах пересу­вання (тролейбус, метро, автомобіль), четверті — у послугах куль­турного призначення (книги, газети, кінофільми).

Особливе значення в економічному житті мають споживні вар­тості у вигляді верстатів, інструментів, предметів праці, тобто засо­би виробництва. Однак певні з них, наприклад борошно, цукор, кар­топля, вугілля, можуть належати і до засобів виробництва, і до пред­метів споживання. Якщо картоплю використовують для відгодівлі худоби або вироблення крохмалю, то її слід віднести до засобів ви­робництва, а якщо її варять, щоб приготувати якусь страву, то це вже предмет споживання. Критерієм є не речовий зміст споживної вар­тості, а її функціональне призначення.

Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають ре­чової форми — хустка, чоботи, сало тощо, а й послугам — вчителя, лікаря, перукаря, актора. Особливого значення набуває така спожив-128

вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про /пінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про ос-| Повну його цінність — людину.

Як споживні вартості товари надто різноманітні й мають задо­вольняти різні потреби: хліб — продукт харчування, велосипед — засіб пересування. Однак при всій відмінності цих товарів вони, як і всі інші товари, можуть і обмінюються один на одного. Ця властивість товару дістала назву «мінова вартість»

Якщо різні товари обмінюються у певних пропорціях, це озна­чає, що між ними є щось спільне, яке робить їх співмірними, а саме: вони є продуктами праці. Саме та обставина, що різні споживні вар­тості є результатом праці взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто витрат енергії розуму, нервів тощо формує вартість товару. Остання виявляється при обміні.

З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільного по­ділу праці люди, займаючись певним видом діяльності (землероб, лікар, будівник, слюсар), для того щоб задовольнити свої різнобічні потреби, мають прирівнювати між собою різні види праці та обміню­ватися товарами. Суспільна праця, яка втілена в товарах і виявляє себе через обмін їх, є вартістю товару. Вартість — внутрішня влас­тивість товару. Мінова вартість є зовнішнім виявом вартості, який здійснюється через обмін одного товару на інший.

23. ЗАКОН ВАРТОСТІ, ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІЇ

Закон вартості є законом цін, він регулює ціноутворення, складаючи його вихідну основу. У реальному житті у процесі становлення ринкових цін враховуються такі умови, як співвідношення попиту та пропозиції, співвідношення цін на однойменні товари. Тому у процесі використаннязакону вартості можуть поєднуватися вільні, договірні, лімітні, контрактні, комерційні та інші різновили цін. Значний вплив на ціни мають методи їх встановлення. Дані методи називаються механізмом ціноутворення. В еконміній теорії виділяють два підходи до встановленя цін: •ринковий. За такого підходу визначними факторами виступають конь’юктура ринку, попит та пропозиція на товари. •витратний. Згідно цього підходу в основувстановлення ціни закладаються виробничі витрати, та перш за все, робітничі, пов’язані зі створенням товарів. Законом вартості називається економіний закон, згідно якому товари на ринку обмінюються у відповіності до кількості та якості витраченої на їх виробництво праці. Важливою умовою є те, що ціна є грошовим вираженням вартосіт. Ватість та ціна співвідносяться як вміст та форма. В основі руху цін лежить рух вартостей. Однак, ціни, отримавши самостійне існування на ринку, також мають свої закони встановлення динаміки, так як на їх величину впливає не лише вартість. Але саме вона є тим якорем, який повертає їх до вихідного початку, як би високо вони не підіймалися та як би низько вони не падали. Основою ціни товарів є вартість виробництва. Голка, молоток, електропила, автомотор мають ціни, що відрізняються від ціни на автомобіль, та в першу чергу внаслідок витрат праці на їх виготовлення. Але ціна кожного товару відрізняється від вартості під впливом сукупності факторів. Однак, вартість ефективно впливає на прогрес продуктивних сил за умов зближення ціни та вартості товарів. Та фактори, що наближують ціни товарів до їх вартості, формують ефективну тенденцію реалізації закону вартості. А фактори, що відхиляють ціни від вартості, створюють негативну тенденцію його вияву. Закону вартості притаманні наступні риси: ·                   в основі вартості лежить суспільно-необхідна праця; ·                   величина вартості товарів прямопропорційна до кількості втіленої в ньому суспільно-необхідної праці та оберненопропорційна його продуктивній силі; ·                   обмін товарів здійснюється відповідно до кількості втіленої в них суспільно-необхідної праці; ·                   з виникненням грошей та ціни закон вартості виступає в якості регулятора цін, визначаючи їх рівень; ·                   через механізм ринкових цін закон вартості розповсюджує свою регулюючу роль на процес виробництва, сприяючи його скороченню або розширенню; ·                   індивідуальні витрати праці зводяться до суспільно-необхідних, індивідуальні вартості – до суспільної вартості, яка є основою ціни.

Закону вартості у сучасній системі економічних відносин належить дуже важлива роль. Функціональне значення закону вартості заключається у забезпеченні факторів економічного стимулювання розвитку продуктивних сил. Ефективність цієї функції у практиці господарювання залежить від варіантів взаємозв’язку з іншими законами – конкуренції, монополії, грошового обігу та інших законів економічних відносин, від закріплених принципів їх взаємозв’язків в юридичних законах держави по керуванню та регулюванню товарно-грошових відносин. Але крім цієї функції закон вартості виконує ряд наступних функцій: 1. Перша функція заключається у виконанні обліку суспільної праці через формування суспільно-необхідних витрат праці. 2. Друга функція полягає у тому, що закон забезпечує розподіл праці між різними сферами виробництва. Інакше кажучи, закон вартості є стихійним регулятором у розподілі ресурсів товарного виробництва. У здійсненні цієї функції важливу роль грає динаміка цін. Через механізм коливання ринкових цін навколо вартості відбуваються переливання та переміщення факторів виробництва (праці, капіталу ... ) з одних галузей національної економіки в інші, регулюється відношення між випуском товарів. Для задоволення різних потреб суспільства вся суспільна праця повинна розподілятися між різними галузями. Внаслідок стихійності виробництва ця пропорційність постійно порушується, та ,відповідно, будь-який товар може виявитися виробленим або у надлишку, або у недостатній кількості. Наприклад, перевищення пропозиції на взуття над попитом на неї може викликати падіння цін на взуття нижче його вартості. А недостатня пропозиція тканин призведе до підвищення ціни на них вище їх вартості. У таких умовах частина товаровиробників може перейти від виробництва взуття до виробництва тканин, як до більш вигідної справи. Внаслідок цього, виробництво та пропозиція на взуття будуть зменшуватися, та ціни на нього зростуть, а виробництво та пропозиція на тканини зростуть, та ціни на них будуть зменшуватися. В умовах стихійного виробництва може початися зворотній перехід товаровиробників від виробництва тканин довиробництва взуття. Таким чином, закон вартості регулює розміри товарного виробництва та співвідношення між виробництвом різних товарів. 3. Третьою функцією є стимулююча. Закон вартості сприяє зниженню виробничих витрат, що відбувається внаслідок розвитку виробничих сил у товарному виробництві. Якщо індивідуальні витрати праці товаровиробника перевищують суспільно-необхідні, то для того, щоб не збанкротувати, він повинен понизити величину своїх витрат. Закон вартості ніби «карає» його, тим самим, змушуючи товаровиробника підвищувати продуктивність праці або переключатися на випуск іншого виду виробу. Ті товаровиробники, чия індивідуальна вартість товарів менша, ніж суспільна вартість, отримують ряд економічних переваг. У такому випадку вони не лише відшкодовують затрачену працю, але і крім того отримують додатковий дохід. Це стимулює товаровиробників знижувати індивідуальну вартість та підвищувати продуктивні сили на базі впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Кокурентна боротьба спонукає підприємців слідувати їх прикладу. Внаслідок цього нова техніка рано чи пізно отримає широке розповсюдження. Таким чином, закон вартості рухає розвитком продуктивних сил суспільства. 4.Четверта функція полягає в тому, що закон вартості є основним для диференціації товаровиробників. Причиною диференціації є неспівпадіння, нерівність індивідуальної та суспільної вартості. Ті товаровиробники, у котрих індивідуальна вартість нижча за суспільну, при продажі своїх товарів будуть у вигідному стані, тобто отримають додатковий дохід. А ті виробники, у котрих індивідуальна вартість вища за суспільну, несуть збитки, та зазвичай, не зумівши їх відшкодувати, вони банкротують. Збагачення одних товаровиробників та зубожіння інших – таким є незворотній результат дії закону вартості. Зубожілим та збанкротувалим товаровиробникам нічого не залишається, крім продажу своєї робочої сили. А та частина піприємців, що збагачується – претворюється на капіталістів, які наймають цю робочу силу. Таким чином, диференціація товаровиробників, що відбувається на основі дії закону вартості, призводить до переходу від звичайного товарного виробництва до капіталістичного. 5.П’ята функція – розподільна, яка здійснюється за допомогою цін. Дана функція заключається у розподілі суспільного продукту між регіонами та піприємствами. Закон вартості - об'єктивний економічний закон товарного виробництва. Він визначає способи й принципи виміру, розподілу й стимулювання суспільної праці на ринку. Згідно з цим законом обмін товарів здійснюється на основі вартісної еквівалентності, яка визначається суспільно-необхідними затратами праці. Закон вартості стимулює тих виробників, які забезпечують більш високу продуктивність праці. Ті ж виробники, чия продуктивність праці нижча суспільно-нормальної (середньої), при обміні несуть збитки. По мірі формування світового ринку дія закоу вартості розповсюджується і на світогосподарські зв’язки. Тут закон вартості виконує функцію свідомого регулювання високоассоційованої економіки. Суспільство свідомо використовує закон вартості при регулюванні цін, грошового обігу, товарного обігу у зовнішній торгівлі. На світовому ринку національні вартості виступають у ролі індивідуальних, з яких формуються інтернаціональні вартості. Як відомо, усі різні країни знаходяться на різних етапах розвитку. Так, якщо країна володіє високою продуктивністю праці та продає свої товари по інтераціональній вартості, яка вища за індивідуальну вартість, то вона отримує додатковий прибуток. Та навпаки, країни з високою національною вартістю та низькою продуктивністю праці – несуть збитки. Але, необхідно зауважити, що не завжди країні, у якої низька продуктивність праці та висока індивідуальна вартість, зовнішньоторгівельні зв’язки не вигідні. Вони є раціональними, якщо країна купує товари дешевше, ніж могла б виробляти їх сама. Тому не так важлива величина вартості, як співвідношення національних та інтернаціональних вартостей товарів, що експортуються та імпортуються.

24. Сутність та функції грошей

За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші — це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Як такі гроші виходять в окремих своїх функціях далеко за межі сфери товарного обміну й обслуговують усі сфери економіки, зокрема нагромадження вартості, її розподіл, перерозподіл та використання, у тому числі на потреби інвестування. У літературі існує безліч різних визначень грошей, які значно відрізняються одне від одного. Під грошима часто розуміється все те, що звичайно приймається в обмін на товари і послуги; продукт угоди між людьми; товар особливого роду, ще виконує роль загального еквівалента; те, що використовується як гроші . Л. Харріс визначає гроші як «будь-який товар, що функціонує як засіб обігу, лічильна одиниця й засіб збереження вартості». Р. Барр пише, що «гроші можуть бути визначені як засіб обміну, загальноприйнятий у даному платіжному співтоваристві». С. Фішер, Р. Дорн-буш і Р. Шмалензі вважають ключовим моментом у визначенні грошей їх платіжну функцію: «Гроші—загальновизнаний засіб платежу, який приймається в обмін за товари і послуги, а також при оплаті боргів.” Яскравим прикладом суто функціонального підходу в цьому питанні слугує визначення К.Р.Макконнела і С.Л.Брю: “Гроші - це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші” Підсумовуючи різні визначення сутності грошей (а їх дуже багато) я виділила такі особливості: - грошима у широкому змісті можуть бути названі будь-які знаки цінності, що служать для розміну, придбання інших предметів, чи наймання людської праці; - гроші - це суспільний інститут, що збільшує багатство, знижуючи витрати обміну і, сприяючи більшій спеціалізації відповідно з наявними порівняльними перевагами людей;

Функції грошей слугують способами реалізації їх сутності. Щоб осягнути сутність сучасних грошових систем, зміни у грошовому обігу і в самих грошах слід розглянути функції грошей як загального еквівалента. Функції грошей розглядаються як прояв їхньої сутності, вони стабільні і мало піддані змінам. У більшості випадків здійснюються лише грошима і можуть виконуватися тільки при участі людей. Такий підхід до функцій грошей означає, що гроші представляють інструмент економічних відносин у суспільстві, і саме люди, використовуючи можливості грошей, можуть визначати ціни товарів, застосовувати гроші в процесах реалізації й платежів, а також використовувати їх як засіб нагромадження. В літературі існують різні підходи до розгляду цих функцій. К. Маркс дослідив п'ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів (заощадження), засобу платежу і світових грошей. Функція міри вартості полягає в тому, що гроші є загальним втіленням і мірилом вартості найрізноманітніших товарів. Не гроші роблять товари сумірними, а втілена в них абстрактна, суспільно необхідна праця. Тому їх вартість може вимірюватись особливим товаром – грошима, що, як конкретна форма втілення абстрактної праці, самі мають вартість і можуть бути мірою вартості. Ціна – це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін, У різних країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кількості грошового металу. Процес товарного бігу, опосередкованого грошима, можна зобразити формулою Т – Г – Т, де Т – товар, Г – гроші. Цей процес включає два протилежних акти – продаж товару за гроші (Т – Г) і купівлю товару на гроші (Г – Т), в яких гроші відіграють роль посередника і виконують функцію засобу обігу. Перехід від безпосереднього товарообміну (за формулою Т – Т) до товарного обігу за допомогою грошей (Т – Г – Т) дає змогу успішно подолати межі (індивідуальні, часові та просторові), пов'язані з безпосереднім обміном товару на товар. Функція грошей як засобу обігу полягає в тому, що її виконують, по-перше, не ідеальні, а реальні гроші; по-друге, повноцінні та неповноцінні гроші. Оскільки реальні гроші як засіб обігу весь час переходять з рук в руки, виступаючи посередником при обміні товарами, то можуть використовуватись і неповноцінні гроші. Після тривалого перебування в обігу монети втрачають частину своєї ваги. Незважаючи на це, вони продовжують бездоганно функціонувати як засіб обігу, немовби повноцінні, Враховуючи це, в багатьох країнах почали випускати неповноцінні гроші, замінюючи золото на срібло, мідь, "псувати" монети, тобто зменшувати їх металевий зміст. Потім з'явились паперові гроші.

25.Грошовий обсяг і його закон

Грошовий обіг - неперервний рух грошей у сфері обігу, їх функціонування як засобу обігу і платежу. Грошовий обіг здійснюється в готівковій та безготівковій формах. Готівкові гроші (наявні) — це банкноти, білети державної скарбниці та монети. Головним призначенням готівкових грошей є забезпечення розрахунків у реалізації товарів і послуг, виплата заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги, покриття страхових відш-кодувань, оплата цінних паперів і доходів з них, платежі за комунальні послуги тощо.

Тенденції до обмеження обігу готівкових грошей зростають під тиском значних затрат суспільства на виготовлення грошових знаків і їх зберігання, транспортування та інкасацію, ускладнення контролю за їх використанням, здатності готівки породжувати тіньовий бізнес і відплив капіталу за кордон. Нині в Україні тільки гривнева готівка становить 43 відсотки від усієї грошової маси, а, наприклад, у США готівкові гроші становлять лише 7,5 відсотка1. Значні обсяги готівкової грошової маси загострюють проблему грошового обігу.

Безготівкові гроші (наявні) - це засоби на рахунках у банках, різноманітні депозити (вклади) у банках, депозитні сертифікати, державні цінні папери, а також грошові кошти, вкладені в акції інвестиційних фондів. Вони виконують грошові функції за умов зняття з депозиту шляхом виписування платіжних доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог тощо. Безготівкові розрахунки забезпечують рух вартості без використання наявних готівкових грошей двома способами:

1) переказуванням грошових коштів з рахунку платника на рахунок їх отримувача у кредитних закладах;

2) проведенням взаємозаліків зустрічних вимог без використання готівкових грошей.

Рівень безготівкового обігу в тій чи інший країні залежить від грошово-кредитної політики, досконалості банківської справи, цілей і методів регулювання грошового обігу.

В умовах ринкових відносин грошовий обіг сприяє:

1) перерозподілу грошових коштів між суб'єктами господарювання та різними галузями економіки;

2) задоволенню потреб економіки у грошових коштах завдяки державному регулюванню грошової маси в обігу.

Організація грошового обігу здійснюється в межах грошової системи країни, яка історично склалась і закріплена національним законодавством. Вона містить такі складові:

1) грошову одиницю країни;

2) масштаб цін;

3) види державних грошових знаків (металевих або паперових), порядок їх випуску в обіг;

4) регламентацію безготівкового обігу;

5) порядок обміну національної валюти на іноземну (валютний паритет);

6) державне регулювання грошового обігу.

Грошові системи поділяють на два типи:

1) металевого грошового обігу, за якого такий грошовий товар виконує всі функції грошей;

2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого лежать кредитні гроші.

Основними рисами сучасних грошових систем є:

1) скасування офіційного розміну банкнот на золото, вихід золота із обігу в усіх країнах світу;

2) перехід до нерозмінних на золото кредитних грошей;

3) випуск банкнот (емісія) для покриття витрат держави;

4) переважання безготівкового обігу;

5) посилення державного регулювання грошового обігу.

Для обслуговування нормального грошового обігу необхідна певна точно визначена грошова маса. Існує кілька варіантів так званої кількісної теорії грошей, що визначає кількість грошей, необхідних для виконання функції засобу обігу.

Згідно з марксистською теорією, кількість повноцінних грошей, необхідних для обігу, визначається такою формулою:

де КГ - кількість грошей, необхідна для обігу;

ТЦ - сума цін товарів;

О - швидкість обігу грошей.

Це загальний закон грошового обігу повноцінних грошей, сутність якого полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для виконання функції засобу обігу, має дорівнювати сумі цін реалізованих товарів, поділеній на кількість обігів однойменних грошових одиниць. Він відображає економічну взаємозалежність між масою товарів, що обертаються, рівнем їх цін і швидкістю обігу грошей. Тобто кількість повноцінних грошей, яка необхідна для забезпечення товарообігу, визначається трьома чинниками:

1) рівнем цін товарів, що підлягають реалізації;

2) обсягом товарної маси;

3) швидкістю обігу грошей.

Коли в обігу перебувають повноцінні гроші (золото) і розмінні на них паперово-кредитні гроші, то в обіг надходить така кількість грошей, яка справді потрібна для реалізації товарів. За цих умов роль стихійного регулятора грошового обігу виконує функція грошей як засобу нагромадження скарбу: якщо потреба у грошах скорочується, то зайві гроші виходять з обігу і осідають у їх власників як скарб, якщо збільшується, відбувається приплив грошей у сферу обігу зі скарбу.

За умов, коли в обігу перебувають тільки паперово-кредитні гроші, їх кількість визначається специфічним законом паперово-грошового обігу. Суть його зводиться до того, що випуск паперових грошей має бути обмежений тією їх кількістю, в якій справді оберталося б символічно представлене ними золото. Якщо випуск паперових грошей перевищить потребу товарообігу в золотих грошах, купівельна спроможність первинних знаків упаде, а ціни на товари і послуги зростуть.

В умовах розвинених кредитних відносин при визначенні грошової маси в обігу слід брати до уваги суму цін товарів, проданих у кредит; платежі, за якими настав строк сплати, і суму платежів, які взаємно зараховуються. З урахуванням цих обставин кількість грошей, необхідних для обігу, визначається за такою формулою:

де КГ - кількість грошей в обігу;

ЦТ - сума цін товарів, що підлягають реалізації;

К - сума цін товарів, проданих у кредит;

П - платежі, за якими настав строк сплати;

ВП - сума платежів, які взаємно зараховуються;

О - кількість обігів однойменних грошових одиниць.

У західній економічній теорії широкого визнання набула кількісна теорія грошей, висунута американським ученим-економістом ірвінгом Фішером. Його формула для визначення кількості грошей, необхідних для обігу, е такою:

де М - середня маса грошей, яка необхідна країні для забезпечення нормального грошового обігу;

V - швидкість обігу грошей;

Р - середній рівень товарних цін;

Q - реальний обсяг товарів та послуг, що продавалися в країні протягом певного року.

Це рівняння дає змогу розрахувати грошову масу, що перебуває в обігу:

Отже, формула І. Фішера показує залежність рівня цін від маси грошей, що перебувають в обігу. Тобто зростання цін може викликатися трьома чинниками:

1) зростанням кількості грошей, що перебувають в обігу в надлишковому розмірі;

2) прискоренням швидкості обігу грошей;

3) скороченням фізичного обігу товарів та послуг.

Аналіз показників цієї формули дає змогу визначити загальні передумови виникнення інфляції. Це швидке зростання номінальної кількості грошей, що перебувають в обігу, або прискорення швидкості їх обігу порівняно із зростанням реального національного доходу. .

Для аналізу змін грошового обігу, розробки ефективних заходів щодо регулювання темпів зростання обсягу грошової маси в національній економіці використовуються грошові показники (грошові агрегати):

1) агрегат МІ - готівкові гроші в обігу (банкноти, монети) і кошти на банківських рахунках;

2) агрегатМ2= МІ + термінові й ощадні вклади в банках;

3) агрегат М3 = М2 + ощадні вклади у спеціальних кредитних установах;

4) агрегат L – М3 + депозитні сертифікати великих банків.

Функціональні форми грошей, що поєднані в агрегаті МІ, використовуються переважно у функції як засіб обігу і відповідають грошовій масі у вузькому розумінні.

Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки як засіб обігу, але здебільшого у функції засобу нагромадження. Вони представляють гроші в широкому розумінні.

Швидкість обігу грошей - показник інтенсифікації їхнього руху при функціонуванні як засобу обігу і засобу платежу. Вона залежить від таких чинників: загальноекономічних - циклічного розвитку національної економіки, темпів економічного зростання, руху цін; монетарних - структури платіжного обігу, розвитку кредитних операцій і взаємних розрахунків, рівня відсоткових ставок на грошовому ринку тощо.

Україна розбудовує новий паперово-грошовий обіг. У 1996 році національною грошовою одиницею стала гривня. Порядок її виготовлення і введення в обіг та підтримання товарно-грошової рівноваги розроблено Національним банком України. Всі гривні є банківськими білетами, тобто банкнотами, що дуже важливо. Банкноти забезпечені всіма активами Національного банку (золотом, коштовностями, іноземною валютою) і обмежено випускаються в обіг під реальні товарно-грошові угоди. Отже, банкнотний обіг більш захищений від знецінення і краще гарантує стабільність грошового обігу в національній економіці.

Проведення грошової реформи в Україні та введення власної національної валюти передбачає стабілізацію вітчизняної економіки, її структурну перебудову, досягнення зростаючого виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції, подолання товарного дефіциту і перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки.

Порушення законів грошового обігу призводить до виникнення такого явища, як інфляція.

26. Види та природа сучасних грошей

У сучасній економічній теорії гроші визначаються з функціональної точки зору. Грошима називається: • загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких обмежень приймається в обмін на товари і послуги, а також при сплаті боргових зобов'язань; • сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій. Сучасні платіжні засоби випускаються центральним (емісійним) та комерційними (депозитними) банками і представлені двома видами грошей: символічними та кредитними. 1. Символічні, або декретивні гроші – засоби обміну, що являють собою певні форми боргових зобов'язань держави і не мають власної невід'ємної цінності (готівкові гроші). Вартість таких грошей перевищує витрати на їхнє виробництво та цінність при альтернативному використанні (наприклад, як товару) і визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари та послуги як зараз, так і в майбутньому. Монопольне право емісії готівкових грошей законодавчо закріплене за державою (центральним банком), тому символічні гроші є державними грошима. Використання символічних грошей підпорядковане певним вимогам: необхідне суспільне визнання таких грошей; державна правова гарантія обігу символічних грошей; здатність держави підтримувати відносну стабільність купівельної спроможності символічних грошей. Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю. 2. Кредитні, або депозитні гроші – засоби обміну, які являють собою боргові зобов'язання депозитних інститутів (безготівкові гроші). Як і символічні гроші, вони не мають внутрішньої вартості. Вартість депозитних грошей визначається їхньою купівельною спроможністю. Кредитні гроші є приватними грошима – їхню основу складають трансакційні депозити комерційних банків. Депозити – це грошові кошти, вкладені в комерційні банки у готівковій чи безготівковій формі для зберігання на певних умовах. Будь-який депозит є борговим зобов'язанням банку, яке він має сплатити за вимогою вкладника. Трансакційні (чекові) депозити є засобами обміну, оскільки кошти з цих депозитів вкладники мають право без попередження банку переказати іншим особам у вигляді платежів за придбані товари і послуги. Такі платежі здійснюються за допомогою чеків або аналогічних розрахункових інструментів. В економіці гроші виконують певні функції, а саме: • засобу обігу – як засіб обігу гроші є посередником при обміні товарів та послуг; • рахункової одиниці – засобу кількісного виміру та порівняння відносних вартостей товарів на ринку; • засобу збереження вартості – засобу накопичення купівельної спроможності, яка може бути використана на купівлю товарів у майбутньому; • засобу платежу – засобу відкладених платежів, які повинні здійснитися у майбутньому, при сплаті боргових зобов'язань, і величина яких встановлюється в грошовій формі Сучасні структурні елементи грошової маси виступають у вигляді кредитних грошей, вони є борговим зобов’язанням держави та комерційних банків. Так, паперові та металеві гроші є борговим зобов’язанням держави, а чекові та інші види вкладів – борговим зобов’язанням банків і ощадних закладів. Номінальна вартість сучасних грошей не відповідає їхній реальній вартості. В країнах з розвинутою фінансово-кредитною системою зникла відповідність між національною грошовою одиницею та її золотим вмістом, тобто, золотий запас країни не є безпосереднім забезпеченням національного грошового обігу. В сучасних умовах основними чинниками, що підтверджують вартість грошової одиниці, є: • прийнятність, тобто, кожен з нас використовує гроші у разі обміну та приймає їх до обміну за результати праці, товари або послуги, оскільки впевнений, що в будь-який час він зможе обміняти їх на необхідні реальні блага; • гроші виступають законним засобом платежу, тобто, наша впевненість у прийнятності паперових грошей обгрунтовується тим, що держава законодавчо об’явила готівкові гроші законним платіжним засобом, тобто, вони є декретивними грошима; • відносна рідкість, тобто на ринку вартість грошей визначається співвідношенням попиту та пропозиції, причому за постійного попиту вартість або купівельна спроможність грошової одиниці буде визначатися пропозицією грошей. За влучним висловом голландського філософа Б. Спінози, якість грошей знаходиться в їх кількості. Держава здійснює контроль за кількістю грошей в обігу, підтримуючи їхню купівельну спроможність і підтверджуючи відносну рідкість. Державний діяч і фінансист Англії ХVI ст. Грешем сформулював положення: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”. Даний закон Грешема діє в біметалевій грошовій системі, в якій роль грошей виконують два метали – золото і срібло, а банкноти, що перебувають в обігу, розмінюються на обидва метали. При використанні двох металів як грошей виникає трудність встановлення вартісного відношення між золотом і сріблом. Внаслідок того, що законодавчо закріплене співвідношення між двома валютами з часом уже не відповідає ринковому співвідношенню золота і срібла, недооцінені за законом монети починають залишати сферу обігу і осідати у вигляді скарбу. Білонні монети – гроші з малою внутрішньою вартістю. Це неповноцінні розмінні монети, номінальна вартість яких перевищує вартість вміщеного в них металу та витрат на їх виготовлення. До них належать паперові гроші та монети, що виготовлені з неблагородних металів. Грошова маса (Money stock MS) – сума готівкових грошей (C) плюс депозити (D): MS = С + D. Грошова пропозиція (Money suply Мs) – містить в собі готівку поза банківською системою (С) і чекові депозити (D), тобто Мs = С + D. Фактично – це агрегат М1, де готівкові гроші означають зобов’язання центрального банку, а чекові депозити- зобов’язання комерційних банків. Сукупність загальноприйнятих засобів платежу, що випущені банківською системою і обертаються в економіці, має назву грошової маси. Для кількісного виміру грошової маси використовується показник рівня ліквідності активів. Під ліквідністю розуміють здатність фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості. Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами, тобто тим, наскільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу. У відповідності з рівнем їхньої ліквідності, фінансові активи групуються в грошові агрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних). Грошові агрегати – це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірниками обсягу та структури грошової маси. Склад і кількість застосовуваних агрегатів визначається насамперед особливостями фінансової системи і різниться залежно від країни. Найпоширеніша класифікація грошових агрегатів використовується у США, де використовують такі агрегати як М1, М2, М3, L, D. Інші високоліквідні фінансові активи утворюють квазігроші. Вони не функціонують безпосередньо як засоби платежу і є предметом певних обмежень з боку банків на їх обмін за вимогою вкладників і на строк платежу. Але квазігроші можуть швидко і без ризику значних фінансових втрат перетворюватися в готівкові гроші або трансакційні депозити. Вони є складовою частиною грошових агрегатів М2 і М3. Структура і розміщення грошової маси залежить від таких факторів, як розвинутість фінансової системи країни, схильність населення до поточного споживання і заощадження доходів в інститутах фінансової системи, структура депозитів і ліквідних активів фінансового ринку, рівень прибутковості та оподаткування ліквідних фінансових інструментів, рівень життя та ступінь багатства населення тощо. Тому в перехідних економіках структура грошової маси значно відрізняється від її структури в розвинутих країнах. Згідно з класифікацією, що використовується в Україні, грошові агрегати визначаються таким чином: Агрегат М1: 1) гроші поза банками (С); 2) кошти на розрахункових і поточних рахунках (D). Агрегат М2 = М1 + . . .: 1) строкові депозити; 2) кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій; 3) кошти Держстраху; 4)валютні заощадження. Агрегат М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Незалежно від їхньої структури, грошові аґреґати різняться між собою ступенем ліквідності, швидкістю обігу, функціональною роллю в економіці, участю в інфляції. Виходячи із специфічної природи грошей (золотих, паперових, кредитних), діють чітко визначені закони грошового обігу. В умовах обігу золота а також паперових і кредитних грошей при їх вільному обміні на золото кількість грошей, необхідних для виконання ними функцій засобу обігу і засобу платежу, визначається за такою формулою: Г=( ? ЦТ – К + П – ВП ) / 0, де Г – кількість грошей, необхідних для обігу; ? ЦТ – сума цін товарів, що знаходяться в обігу; К – сума цін товарів, що продані в кредит; П – платежі, яким наступив термін уплати; ВП – взаємопогашуючі платежі; 0 – число обертів грошової одиниці. Надлишково випущені в обіг гроші залишаються в скарбах. При паперово-грошовому обігу варто випускати в обіг стільки, скільки вони заміщають золотих, базуючись на дії об’єктивного економічного закону паперових грошей, інакше виникає переповнення каналів обертання паперовими грішми, які знецінюються. Більшість економістів Заходу користуються рівнянням обміну І. Фішера:

МxV=PxQ, де М – грошова маса; V – швидкість обертання грошей; Р – рівень товарних цін; Q – кількість товарів. Це рівняння виражає кільнісні залежності між сумою товарних цін і грошовою масою, що обертається. Контроль за грошовою масою необхідний з метою впливу на ціни, виробництво, зайнятість.

27. Сутність, причини та види інфляції

Сутність та форми інфляції. "Превышение меры в выпусках бумажной монеты по строгой правде не может быть иначе представляемо, как в виде неприметного похищения части из имущества каждого".

(Н. Моровінов, економіст, філософ і державний діяч Росії кінця XVIII ст.).

Від чого ж залежить кількість грошей, необхідна для забезпечення товарного обігу? Передусім від суми цін товарів, що підлягають реалізації протягом певного періоду, скажімо року. Що більше товарів, тим більше потрібно грошових одиниць для їх реалізації.

Кількість грошей в обігу залежить далі від швидкості обігу кожної грошової одиниці. Це пов'язане із тим, що одна і та ж сума грошей може обслугувати більше чи менше число актів купівлі - продажу.

Перевищення кількості грошових одиниць, що знаходяться в обігу, над сумою товарних цін і поява внаслідок цього грошей, не забезпечених товарами, означає інфляцію. Вона призводить до зростання цін на товари (явному чи прихованому). Тому індекс цін - це один із головних і найбільш наочних показників наявності чи відсутності інфляції, її глибини. Інфляція може бути викликана різними чинниками. Це і випуск зайвої кількості грошових одиниць, і відставання виробництва товарів від зростання платоспроможного попиту, і надходження на ринок товарів, що не користуються попитом.

Інфляція - це переповнення фінансових каналів паперовими грошима, що призводить до їх знецінювання. Інфляція - це грошове явище, але вона не обмежується знецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починає руйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок, але більше за все страждають люди. Під час інфляції має місце:

• Знецінювання грошей по відношенню до золота.

• Знецінювання грошей по відношенню до товару.

• Знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти.

Ще одне визначення інфляції ми можемо прочитати в сучасних американських підручниках: "Інфляція - це підвищення загального рівня цін. Це, зрозуміло, не означає, що підвищуються обов’язково всі ціни. Навіть в періоди досить швидкого зростання інфляції деякі ціни можуть залишатися відносно стабільними, а інші падати. Одне із головних хворих місць - це те, що ціни мають тенденцію підійматися дуже нерівномірно. Перші підстрибують, другі підіймаються понад помірними темпами, а треті зовсім не підіймаються".

Причини інфляції. Зростання цін може бути пов'язане з перевищенням попиту над пропозицією товарів, проте така диспропорція між попитом і пропозицією в багатьох випадках не є інфляцією. Приклад: енергетична криза 70х в США, коли нафтовидобуваючі країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші товари й послуги ціни зросли водночас на 7-9%.

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватися внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в системі відтворення, монополізації ринку, державного регулювання економіки, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, зміни кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків, стихійних лих і т. і. Очевидно, що не всяке зростання цін - є інфляцією і тому особливо важливо виділити насправді інфляційне.

Таким чином, зростання цін, пов’язане із циклічними коливаннями кон’юнктури, не можна вважати інфляційним. По мірі проходження фаз циклу - особливо при іноді маючій місце їх "нестандартної" розтягнутості помітно буде змінюватися і динаміка цін. Ціни будуть підвищуватися в фазах бума і падати в фазах кризи, а після цього знову зростати в наступних фазах виходу із кризи.

Підвищення продуктивності праці при інших рівних умовах призводить до зниження цін. Проте можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку - т. з. інфляція витрат підвищення заробітної плати в будь-якій галузі насправді супроводжується підвищенням загального рівня цін.

Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якийсь території зруйновані будинки. Очевидно, що зростає попит на будматеріали, послуги будівників, транспорт і т. і. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулювати виробників до збільшення обсягу виробництва і по мірі насичення ринку ціни будуть опускатися.

Таким чином, до найважливіших інфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:

• Диспропорційність - незбалансованість державних видатків і прибутку - т. з. дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання "друкарського верстату", що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок - інфляція.

• Iнфляційно небезпечні інвестиції - здебільшого мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до утворення додаткового платоспроможного попиту, а як наслідок - збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

• Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в чималій мірі огополістичний. Оскільки огополіст зацікавлений в скорочуванні виробництва і пропозиції товарів створюється дефіцит використовуваний їм для підтримки чи підняття ціни на товар.

• Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритості економіки і утягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить-таки обмежені. Засіб ревальвації власної валюти, що інколи застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідним, одночасно ускладнюючи експорт.

Інфляційні очікування - виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру. Населення і господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасається товарами наперед, очікуючи на їх швидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, які водночас закладають в ціну своїх товарів прогнозоване ними зростання цін на комплектуючі і розгойдують отим самим маховик інфляції. Живий приклад таких інфляційних очікувань ми можемо спостерігати у своєму повсякденному житті.

Причину інфляції треба також шукати в трьох видах монополій:

• Державна монополія на емісію грошей.

• Профспілкова монополія.

• Монополія великих фірм на визначення ціни і власних витрат.

Ці три види монополій пов'язані між собою і кожна з них може порушувати баланс попиту і пропозиції. Причини інфляції можуть знаходитись і поза держави, тоді їх треба шукати в світовій торгівлі.

Типи інфляції. В теоріях, що опрацьовуються західними економістами, виділяються у вигляді альтернативних концепцій інфляції попиту і інфляції витрат. Ці концепції розглядають різноманітні причини інфляції.

Інфляція попиту. Інфляція попиту - це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання покупної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок, наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей по відношенню до кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту.

Традиційно зміни в рівні цін пояснюються зайвим сукупним попитом. Економіка може спробувати витрачати більше, ніж вона здатна виробляти. Виробничий сектор не в змозі відповісти на цей зайвий попит збільшенням реального обсягу продукції, бо всі існуючі ресурси уже повністю використані. Тому цей зайвий попит призводить до завищених цін на постійний реальний обсяг продукції і викликаю інфляцію попиту. Суть інфляції попиту інколи пояснюють однією фразою: "Надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів".

Інфляція пропозиції. Інфляція пропозиції - зростання цін внаслідок збільшення витрат виробництва чи зменшення сукупної пропозиції. Причинами збільшення витрат можуть бути огополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати і т. і. Вона може також з’явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку.

Теорія інфляції, зумовленої зростанням витрат, пояснює зростання цін такими чинниками, що приводять до збільшення витрат на одиницю продукції. Витрати на одиницю продукції - це середні витрати при наданому обсязі виробництва. Такі витрати можна одержати, поділивши загальні витрати на ресурси на кількість виготовленої продукції:

• Загальні витрати;

• Загальні витрати на одиницю продукції = -------------------------------------;

• Кількість одиниць продукції.

Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибуток і обсяг продукції, що фірми готові запропонувати при існуючому рівні цін. В наслідок зменшується пропозиція товарів і послуг в масштабі всієї економіки. Це зменшення пропозиції, в свою чергу, підвищує рівень цін. Отже, по цій схемі витрати, а не попит роздувають ціни, як це діється при інфляції попиту.

На практиці нелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, всі вони тісно пов'язані і постійно взаємодіють і, наприклад, зростання зарплати може виглядати і як інфляція попиту і як інфляція витрат.

Необхідно також визначити, що в жодній з економічно розвинутих країн не спостерігалася в другої половині ХХ сторіччя повна зайнятість, вільний ринок чи ж стабільність цін. Ціни по ряду причин в цей час зростали постійно і навіть в періоду застою виробництва. Таке явище називається стагфляцією - інфляційним зростанням цін в умовах стагнації - застою виробництва, економічної кризи.

Види інфляції. Розглядаючи темпи зростання цін, можна виділити наступні види інфляції:

1. Помірна. Ціни зростають на 10% на рік, вартість грошей зберігається, відсутній ризик підписання контрактів в номінальних цінах. Багато сучасних економістів, в тому числі сучасні послідовники економічного вчення Кейнса вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку. Така інфляція дозволяє ефективно корегувати ціни стосовно до умов виробництва і попиту, що постійно змінюються.

2. Галопуюча. Ціни зростають на 20-200% на рік, гроші прискорено матеріалізуються в товари, контракти прив'язуються до зростання цін.

3. Гіперінфляція. Ціни зростають астрономічне, розходження цін і зарплати, руйнується добробут навіть забезпечених верств товариства.

Гіперінфляція.

Деякі економісти побоюються, що помірно повзуча інфляція, що може спочатку сприяти пожвавленню економіки, потім, наростаючи як сніговий ком, перетвориться в більш жорстоку гіперінфляцію. Цей темп зростання інфляції виявляє руйнівний вплив на обсяг національного виробництва і зайнятість.

Справа в тому, що коли ціни поволі, але постійно зростають, населення і підприємства прилаштовуються до їх подальшого підвищення. Тому, щоб їх невикористанні заощадження і поточні прибутки не знецінились, тобто щоб випередити передбаченні підвищення цін, люди повинні витрачати гроші зараз. Підприємства поводяться так само, купуючи інвестиційні товари. Дії, диктовані інфляційним психозом, підсилюють тиснення на ціни, і інфляція починає годувати сама себе. Більше того, оскільки вартість життя збільшується, робочі вимагають і одержують більш високу номінальну заробітну плату.

Профспілки прагнуть до такого підвищення заробітної плати, якої вистачило би не тільки на те, щоб покрити торішні підвищення цін, але і компенсувати інфляцію, що очікується у той період, коли новий колективний договір буде ще в силі. Зарплата і підвищення цін підгодовують одне одного, і це допомагає повзучій інфляції перейти до галопуючої.

Крім руйнівних наслідків для перерозподілу, гіперінфляція може прискорити економічний крах. Жорстока інфляція сприяє тому, що зусилля направляються не на виробничу, а на спекулятивну діяльність.

Підприємствам стає всі більш та більш вигідним накопичувати сировину і готову продукцію в передбаченні прийдешнього підвищення цін. Але несумісність кількості сировини і готової продукції попиту на них веде до підсилення інфляційного тиснення. Натомість, щоб укладати капітал в інвестиційні товари, виробники і окремі особи захищаючись від інфляції, набувають невиробничих матеріальних цінностей. Ювелірні вироби, золото і інші дорогоцінні метали, нерухомість і таке інше.

В надзвичайній ситуації, коли ціни підстрибують різко і нерівномірно, нормальні економічні відносини руйнуються. Власники підприємств не знають, яку ціну на товари слід призначити і промислові підприємства здебільшого переходять на інші, значно менш ефективні форми розрахунку, наприклад - бартер. Споживачі не знають, яку ціну сплачувати. Постачальники сировини бажають одержати реальні товари, а не гроші, що хутко знецінюються. Кредитори намагаються уникати своїх боржників, щоб не одержувати повернутий борг в дешевих грошах.

Гроші фактично гублять ціну і перестають виконувати свої функції в якості міри вартості і засобу обміну. В окремих випадках з'являються паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют. Виробництво і обмін зі скрипом посуваються до зупинки і в кінцевому підсумку спромагається наступити економічний, соціальний і, дуже можливо, політичний хаос. Гіперінфляція прискорить фінансовий крах, депресію і суспільно-політичні безладдя. Вона звичайно пов'язана з нерозумною політикою уряду.

Більшість економічної літератури приводить в якості прикладів Нікарагуа періоду цивільної війни (33000% - середньорічний приріст цін) або ж післявоєнну Угорщину, проте новітній приклад з Сербією показав, що це ще ген не межа.

Внаслідок економічного ембарго світового суспільства проти цієї у минулому союзної республіки Югославії річне зростання цін складає 3,000, 000,000%, а, наприклад, середня заробітна плата складає суму рівну 1Dm при тому, що ціни вирослі ще більше, а багато промислових товарів просто зникли із пропозиції.

Понад швидке зростання цін по відношенню до рівня інфляції можна легко пояснити при допомозі формули MV=PQ. Незважаючи на рівність M і V не можна забувати про показник швидкості обігу грошей V. Внаслідок утрати у господарських суб'єктів довіри до національної валюти обіг грошей надзвичайно збільшується, що в даному випадку рівносильне збільшенню їх кількості. Відповідно й ціна збільшується значно більше, ніж кількість наявних грошей в обігу. В розкручуванні спіралі гіперінфляції надзвичайну роль також грають інфляційні очікування.

Всі ці види інфляції існують тільки при відкритому її стані - тобто при відносно вільному ринку. При подавленій ж інфляції зростання цін на товари і послуги може й не спостерігатися, а знецінення грошей може виражатися в дефіциті пропозиції.

В 50-60 роки інфляція проходила в більшості країн помірними темпами. В зв'язку з нафтовою кризою початку 70х років інфляція стала виходити з-під контролю держави, деорганізуючи нормальний економічний процес. Середньорічний рівень приросту роздрібних цін за час з 73 по 80 р. р. підскочив в середньому на 9%.

Таблиця 1: Середньорічні показники темпу зростання роздрібних цін в деяких країнах з розвиненою ринковою економікою.

	1966-1974	1966-1974	1980-1987
США	1.7%	5.3%	9.3%
Англія	3.1%	5.1%	15.8%
Італія	3.4%	6.0%	17.9%
Франція	5.0%	5.9%	10.9%

 

В кінці 80х років темпи зростання цін понизились до (в середньому) 4% на рік, що відповідає моделі помірної інфляції. Цьому можна привести декілька причин. В їх числі - падіння світових цін на нафту, підсилення конкуренції, передусім в світовому масштабі, підвищення продуктивності праці разом з узгодженими діями урядів і профспілок по утриманню рівнів заробітної плати на минулому рівні.

Існує також і певне співвідношення зростання цін по різноманітних товарних групах:

1. Збалансована інфляція. Ціни різноманітних товарних груп відносно один одного не змінені. Ціни підіймаються досить повільно і водночас на більшість товарів і послуг. В цьому випадку по результатах середньорічного зростання цін підіймається процентна ставка державного банка і таким чином ситуація стає рівносильною ситуації зі стабільними цінами.

2. Незбалансована інфляція. Співвідношення цін товарних груп змінюються в різних відсотках і по-різному на кожний тип товару.

Існують і інші види класифікації інфляції, наприклад, на очікувану і неочікувану:

1. Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на будь-який період часу і вона досить часто є прямим результатом дій уряду. Як приклад можна привести лібералізацію цін в Росії 1992 року і відповідний прогноз зростання цін, підготовлений урядом РФ напередодні - в грудні 1991 року.

2. Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що оказує негативний ефект на системі оподаткування і грошового обігу.

В разі наявності у населення інфляційних очікувань така ситуація викличе різке збільшення попиту, що саме по собі створює труднощі в економіці і викривляє реальну картину суспільного попиту, що веде до збою в прогнозуванні тенденцій в економіці і при деякій нерішучості уряду ще сильніше збільшує інфляційні очікування, які будуть підбурювати зростання цін. Проте в разі, коли раптовий скачок цін діється в економіці не зараженої інфляційними очікуваннями, то виникає так званий "ефект Пігу" - різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін.

Внаслідок зниження попиту виробник стає вимушений знижувати ціну і все вертається в стан рівноваги.

28. Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика

Економічні і соціальні наслідки інфляції. Два найважливіших джерела інфляції, зумовленої зростанням витрат - це збільшення номінальної зарплати і цін на сировину і енергію.

Інфляція, викликана підвищенням зарплати, є різновидом інфляції, зумовленої зростанням витрат. За певних обставин джерелом інфляції можуть стати профспілки. Це пояснюється тим, що вони якоюсь мірою здійснюють контроль над номінальною зарплатою шляхом колективних договорів.

Припустимо, що великі профспілки вимагають і домагаються великого підвищення зарплати, тоді цим підвищенням вони встановлять новий стандарт зарплати робітників, що не є членами профспілки. Якщо підвищення зарплати в масштабі всієї країни не урівноважується якимись протидіючими чинниками, такими, як збільшення обсягу продукції, що випускається за одну годину, то збільшаться витрати на одиницю продукції. Виробники дадуть відповідь на це скорочуванням виробництва товарів і послуг, що викидаються на ринок. При незмінному попиті це зменшення пропозиції приведе до підвищення рівня цін. Цей тип інфляції називається інфляцією, викликаною підвищенням заробітної плати.

Інфляція, викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витрат виробництва, а отже і цін, що пов'язане з раптовим, непередбаченим збільшенням вартості сировини чи витрат на енергію.

В реальному світі ситуація значно складніше, ніж просте розділення інфляції на два типи - інфляцію, викликану збільшенням попиту та інфляцію, зумовлену зростанням витрат. На практиці важко розрізнити ці два типи.

Більшість економістів вважають, що інфляція, зумовлена зростанням витрат та інфляція попиту відрізняються одне від одного ще в одному важливому відношенні. Інфляція попиту триває до тих пір, поки існують надмірні загальні видатки. Інфляція, зумовлена зростанням витрат автоматично сама себе обмежує, тобто або поступово зникає, або ж само виліковується. Інфляція, зумовлена зростанням витрат породжує спад, тоді спад у свою чергу стримує додаткове збільшення витрат.

Самий факт інфляції - це зниження покупної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, що можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов’язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в отому випадку, якщо номінальний прибуток буде відставати від інфляції.

Інфляція карає людей, що одержують відносно фіксований номінальний прибуток. Інакше кажучи, вона перерозподіляє прибуток, зменшуючи його у одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи його у інших груп населення. Класичним прикладом є літні подружжя, які проживають на приватну пенсію чи ренту, які забезпечують фіксований щомісячний розмір номінального прибутку.

Інфляція також погіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі "білі комірці", частина службовців державного сектору, прибуток яких визначаються фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім'ї.

Люди, що проживають на нефіксований прибуток, спромагаються виграти від інфляції.

Номінальний прибуток таких сімей спромагаються обігнати рівень цін чи вартість життя, внаслідок чого їх реальний прибуток збільшиться. Робітники, зайняті в галузях промисловості, що розвиваються і представлені потужними профспілками, спромагаються добитися, щоб їх номінальна зарплата йшла в ногу з рівнем інфляції чи випереджала його.

З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку.

Виграш від інфляції можуть одержати керуючі фірм, інші одержувачі прибутку.

Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страхових полісів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію.

Антиінфляційна політика та основні засоби боротьби з інфляцією. Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби. Непрямі засоби включають:

• Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

• Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

• Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

• Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

• Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби. Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

• Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

• Державне регулювання цін.

• Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

• Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання грошової маси широко розповсюджена на заході. США неодноразово в 60х-70х роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після другої світової війни знадобилося країнам західної Європи для початку лібералізації цін, та навіть неповної. Франція повністю лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30х шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва.

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквівалентних міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває". Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пор, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що реально в нашому сьогоднішньому положенні реально ефективні тільки прямі засоби боротьби з інфляцією - регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі. Проте схожі дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули би положення і без цього зазнавшу поразки на виборах "урядову" партію. Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуванням грошової емісії і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.

Першочергові антиінфляційні засоби. Збивати темпи інфляції - то скорочувати різницю між грошовою і товарною масою в господарстві. Для цього підходять всі ті засоби, що ведуть економіку до рівноваги. До першочергових мір відносяться ось такі:

Забезпечення країни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слід оказати державну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам всіх видів власності і провести м'яку реформу колгоспів і радгоспів:

• встановлення порядку надавання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя з погашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;

• встановлення державних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються в сільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і утворення системи контрактної торгівлі промисловими товарами в обмін на сільськогосподарську продукцію.

Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якого функціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворити шляхом індексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми і власних оборотні грошові кошти загублені через різке зростання цін і знецінювання карбованця.

Налагоджування постачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язки підприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через систему великих оптових купців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як в рамках окремих регіонів, так і в загальноукраїнському і міждержавному масштабі.

Замість податку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання в Україні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями, визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи його ставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, що буде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.

На час кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив Центрального банку по пріоритетності і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу.

Для стабілізації споживчого ринку доцільно:

• створити систему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг. Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лізинговий кредит на оренду устаткування (з можливістю послідовного викупу), а також ввести обов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо великий;

• створити умови для широкого розповсюдження паралельно з існуючою системою торгівлі споживчих кооперативів на підприємствах, в закладах і по місцю проживання для закупки і реалізації продовольчих і промислових товарів членами кооперативу (по наявному і безготівковому розрахунку) по безприбутковим роздрібним цінам. Такого роду кооперативний рух широко розвинений в багатьох індустріальних країнах. Без нього неможливо уявити їх економіку. Споживкооперація буде сприяти нормалізації цін і поза кооперативного сектору.

Протягом кризового періоду треба також проводити раціональну державну політику захисту внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комісійних податках.

29. Ринок та його структура

Сучасний ринок характеризується розгалуженою і багаторівневою структурою. Вона являє собою сукупність окремих елементів ринку, які взаємодіють між собою. Ринок охоплює елементи, безпосередньо пов'язані з забезпеченням безперервності процесу відтворення, його цілісності та економічної ефективності. Це зумовлює різноманітну структуру ринку, різноманітність його типів.

Структура ринку визначається суб'єктами та об'єктами ринкових відносин. Основними суб'єктами ринкового господарства виступають: домашнє господарство (населення), підприємницький сектор (підприємці), різні форми господарювання, державний та міжнародний сектори. Тобто суб'єктами ринкових відносин є всі учасники ринку - фізичні і юридичні особи. Об'єктами ринкових відносин можуть бути продукти праці (засоби виробництва, предмети споживання і послуги, науково-технічні розробки та інформація), робоча сила, гроші, валюта, цінні папери (акції, облігації, векселі), земля та її надра. Тобто, об'єктами ринкових відносин є сукупність товарів і послуг, що постачають ринок.

За економічним призначенням об'єктів ринкових відносин розрізняють ринок паці, ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок платних послуг, ринок науково-технічних розробок та інформації, ринок грошей, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інтелектуальної власності, страховий ринок та ін. Кожний з цих ринків має свою структуру.

Залежно від об'єкту ринкових відносин розрізняють три групи ринків: товарні, фінансові і ринки праці. В кожній із них виділяють відповідні спеціалізовані ринки. До першої групи належать споживчий ринок, ринок матеріальних ресурсів, ринок науково-технічних розробок та інформації, ринок нерухомості. До другої групи - інноваційний, кредитний, цінних паперів, грошей і валютний ринки. До ринків праці належать ринки робочої сили різного рівня кваліфікації та спеціалізації.

Крім того, розрізняють адміністративно-територіальну структуру ринку, що охоплює місцевий ринок у вигляді селищного, міського, районного, обласного чи регіонального ринків; національний - внутрішній ринок, який охоплює всі ринки країни, світовий - зовнішній ринок, який становить сукупність і взаємодію національних ринків. Структуру національного ринку з огляду на складові його формування та функціонування наведено на рисунку 8.1.

Залежно від умов, за яких діють суб'єкти ринкових відносин, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок — це ринок з великою кількістю незалежних виробників однорідних товарів, які не в змозі впливати на рішення один одного, на рівень цін. Немає обмежень з інформації про попит, пропозицію, ціну, якість продукції тощо. Йде вільне ціноутворення, що складається внаслідок співвідношення між суспільним попитом і суспільною пропозицією певного товару. Відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього. Цей ринок існував з початку XVI до кінця XIX століття.

Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників товарів певного виду, існує дефіцит необхідної інформації, обмежений доступ до ресурсів. Дії учасників ринкових відносин погоджуються. Монополізований ринок може бути монополістичним і олігополістичним. Монополістичний - це такий ринок, на якому домінує один виробник або продавець. Олігополістичним називають ринок, на якому панує невелика кількість суб'єктів господарювання.

Регульований ринок - це ринок, який регулюється і контролюється державою за допомогою спеціальних заходів адміністративного та економічного характеру.

Проте слід мати на увазі, що в сучасній ринковій економіці розвинених країн жодного з цих ринків не існує. Нині, як правило, відбувається поєднання ринкового і державного механізмів регулювання сучасної економіки, їх взаємодія. Ринковий механізм визначає ринкові ціни і виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок за допомогою адміністративних і економічних методів, не порушуючи при цьому механізмів ринку. До адміністративних методів регулювання належать насамперед антимонопольне законодавство, а до економічних - оподаткування, ціноутворення, фінансово-кредитні важелі. Поєднання державного і ринкового регулювання сучасної ринкової економіки забезпечує ефективний механізм господарської діяльності суб'єктів ринку.

Розрізняють легальний, або офіційний ринок, і нелегальний, або тіньовий ринок. Останній - це ринок несанкціонованої діяльності, заборонений державою. Тіньовий (нелегальний) ринок - складова частина тіньової, підпільної, або "чорної" економіки, яка охоплює наркобізнес, корупцію, економічну діяльність, пов'язану із забороненим виробництвом, рекет та інші види злочинної діяльності.

Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони виділяють ринок продавця і ринок покупця. Перший - це такий ринок, на якому більше "влади*' мають продавці, і найактивнішими "діячами" виступають покупці. Другий - це ринок, на якому, навпаки, більше "влади" мають покупці і найактивнішими "діячами" виступають продавці.

Типовою тенденцією у розвитку сучасного ринку є зростання в його структурі ролі платних послуг, патентів, ліцензій, інформації, комп'ютерних програм та інших видів інтелектуальної власності.

У сучасній ринковій структурі вирізняють такі види ринків.

1. Головною складовою ринкової економічної системи є ринок праці (робочої сили). Він являє собою сукупність соціально-економічних відносин між найманими працівниками і підприємцями-роботодавцями щодо організації, купівлі-продажу і використання робочої сили. Тобто, ринок праці - це система економічних відносин, які формуються на вартісній основі між підприємцями-роботодавцями (власниками засобів виробництва) та найманими працівниками (власниками робочої сили) щодо задоволення попиту перших на товар - робочу силу і потреб інших у роботі за наймом як джерела засобів, необхідних для відтворення робочої сили. Попит на ринку праці формують власники засобів виробництва - роботодавці, а пропозицію створює усе працездатне населення, яке бажає працювати. Отже, ринок праці складається з попиту на робочу силу і, водночас, з пропозиції робочих місць.

Ринок праці виникає за умов існування юридично вільного продавця товару "робоча сила", відсутності у нього основних засобів виробництва, наявності однакових з покупцем (підприємцем) громадянських прав (вільного вибору професії або виду господарської діяльності, вільне переміщення в межах національного ринку і за його межами тощо), за наявності покупця-роботодавця.

30. Основні суб’єкти ринкової економіки

Ринок товарів споживання і послуг — це система економічних відносин, які формуються на вартісних засадах між виробниками (продавцями) і споживачами (покупцями) щодо організації, купівлі-продажу Ц споживчих товарів і послуг. Він безпосередньо відображає попит і пропозицію предметів споживання та послуг. Суб'єктами цього ринку є все населення, бо основну частину економічних благ люди купують саме на такому ринку. Відтак є й товаровиробники, які створюють ці блага.

Ринок споживчих товарів та послуг - це активна форма зворотного впливу на економічне виробництво. Швидке доведення товарів спожи-пан 11 я і послуг до споживачів (покупців) створює умови і додаткові стимули для розвитку виробництва, підприємництва.

Для створення сучасного ринку предметів споживання і послуг в Україні, швидкого зростання виробництва споживчих товарів і послуг потрібна структурна перебудова інвестиційного ринку, підвищення питомої ваги виробництва новітніх засобів праці, потрібних для виробництва конкурентоспроможних товарів споживання та послуг.

5. Складовою частиною ринкової економіки є фінансовий ринок. Він охоплює ринки кредитів, цінних паперів, інвестицій (капіталів), валюти.

Фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин щодо купівлі-продажу фінансових ресурсів. Він спрямовує в єдине русло рух вільних грошових коштів суб'єктів господарювання і населення, цінних паперів та інших форм капіталу. Фінансовий ринок у розвинутій ринковій системі створює ефективний механізм мобілізації та перерозподілу вільних грошових коштів для забезпечення фінансовими ресурсами суб'єктів підприємницької діяльності, соціально-економічного розвитку суспільства.

На фінансовому ринку продавцями капіталу є комерційні та інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо, а покупцями - підприємницькі структури, держава (уряд) та населення. Вони можуть бути і продавцями цього товару.

6. Важливим елементом фінансового ринку є ринок цінних паперів, який охоплює як кредитні відносини, так і відносини власності

Об'єктом цього ринку є цінні папери - акції, облігації, ощадні сертифікати, векселі тощо, які мають власну вартість і можуть розміщуватися, обертатися (продаватися-купуватися) і погашатися на фондовому ринку.

Суб'єктами відносин на ринку цінних паперів є його учасники, які здійснюють емісію (випуск) та інші операції з цінними паперами. До суб'єктів цього ринку належать:

1) суб'єкти господарювання різних форм власності (юридичні особи), що здійснюють випуск цінних паперів з метою отримання додаткових коштів і несуть відповідальність перед власниками цінних паперів;

2) різноманітні фінансово-кредитні організації, які здійснюють операції з цінними паперами;

3) фізичні та юридичні особи, що купують цінні папери з метою отримання доходу у вигляді дивідендів або відсотків. Вид доходу залежить від виду цінних паперів.

Ринок цінних паперів поділяється на окремі його складові. Насамперед визначають первинний та вторинний ринки цінних паперів.

Первинний ринок цінних паперів являє собою випуск емітентами цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про цей випуск (емісію). На цьому ринку відносини виникають між емітентами (суб'єктами, які здійснюють випуск цінних паперів в обіг) з одного боку та інвесторами і фінансовими посередниками - з іншого.

Вторинний ринок цінних паперів характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів. На цьому ринку, як правило, обертаються найбільш ліквідні цінні папери. Вторинний ринок не створює нових фінансових ресурсів, а лише їх перерозподіляє.

Отже, ринок цінних паперів забезпечує максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх оптимальний розподіл та ефективне використання, що сприяє економічному зростанню.

7. Валютний ринок. Його формування є неодмінною умовою переходу до ринкової економічної системи, відкритої для широкого співробітництва із зарубіжними країнами.

Валютний ринок — це система економічних відносин щодо купівлі-продажу іноземних валют. Цей ринок має сприяти розширенню доступу до валютних ресурсів для всіх суб'єктів господарської діяльності. Операції з купівлі-продажу іноземної валюти здійснюються за ринковим курсом, який складається на основі попиту та пропозиції. Центрами проведення законних операцій з іноземною валютою на основі ринкового курсу є валютні біржі, що постійно діють.

8. В сучасних умовах динамічним ринком є розвиток ринку інтелектуального продукту (капіталу). Він являє собою сукупність економічних відносин між різними суб'єктами господарської діяльності щодо організації купівлі-продажу і використання інтелектуального капіталу: ліцензій, патентів, програм для ЕОМ, товарних знаків і торговельних марок, авторських прав, інформаційних послуг тощо.

В Україні першочерговою умовою формування сучасного ринку інтелектуального капіталу є прискорене створення ефективної нормативної бази для захисту і впровадження ноу-хау, патентів на винаходи, товарних знаків, авторських прав, технологічних карт, нових моделей і зразків промислового устаткування. Україна має інтелектуальний потенціал світового рівня, що дає їй змогу бути активним учасником на міжнародному ринку інтелектуального капіталу.

9. Важливу роль в сучасній ринкової системі відіграє ринок інформації. Товаром цього ринку є інформація про конкурентів, особливості організації виробництва, рівень витрат виробництва, їх структура, рівень запасів, а також теле- та радіореклама тощо. Плата за рекламу є своєрідною ціною інформації.

В умовах інформаційної революції особливо цінним товаром є інформація, бо від її якості та обсягу залежить правильність прийнятого рішення, а отже, підвищення конкурентоспроможності та прибутковості суб'єктів підприємницької діяльності.

Складовою сучасної ринкової системи є страховий ринок. Без розвиненого страхового ринку неможливе зростання економічної системи, її престиж.

Страховий ринок — це сукупність соціально-економічних відносин щодо організації надання, купівлі-продажу страхових послуг. На страховому ринку здійснюється суспільне визначення страхової послуги. На цьому ринку об'єктом купівлі-продажу виступає страховий захист (страхова послуга). Суб'єктом відносин на страховому ринку є страховики, страхувальники, страхові посередники та держава. Коротко розглянемо ці структурні ланки страхового ринку.

Страховики - це різноманітні за формами власності та видами страхування організації (страхові компанії), які діють на підставі відповідної ліцензії на здійснення страхової діяльності, беручи на себе зобов'язання щодо створення страхового грошового фонду і виплати з нього страхового відшкодування при настанні страхового випадку. Тобто, страховик — це звичайна підприємницька структура, що діє на основі комерційного розрахунку, яка за певну плату надає розроблену страхову послугу.

Страхувальники - це учасники господарських відносин (дієздатні громадяни та юридичні особи), які уклали зі страховиками договори страхування та сплачують страхові внески до страхового фонду. Страхова сума обумовлюється у страховому полісі (свідоцтві). При цьому страхувальник водночас є і застрахованим.

Посередники - це різні страхові агенти і брокери, туристичні компанії, автосалони, відділення зв'язку тощо. Всі вони діють на основі договору зі страховиками (страховими організаціями), в їх інтересах за комісійну плату (винагороду).

Активним учасником ринку страхових послуг є держава. Вона створює правові основи страхової діяльності, регулює відносини, що виникають на страховому ринку та здійснює контроль за дотриманням чинного законодавства.

В Україні державне регулювання страхового ринку згідно із Законом України "Про страхування" здійснюється Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю.

Незважаючи на існуючі проблеми, в Україні є великі потенційні можливості для розвитку та якісного вдосконалення страхового підприємництва.

Всі названі види, типи ринків взаємозв'язані, утворюють розгалужену ринкову систему господарювання, яка діє не тільки в межах певної країни, а й охоплює своїм впливом значну частину світової економіки.

31. Ринковий кругообіг

Ці ресурси необхідні для виробництва споживчих благ.

Мал. 1.1. Найпростіша модель господарського кругообігу

Більш складною моделлю господарського кругообігу є модель, яка

відображена на малюнку 1.2. В неї, крім домашніх господарств і фірм

(підприємств), включена держава, яка надає всім господарським структурам

можливість користуватися своїми послугами (національна оборона країни,

система загальної освіти, безкоштовне медичне обслуговування тощо). Для

забезпечення цих послуг держава збирає необхідні грошові засоби у вигляді

податків, які сплачують в державний бюджет домашні господарства і фірми

(підприємства). Необхідні для своєї діяльності ресурси, споживчі товари і

послуги держава закуповує в домашніх господарствах і фірмах на

відповідних ринках.

Мал. 1.2. Модель господарського кругообігу з участю держави

Крім надання різноманітних послуг, держава здійснює різні грошові

виплати фірмам і домашнім господарствам (трансфертні платежі). До таких

платежів відносяться: грошова допомога, пенсії, які отримують різні

категорії громадян, державні субсидії фірмам тощо.

В економічних підручниках використовуються і більш складні моделі

господарського кругообігу.

В моделі господарського кругообігу чітко видно два протилежних

потоки: матеріального і грошового.

Матеріальний потік – рух матеріальних цінностей, обмін за

допомогою купівлі-продажу.

Грошовий потік – безперервний рух грошей в ході їх використання як

засобу оплати праці, послуг, придбання товарів, здійснення розрахунків і

платежів, видачі допомог, повернення боргів. Це – сукупність всіх платіжних

засобів, які використовуються в країні у певний період часу

32. Механізм попиту та пропозиції

Економічні закони попиту і пропозиції відображають інтереси протилежних суб'єктів ринку - виробників (продавців) і споживачів (покупців). Узгодження цих економічних інтересів досягається при перетині кривих попиту і пропозиції. Точка перетину відображає збіг господарських рішень, які приймають виробники (продавці) і споживачі (покупці) в той чи інший момент. Ця точка характеризує стан товарного ринку, за якого вся кількість певного товару при певній ринковій ціні може бути реалізована і має назву точка рівноваги ринку, що визначає рівноважну ціну.

Проілюструємо ціну рівноваги попиту та пропозиції у графічній формі (рис. 9.4.). У таблиці 9.1 поєднано аналізоу попиту і пропозиції.

У кожний момент на товарному ринку встановлюється певна рівновага, хоча вона і нестійка. Положення в таблиці, за якого товар продається по 50 грн за одиницю, не може зберігатися тривалий час. За такої ціни виробники будуть щомісяця постачати на ринок 65 одиниць певного товару. Але кількість товару, на яку є реальний попит, при ціні 50 грн за одиницю становитиме лише 15 одиниць за місяць. У результаті ринкова ціна, як свідчать дані таблиці, буде мати тенденцію до зниження. Це призведе до порушення стану рівноваги на ринку. Зниження рівня рівноваги ціни буде сигналом до скорочення обсягів виробництва і зменшення пропозиції цього товару. За цих умов попит на цей товар зросте, що почне тиснути на ринкову ціну. В результаті рівень ринкової ціни тимчасово підвищиться аж до встановлення нової ціни рівноваги. Нова, більш висока, ринкова ціна стане стимулом для зростання обсягів виробництва і збільшення пропозиції цього товару. Як результат - криві попиту і пропозиції перетнуться.

Таблиця 9.1

Співвідношення між попитом і поопозииісю
Альтернатива	Можлива ціна заодиницю товару	Обсяг попиту (кількість продажів за місяць)		Обсяг пропозиції (кількість одиниць товару за місяць)		Характер співвідношення
А	50	15		65		Надлишок (+50)
В	35	25		55		Надлишок (+30)
С	25	40		40		Рівновага (0)
д	15	55		20		Дефіцит (-35)
е	10 65		0		Дефіцит (-65)

Отже, ринковий механізм, реагуючи на реальний обсяг попиту через зміну рівня цін на конкурентних ринках, забезпечує відповідну реакцію виробництва і пропозиції. Ринкова рівновага досягається на основі дії всіх суб'єктів ринку в результаті конкуренції.

У результаті взаємодії попиту, пропозиції та конкуренції встановлюється ринкова ціна, яка урівноважує обсяг пропозиції і обсяг попиту.

У нашому прикладі вона відповідає точці перетину кривих попиту АД і пропозиції ВС (точка Р), яку називають рівноважною ціною, - це ціна 25 грн за одиницю товару. Тільки за такої ціни реальний обсяг попиту і обсяг пропозиції будуть однакові - 40 одиниць товару за місяць. Тобто, ця ціна визначає стан товарного ринку, коли для реалізації пропонується саме така кількість товару, яку споживач готовий купити. При ціні 50 грн за одиницю товару виникає надлишок пропозиції над попитом у кількості 50 одиниць. За ціни 10 грн за одиницю товару попит перевищує пропозицію в кількості 65 одиниць, і виникає дефіцит цього товару на ринку. При ціні ринкової рівноваги - 25 грн за одиницю товару кількість товару, яку споживач хоче купити, дорівнює тій кількості товару, яку виробники хочуть постачати на ринок (продати). І лише за такої рівноважної ціни не буде тенденції до зміни ціни на цей товар (зростання або зниження). Отже, рівноважна ціна, або ціна ринкової рівноваги, встановлюється в результаті взаємодії попиту і пропозиції, конкуренції та інших чинників. Проте ця рівновага на товарному ринку є частковою рівновагою. В умовах конкуренції під впливом законів ринкового ціноутворення рівноважна ціна може змінюватися, а отже, може змінюватися ринкова рівновага. Головними чинниками тут є співвідношення обсягу попиту і обсягу пропозиції. Тому випадкове втручання у механізм попиту та пропозиції може завдати шкоди національній економіці. Рівновага на товарному ринку є свідченням досягнення максимальної ефективності розвитку ринкової економіки.

Глибоке вивчення суті ринкового механізму потребує розуміння такого поняття, як еластичність попиту і пропозиції.

33. Капітал і витрати виробництва. Сутність і структура витрат

Капіта́л — за визначенням класичної економічної теорії один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від інших факторів виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.

Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.

Три основні риси визначення капіталу класичною економічною школою зберегли своє значення і в сучасній теорії економіки. Ці три основні риси суть: здатність створювати новий продукт, неспоживання в процесі виробництва за винятком амортизації та те, що капітал є продуктом, створеним людською працею. Однак, термін капітал часто використовується як складова частина інших термінів, які не зовсім відповідають цьому класичному визначенню. Уже Адам Сміт виділяв основний капітал і оборотний капітал, де оборотний капітал трактувався як і чинники виробництва, які споживаються в ньому: сировина, матеріали, проміжний продукт виробництва.

Ви́трати виробни́цтва — витрати різних видів економічних ресурсів (сировини, праці, основних засобів, послуг, грошей), безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ.

[ред.] Класифікація

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону.(також позначаються FC)

Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції.(також позначаються VC)

Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC)

Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC)

Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.

Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.

Граничні витрати (англ. Marginal Costs, також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ

Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.

Сутність і витрати виробництва

В економічній теорії існують різні підходи щодо визначення витрат виробництва та їх класифікації. Витратами виробництва називаються витрати ресурсів на виготовлення товарів і послуг, виражені у грошовій формі. У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. У витратах виробництва затрати праці набирають форми затрат капіталу. У вітчизняній економічній літературі витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок - підприємств. Витрати суспільства — це сукупність витрат (матеріальних та живої праці), що відображають вартість виробництва кінцевої продукції для суспільства. Тобто це усі затрати суспільно необхідної праці на виробництво кінцевої продукції. Вони складаються зі спожитих засобів виробництва, заробітної плати, прибутка і набувають форми вартості продукції. Витрати підприємств — це сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого продукту. Вони характеризують вартість виробництва продукції для підприємства. Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання. У західній економічній літературі проблема витрат виробництва розглядається з інших позицій. Основою теорії витрат виробництва є феномен обмеженості економічних ресурсів та можливості їх альтернативного використання. На думку вчених-економістів, витрати виробництва щодо окремого підприємства можна поділити на економічні (вмінені) та бухгалтерські (явні) витрати. Економічні (вмінені) витрати - це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку. Бухгалтерські витрати - це усі витрати виробництва, які пов 'язані з придбанням необхідних для забезпечення випуску продукції ресурсів за ринковими цінами. Тобто, це грошові витрати на придбання виробничих ресурсів, що не належать підприємству. У деяких випадках у підприємницькій діяльності виникають витрати, які підприємства не зможуть собі відшкодувати за жодних умов. Такий вид витрат називають незворотннмн витратами підприємства. У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати - це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо. До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва. Різницю у закономірностях зміни витрат і їх загальну структуру наведено на рис. 7.1. Сума постійних витрат може тривалий час не збільшуватися з огляду на зростання обсягів виробництва продукції (у нашому умовному прикладі вона дорівнює 20 тис. гри при випуску як 200, 400, так і 600 одиниць продукції). А ось загальна сума змінних витрат зростає зі збільшенням обсягів виробництва. Так, якщо виготовлення 300 одиниць продукції потребує змінних витрат 30 тис. грн., то 400 одиниць - 40 тис. грн., а 600 одиниць -60 тис. грн. Відповідно змінюються і валові витрати на виробництво продукції. Якщо валові витрати на виробництво 200 одиниць продукції складуть на певному підприємстві 43 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 23 тис. грн. змінних витрат), то виробництво 400 одиниць продукції вимагатиме витрат в 60 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 40 тис. грн. змінних витрат), а виробництво 600 одиниць - 80 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 60 тис. грн. змінних витрат). Такий аналіз зміни витрат виробництва підприємства використовується для визначення ціни продукції, яку воно має постачати на ринок, і обсягів її виробництва. Логіку взаємозв'язку ціни і витрату ринковій економіці можна подати за схемою, наведеною на рис. 7.2. Сучасна політична економія також розрізняє поняття граничні витрати. До них належать витрати підприємства, необхідні для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують зміну у витратах підприємства, яка пов'язана зі зменшенням чи збільшенням обсягу виробництва на одну додаткову одиницю продукції. Спираючись на ці поняття, економісти запроваджують поняття відповідних середніх витрат, які визначаються діленням валових витрат на кількість виробленої продукції. Отже, середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість продукції. Середні змінні витрати визначають шляхом ділення суми змінних витрат на кількість продукції. Порівнюючи середні витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво. Склад і структура витрат залежать від характеру й умов виробництва продукції за тієї або іншої форми власності, від співвідношення матеріальних і трудових витрат та інших чинників. Для розрахунку витрат і оцінки виробничої діяльності підприємства у країнах з розвиненою ринковою економікою застосовуються різні методи. В українській економіці, як і в інших економіках країн СНД, використовуються методи, що спираються на категорію собівартості Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі ставки відрахувань на соціальні потреби, норми амортизації та ін. Собівартість - це один із найважливіших якісних показників комерційної діяльності підприємств будь-якої форми власності. У процесі колообігу і обігу капіталу підприємства грошові витрати відособлюються від вартості у вигляді поточних витрат і набувають форм собівартості продукції. Вона є мірилом реальних витрат і доходів. Собівартість продукції - це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і реалізацію. Ці витрати за економічним змістом групуються за такими елементами: – матеріальні витрати (сировини, матеріалів, палива, електроенергії, напівфабрикатів); – витрати на оплату праці; – відрахування на соціальні заходи, у які входять відрахування на державне пенсійне страхування, соціальне страхування, страхування на випадок безробіття; – амортизація основного капіталу, включно з прискореною амортизацією; – інші витрати. На основі цього групування витрат підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку і калькуляції собівартості з урахуванням характеру і структури виробництва. Структурну схему формування собівартості продукції показано на рисунку 7.3. Слід зазначити, що нині в українській економіці підприємства всіх форм власності здобули більше самостійності у прийнятті рішень щодо формування собівартості продукції. Однак вони не можуть порушувати чинних нормативних документів, які регламентують розмір відрахувань елементів витрат, що входять в собівартість. Склад (перелік) витрат, які суб'єкти підприємницької діяльності можуть зараховувати на собівартість, регламентований державою. Відповідно до сучасної Системи національних рахунків, що впроваджується в Україні з 1992 року, собівартість реалізованої продукції складається: з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду; нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат. До виробничої собівартості зараховують: прямі матеріальні (виробничі) витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загальновиробничі витрати. Витрати, пов'язані з операційною діяльністю підприємства, які не зараховують до виробничої собівартості, такі: адміністративні витрати, витрати на реалізацію продукції і витрати на рекламу. Ці витрати відносять на дохід, тобто на зменшення валового прибутку підприємства. У господарській практиці розрізняють: 1) цехову собівартість — всі витрати на виробництво, за винятком загальнозаводських; 2) виробничу (фабрично заводську) собівартість - всі витрати на виробництво без позавиробничих витрат; 3) повну (збутову) собівартість - всі витрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, позавиробничі витрати (витрати на тару, упакування) і реалізацією продукції; 4) індивідуальну собівартість - витрати на одиницю окремих видів продукції; 5) середньогалузеву собівартість - витрати на виробництво і збут продукції в середньому в галузі; 6) планову собівартість - обчислюють на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т. п. при складанні виробничо-фінансового плану; 7) фактичну (звітну) собівартість визначають на основі фактично здійснених витрат. Щодо одиниці продукції розрізняють: прямі витрати - пов'язані з процесом виробництва (затрати на сировину і матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т. д.). Вони відносяться на окремі види продукції і можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції; непрямі витрати - пов'язані з роботою підприємства в цілому (цехові і загальновиробничі витрати), їх не можна безпосередньо розрахувати на одиницю продукції (за обсягом і асортиментом). За економічним змістом витрати діляться на: основні - пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні (загальновиробничі) - охоплюють витрати на організацію, управління, технічну підготовку і обслуговування виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо. Відсоткове співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей не однакова. Так, наприклад, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні витрати становлять 90%. Галузі промисловості, у структурі собівартості яких велика питома вага матеріальних витрат (легка, харчова, хімічна промисловість), вважають матеріаломісткими. Галузі, у структурі витрат яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (нафтовидобувна, газова промисловість), вважають фондомісткими галузі, де великі витрати на оплату праці (підприємства вугільної, торф'яної, лісової промисловості), вважають трудомісткими. У промисловості України у 2002 р. структура витрат на виробництво продукції становила: матеріальні витрати 69,2%; амортизація - 5,9%; витрати на оплату праці - 11,1%; відрахування на соціальні заходи - 4%; інші операційні витрати 9,8%.' Під впливом науково-технічного прогресу і зростання продуктивності праці відбувається постійний процес зміни структури витрат у суспільному виробництві. Кожна підприємницька структура прагне до мінімізації витрат виробництва, зниження собівартості продукції. Це зумовлено тим, що зниження собівартості продукції є важливим чинником збільшення прибутку від реалізації, а отже, підвищення конкурентоспроможності виробництва. Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії сировини, матеріалів, електроенергії, палива. На собівартість впливають продуктивність праці, витрати, пов'язані з використанням засобів праці (основного капіталу), рівень різних непродуктивних витрат. Вирішальне значення для зниження собівартості і відповідно збільшення маси і норми прибутку має підвищення продуктивності праці. Зумовлюється це тим, що величина додаткового продукту, який в умовах розвинутого товарного виробництва є матеріальною основою прибутку, визначається насамперед продуктивною силою додаткової праці. Зростання продуктивності праці це головний засіб скорочення часу виробництва. За незмінної величиної робочого дня та інтенсивності праці додаткова вартість не може збільшуватися, якщо не підвищується продуктивність праці. Вона прямо пропорційна до продуктивної сили праці, тобто зростає з підвищенням і падає зі зниженням продуктивності праці. Ці загальнометодологічні положення класичної політичної економії безпосередньо стосуються підприємницьких структур усіх форм власності та галузей діяльності. Аналіз економічної діяльності підприємств в умовах ринкової системи показує, що найкращих успіхів у підвищенні продуктивності праці, зниженні витрат виробництва і відповідно збільшенні прибутку досягають ті підприємства, які надають особливої уваги проблемам сучасної технічної оснащеності виробництва, його організаційним удосконаленням. Впровадження нової техніки і прогресивної технології, удосконалення структури управління, підвищення культурно-технічного рівня працівників сприяє підвищенню ефективності виробництва, зниженню собівартості продукції, і на цій основі - збільшенню прибутку. Наслідки науково-технічного прогресу впливають на ці процеси через такі параметри економічного характеру, як трудо-, матеріало- і фондомісткість виробництва. Тому їх зниження є важливим резервом скорочення витрат на виробництво продукції і відповідно збільшення прибутку. Практика господарювання в країнах з розвиненою ринковою економікою нагромадила значний досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємствами України в умовах ринкового трансформування сприятиме підвищенню ефективності вітчизняної економіки.

 

34. Прибуток на капітал

Норма прибутку на капітал є одним із головних показників прибутковості банку. Тому, здійснюючи аналіз, дуже важливо оцінити кількісний вплив факторів, що обумовлюють зміну цього показника.

Економічна віддача власного капіталу — це відношення чистого прибутку до балансового капіталу. Її можна розрахувати за формулою:

N = E • H1 • H2 • H3,

• де N — економічна віддача капіталу = чистий прибуток / балансовий капітал;

• E — прибутковість = чистий прибуток / прибуток до оподаткування (характеризує ефективність управління податками);

• H 1 — маржа прибутку = прибуток до оподаткування / операційні доходи (відображає ефективність контролю за витратами);

• H2 — рівень дохідності активів = операційні доходи / сукупні активи (визначає ступінь ефективності використання активів);

• H3 — мультиплікатор капіталу = сукупні активи / балансовий капітал (демонструє рівень ефективності управління ресурсами).

Порівнюючи зміни параметрів, які входять у розрахунок економічної віддачі капіталу, за структурою змін (вертикальний аналіз) і за динамікою (горизонтальний аналіз), виявляють, за рахунок яких чинників змінилася результативна ознака — економічна віддача — і який саме із наступних факторів призвів до суттєвої зміни економічної віддачі капіталу:

1. зміна розміру прибутковості, тобто ефективність управління податками;

2. зміна маржі, тобто ефективність управління витратами;

3. зміна дохідності активів, тобто ефективність управління активами;

4. зміна фінансової структури капіталу банку, тобто управління ресурсами.

35. Оборот капіталу

Оборот капіталу — це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Його найважливішою частиною є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. Робочий період залежить від характеру галузі виробництва, рівня техніки на тому чи іншому підприємстві та інших умов. Наприклад, хлібокомбінату потрібно лише декілька годин, щоб перетворити певну кількість борошна в хліб, готового до продажу, а на літакобудівному підприємстві випуск кожного літака потребує витрат великої кількості трудових і матеріальних ресурсів упродовж багатьох місяців. Час виробництва звичайно триваліший ніж робочий період. Він включає також перерви в обробці, протягом яких предмет праці підлягає впливу певних природних процесів, як наприклад, бродіння вина, ріст зернових, дубління шкіри, охолодження металу тощо. З розвитком техніки строки багатьох подібних процесів скорочуються. Час виробництва включає в себе також організаційні перерви. Так, більшість підприємств працює лише в одну зміну та п’ять днів на тиждень. Поступово скорочується тривалість робочого дня, зростає кількість святкових днів. Багато підприємств значну частину річного фонду часу не працює.

На відміну від часу виробництва час обігу — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили (перша стадія кругообігу) та час реалізації вироблених товарів (третя стадія кругообігу). Головні фактори, що визначають час обігу, такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.

Прискорення обороту капіталу сприяє зниженню витрат виробництва і збільшенню маси та норми прибутку. Чим більше оборотів протягом року зробить капітал, тим більшу кількість продукції буде реалізовано на конкурентному ринку, більший валовий дохід і прибуток одержить підприємство. Річна маса економічного прибутку дорівнює масі прибутку, виробленого за один оборот капіталу, помноженій на число оборотів цього капіталу за рік, за умови, що обсяги капіталу за цей період не будуть зменшені чи збільшені.

36.Інфрастуктура ринку

Інфраструктýра (англ. Infrastructure) (рос. инфраструктура, англ. infrastructure, нім. Infrastruktur f) — сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують економіку, виробництво (транспорт, зв'язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров'я та ін.).

Включає основні споруди і послуги, зокрема, системи каналізації, водопостачання, електропостачання, від яких залежить розвиток як окремих населених пунктів, так і економіки в цілому.

Включає також будівництво доріг, каналів, портів, мостів, летовищ, складів, енергетичного господарства, систем зв'язку, водопостачання, каналізації тощо.

Розрізняють інфраструктури виробничу та невиробничу.

Інфраструктура ринку цінних паперів. Цей ринок потребує складної інфраструктури, оскільки на ньому стикаються інтереси багатьох учасників, кожний з яких має свою інфраструктуру, функціональну особливість, властивості та мету діяльності. Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), проте належать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів. Крім активних учасників фондового ринку існують і пасивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не здійснюють емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але виконують розрахунки і реєструють рух цінних паперів.

Нині інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів крім банків утворюють Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; перша фондова торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універсальна біржа (КУБ), що проводить торги з окремих видів цінних паперів; позабіржові торговельно-інформаційні системи (ТІС); реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитарно-клірингові компанії; Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними паперами та Українська асоціація інвестиційного бізнесу. Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку в Україні створено Національний депозитарій у формі відкритого акціонерного товариства. Національна депозитарна система складається з двох рівнів:

• нижнього — зберігачів, які здійснюють розрахунки власників цінних паперів, і реєстраторів власників іменних цінних паперів;

• верхнього — Національного депозитарію України* і депозитаріїв, що здійснюють розрахунки для зберігачів, а також кліринг** і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

До учасників Національної депозитарної системи належать:

• прямі — депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

• опосередковані — організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.

Депозитарій цінних паперів — це юридична особа, яка здійснює виключно депозитарну діяльність, може також здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії.

Зберігачі цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберіга-чами, здійснювати за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами та іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Реєстратор — це юридична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Законодавство про Національну депозитарну систему охоплює Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інші законодавчі акти України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, що є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

Кліринг — отримання, звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

На реєстраторському сегменті фондового ринку постає проблема так званих кишенькових реєстраторів, заснованих емітентами у зв'язку з намаганням зменшити свої витрати (оскільки реєстратори є "своїми" структурами) на потреби менеджменту акціонерних товариств.

В Україні відсутній інститут трансферт-агентів як осіб, уповноважених реєстратором приймати документи для перереєстрації та видавати документи про її здійснення. Це призводить до необхідності інвесторам безпосередньо спілкуватися з реєстратором, що істотно збільшує їхні витрати.

На сучасному етапі в Україні переважає первинний ринок цінних паперів. Вторинний ринок цінних паперів ще недостатньо розвинений. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та по-забіржовий. Біржовий ринок включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватися через фондову біржу. Останніми роками значна частина операцій з цінними паперами, які здійснювалися раніше на біржі, відбувається безпосередньо між банками, між банками і корпораціями, на позабіржовому ринку. Позабіржовий ринок відображає угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею. Він стосується насамперед первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, центром торгівлі ними. При цьому саме оформлення і передавання цінних паперів відбуваються за її межами.

Класична біржа (у тому числі фондова) — це аукціон, де торгівля відбувається в операційному залі "з голосу", тобто через усні інструкції. Прикладом є Нью-Йоркська фондова біржа. Завдяки розвитку обчислювальної техніки на деяких біржах операції в операційному залі замінили електронні системи купівлі-продажу цінних паперів з використанням терміналів, встановлених у фірмах — членах біржі й пов'язаних з центральною комп'ютерною системою біржі (наприклад, система CATS на Торонтській фондовій біржі, CAC на біржах Франції). Проте і на автоматизованих біржах частина операцій, як і раніше, здійснюється в операційному залі "з голосу". Так, на Паризькій біржі торгівля облігаціями і опціонами відбувається "з голосу".

Фондова біржа виконує чотири основні функції:

• посередницьку;

• індикативну;

• регулятивну;

• контрольну.

Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі укладають брокери, діючи від імені своїх клієнтів-інвесто-рів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи та продаючи цінні папери. При цьому права власності на придбані цінні папери чи отримані від реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формується за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, у торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх подальшого перепродажу. їх дохід формується за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінюванні вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі здійснюється котирування цінних паперів, завдяки якому інвестори отримують інформацію про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляцій цінними паперами і водночас є важливим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які помилки одразу призводять до зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а отже, і попиту на них, що викликає зменшення припливу фінансових ресурсів. Тому для емітента дуже важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан і високі фінансові результати.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі. Біржі контролюють фінансовий стан емітентів, мають право отримувати і перевіряти інформацію про діяльність емітентів. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники.

Контрольна функція біржі полягає у забезпеченні достовірності котирування цінних паперів і надійності біржової торгівлі.

Завдяки біржі інвестори мають можливість відносно легко перетворювати цінні папери на гроші, оскільки цінні папери, що обертаються на біржі, можна у будь-який час продати або віддати в банк як заставу для одержання позики. Це дає змогу вкладати в цінні папери не тільки довгострокові заощадження, а й тимчасово вільні кошти.

Ліквідність цінних паперів, які обертаються на біржі, створює умови для їх широкого використання з метою забезпечення банківських позик, дає можливість інвесторам купувати цінні папери нових випусків, продавши наявні папери на біржі.

Отже, біржа сприяє прискоренню централізації капіталу і розширенню меж використання тимчасово вільних коштів для фінансування господарства. Також біржа підвищує мобільність акціонерного капіталу, створює умови для прискорення його кругообігу. У результаті постійного обігу капіталів і змін інвесторів біржа забезпечує перерозподіл капіталу між галузями і сферами економіки.

За правовим статусом розрізняють біржі, організовані як акціонерні товариства, і біржі, засновані державою як публічно-правові інститути. У сучасних умовах діяльність бірж незалежно від правового статусу спрямовується і контролюється державою відповідно до прийнятих законів. У США, де біржі є акціонерними товариствами, створено орган державного нагляду за біржами у вигляді Комісії з цінних паперів і бірж. Аналогічна державна установа функціонує у Франції — Комісія з біржових операцій, де біржа є публічно-правовим інститутом.

Доступ до операцій з цінними паперами на фондовій біржі мають тільки її члени (біржові фірми). Біржа висуває жорсткі вимоги до бажаючих торгувати на ній. Складна процедура прийняття у члени біржі має на меті визначити професійну, фінансову і моральну придатність претендента до біржової роботи за дорученням клієнтів і самостійно. Кількість членів біржі обмежена і може змінюватися за рішенням біржового комітету (на акціонерних біржах) або урядового органу, якщо біржа є публічно-правовою.

Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в економічній та фінансовій системі окремих країн, так і в міжнародній економіці та міжнародних фінансах. Через них проходять величезні фінансові ресурси, доступ до яких складний. їх можуть отримати тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емітенти, які мають високі фінансові результати. Стабільність у світі багато в чому залежить від урівноваженості попиту і пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від банків, які самостійно визначають напрямки вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративними методами регулювати грошові потоки. Однак хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, вони при цьому керуються насамперед біржовим котируванням цінних паперів.

37. Тороговельний капітал і його прибуток