Поховальні та поминальні обряди

Аналізуючи основні ініціаційні моменти життя людини та обряди, які виконуються під час їх здійснення, на предмет використання у них символіки хліба, не можна оминути увагою і поховальні та поминальні обряди, що завершували цикл родинної обрядовості та, разом з тим, були безпосередньо пов’язані з родильними обрядами (адже, як зазначалося вище, за уявленнями наших предків, дитина приходила у цей світ із «того» і, проживши життя, поверталася назад). У цьому зв’язку простежується замкненість кола родинної обрядовості.

Подібними, як і в інших родинних та календарних обрядах, були і символічні форми хліба, що використовувалися під час поховальної та поминальної обрядовості, мабуть, з тією лише різницею, що несли в собі більшою мірою символічне навантаження, ніж в інших обрядах, і ця символіка майже повністю пов’язувалася із культом предків.

Перш ніж аналізувати суто поховальні та поминальні обряди на предмет використання у них символіки хліба, зазначимо, що на Харківщині існував цікавий звичай, опис якого згадується також у фольклорно-етнографічній збірці П.Куліша «Записки о Южной Руси». Аби продовжити собі життя, добрі господарі, які мали достаток у господарстві, заздалегідь робили собі домовину, ставили її на горищі і щороку до країв засипали зерном. Це зерно (або печений із нього хліб) обов’язково роздавали жебракам чи мололи на борошно і вночі, щоб не вислуховувати похвали від людей, а мати милість у Бога, клали на порозі багатодітним вдовам, які бідували та потребували допомоги. Взагалі, вважалося, що безкорислива допомога ближньому продовжує людині життя і примножує її достаток.

В останню земну путь людину проводжали, як і зустрічали, з хлібом. Це спостерігаємо у звичаї класти на віко (дах домовини), яке при виході із господи несли попереду домовини з покійним, паляницю найчастіше житнього хліба. Адже людина «переселялася» в інший світ, за віруваннями слов’ян, подібний до цього. А житня паляниця, як було зазначено вище символізувала собою хліб щоденний, а отже, життя і достаток. Ця хлібина раніше віддавалася жерцям і розділялася на поминальній трапезі. Зараз її найчастіше у більшості регіонів України віддають священику.

Майже у всіх регіонах України побутує звичай після винесення покійника посипати у хаті житом, що вже саме по собі є символом життя, а тому ніби виганяє із оселі дух смерті.

Так само поширеним у нас є споживання ритуальної їжі – колова (чи колива). У підручнику М. та З.Лановиків «Українська усна народна творчість» читаємо: «Під час похорону на могилі справлялась тризна – язичницький жертовний обід, коли їли коливо – пшеничну чи ячмінну кашу, що вважалась їжею покійників»[24;227]. Коливо являє собою, як зазначено, солодку кашу, присмачену медом, іноді родзинками, яка готується подібно до куті, лише без узвару, а густою. Як згадувалося вище у відповідному підрозділі, кутя теж була під час різдвяно-новорічних свят поминальною стравою, а Дідух – вмістилищем духів померлих предків в оселі.

Символ хліба використовується також при обряді «печатання» могили, який зараз священики подекуди виконують у день поховання, а раніше традиційно він здійснювався й у деяких місцевостях здійснюється до сьогодні у сороковий день після смерті. У статті дослідниці В.Завадської «Обрядовий хліб», опублікованій в енциклопедичному виданні «100 найвідоміших образів української міфології» з цього приводу говориться: «На сороковий день покійника «запечатують». Для цього тричі навхрест беруть землі з могили, трошки меду, хліба й солі. Усе це змішують і несуть до церкви. Після того, як священик відслужить над цим панахиду, землю повертають назад на могилу»[36;391]. Чому саме на сороковий день поминання виконується цей обряд? За віруваннями наших предків, до цього дня душа покійного ще перебуває на землі, а після нього уже піднімається на небо, тому і «печатують» могилу у цей день. Хліб, змішаний із землею, сіллю та медом тут відіграє функцію оберега, аби душа покійного не тривожила живих.

Після поховання на могилі поряд із чаркою (чи склянкою) із водою кладуть окраєць хліба та пиріжок (місцями лише окраєць хліба). Те саме ставлять у хаті померлого, найчастіше на вікні, й не забирають також протягом сорока днів, доки душа перебуває на землі, щоб вона мала чим поживитися.

Стосовно суто поминальних обрядів, то традиційно поминання відбуваються на дев’ятий, сороковий день та у рік після смерті покійного. Подекуди поминання влаштовують ще у півроку, найчастіше на сході України. Під час таких поминань до церкви несуть «парастас», до якого обов’язково входять три книші(жертовний хліб духам предків) – пісний білий поминальний хліб із загорнутим наверх краєм, що називається «душею», адже поминають душу покійного, і ще по три якісь страви: рогалики, яблука чи інші. Також у ці дні, як і під час поминання у день поховання, варять коливо, яке, поминаючи покійного, рідні після служби над ним тричі пробують у церкві, а потім – перед поминальним обідом - вдома усі присутні на поминальній трапезі.

Поминальні дні майже рівномірно розподілені й протягом року і знайшли своє відображення у календарних святах та обрядах. Всі такі поминання здійснюються за допомогою жертовних страв, найчастіше – різноманітних форм хліба, про що йшлося у першому розділі роботи. Адже культ предків в українців надзвичайно розвинений і великою мірою зберігся майже у первісному своєму вигляді, з невеликими змінами трансформувавшись у християнство. Особливо широко такі поминання наявні у різдвяно-новорічних обрядах, у післяпасхальний тиждень, на Зелені свята, існують і окремі поминальні дні, наприклад, Дмитрівська й Федорова суботи та багато інших. Використовувані форми та символіка хліба у них є ідентичні описаним у цьому підрозділі.