1.3. Принципи та методи наукового дослідження

Для досягнення поставленої мети та завдань було застосовано загальнонаукові, міждисциплінарні, загальноісторичні принципи та методи дослідження.

Використання загальнонаукових та конкретно-історичних методів дозволяє розглядати кожне явище об’єктивно доступним для пізнання через прийняття принципу єдності людського пізнання у часі і просторі. Адже при всьому різноманітті структури, змісту, походження. Обставин виникнення джерела мають властивості форми і змісту. [93; с.26]

В дослідженні було застосовано метод абстрагування, тобто визначення окремих рис властивостей історичних джерел з історії повсякдення. Метод узагальнюючого абстрагування дозволив класифікувати історичні джерела на підставі обмеженого кола їх ознак, його було застосовано при систематизації джерельної бази – виокремлення наративу, усної історії та документальних свідчень.

Для виявлення подібності та відмінності історичних джерел використовувалися історико-типологічний метод, що допоміг з’ясувати питання достовірності інформації викладеної в джерелі та розширити інформативні можливості джерела. Тобто, використовуючи для аналізу міфологічних чинників світобачення селян працю І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» ми доповнювали висновки автора селянським наративом та матеріалами усної історії.

Метод бібліографічної евристики та дослідження історіографії дозволили визначити рівень наукового дослідження даної проблеми та залучення до наукового обігу документальних та наративних джерел, визначити напрямки подальшої евристичної роботи, зокрема визначити основні етапи досліджень селянського повсякдення, систематизувати накопичений матеріал, створити бібліографічний опис та джерельну базу.

Застосування методу класифікації передбачає упорядкування сукупності об’єктів або явищ на якісно визначені види на підставі притаманних їм загальних ознак. Особливість методу полягає в необхідності чітко сформульовано принципу класифікації, від якого безпосередньо залежить наукова цінність проведеного розподілу джерел. Тобто, класифікуючи селянський наратив, матеріали усної історії та документальні свідчення, ми знаходили необхідний матеріал для нашого бакалаврського дослідження.

Отже, використання методів дослідження як загальнонаукових, так і специфічних під час опрацювання джерельної бази дослідження, класифікації розділів нашої роботи дозвляє об’єктивно розглядати селянське повсякдення, представлене у наративах, абстрагуватися від емоційного спрямування тексту, виокремлюючи таким чином історичні факти та події, що мали місце на території Північного Приазов’я, а також зробити історично достовірні висновки з даної проблеми.

Розділ II повсякденне життя та ментальність українського селянства північного приазов’я

2.1. Домашній побут селян

Повсякденне життя кожного народу — це матеріальне втілення його масового менталітету. Це сфера прояву накопиченого народом за століття його розвитку життєвого та культурного досвіду. Повсякденне у житті є рідним, звичним та інтуїтивно зрозумілим. До повсякденної культури зазвичай відносять внутрішню та зовнішню специфіку житла, одяг, їжу, характер трудової діяльності, побутові звички та забобони, розваги тощо — тобто усе те, що формує яскравий самобутній культурний всесвіт кожного етносу.

Характерною особливістю Північного Приазов’я є те, що населення цієї місцевості складалося в основному з переселенців, і заселення почалося тільки з часів Катерини ІІ.

Однією з характерних ознак кожного народу є своєрідне оформлення поселень. Залишаючи внаслідок різних причин свою етнічну територію та переселяючись до інших регіонів, представники різних народів намагалися й у нових умовах зберегти власні традиції та побутові житла.

Ці процеси спостерігалися й на території Приазов’я, де крім українців знаходили собі притулок представники різних етносів – росіяни,болгари, албанці, німці, євреї, чехи та ін. [76; c.44]

Першими спорудами, у яких спочатку мешкали переселенці, були землянки або напівземлянки. Це були наземні, а досить часто і дещо заглиблені в землю глинобитні чи саманні будівлі, невеликі за розміром, без стелі, з двосхилим перекриттям. Перекриття мало таку конструкцію: сволок-переклад і крокви, на які клався очерет, потім солома, а зверху все засипалося землею. Така форма будівель була притаманна всім народам.

Наявність таких будівельних матеріалів як глина та камінь обумовили і техніку спорудження жила. На всій території Приазов’я зводилися каркасні (турлучні), глинобитні, саманні та кам’яні будівлі.

Найбільш поширеним було валькування. Для цього необхідно було виготовити заміс з чорної землі чи глини, яку рили неподалік від хати. Найчастіше землю змішували з білою чи жовтою глиною. Вириту землю поливали водою, додавали солому та ретельно перемішували ногами або за допомогою коней, яких ганяли по колу. Із виготовленої таким чином маси ліпили великі круглі або овальні вальки вагою 8-10 кг та підносили їх майстру, який виводив з них стіни. Стіни з вальків зводили поступово, спорудження такої стіни вимагало певних навичок та майстерності. [76; c. 45]

В інших селах поряд з вальковими зводили й глинобитні будинки: розчини глини, змішаної з соломою, заливали й утрамбовували у дерев’яну опалубку висотою до 50 см, яку по мірі висихання стіни підіймали вище.

В українських та російських селах Приазов’я здавна улюбленим будівельним матеріалом була висушена на повітрі неопалена цегла – саман. Виготовлення саманної цегли у Південній Україні було давньою місцевою традицією. Робили таку цеглу зазвичай біля води – річки, ставка чи криниці.

Формована цегла висихала декілька днів, а потім її ставили на ребро й досушували, складаючи пірамідою, що забезпечувало гарне провітрювання цеглин.

Для підготовки глиняного замісу та виготовлення саману в усіх селах Приазов’я існувала традиція збирати «допомогу». Допомога складалася з декількох сусідів чи родичів, яких після роботи господар обов’язково частував добрим обідом та випивкою.

На початку ХХ століття з розвитком торгівельних зв’язків і місцевої промисловості з’являються цегляні будинки у багатому селі Астраханці, де працювали цегельні заводи. У великих торгівельних селах (Петрівка, Радивонівка) заможні селяни іноді обкладали (личкували) саманні будівлі опаленою цеглою. [76; c.46-47]

У Приазов’ї стіни з усіх матеріалів мазали ззовні та зсередини глиною. Мазання здійснювалося 2-3 заходами. Перше мазання називалося закидкою – товстим шаром глини, перемішаної з соломою, забивали всі стіни та стелю. Ця робота була надзвичайно тяжкою та трудомісткою. Тому на перше мазання збирали людей на допомогу. Чоловіки змішували глину, а жінки мазали стіни. Звичай колективної роботи при мазанні (толока) зберігся й до сьогоднішніх днів.

Остаточне вирівнювання поверхні стіни досягалося третім мазанням, яке мало назву «затирка» чи «шпаровка». За допомогою спеціальної дощечки загладжували стіни розчином глини з кінським гноєм та піском. Цим займалася господиня дому або запрошувалися декілька жінок, які добре володіли цією справою.

Житлові приміщення селяни опалювали кізяками (у середньому сім'я з Таврійського повіту спалювала за опалювальний період 3 кубічних сажня кізяка), соломою та хмизом. У Херсонському та Одеському повітах замість кізяка та соломи використовували сухі гілки та виноградну лозу, очерет. Якщо людина не мала достатньої кількості худоби, то була вимушена збирати або купувати кізяки (сажень кращого кізяка коштував від 1 крб. 43 к. до 2 крб. 40 коп. сріблом). Іноді українські селяни житлові приміщення опалювали хмизом зі старого тину або будяками — кураєм. Курай виростав у другій половині літа, коли він всихав, його легко збирали граблями у копни (вартість копни завдовжки 10 і завширшки 24 сажні, а заввишки 7 аршин сягала щонайменше 12 крб. сріблом). Помешкання освітлювали сальними свічками або за допомогою каганця.

Хати заможних селян були просторішими, кімнати не такими тісними, в них було більше порядку й чистоти, здебільшого вони були вибілені зсередини й зовні. [72; с. 254]

Ось як описують українське село сучасники: «З першим морозом малі й дорослі ховаються у хату. А в хаті тісно: коли полягають спати, то немає й де ступити. Заможним селянам все ж дещо простіше, тому що деякі з них мають «чисту» кімнату. Але буває й так, що в тій кімнаті ніхто не живе і вся родина міститься в одній кімнаті». [82; с.382]

Великий вплив на домашній побут мали чисельність та склад родини, а також економічний рівень її життя. Ще наприкінці ХІХ ст. у багатьох селах переважали великі сім’ї, що складалися з 3-4 поколінь, чисельність яких іноді досягала тридцяти та більше осіб. Масові розподіли сімей тут відбулися вже за радянської влади. «Посев крестьянина 6-7 десятин, с которых он, допустим, получил по 3 четверти зерна, т.е., болем 200 пудов. Семья его требует: на продовольствие себя 80 пудов, скот 20 пудов, на обсеменение он должен оставить 40 пудов, так что при таком урожае он может продать 50-60 пудов, считая по 8 рублей за четверть, на 48 рублей», – така ситуація була, зокрема, у Бердянському повіті на 1910 рік [22; с. 25]

Їжа селян була однаковою як влітку так і взимку. Хліб був переважно з жита, іноді до нього додавали ячмінне борошно. Споживали борщ, вареники, кашу (частіше варили пшоняну, кукурудзяну та пшеничну), юшку, галушки, локшину. Борщ, традиційна їжа усіх регіонів України, готувався із салом або із свининою, капустою, буряками та іншими овочами. Взагалі, селяни споживали багато картоплі, а під час посту, якого суворо дотримувалися, заправляли їжу олією з коноплі, ріпи або льону. Заможніші мали сушену або солону рибу, яку купували для себе або на продаж.

Улітку з овочів споживали огірки, редьку, цибулю, часник, також смакували динями та кавунами (останні їли з хлібом). Взимку вживали квашену капусту, солоні огірки та кавуни. Під час свят до столу ставили обрядову їжу, асортимент якої визначався традиційними для того чи іншого свята продуктами, та спиртні напої – наливки та медовуху. [72; с.384]

Селяни пили багато горілки, особливо на свята і в неділю на весіллях, хрестинах та похоронах. Нерідко можна було зустріти п’яних людей, особливо у шинках: пияцтво було причиною запальних хвороб і апоплексій. [82; с. 292]. «В перший день як сіяли – гуляли, водку пили», – дізнаємося зі спогадів Н. Д. Келембет. [7]

Худобу в селах Приазов’я, як і у решті регіонів України, утримували у житловому приміщенні. Наявність в хаті кіз, овець, свиней, птиці тоді вважали нормою. Архівні джерела фіксують масове побутування такої практики. Про шкідливість проживання разом з худобою селяни почали дізнаватися тільки у ХХ ст. Тож залишаючись у «більшій гармонії з природою, понурі та неохочі на слова, вони й далі відрізнялися від своїх одноплемінників решти природно-кліматичних зон менш контактним характером», – зауважує Х. Вовк [36; с.134].

Внутрішнє впорядкування кожної хати було майже однакове. В усіх помешканнях в кутку кімнати напроти дверей – грубо намальовані образи святих у більшій чи меншій кількості («он Бог на стіні висить» [9]; «ікона – то фотографія Бога» [6]), прикрашені висушеними квітами та білими рушниками, вишитими червоними узорами, перед цими образами селяни молилися. Перед іконами стояв обідній стіл, роль якого частіше виконувала скриня для речей, оточена лавами. Накривалася скриня-стіл чистою скатертиною, на якій лежав ніж, хліб та сіль, якими пригощали гостей, а коли їх заставали за обідом, то селяни обов’язково гостя пригощали й наливали йому домашньої горілки.

У помешканнях майже не було меблів, зрідка – шафа та прості дерев’яні стільці. Їли з глиняного посуда, ложки були з дерева, вкриті лаком. Виделки їм не були відомі. [37; с. 136]

В селах піч завжди займала внутрішній кут хати збоку вхідних дверей і була розвернута своїм отвором до фасадної стіни, де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували червоний кут. Він вважався найпочеснішим у хаті, тут сім’я відзначала всі важливі сумні та радісні події. За стіл сідали в суворо встановленому порядку: голова сім’ї сидів у центрі столу, у кутку на лавці, яка стояла вздовж причілкової стіни дому; біля нього – брати та старші сини. Жінки сідали де-небудь кінець столу, але частіше, коли їм не вистачало місця їли стоячи. Дітей годували за маленьким столиком, який вносили у хату, або просто на полу, на лавках. [76; с. 60-61]

За боковою стіною печі був настил для спання з дерева. На ньому спали старші члени родини, а у великих сім’ях – 2-3 сімейні пари. Дітям стелили постіль на підлозі та широких лавах, старим – на печі. Для спання аж до кінця ХІХ ст. слугували підстилки з коноплі чи шерсті (дерюжки чи рядно) та великі пір’яні подушки. Ковдри почали з’являтися лише на початку ХХ ст. здебільшого у заможних селян.

У заможних селян хати були просторішими, чистішими ніж у інших, вибілені. Хоча в переважній більшості хати білили зрідка. Майже в кожній оселі був «бовдур», вкритий побіленою тканиною, який спускався зі стелі посередині кімнати, знизу була підвішена металева решітка, де запалювали скіпку для освітлення приміщення ввечері. Ця конструкція була і вентилятором, що сприяло доступу чистого повітря, бо вікна були маленькі, вмуровані в стіни і майже не відкривалися

Майже не зустрічалися оселі, в яких не було б комину, тож двері тримали поки топилася піч відкритими. Така незручність створювала бруд, призводила до невиліковних хвороб очей та сліпоти.

Переважна більшість селян носила чоботи, і лише у період польових робіт вони взували сандалі, зроблені з лубу або шматочків шкіри, які називалися личками або постолами. Взимку вони обгортали ноги сухою і гладенькою травою, що мала назву тирса або зверху обмотували полотном. Частіше «чоботи були одні на всіх» [4].

Селяни носили високі шапки круглої форми з чорної або сірої овчини, волосся підстригалось досить коротко, майже всі мали вуса, дехто, особливо старі, мали бороду. Зачіски селян були простими – чоловіки стриглися, а жінки носили коси. Інформацію про це знаходимо у спогадах селян Північного Приазов’я: «тоді большинство чуб був. Так як оце зразу, коси заплітали. Оце таке. А чоловіки підстригалися там, підперезали» [7]; «сусід сусіда обстриже, а дівчата тоді не стриглися» [16].

Одяг населення в більшості виготовлявся з домотканого полотна і сукна. Селяни-чоловіки одягали білі полотняні вишивані сорочки з низьким коміром, широкі полотняні штани. Жінки носили довгі білі сорочки з широкими рукавами, запаски з червоним або синім фартухом, плахти, пояси, спідниці, чорні козлові чоботи, намиста, дукачі. Голову перев'язували кольоровими хустками, а в свято – намітками.

Верхнім одягом були сурдути, які ще називалися свитками. Вони шилися з грубого темно-коричневого, іноді сірого чи білого сукна, виготовленого самими селянами з вовни власних овець. Свити добре захищали від дощу: вони широкі, довгі, позаду в них каптур, в якому спереду були два прорізи для очей. Його надівали на голову, щоб захиститись від дощу й вітру в негоду. Під час подорожей цей каптур також відігравав роль торбини: у нього клали хліб. [44; с. 79]

Оскільки свитки не мали ґудзиків, то їх стягували поясом із темно-червоної вовняної тканини. Найбідніші підперезувалися шматком грубогоо полотна.

Інколи селяни замість пояса користувалися широким шкіряним ременем з мідною пряжкою, до якого підвішувалися два шкіряних футляри: один для ножа, інший для кременю й трута, які використовувалися для того, щоб розводити вогонь у лісах та полях та підпалювати люльки. [54; с. 191]

Зі спогадів селян Північного Приазов’я видно, що не кожна родина могла дозволити собі новий одяг («… може плаття мати купе… Як купляять, то на п’ять год» [7]; «як купити тоді ні за що було, або ж вимінювали на якісь продукти» [5]), часто доношували за старшими («як я надіну старших, одяг великий на мене, ну спідниця або плаття, то отак підтягну його, а свита широка – отак її заверну» [17]), перелицьовували («дуже скучний одяг був одяг, нарядів таких не було, щоб нарядитися, щоб красиво було» [18], «платтячко якесь було або спідниця, перелицьоване, підшите, полатане ну чистеньке» [18]), зрідка купляли пальто чи матерію на сукню («куплять там якусь лахманину, так це воно тільки на празник» [4]), нерідкими були і випадки, коли «хто перший встане, а останньому нема чого надіть» [17]. Сільські дівчата, проте були винахідливими – «як хочеться лучого, бузини нарвем, як там кофта якась біла, біленька така, покрасимо, надавимо бузини, оце красимо її…» [7].

Отже, головний предмет вивчення історії повсякденності – це життя простих людей, зміни в їхньому житті, особливості їх жила, родинних стосунків. Також не можна оминати при цьому їжу, дозвілля та відпочинок селян. Історія повсякденності, на нашу думку є стрижнем соціальної історії, оскільки розглядає життя людини як суб’єкта історичного процесу.