92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.

Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа. Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині,головним фактором була територіальна близькість.

У перші роки еміграції становище української громади в ЧСР(чехословаччина) мало чим відрізнялося від її життя в інших європейських країнах. Але поступово ідеї українського національно-культурного відродження знайшли прихильне ставлення як з боку чеського народу, так і офіційних кіл Чехії. Особливо слід відмітити роль першого президента ЧСР професора Томаша, з ініціативи якого в 1921 р. на урядовому рівні був розроблений цілий план розбудови еміграції з колишньої Російської імперії, що отримав назву "російської допоміжної акції".

На території Польщі зосередились урядові установи УНР. Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих. У Бухаресті утворився також осередок українських студентів.

Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі .

У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напіврядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено.

Українська міжвоєнна еміграція – це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. У листопаді 1920 р. основні частини армії УНР під натиском радянських військ вимушені були перейти р.Збруч, тобто опинились на території Польщі. Українські військові були розміщені по таборах інтернованих.Українська політична еміграція в Румунії, перебуваючи у несприятливих суспільно-політичних умовах, маючи брак матеріальних засобів для існування і нестійке правове становище, спромоглася створити низку кооперативів, які задовольняли споживчі і кредитні потреби не тільки її членів, але емігрантів взагалі.

93Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації ю. Пілсудського в Східній Галичині.

Особливою сторінкою в житті зх.-укр земель, які протягом 1920-1930-х років перебували в складі Польщі, була так звана політика санації, здійснювана в Польщі від 1926року. Саме ця політика була спрямована урядом Ю.Пілсудського щодо укр.населення. Санація полягала в обмеженні демократичних засад суспільства, зокрема, посиленні влади президента, обмеженні в політ. правах партій, послабленні політ. впливу парламенту й депутатів, запровадженні цензури преси тощо. Санація пропагувала позицію кризи демократичного устрою га необхідності для Польщі посилення держави, розбудови її на авторитарних принципах, єдності нації, боротьби з комунізмом і солідаризмом. Останній принцип був аналогічним принципу корпоративізму у фашистській Італії та передбачав єднання всіх прошарків суспільства на основі сильної держави. Політика санації передбачала економічне й політичне домінування польської нації, що передбачало концентрацію національного капіталу та пріоритет його над капіталом національних меншин. Також санаційні уряди проводили жорстку політику щодо національних меншин, у тому числі й українців. Слід виокремити політику пацифікації, здійснювану польським санаційним урядом 1930 року проти українського селянства Східної Галичини, що була спрямована на боротьбу із селянськими виступами проти поміщиків і польської адміністрації. Ці виступи були зумовлені погіршенням соціально-економічної ситуації в регіоні, світовою економічною кризою 1929 року, яка найболючіше вдарила по аграрному сектору економіки Польщі. Пацифікація Галичини відбувалася на тлі глибокої політичної кризи, яка охопила Другу Річ Посполиту у середині 30-х років 20 сторіччя. Цей період ознаменувався боротьбою із внутрішньою опозицією, консолідацією режиму «санації» всередині польського суспільства із застосуванням маршалом Юзефом Пілсудським репресивних і часом авторитарних методів правління. Боротьба з опозицією всередині Польщі також збіглася із Великою Депресією, яка значно погіршила економічне становище в країні і призводила до радикалізації різних прошарків суспільства. Ці загальнодержавні потрясіння особливо відчутно проявлялися в Галичині, яка опинилася під польським контролем після поразки Західноукраїнської народної республіки у 1919 році. Територія Галичини була офіційно передана Лігою Націй 14 травня 1923 року до складу Польщі за умови вирішення українського питання: надання українцям Польщі автономії. Незважаючи на це, польська влада знехтувала цими зобов'язаннями і натомість активно проводила політику колонізації, асиміляції і загального утиску українського населення краю. Так, навіть сама назва «Галичина» була офіційно замінена на Східна «Малопольща», репресувалися українські політики, припинялося фінансування освіти українською мовою.Незважаючи на те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізанні телефонних та телеграфних ліній, створення перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець літа 1930 року було спалено 62 житлових будинків, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були найбільш розповсюдженою формою саботажу — в серпні-вересні вони склали 83 % від всіх актів «саботажної акції». Рішення про умиротворення Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року і тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено 16 рот поліції, під час котрих підрозділи у кількості 80-150 осіб оточували села і проводити обшуки та допит мешканців. З кінця вересня та на початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи — полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено в сумі 10 ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно «екзекуціями». Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів в 15 повітах, а з участю війська — 168 місцевостей у 14 повітах; загалом проведено 5195 обшуків, «умиротворено» близько 450 сіл з 3500. Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» — побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооперативів. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю. Реакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції і армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 чоловіка, серед них 93 школярів (починаючи навіть з 8 років), понад 40 жінок були зґвалтовані, загинуло 13 чоловік. Під час акції було арештовано 1739 чоловік, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, переважна більшість — 698 — були виправдані та звільнені. Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано декілька провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Соколу та заборонена діяльність Пласту. У декількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише 4 державні школи з українською мовою навчання.