3. Сільське господарство

В турецькому сільському господарстві представлені дві основні галузі – землеробство і скотарство. Різноманітність фізико-географічних умов зумовлює в Туреччині три основні типи сільського господарства.

Перший тип – середземноморський – поширений на побережжі Егейського, Мармурового і Середземного морів. Особливість його полягає в наявності, завдяки мякій і теплій зимі, зимового вегетаційного періоду. У середземноморській зоні вирощуються: пшениця, ячмінь, овес, боби, виляск, тютюн, цитрусові, маслини, інжир, виноград і т.д. Як правило, виляск і тютюн і деякі інші культури вимагають штучного зрошування. У гірських районах цієї зони розвинене також пасовищне скотарство. У пошуках корму стада кочують з одного місця на інше, залежно від пори року і травяного покриву. Взимку стада спускаються з гір в долини. На протязі всього року худоба (головним чином кози) знаходиться на підніжному корму.

Другий тип – східно-причорноморський – поширений на північному побережжі Анатолії. Тут, на відміну від першої зони, рослини частину зими покриті снігом. Із злакових культур широко поширена кукурудза, з технічних – тютюн. У причорноморській зоні багато лісів, є цілі ліси ліщинового горіха. Розширення земельної праці відбувається за рахунок кочування. Скотарство має другорядне значення.

Третій тип – континентальний – поширений в Центральній і Східній Анатолії. Цей тип характерний, перш за все, тим, що в зоні його розповсюдження є скотарство або воно першенствує (Східна Анатолія), або має дуже велике значення (Центральна Анатолія). У континентальній зоні опадів не буває по п’ять-шість місяців в році. Поголовя худоби складається з овець або кіз. Особливу цінність має ангорська коза, шерсть якої відрізняється високою якістю. Худоба велику частину року знаходиться на пасовищах, а взимку – в примітивних умовах (загородах, землянках). На зиму заготовлюється сіно і солома, але їх рідко вистачає до весни. Недолік опадів, безлісся (Центральна Анатолія) погіршили стан ґрунту. Землеробство всюди потребує штучного зрощування, томі їм займаються по берегах річок, в долинах, у підніжжі гір.²²

Низький агротехнічний рівень турецького землеробства характеризується, перш за все, переважанням примітивних землеробських знарядь праці. Широко поширений деревяний плуг, сапан або карасапан. Карасапан, за винятком сошника, зроблений з дерева, звичайно з дуба, рідше – з буку. Довжина плуга 80 см, сошника 45 см. До дишла прикріплене ярмо. Карапсан спахує грунт неглибоко, не перевертаючи пласта. Розрізняють легкий і важкий карапсани. У легкий впрягають пару волів або буйволів, у важкий три-чотири пари. Важкий карапсан має ускладнену конструкцію, застосовується візок для управління (мал..6).

Посів, як правило, проводять уручну. Боронують звичайно після посіву круглою колодою завдовжки 2,5 м, забезпечений зубчиками. До колоди прикріплене дишло завдовжки 4 м. Така борона називається дишли сюргю або сюргю. Уживається також борона тирмик.

Прибирають зернові культури в селянських господарствах косою або серпом, що складається з леза коси, прикріпленого до рукоятки. Для молотьби служать молотильні сани або молотарка девен – таке ж примітивне знаряддя, як і карасапан і сюргю. Це дошка завдовжки 2 м і шириною 60 см, в яку вправлені гострі камені і прикріплене дишло з ярмом. У девен звичайно впрягають одного або двох волів, які кружляють по струму. Селянин, що управляє молотаркою, стоїть на дошці. Гострі камені вимолочують зерна і ріжуть солому, перетворюючи її в саман, який йде на корм худобі. Провіюють зерно уручну, підкиданням на вітру.

Всі ці сільськогосподарські знаряддя праці виготовляються самими селянами, рідше – ремісниками.

Основним робочим скотом є воли, буйволи, осли. Коней в Туреччині мало, і їх використовують частіше для транспортних цілей. Сотні тисяч селян не мають робочої худоби.

На території Центральної і Східної Анатолії розведення худоби має головне значення, а в інших областях є важливою підмогою для селян. Скотарство носить екстенсивний характер. У Туреччині не існує спеціалізованих галузей скотарства – молочної, мясної, шерстяної. Переважає дрібна рогата худоба – курдючні вівці і кози. Найбільш цінуються ангорські кози із-за їх довгої, тонкої, шовковистої, білосніжної шерсті, яка використовується для виготовлення вищих сортів тканин, шалей і т.д. Велика рогата худоба низько породна, малоросла і малопродуктивна.

У Туреччині панують двопілля і трьохпілля. Парові землі використовуються як пасовища. Грунт далеко не скрізь вдобряється навіть гноєм і золою. Штучні добрива застосовуються в деякій мірі лише в садівництві і на полях, що засівають технічними культурами. У безлісих районах гній дефіцит і йде на паливо. Із-за примітивності знарядь праці і недоліку робочої худоби, грунт обробляється дуже поволі і погано.²³