Найбільшого значення набули Пруссія та Австрія.
Династія Гогенцолернів почала князювати у Бранденбурзі в 1415 p., коли площа держави дорівнювала 23 751 кв. км (для порівняння, площа Львівської області - 28,8 тис. кв. км). У 1618 р. до зрослого на той час Бранденбурга приєдналася територія колишнього Тевтонського ордену - герцогство Пруське - як ленне держання, залежне від Польщі. Засновником нової держави вважається Фрідріх Вільгельм, курфюрст Бранденбурзький (1640-1688), який за Вестфальським мирним договором одержав частину Померанії та ряд єпископств. Його держава стала притулком для протестантів з Франції (20 тис. між 1685 та 1703 pp.), Нідерландів, Швейцарії, Чехії (13 тис. за той же період). Одночасно держава подбала про розвиток промисловості і торгівлі.
Прусія формально не входила до складу Німецької імперії, що дозволяло місцевим курфюрстам, посилаючись на свій статус пруських герцогів, проводити відносно самостійну політику. За свою лояльність імперії курфюрсти Бранденбурга вимагали (і домагалися!) численних політичних і територіальних поступок: проголошення Пруссії королівством з наданням курфюрсту титулу короля (1701 p.), приєднання герцогства Гельдерн (1713 р.), м. Штетина і Західної Померанії (1720 р.) тощо. В державі була створена унікальна політична система, яку справедливо називали «поліцейською державою».
Засновником цієї системи вважають короля Фрідріха Вільгельма І (1713-1740). За наказом короля, на вулицях Берліна роздягали жінок, якщо їх вбрання було пошите з імпортних тканин, оскільки ввіз іноземних товарів, за невеликим винятком, був заборонений. Це може вважатися, як кажуть, тією краплиною води, в якій відбивається океан. Адже виконання королівських указів забезпечувалося методами, радикальними до безглуздя. Биття і накази супроводжувалися сентенціями на зразок: «Не потерплю заперечень» або «Коритися і не роздумувати». Армія зросла удвоє - до 85 486 солдатів, що становило 4 відсотки загальної кількості населення. Це була четверта за величиною армія Європи, де Пруссія за територією (118 426 кв. км) стояла на десятому, а за кількістю населення (2250 тис.) - на тринадцятому місці. З державних доходів, які становили близько 7 млн. талерів - 3,6 млн. йшло на армію.
Як тільки поміщики-юнкери спробували зорганізуватися у свою дворянську «фронду», королівська влада рішуче придушила уже першу спробу. Чиновницький апарат свідомо набирався не тільки з дворян, а й з бюргерів, причому обов'язково немісцевого походження (з іншої області королівства). Центральне управління в 1723 р. було реорганізовано у «верховне генеральне управління фінансів, військ і доменів». Найменше дбали про судове управління, куди Фрідріх Вільгельм І посилав «безголових дворянчиків, непридатних ні для армії, ні для збирання податків».
Уже за Фрідріха II (1740-1786) армія претендувала на перше місце в Європі (186 тис. чол.), її утримання обходилося в 13 млн. талерів річно (2/3 державного доходу). Правління цього короля вважається своєрідною епохою «просвіченого абсолютизму» для Прусії. Далі обмежувалася зовнішня торгівля - при виїзді купців за кордон їм дозволялося узяти не більш як 210 талерів. Найвищої ефективності досягла податкова система. Робилися декларативні спроби звільнити селян від кріпосної залежності.
За Фрідріха Вільгельма II (1786-1797) внаслідок участі Прусії в поділах території Польщі саме Королівство зросло до 194 891 кв. км з 5430 тис. населення. Включення слов'янських земель вимагало нового посилення адміністративного апарату. Цей апарат вважався в тогочасній Європі «зразковим» (особливо захоплювався цим зразком російський імператор Павло І). В Прусії поліція і чиновники регулювали усе: спосіб виготовлення товарів, час роботи і торгівлі, місце запаленої лампи в жилому будинку і господарському приміщенні, кількість пляшок вина на селянському весіллі, розмір приданого для нареченої і т. д. і т. п. В країні були навіть введені посади «винюхувачів кави», які за запахом з вулиці визначали, де п'ють контрабандний безакцизний товар. Винних у порушеннях регламентів карали смертю і каторгою. Поширеними були шпигунство і доноси. Асоціальна поведінка винищувалася, так би мовити, на генетичному рівні.
Сучасні громадяни Німеччини підсміюються над пруссаками за їх, навіть за німецькими мірками, надмірну обов'язковість і законослухняність. З іншого боку, в будь-якій німецькій федеральній землі натовп буде слухняно чекати зеленого сигналу світлофора на пустій від машин вулиці. Помітивши правопорушення, наприклад, викинуте на ходу з машини сміття, німець обов'язково зателефонує до поліції. Порядок - «орднунг» у цього народу, що називається, в крові, а корені цього явища, можливо, слід шукати саме в даному історичному проміжку.
Австрія. До її складу, крім німецькомовних Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель, входили слов'янські Карінтія і Крайна, Чехія, Моравія, Силезія та частини колишнього Угорського королівства. Аж до реформи Йосифа II володіння Габсбургів залишалися значною мірою конгломератом земель. Державне управління було відносно децентралізоване, зберігалися місцеві представницькі установи - ландтаги і сейми. На чолі провінцій стояли намісники, які обиралися з місцевих дворян становими сеймами (в останніх були представлені 4 стани: духовенство, пани, рицарі, імперські міста) і затверджувалися королем. Заплутаною була судова система, компетенція численних судів (міські, земські, гофмаршальський та ін.) не мала впорядкованості, справи часто пересилалися з одного суду в інший. Сам суд продовжував залишатися становим, тобто дворяни судилися дворянами, жителі міст - міськими судами, а селян судив їх поміщик.
Початок австрійського абсолютизму припадає на другу половину XVII ст. Опорою Габсбургів у боротьбі з магнатами стало середнє і дрібне дворянство. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів. Найважливішими центральними установами стали: державна рада (дорадчий орган при государі), «придворна австрійська канцелярія» на чолі з канцлером (виконавчий орган) та придворна військова рада. За Йосифа І з придворної канцелярії виділено міністерство закордонних справ. Натомість місцеві сейми і ландтаги поступово перетворилися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією. Після поразки повстання Ракоці 1711 р. ледве животів і угорський сейм.
У XVIII ст. Австрія зуміла збільшити свою територію за рахунок поділів Польщі (1772 і 1795 pp.) та окупації Буковини у 1774 р. На загал це була клаптикова монархія, друга за територією (576 тис. кв. км) у Європі і третя за населенням (після Росії і Франції) - 20 млн чол. Армія у 80-х роках XVIII ст. мала до 278 тис. чол. Ще в 1749 р. розпочалася військова реформа за прусським зразком: упорядковано рекрутські набори і комплектування офіцерського корпусу, введено категорію «безстрокововідпускних», тобто запасу. Ця реформа потягла за собою реорганізацію системи фінансів і внутрішнього управління. В 1760-1781 pp. було проведено нове реформування вищих державних установ, створена Державна рада з 6 членів. Здійснювана у цей час політика проводилася у дусі освіченого абсолютизму. Останній був типовим явищем у житті відсталих країн Європи. Свою назву дістав від того, що государі цих монархій керувалися ідеями французьких буржуазних просвітителів. Освічений абсолютизм нібито здійснювався, виходячи з якихось надкласових загальнонаціональних інтересів, а насправді служив зміцненню цього ж режиму. Він став дійовим засобом боротьби проти місцевих, станових і корпоративних привілеїв.
Австрія за Йосифа II є зразком освіченого абсолютизму Уже його мати Марія-Терезія здійснила ряд важливих реформ. Так, у 1749 р. для утримання армії були встановлені щорічні податки певного розміру (14 млн. гульденів), постійні на період 10 років. У 1751 р. виданий указ, що забороняв зганяти селян-платників податку із землі.
Йосиф II декретом 1784 р. наказав вести діловодство в усіх частинах імперії німецькою мовою. Чиновники, які нею не володіли, звільнялися з посад і замінялися німцями. Католицтво залишалося державною релігією, але церква і школа підпорядковувалися державі. Ще Марія-Терезія скасувала інквізицію в Ломбардії, вилучила з кас церковних братств 3 млн. гульденів та закрила 80 монастирів. Йосиф II знищив усі 642 братства, що існували в Австрії, і закрив 738 монастирів. Майно закритих монастирів було передане до благочинного фонду. Воно оцінювалося в суму 170 92 гульдени, причому відсутні дані з Моравії, Чехії і Тіролю. Майбутнім священикам навіть заборонялося навчатися в Римі. Завершенням релігійної реформи стало підпорядкування кліриків контролю світських чиновників (з виплатою жалування з казни), а також т. зв. патент про віротерпимість, що надавав свободу совісті лютеранам, кальвіністам, православним і греко-католикам.
Укази 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р. фіксували розміри панщини (3 дні на тиждень по 10 годин) і оброків. Обмежувалось право поміщиків на вотчинний суд та розпорядження селянською землею. В королівському домені панщина скасовувалася. Йосиф II пішов навіть далі. 1 листопада 1781 р. був виданий знаменитий патент про знищення кріпосного права для Чехії, Моравії та земель власне австрійської частини монархії (за 8 років до Французької революції!). Кріпосну залежність було замінено відносинами підданства, які на той час вже існували в частині власне австрійських земель. Піддані повинні і надалі коритися поміщикам, але дістали особисту свободу. Селянин тепер міг вільно одружуватися, вільно покидати маєток, вільно обирати будь-яке ремесло. Піддані звільнялися від служби при панському дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь землевласників. Викуп землі селянами залежав від «добровільної угоди» селян з поміщиками. В 1783-1789 pp. уряд намагався запровадити єдиний поземельний податок (70% валового прибутку господарства селянину, 12% - державі, 18% - поміщику). Після смерті Йосифа II (1790 р.) і революції у Франції реакційне дворянство домоглося скасування майже усіх його реформ.