Персонажі твору.
Якими можуть бути персонажі християнського твору?
Крім різних «святих», «мучеників», та «угодників», там обов’язково мають
бути представники християнської міфології: ангели, архангели,серафими,
херувими, чорти з рогами і т. д.
В Толкіена немає навіть натяку на християнську міфологію. Всі його
персонажі - виключно язичницькі. Ельфи, гноми, дракони, гобліни, тролі-
всі вони не раз зустрічаються в англійських казках. Більше того: навіть в
слав’янських міфах є їхні прототипи. Наприклад, таємничі енти нагадують
наших лісовиків. А Том Бомбадил, що бродить по лісу, танцює, горлає
пісні та рятує подорожніх,що потрапили в біду, - хіба він не схожий на карпатського Чугайстра?
Але повернемось до сюжету твору.
Першими у Середзем’я приходять ельфи. Це високі, вродливі,сильні мудрі,
а головне – безсмертні істоти. Ельфи прагнуть жити в гармонії з природою.
Саме вони вперше створили писемність, дали назви зіркам та сузір’ям.
Слідом за ними з’являються люди, а далі гноми – бородаті карлики,
основним заняттям яких є ковальство. Всі вони могли б жити щасливо, але
були втягнуті у жахливу братовбивчу війну за Сильмарили – три чарівні самоцвіти, які викрав Мелкор. Саме на тлі цієї боротьби і розгортаються
усі подальші події твору. І чим далі, тим більшу роль починають відігравати
люди.
…
Далі Толкіен подає своє досить оригінальне трактуваня відомої легенди про
Атлантиду та Золотий вік (розділ Акаллабет ). ТаК, після перемоги над
Мелкором Боги вирішили винагородити людей за відвагу. Вони підняли з
глибин моря прекрасний острів Нуменор ( Атлантиду ) і дозволили людям.
на ньому поселитися. Тепер у нуменорців буде все: багатство, здоров’я,
краса, довголіття. Та не так сталося, як гадалося. Адже рано чи пізно, люди
мусили вмирати. А їм так не хотілося залишати усі свої статки! І тоді в серцях людей вперше зародилася заздрість: «Чому Боги та Ельфи
безсмертні, а ми ні?». Просто люди забули, що смерть їм була дана не як
прокляття, а як дар.
Толкіен прямо не пише про реінкарнацію, але згадує, що гноми вважали
свого прабатька Даріна безсмертним і коли серед його нащадків народжувались діти, схожі на прабатька, то їм давали ім’я Даріна.
Гноми були переконані, що це сам Безсмертний повертається до них.
Порівняйте з «Велесовою Книгою» : «Од отця Ора походило і той час від
часу народжується серед нас, бо пов’язано це так до самої смерті» (4-б).
Зрештою, навіть безсмертні Ельфи теж рано чи пізно втомлювалися від
життя і добровільно відпливали на захід – до Валінору.
Але люди не розуміли цього і всіляко намагались відтермінувати смерть.
Як писав Толкіен: « Кожному виду притаманна природна тривалість життя,
невід’ємна від його біологічної чи духовної вдачі .Її неможливо збільшити
кількісно чи якісно, тому затягування часу уподібнюється натягуванню
тятиви все сильніше і сильніше – стає нестерпною мукою».
Отак, штучно відтягуючи свою смерть, люди почали тяжко хворіти та все
більше і більше проклинати Богів. Стародавній храм було зруйновано, а священне дерево зрубано і спалено. Замість того люди почали поклонятися
Смерті: будувати пишні гробниці та мавзолеї і приносити криваві людські
жертви (хіба не нагадує це середньовічну інквізицію?). Заздрість спонукала їх знову розв’язати братовбивчу війну та створити зброю.
Сам Толкіен так характеризує основну причину людського падіння та кінця
золотого віку: «Використання зовнішніх проектів або механізмів замість
розвитку природних внутрішніх здібностей чи талантів, а навіть використання цих талантів із негідною метою – домінувати, трамбуючи, мов
бульдозером реальний світ або накидаючи свої бажання іншим».
.Отож, засліплені заздрістю люди врешті - решт зважуються на надзвичайно
зухвалий виклик: вони сідають на корабель і пливуть до Валінору – Землі
Безсмертних, щоб воювати з Богами та силою видерти в них безсмертя.
І тоді Боги жорстоко карають людей: вони топлять корабель,знищують
Нуменор і назавжди закривають смертним дорогу до Валінору.
Тільки декому з людей вдається врятуватися. З того часу потоплений Нуменор отримав нову назву Аталанте (Повалений). Так закінчується Друга Епоха.
Далі розповідь переходить до останньої частини оповіді: Третьої Епохи та
Війни за Перстень.
Мораль та основна ідея твору.
3.1. Якою може бути головна думка християнського твору?
Всі вони пишуться з метою залякати та принизити людину. Це відбувається
шляхом змальовування різних страшних картин потойбічного життя,
«страшного суду» , чортів, які будуть вічно мучити грішника і т. д.
Людська гідність знівечується нав’язуванням таких християнських «чеснот»
як смиренність, покірність та богобоязливість.. Віруючим весь час втовкмачується, що вони лише вівці у стаді, раби божі впродовж від народження аж до смерті, прах земний, черви і єдине що їм дозволено –
це коритися долі, молитися і безперестанку каятися, каятися…
Яку ж картину ми спостерігаємо у «Володарі перстнів» ?
Червоною ниткою проходить у творі переконання, що навіть найменша
істота здатна при бажанні вплинути на перебіг подій і змінити
майбутнє.
Зараз я продемонструю, як цей мотив неодноразово доводиться автором
впродовж цілого твору.
Отож, Золотий Вік закінчився. Мелкор переможений, але в Середзем’ї
залишився один з його прислужників – Саурон. Він поволі переймає силу і міць Мелкора, а потім вирішує знову підкорити собі ельфів, людей та гномів.
Для цього Саурон створює чарівні перстені і вкладає в кожен з них частинку самого себе. свого життя, як Кащей Безсмертний заховав своє життя у яйце.
Три персні він дає Ельфам, сім – гномам, дев’ять – людям, а останній –
перстень Влади - залишає собі. Хоч перстені і давали своєму власнику владу
над світом, та позбавляли його влади над самим собою. Лише Ельфи були
здатні протистояти цим чарам. Гноми, охоплені ненаситною жадобою,
розпочали війну, в якій майже всі загинули. А люди перетворилися на дев’ять примар – Назгулів. Врешті решт останній союз людей та ельфів
здолав Саурона та забрав від нього перстень Влади.. Та перстень підкорював собі Волю всіх його власників, і тому ніхто досі не міг знищити його.
Зрештою, Боги відправили у Середзем’я могутніх чарівників – істарів, які
так схожі на наших волхвів.
І саме один з істарів, ворожбит Ґендальф Мітрандір вперше висловив думку
про те, що «коли мудрі спіткнуться, руку допомоги їм простягнуть слабкі».
Адже знищити Перстень Влади вдалося не ельфам,не людям і не гномам,
а гобітам-напівросликам – найменшим з поселенців Середзем’я.
Саме напіврослику Фродо вистачило духу опиратися силі персня, і врешті-решт знищити його у вогняній горі Ородруїн. Так Саурон був переможений
і скінчилась 3-тя епоха.
Але не тільки цей один мотив був провідним у «Володарі»
Велике місце у творі відводиться уславленню героїзму, самопожертви,
єднання та патріотизму. Християнська ж релігія категорично виступає проти
будь – яких проявів патріотизму.
Замість поклоніння своїм Рідним Богам, захисту рідної мови на рідній Землі,
християнство культивує фанатичну віру в юдейського бога Ягве, нещадне
знищення іновірців та інакомислячих, виховує з людей безсилих і зазомбованих рабів божих, які не мають права себе захищати, не здатні
опиратися насиллю. Вони глибоко застрашені «карою небесною», не спроможні самостійно мислити і занепокоєні лише спасінням своєї душі.
В Толкіена змальовуються не слабкі і забиті раби, а сильні, здорові, красиві
та вільні істоти, здатні постояти за себе.
Весь твір просякнутий патріотизмом та любов’ю до рідної Землі.
Саме за свою батьківщину, а не за християнські ідеали гине героїчною
смертю витязь з чисто слав’янським ім’ям Боромир.
Але, як відомо, Правда, рано чи пізно, має перемогти Кривду, а кожен
добрий вчинок буде винагороджений.
І тому мудрий ворожбит Ґендальф, який жертвує своїм життям, щоб
врятувати друзів, не тільки не вмирає, а стає ще сильнішим.
Король Гондору Араґорн , змушений блукати далеко від батьківщини ,
перемагає війська Саурона та посідає законно трон. Але, щоб протистояти
ворогу, народам Середзем’я потрібно об’єднатися. І навіть такі антагоністи, як ельфи і гноми забувають про свої суперечки задля вищої мети. Ба, навіть більше: ельф Леголас та гном Гімлі змушені битися пліч-о-пліч, а наприкінці твору стають щирими друзями.
Хіба це схоже на християнську нетерпимість та прагнення все уніфікувати?
Навпаки, всі народи Середзем’я мають різну мову, писемність, культуру. Вони всі різні – і це прекрасно!
Якщо в християнській релігії жінка весь час принижується і їй у всьому відводиться другорядна роль, то в « Володарі» Толкіен створив цілу галерею жіночих образів. Це і ельфійка Арвен, кохана Араґорна, яка пожертвувала безсмертям, щоб бути разом з коханим, і ельфійська королева Галадріель, вололарка магічного дзеркала в якому можна побачити майбутнє. Але найяскравішим серед всіх інших є образ Еовіни – діви-войовниці, схожої на амазонок, скандинавських валькірій та слав’янської Магури. Саме Еовіні вдалося те, що досі не вдавалося ні одному мужу : перемогти могутнього Назгула.
До речі, при написанні твору Толкіен послуговувався і деякими слав’янськими джерелами. Я вже згадувала про витязя Боромира. А ще є істар, що носив ім’я Радагаст. А опис Роханської держави мене взагалі вразив. Вершники, що об’їжджають коней на безкрайніх просторах степу а потім вертаються додому і бенкетують у тесаних гридницях… Вам це нічого не нагадує? Мені особисто - моїх предків – скіфів.
Образ Арагона та Гендальфа перегукуються з образами легендарного короля Артура та його мудрого наставника Мерліна.