4. Етнонаціональна політика в Україні

Основними напрямами державної політики України у сфері міжнаціональних відносин є:

A забезпечення рівних конституційних прав і свобод усіх громадян, незалежно від раси, національного чи етнічного походження;

A перетворення поліетнічності суспільства, його багато-культурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства;

A розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови;

A створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

A інтеграція до українського суспільства етнічних груп, що були незаконно депортовані;

A розширення співпраці з зарубіжними українцями;

A затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп;

A удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

У розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона має забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконанням усіма громадянами своїх обов'язків; створювати умови, за яких кожен громадянин мав би можливість розмовляти та навчатися рідною мовою, дотримуватися звичаїв і традицій, близьких йому. Держава це не етнічна спільність, а співтовариство людей, які живуть на одній території. Держава не належить певному етносу, вона багатонаціональна.

В українській державі розроблені та проголошені принципи національної політики. Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. ухвалила Декларацію прав національностей

України. Усім народам, національним групам, громадянам, які мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, і соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та карається законом. Держава і гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює і сприятливі умови для розвитку усіх національних мов і культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного використання російської мови, а в місцях, де компактно мешкають декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.

Основи національної політики країни закріплені у Конституції України. Стаття 11 фіксує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». У статті 24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в Україні є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову українську. Проте ст. 10 Конституції гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

В Україні мешкає понад 100 національностей, але російською та українською мовами розмовляють понад 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською — 78,4%. Однак у різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважає українську, то у східних — становище інше. Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Харківської обл. українську мову вважали рідною 53,8% населення, російську мову визначили як рідну 44,3% населення. У Донецької області українську мову вважали рідною 24,1% населення, російську мову визначили як рідну 74,9.

Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватися російською мовою в різних регіонах не однакове. У Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більше, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначений, хоча на практиці російська мова превалює навіть на шкоду українській. Приблизно таке саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших містах.

Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об'єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують насправді положення Конституції України, призводить до незадоволення населення та виникнення соціальної напруги.

Будь-яка мова розвивається за власними законами, що не підвладні зовнішній корекції. Можна створити казенну мову, якою будуть користуватися в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Однак не можна примусити розмовляти певною мовою в побуті, повсякденному житті.

Отже, нації як суб'єкти політичного життя відіграють надзвичайну роль у стабілізації

(або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства.