2.3. Суб’єктами правового захисту Конституції України є:

- сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру внесення змін до неї. Прикладом такої процедури є розділ ХІІІ КУ, де йдеться про те, що законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути поданий до ВРУ ПУ або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ. Такий законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу ВРУ на наступній черговій сесії. Крім вище зазначених дій, даний законопроект може, відповідно до ст. 156 КУ, затверджуватися всеукраїнським референдумом.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.

КУ не може змінюватися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ і закон не був прийнятий може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ за час своєї діяльності не може змінювати двічі одні і ті ж положення КУ.

Законопроект про внесення змін до КУ розглядається ВРУ за наявності висновку Конституційного Суду України, щодо відповідності вищезазначеним вимогам КУ цього законопроекту.

- Глава держави – Президент України, котрий згідно п.2. ст. 102 КУ є гарантом її додержання.

- ВРУ – єдиний законодавчий орган державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч.1. ст 85 КУ).

- Центральні і місцеві органи виконавчої влади: наприклад, згідно ст.119 КУ місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання КУ і ЗУ, актів ПУ, КМУ, інших органів виконавчої влади.

- Правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура.

Згідно ст. 2 ЗУ “Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, що гарантовані КУ і законами[8].

Прокуратура в особі своїх представників – прокурорів здійснює прокурорський нагляд за додержанням законів. Тобто діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, КУ, зміцнення правопорядку.

Відповідно до статті 4 ЗУ “Про прокуратуру” завдання останнього визначають її роль у здійсненні правової охорони КУ, а саме:

- прокуратура захищає від неправомірних посягань закріплені КУ – незалежність республіки, суспільного та державного ладу, прав національних груп і територіальних утворень;

- захищає гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина.[9]

Досить важливу роль серед суб’єктів правого захисту КУ відіграє адвокатура – добровільне професійне громадське об’єднання, яке покликане згідно з КУ сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Це положення закріплене в статі 1 ЗУ “Про адвокатуру”.[10]

КСУ, який згідно своїх повноважень вирішує питання про відповідність Конституції, законів і інших правових актів ВРУ, актів ПУ, КМУ, ВР АРК та офіційне тлумачення Конституції і законів України (п. 1, п.4. ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”) і (ст. 150 КУ).[11]

3. КОНСТИТУЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ

-1) Спеціалізована діяльність органів держ. влади, пов'язана з перевіркою відповідності правових актів конституції. У різних країнах коло органів, уповноважених здійснювати К. к., неоднакове. Найчастіше такий контроль ототожнюють з відповідною діяльністю глави д-ви, парламенту або судів. Іноді йдеться про К. к. шляхом проведення референдуму, тобто про здійснення його самим народом. До правових актів, які є предметом К. к., насамперед віднесені закони та нормат.-правові акти глави д-ви та уряду. Проте нерідко К. к. спрямований на певне коло ін. нормативних і навіть індивід, правових актів. У багатьох випадках предметом контролю є чинні міжнар. договори. Іноді передбачається можливість визначення конституційності законопроектів, а також законів, шо не набули чинності, й міжнар. договорів, які ще не стали обов'язковими для д-ви. У федерат, д-вах контроль здійснюється щодо законів та деяких ін. нормат.-правових актів, прийнятих суб'єктами федерації. У кол. СРСР і союз, республіках передбачалася можливість здійснення т. з. контролю за виконанням конституції. У контексті ідеї верховенства рад відповідна функція визнавалася за вищими представн. органами держ. влади безпосередньо або за утвореними ними органами заг. компетенції, що діяли постійно. Вперше можливість певного контролю допускалася Конституцією СРСР 1924, за якою Президія ЦВК СРСР була уповноважена наглядати «за проведенням у життя Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік... усіма органами влади» (ст. ЗО). При цьому існувала термінол. невизначеність щодо характеру зазначеного контролю, який можна було сприймати як «нагляд» чи «спостереження». Певну роль у здійсненні такого контролю мав відіграти ВС СРСР, до компетенції якого було віднесено подання висновків за вимогою ЦВК СРСР щодо законності тих чи ін. постанов союз, республік з погляду конституції (п. «в», ст. 43). Здійснення контролю за виконанням конституції органами союз, республіки було передбачене також Конституцією СРСР 1924. Відповідно до ст. 59, центр, викон. к-ти союз, республік або їх президії могли зупиняти дію розпоряджень союз, наркоматів за умов їх «явної невідповідності» Конституції СРСР. Про таке зупинення республіка невідкладно повідомляла РНК СРСР і відповідний наркомат. На рівні правотворчості союз, республік і щодо їх конституцій відповідний контроль було запроваджено т. з. конституціями розвиненого соціалізму, прийнятими 1978. Зокрема, Конституція УРСР 1978 встановила, що Президія ВР УРСР «здійснює контроль за додержанням Конституції Української РСР». Проте зміст цієї функції залишився невизначеним і на практиці зводився до разових, спорадичних обговорень президіями досить абстрактного питання про виконання вимог конституцій окр. органами держ. влади і управління. Такі обговорення мали, по суті, ритуальний характер насамперед через несприйняття реальної правової природи рад. конституцій. Сам же контроль за виконанням конституції, передбачений за рад. часів, лише умовно можна вважати К. к., оскільки він прямо не передбачав перевірки відповідності конституції правових актів, не грунтувався на встановленій процедурі й чітко не окреслював його юрид. наслідків.

К. к. відрізняється від конст. нагляду. Рішення, прийняті за результатами здійснення К. к., є юридично обов'язковими та остаточними. Вони звичайно тягнуть за собою визнання акта, який був предметом контролю, нечинним. Рішення ж, прийняті в порядку конст. нагляду, мають рекомендац. характер. Вони адресовані органу чи посад, особі, які прийняли неконст. акт, і містять вказівку на необхідність приведення його у відповідність до конституції. Проте поняття К. к. і конст. нагляду нерідко ототожнюють. Звідси одна з класифікацій К. к. на два різновиди — консультативний і встановлюючий, зобов'язуючий. До того ж, іноді один і той самий орган уповноважений здійснювати як контроль, так і нагляд. Напр., Комітет конст. нагляду СРСР, утворення якого передбачалося Законом СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР» (1989), був, зокрема, уповноважений шляхом прийняття висновку про невідповідність певних актів чи їх окр. положень Конституції СРСР або закону СРСР припиняти дію таких актів повністю чи в окр. частині до усунення зазначеної невідповідності (ст. 21). Винятком були нормат.-правові акти, які порушували осн. права і свободи людини: висновок К-ту конст. нагляду СРСР про невідповідність цих актів Конституції або закону СРСР тягнув за собою втрату ними чинності. Існує також підхід, за яким характер конст. нагляду має діяльність щодо визначення конституційності правових актів, які ще не набули чинності (т. з. попередній контроль). Прикладом може бути діяльність конст. рад у Франції, Казахстані та деяких ін. країнах. Рішення цих органів не визнають нечинним відповідні правові акти. Вони, по суті, мають консультат. характер, адже на їх основі органи, які прийняли ці акти, вносять до них необхідні зміни. З ін. боку, без таких змін згадані правові акти практично не можуть набути чинності. 2) Функція суд. органів і т. з. квазісудових органів (напр., конституційних рад), сенс якої полягає в оцінці ними певного кола правових актів — чинних чи тих, які не набули чинності, включно до їх проектів — щодо їх відповідності конституції і у здійсненні деяких ін. повноважень, встановлених конституціями і зак-вом. Наведене визначення К. к. (судового) є широким, і поняття такого контролю синонімічне поняттю конст. юрисдикції. У вузькому значенні судовий К. к. — це функція суд. органів щодо визначення конституційності певного кола саме нормат.-правових актів. Уперше спеціалізований К. к. було введено в кін. 18 ст. у Франції, де конституцією передбачалося створення органу відповідної компетенції — охоронного сенату. Проте цей орган не вважався судовим, і його природа була суто політичною. Функція саме судового К. к. була визначена в США на поч. 19 ст. шляхом тлумачення конституції Верх, судом. За прикладом США ця функція була сприйнята в ряді країн Лат. Америки та Європи. Новий етап розвитку відповідного феномена почався після Першої світ, війни: в деяких європ. країнах у 20—30-х рр. були утворені конституційні суди. Проте справжнє визнання К. к., здійснюваний насамперед спеціаліз. судами, одержав після Другої світ, війни, коли зазначена функція дістала відображення практично в усіх щ зітніх конституціях.

Звичайно виділяють два різновиди К. к. за нормат.-правовими актами: попередній (допарламентський) і наступний (післяпарламентський). Попередній, або прелімінарний, контроль має місце на стадіях парламент, розгляду законопроекту і до промульгації закону главою д-ви. Такий різновид К. к. не є поширеним, хоча в деяких країнах він є єдино можливим (Франція). В Україні попередній контроль передбачений щодо визначення конституційності міжнар. договорів, котрі вносяться до ВР України для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції"). Такий же характер має контроль, передбачений ст. 159, відповідно до якої законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається ВР за наявності висновку КС України щодо відповідності законопроекту вимогам певних статей Конституції. Наступний контроль здійснюється щодо чинних нормат. — правових актів. Є дві форми такого контролю — шляхом дії і шляхом заперечення, або абстрактний і конкр. контроль. У першому випадку відразу після набуття нормат.-правовим актом чинності та незалежно від факту правозастосування може бути ініційоване питання про його конституційність. Право ініціювати здійснення такого контролю належить певному колу органів та посад, осіб, визначеному в конституції або у законодавстві. У другому випадку розгляд відповідного питання прямо залежить від конкр. застосування нормат.-правового акта. В країнах, де функцію судового К. к. здійснюють суди заг. юрисдикції, це має місце у звичайному, крим. або цив. процесі. Кожен учасник такого процесу має можливість заперечувати застосування закону або його окр. положень з мотивів їхньої неконституційності. Конституцією України передбачений лише контроль шляхом дії. При цьому предметом його можуть бути як нормативні, так й індивід, акти відповідних органів, а також чинні міжнар. договори України (ст. 150-151).

Існують й ін. класифікації різновидів К. к. за нормат.-правовими актами. Зокрема, виділяють обов'язковий і факультативний контроль. Обов'язковий К. к. здійснюється уповноваженими органами незалежно від волевиявлення будь-якого ін. органу чи посад, особи. Такий контроль прийнятий у Франції: усі органічні закони до промульгації і регламенти палат парламенту до введення у дію мають бути подані конст. раді, яка висловлюється щодо їх конституційності.

Факультет, контроль здійснюється тільки з ініціативи тих органів чи посад, осіб, які наділені за конституцією відповідним правом. В Україні передбачено тільки факультативний К. к. Розрізняють також матеріальний і формальний К. к. За умов здійснення матеріального контролю перевіряють зміст нормат.-правових актів, а формального — порядок їх прийняття. У ст. 152 Конституції України визнано Обидва РІЗНОВИДИ К. к. В. М. Шаповал.