Атаманчук

1.Історичний процес розвитку кроскультурного менеджменту.

Значна кількість дослідників і практиків політики і бізнесу дійшли висновку що головним ключем до розуміння проблем, що пов’язані із різноманіттям світу є, так званий кроскультурний аналіз. Під кроскультурним аналізом розуміють поглиблене вивчення і наступне використання на практиці культурних особливостей націй і народностей, їхніх взаємних впливів один на одного і тих наслідків, які виникають на кроскультурному рівні у політиці, бізнесі, розвитку суспільства тощо. Все викладене дало підстави для виникнення такої відносно молодої дисципліни як кроскультурний менеджмент.

В іноземній літературі з менеджменту терміни "кроскультура" і "кроскультурниий менеджмент" почали використовуватися з приходом епохи глобалізації, тобто приблизно із середини 70-х р. 20 ст.

Окремі матеріали і статті з проблематики кроскультурного менеджменту почили з'являтися в закордонній пресі вже в 50-60-ті рр. 20 ст. Однак оскільки його предмет ще не був чітко визначений, проблематика публікацій визначалася вs цей період як така що відноситься до антропології (антропологія наука про походження, організацію та еволюцію людини).

Кроскультурні дослідження зароджувалися на стику наук, що мають спільні області інтересів – управлінська соціологія, антропологія і міжнародний менеджмент.

По-справжньому бурхливий інтерес до цієї проблематики виникає в Європі і США тільки наприкінці 80-х – початку 90-х рр. 20 ст. Саме в цей період публікуються основні дослідження голландців Герта Хофстеде і Фонса Тромпенаарса, американців Едварда і Майлдред Хол, які згодом стали класикою кроскультурного менеджменту. Курси по кроскультурному менеджменту стають обов'язковою складовою програм навчання в провідних школах бізнесу США й Західної Європи наприкінці 20 ст.

З початку 90-х рр. 20 ст. проблемами кроскультурного менеджменту починають цікавитися провідні світові асоціації, пов'язаних з бізнес-освітою: Асоціація шкіл бізнесу США (AACSB), Американська академія менеджменту (American Management Academy), Американська рада по міжнародних освітніх обмінах (ACIEE), Асоціація європейських шкіл бізнесу (EFMD), Європейська асоціація міжнародної освіти (EAIE), Асоціація шкіл бізнесу Центральної і Східної Європи (CEEMAN), Російська асоціація бізнес-освіти (РАБО) та ін.

2.Основні методи дослідження у кроскультурному менеджменті.

Всі ми хоча б раз у житті займалися дослідженнями незнайомої культури, навіть якщо не усвідомлювали що відбувається. Це траплялося тоді, коли ми опинялися в незнайомому нам середовищі під час подорожей по світу, нашій країні або при переході на роботу в іншу компанію.

Природно, що наші дослідження стосувалися речей виключно практичних і прагматичних і, як правило, не піднімалися до рівня, пов'язаного з вивченням системи цінностей, універсальних етичних принципів і т.д.

Дійсно, уявимо собі, що ми вертаємося з відрядження або турпоїздки. І наш літак (у зв'язку із дрібними несправностями) змушений приземлитися в якійсь екзотичній країні. Ми спускаємося по трапу, вдихаючи гаряче повітря, і мимоволі починаємо готовити себе до дослідницької діяльності. Ми де? Це демократична країна чи тут диктатура? Тут не стріляють? Де взяти воду? Який тут курс обміну долара? Чи є тут готель? Як подзвонити додому? Як тут треба одягатися? Чи можна ходити поодинці?

Перші дослідження з кроскультурного менеджменту переважно мали у своїй основі індивідуальні спостереження і досвід консультантів в області управління або вчених, зайнятих питаннями антропології. Вони носили, як правило, фрагментарний характер і описували окреме явища.

Лише із другої половини 70-х рр. наукові дослідження стають регулярними і системними. Здійснюється збір і систематизація солідних обсягів соціологічної інформації. Проводиться їхня обробка. При цьому використовуються два основних методи дослідження:

- збір фактів за допомогою спостереження з наступним їхнім узагальненням;

- анкетування співробітників і менеджерів багатонаціональних корпорацій, проведене в національних філіях, з наступним порівнянням результатів.

3. Виникнення кроскультурного менеджменту в Україні. Особливості підходів копіювання і адаптації.

Для України розуміння міжнародних проблем менеджменту особливо важливе. Це пов'язано не стільки з відсутністю у більшості вітчизняних менеджерів досвіду роботи із представниками інших культур, скільки із прямим перенесенням у вітчизняну освіту західної (переважно американської) моделі, що не враховує особливостей нашого менталітету.

У 1990-х рр. у зв'язку з радикальними соціально-економічними перетвореннями постало питання про використання закордонних теорій менеджменту і управлінських технологій в Україні.

В подальшому стали реалізовуватися наступні підходи:

- копіювання закордонної теорії менеджменту: переклад західних, переважно американських, підручників і монографій на російську/українську мову; побудова на їхній основі вузівських програм підготовки управлінців і, нарешті, використання на практиці основних положень теорії;

- адаптація західної теорії менеджменту: пристосування західної теорії до сучасних вітчизняних умов на основі західних аналогів, але з урахуванням реальної вітчизняної управлінської практики.

Однак, як відзначають дослідники, «неможливо ні пряме копіювання західного і східного досвіду, ні повне заперечення досягнень західної і східної школи менеджменту. І перше й друге однаково неможливе... Тому вітчизняний менеджмент повинен мати свій специфічний зміст, форми і методи управління, що відповідають специфіці українського менталітету». Порівняльні дослідження національних моделей менеджменту допомагають уникнути повторення чужих помилок. Потребу в таких дослідженнях відчувають як українські підприємства й організації, що освоюють передовий управлінський досвід, так і закордонні компанії, що відкривають свої філії і представництва в Україні.

Вивчення культурних та інституціональних основ менеджменту в Україні, його розгляд у загальносвітовому контексті фактично стало проводитися з початку 1990-х рр., часу радикальних перетворень у всіх сферах громадського життя. Ринкові перетворення на пострадянському просторі викликали інтерес західних дослідників до вітчизняної моделі менеджменту. При цьому відзначимо, що рекомендації деяких фахівців, наприклад Р. Льюіса, засновані на вивченні ділової культури в СРСР, виявилися малопридатними для мінливого середовища бізнесу в сучасній Україні. Застосування методики Хофстеде дозволило провести перші співставлення вітчизняної управлінської практики, із західними моделями менеджменту.

Тим часом вітчизняна управлінська культура і технології менеджменту мають потребу в системній інтерпретації, що дозволяє виявити культурну й інституціональну специфіку українського менеджменту, що, у свою чергу, дасть можливість якісь його особливості використовувати як джерела конкурентних переваг на глобальному рівні.

4.Особливості теорії культурних універсалій.

Джордж Мердок в 1945 р. запропонував 70 так званих культурних універсалій, що досить повно охоплюють феномен національної культури. Серед них відзначимо такі, як етика, мораль, релігія, сімейні характеристики, міфологія, фольклор, музика, особливості невербального спілкування, ігри, танці, спорт і т.д.

Підхід Мердока орієнтує менеджера на досить широкий діапазон знань про місцеву культуру, одночасно він пред'являє практично нереальні вимоги з погляду витрат часу менеджера на такого роду вивчення. Очевидно, використання культурних універсалій доцільно й раціонально в умовах багаторічної роботи менеджера в одній і тій же країні. Певне спрощення підходу, особливо для міжнародного менеджера, що працює в декількох країнах, може складатися у виділенні 5-7 найбільш важливих універсалій і докладному їхньому вивченні для цих країн.

5. Особливості системного підходу до культури.

В 60-70 рр. ХХ століття розвивається так званий системний підхід до культури. Його автори думали, що в остаточному підсумку культурні розходження значною мірою залежать від освіти і взаємовпливу наступних 7 основних підсистем: освіта, економіка, політика, релігія, прийняті форми і характер союзів, стан здоров'я нації, форми і традиції відпочинку. Ідея цілісного опису феномена культури одержала подальший розвиток у дослідженнях Льюіса, Хофстеде і Тромпенаарса.

6. Особливості ціннісного підходу.

Теорія базових та інструментальних цінностей Рокича. Серед інших ціннісних теорій культури підхід Рокича відрізняється тим, що він поділяє всі цінності на так звані базові й інструментальні. При цьому під базовими розуміються ті цінності, які складають основу життя, це головні устремління, заради яких живе і діє людина. Інструментальні ж цінності мають значення лише як певні можливості, засоби забезпечення базових цінностей.

Для міжнародного менеджера важливим є те, що набір базових й інструментальних цінностей змінюється від країни до країни. У західній християнській культурі Рокич виділив по 18 цінностей (табл. 2.1).

Базові цінності		Інструментальні цінності
Життєвий комфорт	Безпека родини	Прагнення до кар'єри (амбіційність)	Великодушність
Зріла любов	Захоплююче (повна подіями) життя	Логічність	Широта поглядів
Соціальне визнання	Задоволення	Готовність допомогти	Закоханість
Почуття завершеності	Мудрість	Здібності (потенційні можливості)	Чесність
Порятунок	Мир у світі	Готовність підкорятися	Бадьорість, веселість
Воля	Самоповага	Уява	Ввічливість
Краса у світі	Щастя	Охайність	Незалежність
Справжня дружба	Рівність	Відповідальність	Мужність, відвага
Внутрішня гармонія	Національна безпека	Інтелектуальність	Самоконтроль

До базових цінностей він відніс, наприклад, особисту безпеку, життєвий комфорт, рівність, родину, дружбу, а до інструментальних: прагнення до кар'єри, ефективність, логічність. Зрозуміло, що варто поміняти місцями базисні й інструментальні цінності як поведінка людини може істотно змінитися. Дослідження показали, що для людей східних культур світ найчастіше є не стільки базовою, скільки інструментальною цінністю, а, наприклад, незалежність або перемога власної релігії світу не відповідає очікуванням людини західної культури.

Добре розуміючи систему базових і інструментальних цінностей своїх партнерів, підлеглих, взагалі оточуючих людей у даній країні, менеджер може вміло оперувати ними в інтересах бізнесу і зміцнення позицій фірми.

7.Національна культура і бізнес культура як об’єкти досліджень. Національна культура - душа народу.

Національні цінності в духовній сфері - величезне інтелектуальне багатство й невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних і моральних традицій народів, процесу загальнонаціонального творення. Культура сьогодні існує в національній формі самовираження. Національне ж народжується з конкретно-історичних особливостей життя народу, його соціальної сутності. Будучи соціальним організмом, соціальною спільністю, нації самостійно визначає свій культурний розвиток, але при цьому варто враховувати надзвичайно важливий фактор - світову культуру, що впливає на цей розвиток. Національну культуру необхідно розглядати у всьому багатстві її змісту й різноманіття фарб, як закономірний щабель у розвитку світової культури й необхідний внесок у загальнолюдську цивілізацію. Можна визначити її  як синтез національно-особливого, інонаціонального й загальнолюдського (світового), переробленого й освоєного національного багатства. Сама головна й найпривабливіша особливість національної культури - це її дивна розмаїтість, самобутність і неповторність. Розвиваючи особливості своєї культури, нації уникає наслідування й принижене копіювання, створює свої форми організації культурного життя. Якщо культура не має особливого, тільки їй властивого аромату, вона подібна до безликої людини. Як і будь-який прояв індивідуальності, самобутність національної культури збагачується одночасно із загальним розквітом націй, упевненістю у своєму майбутнім місці у світовій цивілізації. У кожної національної культури є свої плоди: духовні знаходження й відкриття, свої драми й трагедії, своє бачення миру. Розвиток її відбувається не в стерильній колбі, а в умовах соціальних протиріч, боротьби прогресивних традицій з відсталими й консервативними явищами. Своє майбутнє кожний народ сьогодні зв'язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя й інтеграції в загальносвітову культуру. Ця ідея має свою іманентну логіку: саме вона підтримує духовний і інтелектуальний потенціал націй, виступає імпульсом творчої діяльності людини, зміцнює духовне здоров'я народу, створює його національно-моральний ідеал. Кожної з наших національних культур ще має бути сказати своє слово у світовій культурі нового часу. Адже єдиної національно-культурної моделі немає. Прибалтійським державам властива своя культурна модель, республікам середньоазіатським - інша й т.д. Але кожна із цих культур іде своїм оригінальним і своєрідним шляхом до загальнолюдських цінностей. Зусилля суспільства по зміцненню національних культур зустрічають опір різних суспільних сил, наприклад, як це ні парадоксально, - націоналістичних елементів, що декларують «волю націй». Утрирування національних цінностей у нашій співдружності, насамперед, пов'язане із загальною економічною й соціальною кризою країни, посиленням групових інтересів, що найчастіше прикриваються національними мотивами. гасла, Що З'явилися, про пріоритетність корінних націй  і її особливих прав на своїй території, дискримінація інших націй несуть більшу небезпеку для загальнокультурного простору й культур малих народів і народностей. Доречно тут згадати, що такої тенденції ми не спостерігаємо, наприклад, у релігії. Релігійні навчання не замикаються на вузькому розумінні національності. Ні християнство, ні іслам, ні буддизм не ділять людей за цією ознакою. Без спілкування й відкритості нації приречена на обмежене культурне життя, у відомому змісті - на культурне зубожіння. Небезпечний шлях культури в самоізоляцію веде до затхлої, обмеженої провінціальності, гальмує зустріч зі світовою цивілізацією. Включення в духовне життя досягнень духовно-морального досвіду минулих поколінь в особі їхніх видатних представників - один із закономірних напрямків культурного прогресу. Культура є діючим чинником формування нового міжнародного типу духовного виробництва, що народжується в співдружності культур. Загальнолюдські цінності - це не абстрактне поняття, вони конкретно втілюються в кожній національній культурі. Сучасна культурна ситуація створила нові умови для прояву зрослої національної самосвідомості. Його об'єктивний ріст - процес прогресивний.

ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

Духовні зв'язки народів тісним образом переплетені й інтегровані під егідою вітчизняної багатонаціональної культури й загальної історичної долі, єдиного «духовного кровообігу». У тугий вузол протиріч переплелися прогресивна ідея й потреба зближення національних культур.  Єдине багатонаціональне «поле» культури, на якому трудилися «діти різних народів», розрізане на суверенітети, виявилося приреченим на безплідність. По-новому, але  трагічно звучить нині питання: «З ким ви, майстри культури - з політикою або з культурою?»  Саме за допомогою Співдружності й через нього відкривається найкоротший шлях до возз'єднання зі світовою культурою. Адже світову популярність аварец  Расул  Гамзатов одержав через Радянський Союз, так само як грузинську поезію відкрили миру переклади на росіянин Пастернаку й  Заболоцького. Багато наші «національні» діячів літератури й мистецтва розкрилися й здійснилися у величезному просторі російського культурного миру. Найбільш оптимістична перспективна тенденція прогресу культур націй колишнього Союзу пов'язана з розумінням і можливостями єдиного культурного простору, як співтовариства вільних і рівноправних культур, з ідеями гуманізму, коли здійснюється пріоритет права людини над правом націй. Чому ж, всупереч світовому обще цивілізаційному процесу до зближення національних культур, у нашім суспільстві відбувається зворотне  й  майбутнє зв'язується з відділенням культур друг від друга, на ґрунті якого бурхливо виростає бур'ян національного егоцентризму? Уже найдавніші мудреці зуміли розглянути в глибокій роз'єднаності народів і культур на зорі світової цивілізації небезпека для спільності людського роду. Як писав Плутарх в «Антології світової філософії», «…головне полягає,  не в тім, що ми живемо в містах і областях і відрізняємося своїми особливими законами й вдачами, а в тім, що ми розглядаємо всіх людей як своїх співгромадян, що життя одна, подібно тому, як світобудова одне». інтеграційні процеси, Що Розгортаються у світі, свідчать, що майбутнє загальносвітової культури пов'язане з тісною взаємодією й зближенням всіх культур, їхнім взаєморозумінням і  взаємно терпимістю. Коли суспільство «перехворіє» національним егоцентризмом, викликаним драматичними конфліктами, воно неминуче буде тягтися до світових наднаціональних структур. Але при цьому, природно, кожна національна культура внесе в них свою самобутність.

ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗАДУМ  І ВТІЛЕННЯ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Розвиток багатонаціональної культури може бути продовжене на новій основі завдяки прогресивним змінам у соціальному житті, що створилися умовам для рішення якісно нових завдань в етно національних  відносинах. Цей розвиток могло б бути корисним, тому що багатонаціональна культура наших народів, що має, незважаючи ні на що, чимало досягнень і звільнена від усього наносного, могла б стати посередньою ланкою між культурами наших народів і загальносвітовою культурою. Але для цього необхідний і більше високий рівень політичної культури, культурної політики. Вітчизняна культура тим багачі, ніж яскравіше й яскрава кожна вхідна в неї національна культура. Звідси моральний вигляд співдружності держав визначається рівнем його відносини до культури будь-яких націй. Без доброго й поважного відношення до «чужого» культурі створити цивілізоване суспільство практично неможливо. Уроки минулого нагадують, яку більшу небезпеку представляє «замкнутий мир», коли народ живе за «залізною завісою», у самоізоляції, у закритому соціальному просторі. Взаємне співробітництво культур настільки ж важливо й необхідно, як і змагання між ними. Але сам витривалими й «пристосованими» виявляються саме ті національні культури, які допомагають іншим. Рятівний шлях тут - співдружність національних культур. Воно повинне здійснюватися на основі волі, відкритості, чесності, гласності, взаємоповага, але без демагогічної тріскотні, поверхневої риторики й вульгарного «учителювання». Співдружність національних культур допомогалося б становленню в різних народів загальних рис цивілізованого вигляду, породженню нового типу суспільних відносин. Для деяких національних культур, наприклад  слов'янських, цей процес взаємодії особливо примітний і органічний, тому що близькі й родинні їх кореневі історичні джерела, гнучкі національні границі й грані, але його не можна представляти механічно, поза обліком суперечливих і кризових явищ. Зближення й взаємодія національних культур - діалектично більш стадійній процес, не позбавлений своїх «болючих крапок». Так, на різних етапах суспільного руху проявлялася певна закономірність: відділяючись друг від друга, ізолюючись від загального культурного потоку, національні культури помітно послаблялися. Найбільших же успіхів і духовного збагачення вони домагалися, вступаючи у взаємодію, у процес взаємозбагачення. Цей процес ішов завжди, для нього немає границь державних і тимчасових. Є досить значний і усе ще неоцінений резерв: широке відкриття один одному національних цінностей, широкий обмін ними - але, звичайно, обмін реальний, а не декларативний, як було в минулому, коли створювалася ситуація видимого або помилкового, мнимого співробітництва. Взаємодія національних культур на новій і великій географічній сцені привело б до їхніх серйозних змін, як у змісті, так і у формі, а головне, у їхній історичній долі. Шлях до гармонізації міжнаціональних відносин лежить у значній мірі через культуру. Сьогодні як повітря потрібно втілення в практику ідеї, що народи «всі звади забувши, у єдину родину поєднуються». Відома формула Ґете: «вище народів людство».

Про Бізнес культуру я не можу шота нормальне знайти!