Ювілейний рік

Після семи дотримань суботнього року наставав ювілейний рік. Його сповіщали трубним звуком на десятий день тішрі, тобто сьомий місяць. Відповідно до вказівок, даним у Лев. 25:8-55, це був рік волі, коли сімейна спадщина могла бути відновлена, якщо з якоїсь причини вона була втраченою. Єврейським рабам поверталася воля, і земля залишалася неообробленою.

Володіючи землею, ізраїльтянин повинен був визнавати Бога, як Того, Хто дає. Отже, вона повинна була залишатися в родині і передаватися в спадщину. У разі потреби тільки вирощене на цій землі могло бути пущене в продаж. Оскільки кожні п'ятдесят років ця земля поверталася до її первісного господаря, ціна була прямо пропорційна числу років, що залишаються до ювілейного року. У будь-який час протягом цього періоду земля могла бути викуплена або господарем, або його близьким родичем. Вдома в обгороджених стінами місцях, крім місць які належать левітам, не були включені у вказівки щодо ювілейного року.

Рабів відпускали в цей рік незалежно від проведеного в рабстві часу. Шість років було максимальним терміном служіння для будь-якого єврейського раба без можливості виходу на волю (Вих. 21:1). Внаслідок цього він не міг дійти до положення постійного рабства, хоча і міг у разі потреби при скрутних обставинах знову продаватися іншому господареві як найманець. Навіть раби-неєвреї не могли вважатися повною власністю. Смерть у результаті жорстокості господаря викликала покарання винного (Вих. 21:20-21). У випадку безжалісного поводження раб міг претендувати на звільнення (Вих. 21:26-27). Періодичним звільненням єврейських рабів і проявом любові і милосердя до мандрівників у своїй країні (Лев. 19:33-34) ізраїльтяни повинні були собі нагадувати що і самі вони були колись рабами в Єгипті.

Навіть коли ювілейний рік випадав відразу за суботнім роком, ізраїльтяни не мали права обробляти землю в цей період. Бог пообіцяв, що в шостий рік у них буде такий рясний врожай, що їм усього вистачить на сьомий і восьмий роки, що будуть відпочинком для землі. Таким чином, ізраїльтяни пам'ятали, що земля, якою вони володіли, і одержувані ними врожаї були даром від Бога.

ХРИСТИЯНСТВО:

Основні ідеї, етика, культ основні ідеї християнства

§1. Символи віри

Cимвол віри – це короткий виклад основ (християнської чи іншої) віри.

Перший Символ віри склали ще апостоли (його часто в літературі називають Апостольським) на Апостольському соборі в Єрусалимі в близько 50 р. н.е., бо йшли проповідувати християнство за межами Палестини й місили узгодити між собою основні пункти проповідей.

Його текст коротший від сучасного Символу віри. Крім царгородсько-нікейського символу віри вченим, що вивчають історію християнства, відомо ще інші тексти символів віри, а саме: символ віри святого Атанасія, Кредо тощо.

Царгородсько-нікейський Символ віри був прийнятий і уточнений на двох перших Вселенських соборах Нікейському та Константинопольскому в 325 та 381 рр. н.е. “Вірую...”, так коротко називають царгородсько-нікейський Символ віри, розкриваються основні ідеї християнства:

• Бог є Дух [1, c.63]. Бог є один, але у трьох особах проявив Себе людям в час хрещення Ісуса Христа в річці Йордан: як Бог - Отець Бог - Син Бог - Дух Святий [1, с. 64]. Він сотворив духовний і матеріальний світ [1, с.83-89] і має Боже провидіння, щоб керувати ним [1, с. 90]. Бог має такі властивості: вічність, всюдиприсутність, незмінність, всезнаючість, мудрість, всемогутність, найсвятішість, найсправедли­вішість, правда і вірність, любов, добро тощо.

• про походження Ісуса Христа як людину і Бога одночасно і як другу особу Пресвятої Трійці;

• визнання трьох Божих осіб, в тому числі й співпраці членів Трійці, а також про походження Св. Духа та Його дію.

• Окремо виділено ознаки Церкви Христової – єдина, свята, соборна (гр. мовою католицька), апостольська Церква, виділяє ознаки такої Церкви, як Божого атрибута;

• Cимвол віри також наголошує про життя душі після смерті людини, про воскресіння мертвих та про другий прихід та особистий суд Ісуса Христа [1, с. 170-190].

Крім Бога існує інший духовний світ: чисті духи (ангели) і злі духи, (Сатана і його помічники); до духовного світу відносяться й душі людей.

Ангели - це чисті духи. Ангели мають тільки душу, розум, вільну волю, але можуть брати з допуску Божого тимчасово форму будь-якого тіла. Вони є досконаліші ніж люди, мають досконаліше знання, ніж людина, і мають велику силу, але не знають думок людей. Бог створив ангелів для Своєї слави і для того, щоб вони служили Йому і людям [1, с. 99-100]. Ангелів є незлічимо багато. Частина із них згрішила на чолі з Сатаною й тим самим спричинилась до виникнення пекла (Іван. 8: 44; Іс. 14:12; Одкр. 12: 7-9; Юд. 6; ІІ Петра 2:4.) [1, с. 101]. Ангели мають різні обов’язки перед Богом і людьми, а тому за вченням Святого письма один із східних Отців Церкви Псевдо-Діонісій Ареопагіт поділив ангелів на 3 ступенів і 9 видів (Дан. 7. 10) Це: херувими, серафими, архангели, власті, господства та інші [Закон Бож.; 1, с. 100-105].

Один з визначних Отців Церкви Псевдо-Діонісій Ареопагіт у своїй праці “Про небесну ієрархію” систематизував вчення про ангелів (тобто розкрив вчення про ангелів у науці, що називається ангелологія).

Підвоячи підсумки про ангелів можна сказати, що до вищої ангельської ієрапрхії належать: серафими, херувими, престоли - служать тільки Богові;

середню ангельську ієрархію складають: господства, сили і власти – допомагають представникам влади;

до нижчої ангельської ієрархії входять: начальства, архангелт, ангели – служать посередниками між Богом і людьми [Марус, с.24-25].

Людина є творіння Боже, створене на Його образ і подобу (Бут. 1:26). Людина складається з тіла й душі (Бут. 2: 7) та духа (Зах. 12: 1). Душа людини незнищима (Мат. 10. 28). Душа - це особлива субстанція, що виникає в момент з’єднання духа з тілом [8, с. 72]. Душі померлих можуть спілкуватися з живими (Див. Поява Мойсея під час Преображення Ісуса Христа (Мат. 17: 3), пішли мертві з шеолу в рай, коли Ісус Христос воскрес (Мат. 27: 53), Марія Богородиця з’явилась у Люрді, Фатімі, Гваделупе) , тіло - смертне, може розкладатися або не розкладатися, перетворюючись на мощі [234; 276, с. 110]. Людину та її душу вивчає окрема філософська дисципліна – філософська антропологія.

“Найвищий Авторитет - Бог є найперше втілення Добра, тобто “синтезом” ідеалів Віри, Надії, Любові, Совісті, Справедливості, Правди, Краси, Сумлінності, Гідності, Щастя тощо. Антиподом Бога є сили Зла, втілені в поняття Сатани. Життя кожної людини позначене цим протистоянням. Людина постійно бореться із собою, що є насправді боротьбою із злом у собі. Такий зв’язок Людини з Богом визначає й поняття Душі. Вона є часткою Божого Єства в людині, одержима через спілкування з Ним. Чим частіший, міцніший, стійкіший зв’язок людини з Богом, тим багатшою є її Душа, тим міцнішим є осердя духовності”, - наголошує доктор філософських наук О. Вишневський [37, с. 42-43].

Виходячи з такого поняття Бога, ми враховували і той факт, що людина є творіння Боже, створена на Його образ і подобу. За людиною Бог залишив вільну волю, згідно з якою за кожною людиною Бог залишає право вибору і прийняття рішення. За прийняте рішення чи вчинок людина буде відповідати сама. Бог знає наперед, яке рішення прийме людина (Боже Провидіння), але Він не має права втручатися у людські вчинки, адже право чинити свою волю має кожна особистість. Бог дав людині вільну волю, за якою вона може вчини добрі чи погані вчинки, за які сама ж і буде відповідати. Оскільки Бог не може втручатися у людські вчинки, щоб не забрати у людини вільну волю, люди можуть допустити добрі й злі дії=вчинки (теодіцея - це розділ філософії релігії, яка вивчає це питання). Бог всяке зло обертає на добро. Гріх, скоєний людиною, рано чи пізно нагадає про себе відповідальністю за вчинене нею зло.

Перші люди до гріха в раю були наділені надприродними дарами (ніколи не хворіти, мати дар вічного життя, можливістю щодня бачити Бога, не займатися важкою фізичною працею). Але вони не просто порушили Божу заборону і з’їли плід з дерева добра і зла, вони захотіли стати такими всезнаючими, як Бог (Бут. 3:3-7) і вчинили свою волю. Вчинивши первородний гріх, люди втратили ці дари, а разом з ними і вічне життя й щастя - стали схильними до хвороб, смертними – породивши тим самим інші гріхи (гріх людиновбивства Каїном Авеля, гріх розпусти в Содомі і т. д.) [234, с.5].

Від трагічних наслідків первородного гріха нас звільнив Ісус Христос, наш Спаситель, який в останні хвилини перед своїм арештом в Гетсиманському саду сказав: «Отче, якщо є Твоя воля, нехай обмине Мене чаша (терпінь) ця, але нехай буде воля Твоя, а не Моя». Цими словами Ісус все зробив, щоб зняти первородний гріх з людства [276, с. 118]. Про його прихід Бог пообіцяв ще після гріхопадіння (Буття 3:15). Весь Старий Завіт подає пророцтва про прихід Месії (Спасителя): Месія народиться у Вифлиємі (Міхей), з покоління Давидового, з Діви (Іс. 7: 14; Єрем. 23:5), про це говоритиме зоря (Чис. 24. 17), три царі принесуть Дари (Пс. 71: 10); буде Сином Божим (Пс. 2: 7), буде Богом і людиною одночасно (Іс. 9:5), буде чудотворцем (Іс. 35:4-6), пророком і учителем (Іс. 49. 1-6); буде зраджений за 30 срібняків (Зах. 11: 12 - 13) одним із товаришів (Пс. 40: 10; Іван. 13: 30); Месія помре серед розбійників (Іс. 53. 12; Лук. 23:33), молитиметься за ворогів своїх (Іс. 53:15), помре добровільно за наші гріхи (Іс. 53:4-7); повернеться на небо (Пс. 63:34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс.109:1), в усіх куточках землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1:11); вдруге прийде судити живих і мертвих. Душі будуть відповідати за свої добрі й погані вчинки (гріхи) [234; 276, с. 121-125].

Ісус Христос (гр. Христос – Спаситель; єврейською – Месія) є нашим Спасителем, бо вже в момент розп’яття Він просив свого Отця “Отче, прости їх, бо не відають, що чинять”. Тим самим Ісус виступив як найбільший гуманіст, бо віддавав своє життя за людство, щоб взяти на себе гріхи всіх людей і спокутувати на собі ці гріхи.

Вивченням особи Ісуса Христа, Його Божої і людської природи, Його Божої і людської волі займається розділ філософської науки – христології, а Його роль у відкупленні людства від гріхів та подоланні первородного гріха вивчає інший розділ філософії - сотерологія.

Друге пришестя Ісуса Христа, Його роль як Судді християн, майбутнє людства вичає інший розділ філософської науки – есхатологія.

Роль і місце Марії Богородиці в історії спасіння людського роду та народженні самого Спасителя досліджує такий розділ філософської науки – маріологія.