14. Особливості розвитку культури Галицько-Волинського князівства

Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості тощо. В літописанні: є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що виник в ХІ столітті на території Галичини. Значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині. Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Архітектура і містобудування: ріст городів (міст), зростає роль торгівлі, справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. Мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці. Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках. Живопис, художні ремесла: галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса, ще одним відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій, його творчість можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна. В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.Ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.

№16 архітектура Галицько-Волинського князівства

У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів (міст). Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й

західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і

збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та

різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в

архітектурі й орнаментиці.В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия,

Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця

ХІІ-ХІІІ століть.На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква

Пантелеймона (близько 1200 р.)Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор,виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

№ 17 Пам`ятки української культури XII–XIV ст.: “Молєніє Данила Заточника”, Київський і Галицько-Волинський літописи

«Моленіє Данила Заточника», пам'ятник староруської літератури 13 ст Написаний у формі послання до переяславсько-суздальському князя Ярослава Всеволодовичеві. Автор, що попав в нужду, просить князя про допомогу, змальовує його як захисника підданих. Деякі дослідники рахують «Моленіє...» першим досвідом староруської дворянської публіцистики. Для стилю «Моленія...» характерні поєднання цитат з біблейських книг, літопису і інших літературних вигадувань з образами живої мови, елементи сатири, направленої проти бояр і духівництва. Мабуть, «Моленіє...» написано на основі «Слова Данила Заточника» (12 ст), проте питання хронологічного і літературного співвідношення обох текстів, як і питання, про їх авторство не вирішені наукою.

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років.Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку.

№ 18 Монголо-татарська навала та її наслідки для культурного розвитку Русі

Східні звичаї поширювалися нестримно на Русі під час монголів, приносячи із собою нову культуру. Змінилася загальним образом одяг: від білих довгих слов'янських сорочок, довгих штанів вони перейшли до золотих каптанів, до кольорових шароварів, до сап'янових чобіт.Велика зміна побуту внесло той час у положення жінок: домашній побут російської жінки прийшов зі Сходу. Крім цих великих рис повсякденного російського побуту того часу, рахівниця, валянки, кава, пельмені, одноманітність російського й азіатського теслярського і столярного інструмента, подібність стін кремлів Пекіна і Москви — усе це вплив Сходу. Церковні дзвони, це специфічна російська особливість, прийшли з Азії, відтіля і ямські колокольци. До монголів у церквах і монастирях застосовували не дзвону, а "било і клепало". Ливарне мистецтво було розвинуте тоді в Китаї, відтіля і могли прийти дзвону.Вплив монгольського завоювання на культурний розвиток традиційно в історичних працях визначається як негативне. На думку багатьох істориків на Русі наступив культурний застій, що виразився в припиненні літописанні, кам'яного будівництва і т.д.Визнаючи наявність цих і інших негативних наслідків, слід зазначити існування інших наслідків, що не завжди можна оцінити з негативної точки зору.Вплив Сходу наклало свій відбиток на народну творчість. Значна частина великоросійських народних пісень, стародавніх і весільних обрядів складена, у так називаній "п'ятитонній", чи "індокитайській" гамі. Ця гама існує, як єдина, у тюркських племен басейну Волги і Ками, у башкирів, у сибірських татар, у тюрків Туркестану, у всіх монголів. У Сіаму, Бірмі, Камбоджі й іншому Індокитаї вона панує і зараз. Ця безупинна лінія зі Сходу обривається на великоросах.Така ж своєрідність представляє й інший вид мистецтва - танці. У той час як на Заході в танці повинне бути наявність пари - кавалера і дами, у танцях російських і східних народів це не важливо. Танцюють поодинці, а коли і парою, то присутність дами не обов'язково, танцювати можуть два кавалери чи разом по черзі, так що елемент зіткнення не грає в них таку видну роль, як у західних танцях. Рухам чоловіка дається простір для імпровізації. При русі ніг помітне прагнення до нерухомості голови, особливо в жінок. У чисто східних танцях ноги рухаються на носках, під ритм, а танцюють тіло і руки. Краса танцю на Сході полягає в гнучкості і пластичності рухів корпуса і рук, а не у витанцьовуванні ногами. Подібно східним танцям, російський танець носить скоріше характер змагання в спритності, гнучкості і ритмічності тіла.Стиль російської казки має аналогію зі стилем казок тюрок і кавказців. Російський епос по своїх сюжетах зв'язаний з "туранським" і степовим "ординським" епосом.У Новому Сараї виявлено чимало християнських поховань. Там же руїни, що пристосовуються до древньої російської церкви. У Сараї існував цілий російський квартал.Головна частка монгольського ярма на Росію відноситься до області духовних зв'язків. Можна без перебільшення сказати, що православна церква вільно зітхнула під час панування монголів.Від платежу важкої татарської данини було урятовано все російське духівництво з церковними людьми. Татари відносилися з повною віротерпимістю до всіх релігій, і російська православна церква не тільки не терпіла від ханів ніяких утисків, але, навпаки, російські митрополити одержували від ханів особі пільгові грамоти, якими забезпечувалися права і привілеї духівництва і недоторканність церковного майна. У лихоліття татарського ярма церква стала тією силою, що зберігала і виховувала не тільки релігійна, але і національна єдність російського християнства, що протиставляло себе поганству своїх завойовників і гнобителів, послужило згодом могутнім засобом національного об'єднання і національно-політичного звільнення від ярма "нечестивих агарян".Для характеристики відносини монголів до іншим релігіям підлеглих їм народів цікавий указ Чингіс-хана - родоначальника всіх золотоординських ханів і засновника політики абсолютної віротерпимості. Цей указ був даний на ім'я глави даоського релігійного навчання Чан Чуня, називаного духовним-духовній-по-духовному цю-шен-сянь. "Святейшее Веління пануючи Чингиса, Веління начальникам усіх місць. Які є в цю-шен-сяня скити і будинку подвижництва, у них щодня читаючі книги і моляться Небу, нехай моляться про довголіття пануючи на багато літ. Вони так будуть урятовані від усіх великих і малих повинностей, оброків і податей, скити і будинку ченців, що належать цю-шен-сяню у всіх місцях, так будуть урятовані від повинностей, податей і оброків. Поза цього хто буде брехливо називати себе ченцем, під незаконним приводом відмовлятися від повинностей, того доносити владі карати по розсуду і після одержання дійсного Веління, так не насмілиться змінити і противитися цьому. Для чого і дане це свідчення".Відзначивши це, можна установити як історичний факт, що монгольське панування в Азії і Європі сприяло не падінню, а підйому культури старого світла.

№20 Українські народні думи та пісні XV–XVII ст., їх тематика та особливості

Великого розквіту набувають на Україні у XVI—XVII ст. думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, танцювальні, історичні. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Миколи Дилецького — відомого педагога і композитора.Турбота козацької держави щодо розвитку музичного мистецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеціальні школи, які готували професіоналів "вокальної музики і церковного співу". Вчитися сюди їхали з усієї України. Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками, керівниками хорових колективів, композиторами. творів, зокрема історичних пісень і балад, думи вирізняються значно більшим обсягом, своєрідними віршовою та музичною формами. Великого значення у виконанні дум набувала імпровізація - іншими словами, дума творилася під час кожного виконання, незмінними при цьому лишалися тема й найголовніші елементи сюжету. Найдавніші думи виникли в XIV-XV ст. У них відобразилися тяжкі бідування та злигодні українського народу, спричинені турецько-татарською навалою: страшні руйнування міст і сіл, знищення й масове полонення українців. Розповідають думи і про гірку долю невільників, їхні поневіряння й страждання в турецько-татарській неволі. Інший цикл дум, з-поміж яких «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова», «Самійло Кішка», присвячено звитяжній боротьбі козацтва проти турецько-татарських завойовників. В усній народній творчості народилися такі талановиті пам'ятки українського епосу, як «Дума про Сулиму, Павлюка і Остряницю», «Втеча трьох братів з Азова», «Маруся-Богуславка», «Самійло Кішка», «Зажурилась Україна», присвячені героїчній боротьбі українського народу за волю і незалежність. А також героїко-епічні пісні про безприкладні відважні подвиги українських козаків - захисників народу: «Ой у неділеньку рано-пораненько», «За рікою вогні горять». Одна з українських народних пісень - «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» - потрапила навіть до змісту чеської граматики XVI ст.

№19 Становище українcької культури в Литовській державі

Період від середини XIV до середини XVI ст. — це час подальшого формування українського народу, його мови та культури. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Як уже відзначалося, у великому князівстві Литовському руська (українська) і білоруська культури були панівними. Однак після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат, могутні фанатичні релігійні ордени, військову силу магнатів та шляхту.. Однак деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ'я: князь Любарт Гедимінович добудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував і опікався Києво-Печерським монастирем. Українські князі та шляхтичі також щедро одарювали церкви. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Але поступово добродійство по відношенню до церкви перетворилося у XV ст. на володіння церквами, монастирями, як і селами та угіддями. Ними стали управляти на принципах володіння маєтками; обмінювати на прибуткові села, здавати в оренду, заставляти, продавати і т.ін. Продавалися посади єпископа, ігумена, священика. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. У другій половині XV — XVI ст. навіть посаду митрополита князі «давали» своїм близьким або родичам, не чекаючи «висвячення» Константинопольським патріархом чи його благословення. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. Все це принижувало престиж православної церкви, викликало обурення віруючих.В українських землях під впливом ідей гуманізму та реформації відбувається наближення літературної мови до народної, щоб зробити літературні твори (світські, релігійні) доступними для найширших кіл української громадськості. Ідеї гуманізму впливали також на інші галузі культури — освіту та мистецтво.Шкільна освіта в Україні зосереджувалася, як і в часи Київської Русі, в церквах та монастирях. У багатьох школах не лише вчили писати та читати, а й давали відомості з теології, літератури та грецької мови. У XVI ст. такі школи існували майже при всіх церквах, створювалися у своїх маєтках магнатами, шляхтичами. У школах діти вивчали азбуку, молитву, читали «Часослов», твори релігійної літератури. «Псалтир» у ті часи був основним шкільним підручником. Вивчали арифметику, вчилися писати скорописом, який в XVI ст. вживався в урядовому діловодстві. В окремих школах поряд з рідною мовою вивчали грецьку, зрідка латинську мову.

У Польщі і Литві школи засновували також протестанти, до яких охоче йшли українці. Це гімназія та академія у Рахові, школи в Дубні, Хмельнику та інших містах. У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. Виникнення дум пов'язане з утворенням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи та історичні пісні-балади, які виконували кобзарі, виховували в народних масах почуття любові до Вітчизни, будили протест проти її ворогів, прославляли боротьбу проти них. Усна поетична творчість відігравала велику роль у формуванні національної свідомості українського народу. В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру: послання, житія святих, «слова» тощо. Визначним літературним твором був «Києво-Печерський патерик». Поряд з життями ченців і розповідями про різні чуда у Києво-Печерському монастирі, в ньому містилося чимало фактів з життя Київської землі. Значного поширення набули збірки житій святих «Четы Мінеї». Із творів світської літератури велику популярність мав збірник «Ізмарагд», у якому вміщено близько ста коротких творів — «слів», присвячених морально-побутовій тематиці: про книжну мудрість, повагу до вчителів, доброчинність і гріхи. У XV ст. набувають поширюються перекладені повісті про Олександра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін. У них прославляються мужність і хоробрість героїв. Продовжується літописання, започатковане у Київській Русі. Визначними тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і «Литовський», або «Західно-руський, літопис». «Короткий Київський літопис» подає відомості з історії України XV-XVI ст., зокрема про боротьбу з кримськими татарами, литовсько-російські відносини. Багато уваги приділяє він життєописанню визначного політичного і культурного діяча України К.Острозького. Архітектура і живопис кінця XV — першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Поряд з цим в архітектурі міст запроваджуються нові елементи, зумовлені розвитком тактики бою, військової техніки, зводяться кам'яні та цегляні замки, підсилені мурованими вежами та бійницями (в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі).

Нові тенденції з'являються у культовій архітектурі. Тепер головними замовниками стають більш демократичні кола: шляхта, сільські та міські громади. Посилюються також впливи гуманістичних ідей та культурних досягнень Польщі й Західної Європи. Це все привело до будівництва і оздоблення безкупольних храмів, в яких широко використовувалися здобутки західної архітектури. Велике будівництво велося в монастирях Києво-Печерському, Троїцькому біля Острога та інших.

У деяких невеликих храмах, споруджених міськими та сільськими громадами, яскраво прослідковується оборонний характер — Покровська церква у Сутківцях та ін. Широкі селянські і міщанські маси будували собі традиційні українські хати з дерева і глини, кріпаки — землянки. Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви. Кращими зразками були композиції «Різдва Христового», «Успіння Богородиці», в які вкраплюються побутові і краєвидні мотиви, розпису Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Продовжують розвиватися народні ігри, мистецтво скоморохів, що виконували, а часто й творили усну поезію, музичний і танцювальний фольклор. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок). Отже, незважаючи на важкі умови іноземного поневолення, жорстоких татарсько-турецьких набігів, культура українського народу, продовжуючи традиції Київської і Галицько-Волинської держави, досягла значних успіхів. її надбання послужили духовною основою боротьби українського народу за соціальне та національне визволення.

№21 Оборонна архітектура XIV – XVI ст. Луцький, Кам’янець-Подільський, Хотинський замки, Білгород-Дністровська фортеця.

Луцький замок — верхній замок Луцька, один із двох (частково) збережених замків, пам'ятка архітектури та історії національного значення. Цей замок є одним з найбільших і найдавніших в Україні. Побудований в основному останнім великим князем Галицько-Волинської Русі Дмитром-Любартом у 1340–1385 роках, він, разом з примикаючим Окольним замком, служив столичною резиденцією уряду і глави держави. У свій час він також вважався фортифікаційною пам’яткою старовини Литви, Польщі і Росії. Сьогоднішній архітектурний комплекс Луцького Верхнього замку включає в себе В’їздову, Владичу та Стирову башти, сполучені мурами, будинок шляхетських судів XVIІІ ст., повітову скарбницю поч. ХІХ ст., а також археологічні залишки собору Івана Богослова ХІІ ст. та князівського палацу XІV–XVI ст.

Кам'яне́ць-Поді́льська форте́ця — фортеця в місті Кам'янець-Подільський (нині Хмельницької області України).Складається з двох частин:Старої фортеці (Старого замку), що захищала підхід до перешийку між півостровом, на якому розміщувалася найдавніша частина Кам'янця-Подільського — Старе місто, та «материком»,

Нової фортеці (Нового замку), яка прикривала Стару фортецю з боку поля. Найважливішими документами, які дозволяють досить рельєфно уявити, яким був замок у 15-16 століттях, є два його описи — 1494 року, коли замок передавали новому старості, та 1544 року, коли белзький каштелян Войцех Старжеховський перевіряв роботи, які виконав у замку військовий інженер і архітектор Іов Претвич. Набігає, згідно з викладками Євгенії Пламеницької, аж 14 будівельних періодів (від 11 століття до початку 19 століття). Але, якщо говорити про час, коли замок набув вигляду, близького до звичного нам нині, то це середина 16 століття. Хотинська фортеця— фортеця 13 — 18 століття у місті Хотин, що у Чернівецькій області, Україна. Сьогодні на території фортеці розташований Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Одне з семи чудес України.Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у 9 столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв'язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з'єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав'ям. Укріплення було споруджено на кам'янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев'яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. Білгород-Дністровська фортеця розташована над берегом лиману.Вона забезпечена зовнішніми захисними спорудами, необхідними для зупинки ворожих військ, і внутрішніми - для організації ефективного опору. В першу категорію входять башти, куртини і вхідні ворота, а також інші складові елементи.Протягом XV-XVII ст. козаки неодноразово робили походи до аккерманських стін. А XVIII століття принесло з собою три російсько-турецькі війни. У 1770, 1779 та 1806 році московські війська відвойовують місто у Порти, та турки вперто вертають собі свою власність. Лише у 1812 р. за Бухарестським мирним договором південь Бесарабії з Ак-керманом переходять остаточно до Росії. У 1832 р. фортеця позбавилась свого стратегічного значення, в 1896 р. її оголошують історико-архітектурним пам'ятником.

№22 Каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів у Львові – шедеври скульптурного різьблення

Каплиця Кампіанів– пов’язується з іменем фундаторів, родини львівських патриціїв XVII ст. До каплиці входиться з північної нави катедрального костелу Вознесіння Діви Марії, до якого вона прибудована. Будівництво датується кінцем XVI – початком XVII ст. (архітектори П. Римлянин та В. Капінос). В 1905-1907 рр. проведено реставрацію (архітектор В. Садловський). Каплиця Кампіанів є однією з кращих у Львові пам’яток архітектури та скульптури пізнього ренесансу.Каплиця – квадратна в плані, мурована з каменю, перекрита склепінням. Її фасад, інтегрований з північною стіною латинської катедри, має рустований цоколь, широкий антаблемент та аттик з овальними медальйонами, поверхня фасадної стіни членована пілястрами. В нішах вміщено рельєфи (XVII ст., скульп. Я. Пфістер). Пластично-декоративне оформлення інтер’єру виконане в кольоровому мармурі (скульптор Г. Горст та ін.). Плафон декорований розписами (художник Строїнський, 1760-і рр.).Каплиця Кампіанів є однією з кращих у Львові пам’яток архітектури та скульптури пізнього ренесансу.

Каплиця Боїмів – видатна пам'ятка львівської архітектури. Побудована у 1609-1611 рр. на кошти львівського патриція, багатого купця Георгія Боїма для його родини. Деякі дослідники архітектором споруди вважають Андрія Бемера, за проектами якого у Львові збудовано кілька споруд. Скульптурний декор каплиці виконаний у 1612-1615 рр. (серед авторів – Г. Шольц, Я. Пфістер).У каплиці Боїмів гармонійно поєднались місцеві традиції дерев'яного з технікою та декором кам'яної ренесансної споруди. Архітектор каплиці обмежився одним куполом, який внизу одержав характерну форму залому, а вгорі ренесансний ліхтарик, що надавав будівлі цілісності. Купол вінчає "Христос скорботний".У зовнішньому вигляді каплиці виділяється фасад, в насиченості і складності оформлення якого про себе заявив новий стиль, що приходив на зміну ренесансу, – бароко. На поч. XVIII ст. у каплиці поховали останніх з роду Боїмів, а в кінці століття їх останки перенесли на новостворене кладовище за межу міста. Каплиця була закрита.Реставрувалася в кінці 1920-х років та у 1960-ті роки. У 1967 р. передана Львівській картинній галереї (нині – Львівська галерея мистецтв) і відтоді працює як її відділ. Музейне призначення – пам'ятка львівської ренесансної архітектури та ранньобарокової пластики

№23 Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства

Церковне життя на українських землях зазнавало впливів загальноєвропейських ідей та рухів. Багато європейських країн було охоплено реформаційними ідеями, не оминули вони й Речі Посполитої, у складі якої перебували українські землі. Ви пам’ятаєте, що Реформація – суспільно-політичний рух у християнстві XVI-XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Реформаційний рух поклав початок новому напрямові християнського вчення – протестантизму. Протестантська церква оголошувала свою незалежність від влади папи римського. Прихильників нового віровчення більшало й у Речі Посполитій. Щоправда це були переважно шляхетські родини Литви та Польщі. Що ж до українських земель, то тут нечисленні осередки протестантизму почали з’являтися у 30-40 рр. XVI ст. Нове віровчення привертало увагу передусім шляхти й магнатів, які вбачали в протестантських вимогах послаблення влади вищих церковних ієрархів, ліквідацію церковного землеволодіння, контроль мирян над духівництвом, віротерпимість та обмеження королівського всевладдя, близькість до ідеалів шляхетської вольниці. Перехід української шляхти до протестантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі, прагнучи розширення своєї влади, у більшості випадків обирали католицизм. Не знайшли особливої підтримки протестантські церкви й у середовищі міщан. Реформація, що розпочалась в Європі на початку XVI ст., знайшла своє поширення і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства в 1525 р. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром поширення нових ідей у Речі Посполитій.

Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві.Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький.З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання нерідко було зречення "батьківської" унії, а відтак, в тих умовах, і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви.Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї для власних потреб. Разом з тим боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганні братств взяти під контроль діяльність духовенства, а також підготувати власні кадри європейських освічених священно-службовців. Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру.Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

№24 Могилянська доба і Києво-Могилянська академія

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВУЗи в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих ВУЗах. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки.

№25 Історія українського друкарства

Львівська друкарня Івана Федорова. Поняття "друкарство в Україні" вужче від поняття "українське друкарство". Як було показано вище, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната. Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа. Острог став також першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали "полемічною літературою". Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України. Новий етап в історії українського друкарства починається з 30-х рр. XVII ст. Провідною друкарнею України залишається і далі лаврська, яка з 1633 р. перейшла під контроль митрополита і одночасно архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили. Київський "могилянський" видавничий гурток, як і раніше Острозький, не був однорідним, не була однорідною і його продукція. Важливою подією у русі за зміцнення православної церкви стали підготовка і друкування "Православного ісповіданія віри", чотирьох видань короткого катехизису ("Събраніє короткої науки о артикулах віри"), фундаментального "могилянського" Требника 1646 р. 1633 р. лаврська друкарня купила від Львівського братства матриці латинського шрифту і того ж року видала "Мнемосине" — панегірик Могилі польською мовою від імені "заснованого ним в Києві Парнасу". Серед книг польською мовою підготовлена Сильвестром Косовим переробка Києво-Печерського Патерика, книга Афанасія Кальнофольського — "Тератургима" (з планом Києва і лаврських печер), полемічний трактат Петра Могили і його співробітників "Ліфос", панегіричні вірші Богданові Стеткевичу від імені його сина-студента, написані наставником ("інспектором") останнього Михайлом Голодовичем Остропольським. Всі латиномовні лаврські видання — панегірики, написані, почасти й декламовані, в стінах Києво-Могилянського колегіуму.

№26 Полемічна література кінця XVI – початку XVIІ ст.: причини появи, проблематика, видатні автори

Полемі́чна література — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

№27 Роль братств та братських шкіл в розвитку української культури

Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні.На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) релігійні "братства", які об’єднували кліриків і світських людей, відомі вже з IV ст. Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів. Одним з основних завдань братства вважали піднесення рівня освіти, заснування шкіл. Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі й вихідці зі Львова. Слід гадати, що діяльність "слов’яно-греко-латинської" школи в Острозі мала вплив на рішення львівських українських міщан заснувати інституцію подібного типу. Цим зайнялася та група міщан, яка вже з початку 1570-х рр. послідовно добивалася поліпшення освітньої системи в місті. Ще 1572 р. "представники всієї української громади міщан та передміщан" Львова добилися від короля визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл у Львові та інших містах для вивчення "вільних мистецтв". Цей дозвіл було підтверджено королівською владою в 1574 та 1577 рр., проте, як видно з акта короля Стефана Баторія від 21 червня 1578 р., магістрат не припинив обмежень, що існували раніше. Першими керівниками Львівської братської школи були "руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона, який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янські мови 17 і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із свого числа.Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного" . Яким же був характер навчання братської школи в цілому? В королівському привілеї 1590 р. її названо "школою для зайняття вільними мистецтвами". Вільні мистецтва — це науки "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які входили в число предметів в середньовічній середній школі. В передмові до Октоїха, виданого братством 1630 р., як і деяких грамотах, братська школа має назву гімназії ("гімнасіон"). Термін "гімназія" вживав для своєї школи вже знаменитий італійський педагог доби Ренесансу Ґаспаріно Баріцца. Навчальний план (curriculum) гуманістичної гімназії, розроблений в гуманістичних школах Італії в XV — XVI ст., був прийнятий і протестантськими школами, єзуїтськими колегіумами 23, пізніше і колегіумом Києво-Могилянським. Братські школи Львова і Вільнюса дали поштовх розвиткові православного братського шкільництва в Україні, Білорусі й Литві. Окремі школи мали між собою зв’язки, допомагали одна одній. Так, Львівське братство мало контакти з Вільнюською братською школою, зокрема, послало їй 50 примірників слов’яно-грецької граматики.

№28 Рід Острозьких у піднесенні культури України

Засновником роду вважають князя Данила Острозького(роки народження і смерті невідомі) — у 1341 році був учасником повстання проти польського короля Казимира III Великого, збудував замок в Острозі.Поява родини Острозьких на Брацлавщині пов'язана з іменем князя Костянтина Івановича Острозького, відомого воїна і політика, який в 1499 році одержав посаду великого гетьмана литовського. Вінницьке староство вперше було надане Костянтину Острозькому в 1497 році, і загалом він володів цими землями більше 30 років. На самому початку XVI століття офіційний титул іменував його «намісником вінницьким, брацлавським і звенигородським».В 1516 році у бою під Меджибожем загинув один із синів Острозького — Роман. В наступні роки князь Костянтин продовжував залишатись одним з найвпливовіших політиків Польщі і Литви і активно впливати на перебіг подій.Син Констянтина Острозького — Ілля Костянтинович в 1530—1539 роках виконував обов'язки брацлавського і вінницького намісника. Однак особливе місце в українській історії належить молодшому сину Костянтина Острозького Василю-Костянтину. Заможний український магнат, «оборонець православ`я», один з найосвідченіших людей свого часу, фундатор Острозької академії і друкарні, він на своїй печатці звелів вигравірувати девіз: «Dei gratia dux Ostrogiae» («Божою милістю князь Острозький»).Про Василя-Костянтина Острозького написані сотні монографій і статей. Помітний слід залишив він на Брацлавщині. Тут у Костянтина Острозького були чималі маєтності і «господарські» замки. В 1586 році він звелів побудувати замок у Красному, який одержав сумну славу в роки Визвольної війни, як місце загибелі полковника Нечая. Невдовзі власністю Острозького став Пиківський замок — давні володіння сім`ї Кмітів. Як воєвода Київський, Костянтин Костянтиновия Острозький мав можливість контролювати ситуацію на степових кордонах Брацлавщини і користувався такою нагодою.Після смерті старого князя Острозького в 1608 році вплив цієї родини значно зменшився. Його син Януш Острозький виявився останнім представником роду по чоловічій лінії. Невдовзі фамілія Острозьких припинила своє існування. Як писав в зв`язку з цим український історик Михайло Грушевський, володіння дому Острозьких стали «здобиччю невеликої купки магнатів з тієї категорії, які… мали вплив при дворі».Величезні маєтності Острозьких перейшли до князів Заславських, а згодом — до князів Сангушків та інших шляхетських родів.

№29 Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі.

Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі орґанізаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна ("зуполна"), ч о р н а або чернецька.. На Січі був у ХVI в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше нераз гетьмани давали наказ явл'ятися на раду "під горлом", тобто під загрозою смерти... Військо уставлялося у велике коло або півколо, відповідно до місця. Накінець приходив гетьман зі старшиною (aбо кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська, а довбуші віддавали їм честь, б'ючи в літаври.Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. Особливу важливу роль мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили "коло" козаків, вияснювали справу и питалися їх, які їx погляди. Формального голо-сування на раді не булю. Козаки виявляли свою раду "гучком", голосними окликами, кидаючи шапки догори. Коли партії були рівні, то нераз доходило й до гострої боротьби, просто на шаблі.Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала умови з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво"Зброя їх – рушниця і шабля, інші мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман", писав про козаків Старовольський 1628. р..Найважнішою козацькою зброєю була безперечно рушниця.. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. 3 інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638.р.).. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII. в. часто стрічаються пистолети або пистолі, нераз чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці. В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не вдержався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили.В таборі відбувався нераз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували і кару смерти.Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькому війську бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Військо у поході мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну церкву. На Січі старшим над цілим військом був к о ш о в и й отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар. Б у л а в а була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Бунчук це також відзнака гетьмана. Бунчук носив бунчучний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом..Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана в часах перед Хмельниччиною.

№30 Українська барокова література

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям.. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з´явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками.Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (вщ франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIICT. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам´ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У "Хроніці" Т. Сафоновича, в "Обширному синопсисі руському" П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам´ятка мемуарно-історичної прози -"Історія Русів", у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.