Лекція 4 етіологія виникнення мовленнєвих порушень
Історія розвитку вчення про причини мовленнєвих порушень
Функціональні причини
Екзогенно-органічні причини
Спадкові причини
Історія розвитку вчення про причини мовленнєвих порушень
Термін «етіологія» — грецький і позначає вчення про причини (етіо — причина, логос — наука, учення). Проблема причинності здавна привертала увагу людства. Розвиток етіології як вчення про причини тісно пов'язано із загальним науковим прогресом ряду медичних і природничих дисциплін. Крім того, оскільки само поняття «етіологія» є і філософською категорією, то очевидний його зв'язок і з розвитком філософії.
Проблема етіології мовленнєвих порушень пройшла той же шлях історичного розвитку, що і загальне вчення про причини виникнення хворобливих станів.
Ще грецький філософ і лікар Гіппократ (460—377 рр. до н. э.) бачив причину ряду мовленнєвих розладів, зокрема заїкання, в ураженні мозку.
Інший грецький філософ Арістотель (384—322 рр. до н.е.), пов'язуючи процеси утворення мовлення з анатомічною будовою периферичного мовленнєвого апарату, вбачав причини мовленнєвих розладів в порушеннях останнього.
Таким чином, вже в дослідженнях античних учених намітилися два напрями в розумінні причин мовленнєвих порушень. Перше з них ведучу роль у виникненні мовленнєвих розладів віддавало ураженням головного мозку; друге — порушенням периферичного мовленнєвого апарату. На подальших етапах вивчення причин мовленнєвих розладів збереглися ці дві точки зору.
Уявлення про етіологію мовленнєвих розладів на всіх етапах вивчення даної проблеми відображають розуміння їх суті, а також загальні методологічні напрями певної епохи і авторів. Не дивлячись на те, що припущення про роль ураження головного мозку в етіології мовленнєвих розладів було висловлене ще за чотири сторіччя до н.е. Гіппократом, достовірно наукове підтвердження йому було дано лише в 1861 р., коли французький лікар Поль Брока довів наявність в головному мозку поля і пов'язав втрату мовленнєвої функції з його ураженням. У 1874 р. аналогічне відкриття було зроблене Вернике: встановлений зв'язок розуміння із збереженням певної ділянки кори головного мозку. З того часу став доведеним зв'язок мовленнєвих розладів з морфологічними змінами певних відділів кори головного мозку.
Найінтенсивніше питання етіології мовленнєвих порушень почали розроблятися з 20-х років нашого сторіччя. У ці роки вітчизняні дослідники робили перші спроби класифікації мовленнєвих порушень залежно від причин їх виникнення. Так, С. М. Доброгаєв (1922) серед причин мовленнєвих порушень виділяв «захворювання вищої нервової діяльності», патологічні зміни в анатомічному мовленнєвому апараті, недостатність виховання в дитинстві, а також «загальні невропатичні стани організму».
М. Е. Хватцев вперше всі причини мовленнєвих порушень розділив на зовнішні і внутрішні, особливо підкресливши їх тісну взаємодію. Він також виділив органічні (анатомо-фізіологічні, морфологічні), функціональні (психогенні), соціально-психологічні і психоневрологічні причини.
До органічних причин було віднесено недорозвинення і ураження мозку у внутріутробному періоді, у момент пологів або після народження, а також різні органічні порушення периферичних органів мовлення. Ним були виділені органічні центральні (ураження мозку) і органічні периферичні причини (ураження органу слуху, розщеплення піднебіння і інші морфологічні зміни артикуляційного апарату). Функціональні причини М. Е. Хватцев пояснив вченням І. П. Павлова про порушення співвідношення процесів збудження і гальмування в центральній нервовій системі, він підкреслював взаємодію органічних і функціональних, центральних і периферичних причин. До психоневрологічних причин він відносив розумову відсталість, порушення пам'яті, уваги і інші розлади психічних функцій.
Важливу роль М. Е. Хватцев відводив і соціально-психологічним причинам, розуміючи під ними різні несприятливі впливи навколишнього середовища.
Великі досягнення в області біології, ембріології, теоретичної медицини протягом останніх десятиліть, успіхи медичної генетики, імунології і інших дисциплін дозволили поглибити уявлення про етіологію мовленнєвих розладів і показати значення екзогенних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) чинників в їх виникненні. Важливо не тільки виділяти органічні (центральні і периферичні), а також функціональні причини мовленнєвих розладів, але і уявляти собі механізм мовленнєвих порушень під впливом тих або інших певних несприятливих впливів на організм дитини. Це необхідно як для розробки адекватних шляхів і методів корекції мовленнєвих розладів, так і для їх прогнозу і попередження.
Під причиною порушень мовлення розуміють дію на організм зовнішнього або внутрішнього шкідливого чинника або їх взаємодії, які визначають специфіку мовленнєвого розладу і без яких останнє не може виникнути.
Питання про роль зовнішніх і внутрішніх чинників в етіології мовленнєвих розладів є одним з розділів загальної проблеми причинності. Встановлений тісний взаємозв'язок між цими чинниками у виникненні мовленнєвої патології і у формуванні її клінічної картини.