Четвертий період (1609—1612)

Четвертий період, якщо не вважати «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо відрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

Вірші і поеми

Так званий «Чандосівський портрет» невідомого, в якому традиційно бачать Шекспіра

Загалом вірші Шекспіра не можуть йти в порівняння з його геніальними драмами. Але самі по собі узяті, вони носять відбиток неабиякого таланту, і якби не тонули в славі Шекспіра-драматурга, вони самі цілком могли б доставити і дійсно доставили авторові велику популярність: ми знаємо, що учений Мірес бачив в Шекспірові-поетові другого Овідія. Але, крім того, є низка відгуків інших сучасників, що говорять про «нового Катуллу» з найбільшим захопленням.

Поеми

Поема «Венера і Адоніс» була надрукована в 1593 році, коли Шекспір вже був відомий як драматург, але сам автор називає її своїм літературним первістком, і тому цілком можливо, що вона або задумана, або частиною навіть написана ще в Стретфорді. В усякому разі, відгомони батьківщини виразно дають про себе знати. У ландшафті живо відчувається місцевий середньоанглійський колорит, в ньому немає нічого південного, як має бути за сюжетом, перед духовним поглядом поета, поза сумнівом, були рідні картини мирних полів Ворікшира з їхнім м'якими тонами і спокійною красою. Відчувається також в поемі чудовий знавець коней і відмінний мисливець. Сюжет в значній мірі взятий з «Метаморфоз» Овідія; крім того, багато запозичено з «Scillaes Metamorphosis» Лоджа. Розроблена поема зі всією безцеремонністю Ренесансу, але все-таки і без всякої фривольності. І в цьому і позначився, головним чином, талант молодого автора, крім того, що поема написана звучними і живописними віршами. Якщо старання Венери розпалити бажання в Адонісі вражають пізнішого читача своєю відвертістю, то разом з тим вони не справляють враження чогось цинічного і не гідного художнього опису. Перед нами пристрасть, справжня, скажена, що затьмярює розум і тому поетично законна, як все, що яскраво і сильно.

Набагато манірніша друга поема — «Лукреція», що вийшла наступного року і присвячена, як і перша, графі Саутгемптону. У новій поемі вже не тільки немає нічого розгнузданого, а, напроти, все, як і в античній легенді, крутиться на найвишуканішому розумінні цілком умовного поняття про жіночу честь. Ображена Секстом Тарквінієм Лукреція не вважає за можливе жити після викрадання її подружньої честі і в довгих монологах висловлює свої відчуття. Блискучі, але досить натягнуті метафори, алегорії і антитези позбавляють ці монологи справжніх відчуттів і додають всій поемі риторичність. Проте такого роду пишномовність під час написання віршів дуже подобалася публіці, і «Лукреція» мала такий же успіх, як «Венера і Адоніс». Торговці книгами, які одні у той час отримували користь з літературного успіху, оскільки літературної власності для авторів тоді не існувало, друкували видання за виданням. За життя Шекспіра «Венера і Адоніс» витримала 7 видань, «Лукреція» — 5.

Шекспірові приписуються ще два невеликих слабких манірних твори, один з яких, «Скарга закоханої», можливо, і написана Шекспіром в юності, а авторство іншого — «Пристрасний пілігрим» — вельми сумнівно. У 1601 році в збірці Честера «Jove’s Martyr of Rosalind» був надрукований слабкий алегоричний вірш Шекспіра «Фенікс і Голубка».

Сонети

Сонет — вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийнята таке римування: abab cdcd efef gg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).

Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина була створена в 1592—1599 роках. Вперше вони були надруковані без відома автора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.

Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи^[8]:

• Сонети, присвячені другу: 1—126

  • Оспівування друга: 1—26

  • Випробування дружби: 27—99

    • Гіркота розлуки: 27—32

    • Перше розчарування в другові: 33—42

    • Туга і побоювання: 43—55

    • Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75

    • Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96

    • «Зима» розлуки: 97—99

  • Торжество відновленої дружби: 100—126

• Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127—152

• Висновок — радість і краса любові: 153