Суб'єкти права соціального забезпечення

1. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

Суб'єктами права соціального забезпечення є особи, які виступають носіями передбачених законом прав та обов'яз­ків у сфері соціального захисту.

Щоб стати суб'єктом права соціального забезпечення, особа повинна бути наділена правоздатністю та галузевим правовим статусом. Правоздатність у сфері соціального забез­печення є складовою загальної правоздатності, яка належить до природних властивостей людини. Отже, правоздатність — це не сукупність прав і обов'язків, що ними наділена особа, а така властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов'язки. Правоздатність належить до соціально-правових властивостей особи й існує тому, що у суспільстві наявним є право, завдяки дії якого особа і є правоздатною.

Іншою властивістю, яка характеризує суб'єкта права, є га­лузевий правовий статус. Це певна сукупність закріплених у Конституції та законах основних прав і обов'язків осіб у сфері соціального захисту. Правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення характеризується тим, що в основу галузевого правового статусу одних суб'єктів покладено суб'єктивне право на соціальне забезпечення, яке виникає з настанням соціального ризику. А основу галузевого правово­го статусу інших суб'єктів цієї галузі становить обов'язок на­давати соціальне забезпечення. Тобто суб'єктами права соціального забезпечення вважаються правоздатні особи, які внаслідок свого галузевого правового статусу виступа­ють носіями відповідних прав та обов'язків.

Суб'єктів права соціального забезпечення необхідно відмежовувати від суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин передусім тому, що не всі суб'єкти права соціального забезпечення можуть бути суб'єктами соціаль­но-забезпечувальних правовідносин. Наприклад, Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з ди­тинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р. перед­бачено надання допомоги дітям-інвалідам. Однак реалізову­ють це право їх батьки або законні представники, які беруть безпосередню участь у правовідносинах із відповідними органами соціального захисту. Тим самим діти-інваліди є суб'єктами права соціального забезпечення, а учасниками (суб'єктами) правовідносин з приводу реалізації належних їм прав виступають батьки або законні представники.

Крім того, щоб стати учасником (суб'єктом) правовідно­син, особа повинна володіти так званою правосуб'єктністю. її визначають як здатність особи бути суб'єктом правових відносин. При цьому, щоб бути учасником соціально-забез­печувальних правовідносин, особа повинна мати ще й галу­зеву правосуб'єктність.

Така правосуб'єктність є складним явищем і охоплює га­лузевий правовий статус, правоздатність і дієздатність за правом соціального забезпечення. Окрім властивостей, що характеризують суб'єктів права соціального забезпечення (правоздатність та галузевий правовий статус), правосуб'єк­тність доповнюється ще й третім елементом — дієздатністю.

За визначеннями, що подаються в загальній теорії права, дієздатність полягає у здатності особи своїми діями набувати прав і виконувати обов'язки. Іноді до складу правосуб'єктності зараховують ще й деліктоздатність, що визна­чається як здатність відповідати за скоєні правопорушення. Оскільки ж відповідальність є різновидом юридичного обов'язку, то деліктоздатність, відповідно, належить до дієздатності, а тому виділяти її у складі правосуб'єктності немає необхідності.

Отже, наявність дієздатності перетворює суб'єктів права на суб'єктів правових відносин. На відміну від правоздат­ності, вона є юридичною властивістю особи, оскільки вста­новлюється законодавством. Дієздатність, як здатність своїми діями набувати та здійснювати права і самостійно виконувати обов'язки, передбачає можливість усвідомлю­вати свої дії та керувати ними. Очевидно, що така мож­ливість не є вродженою властивістю людини. Вона прихо­дить з віком, досвідом та знаннями, що набуваються осо­бою. Тому момент виникнення дієздатності визначається відповідно до законодавства для всіх громадян. Переважно це відбувається встановленням відповідних норм у галузе­вому законодавстві.

З приводу моменту виникнення дієздатності фізичних осіб за правом соціального забезпечення існує декілька відмін­них позицій серед науковців. М. Л. Захаров та Е. Г. Тучкова вважають, наприклад, що дієздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення настає одночасно з виник­ненням права на відповідний вид забезпечення, а тому мо­мент її виникнення залежить від виду соціально-забезпечу­вальних правовідносин¹. Тобто в одних випадках дієздат­ність громадян виникає одночасно із цивільною (наприклад, право на будь-який вид державної соціальної допомоги особа може реалізувати з моменту досягнення повноліття), в інших — з трудовою (право на соціальну допомогу у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування може бути реалізоване з моменту укладення трудового дого­вору), ще в інших — з досягненням певного віку (право на пенсію за віком особа може реалізувати, досягнувши 62 ро­ків — чоловіки і 58 років — жінки).

Видається, що виникнення дієздатності не може залежати лише від настання юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права на відповідний вид соціального забезпечення. На наявність дієздатності громадян за правом соціального забезпечення впливають вік та психічне здо­ров'я громадянина. Це єдині чинники, що визначають здатність усвідомлювати особою значення своїх дій і керува­ти ними.

Інші вчені (Б. І. Сташків, О. Г. Чутчева) вважають, що дієздатність за правом соціального забезпечення настає з до­сягненням особою певного віку. Очевидно, що такий підхід до проблеми дієздатності є найбільш прийнятним. Саме вік особи, визначений законодавством щодо права на певні види соціального забезпечення, і є тим критерієм, за наявності якого вона має можливість брати участь у правовідносинах. Тобто для права соціального забезпечення не існує якогось одного вікового критерію (наприклад, як це існує у цивільно­му праві — 18 років). Тут дієздатність може виникати як з 18-річного, так і з іншого віку, визначеного законом.