Переведення економіки на воєнні рейки. Евакуація

Одночасно з мобілізацією для Червоної Армії людських і матеріальних ресурсів, відбувалася перебудова народного господарства, як і всього життя народу, на воєнний лад. Проводилася ця перебудова жорсткими, командними методами, з застосуванням репресій. Робітники, селяни, службовці закріплялися на своїх робочих місцях, не могли самовільно залишати роботу, інакше оголошувалися дезертирами і підлягали віддачі до суду. За короткий час більшість підприємств було переведено на виконання замовлень фронту. Одночасно постала нагальна потреба перебазувати з районів, яким загрожувала окупація, в глиб країни промислові підприємства, колгоспи, радгоспи, вивезти наукові і культурно-освітні заклади, цінне майно, людей. Для керівництва евакуацією 24 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР створили Раду по евакуації, головою якої було призначено першого секретаря ВЦРПС М. Шверника. В Україні 26 червня за рішенням ЦК КП(б)У та РНК УРСР була створена спеціальна комісія на чолі з заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. Але оскільки воєнна доктрина передбачала війну “на чужій території”, то не було розроблено планів евакуації й не підготовлено для цього необхідних ресурсів. Усе робилося поспішно і негайно. І вже з першого дня війни на шляхах стали рухатися спочатку сотні, потім тисячі і сотні тисяч людей на машинах, возах, гарбах, колясках, пішки. Почалася велика хода народу на схід. Одночасно спішно розгорнувся демонтаж промислових підприємств і вивезення ешелонами їхнього устаткування і робітничих колективів. З України в інші республіки було евакуйовано понад 550 великих підприємств і не менше 3,5 млн. чол. населення. На схід перебазувалися колгоспи, радгоспи, МТС, з яких у тил відправили понад 34 тис. тракторів, а також понад 6,3 млн. голів худоби. У глибокий тил також було евакуйовано більшість науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, театрів, музеїв, медичних закладів. Вивезено і збережено фонди багатьох архівів і музеїв. Але через непідготовленість і недостатню організованість багато з того, що варто було б вивезти, не було евакуйовано. А за розпорядженням керівних органів усе цінне майно, в тому числі хліб, пальне і т.п., яке не можна вивезти, слід було знищувати, що керівники і робили. Робітники, колгоспники, інтелігенція Радянської України, були евакуйовані в 43 східних областей і автономних республік Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії, де спільно з місцевими трудящими сумлінною працею створювали матеріальну базу для перемоги.

 

Оборона Києва. Катастрофа на Південно-Західному фронті

На всіх фронтах улітку і восени тривали запеклі, кровопролитні бої. З 11 липня почалася оборона Києва, яка тривала 73 дні. Перед військами Південно-Західного фронту було поставлено завдання спинити наступ німецьких військ, які проривалися під Київ. З цією метою 10 липня 5-а армія під командуванням генерала М. Потапова почала контрнаступ з району Коростеня на південний захід і південь – на Новоград-Волинський і Житомир, а 6-а армія під командуванням генерала І. Музиченка ще 9 липня завдала контрудару з півдня на північ – на Бердичів і Житомир. Зав’язалися тривалі, кровопролитні бої, у ході яких 5-а і 6-а армії скували до 15 німецьких дивізій, не давши тим самим гітлерівцям можливості з ходу ввірватись до Києва. У напрямку Фастова розгорнула наступальні дії 26-а армія під командуванням генерала Ф. Костенка. Спроба німців відразу захопити Київ провалилася.  200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів. Наприкінці липня – на початку серпня бої на Південно-Західному фронті велися з небаченим напруженням. Гітлерівці зосередили великі сили, внаслідок чого їм вдалося до 2 серпня в районі Умані оточити 6-у та 12-у армії (командуючі генерали І. Музиченко та П. Понедєлін) і вийти до Дніпра південніше Києва в район Кременчука. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування наказало групі армій «Центр» спрямувати 2-у польову армію і 2-у танкову групу (Гудеріана), що мали 25 дивізій, на допомогу групі «Південь» для удару у фланг Південно-Західного фронту і глибокого обходу його військ із тилу. Перейшовши 8 серпня в наступ на Гомель і Стародуб, танкові частини гітлерівців 18 серпня захопили Стародуб, 26 - Новгород-Сіверський, 7 вересня – Конотоп, 10 вересня – Чернігів.  У цей же час на південь від Києва, в районі Кременчука, на стику Південно-3ахідного і Південного фронтів частини німецьких І7-ї армії і 1-ї танкової групи форсували Дніпро, 10 вересня повели наступ у північ­но-східному напрямку, назустріч військам 2-ї танкової групи і 2-ї польової армії. Війська Південно-3ахідного фронту опинили­ся перед загрозою оточення. В умовах, що склалися, Військова Рада Південно-Західного напряму 11 вересня звернулася до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням дозволити відвести війська з київського виступу і зайняти оборону по річці Псел. Але Ставка і особисто Сталін не дали на це згоди. Становище на фронті швидко погіршувалось. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Окремі радянські військові частини і окремі групи з боями вийшли з оточення. Але колона машин Військової ради та штабу фронту і близько 800 командирів та бійців 20 вересня були оточені німецькими танками та мотопіхотою в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківшина Сенчанського району Полтавської області. Нерівний бій тривав майже три доби, до кінця дня 22 вересня. У цьому бою загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, член Військової ради секретар ЦК КП(б)У Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал Тупиков та багато інших командирів і політпрацівників. Південно-Західний фронт втратив від 500 до 665 тис. чол., більшість з яких потрапила у полон. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.