Історіософія і російська ідея

В аналізі історичних та соціокультурних процесів Бердяєв заперечує всі форми їх лінійної інтерпретації, лінійні теорії прогресу. Історія - не прогрес по висхідній лінії і не регрес, а трагічна боротьба протилежностей, добра і зла.

Кожна культура, за Бердяєвим, переживає періоди народження, розквіту і зникнення. Але зникають лише тимчасові, минущі цінності, а неминущі продовжують жити до тих пір, поки існує людська історія. Римське законодавство, грецькі мистецтво та філософія і т. п. живуть до цього дня.

Аналізуючи історичні долі «захід ної культури» як цілісного феномена, Бердяєв (незалежно від О. Шпенглера) прийшов до висновку, що вона пройшла дві стадії: варварську середньовічно-християнську (що завершився в XIII в. Ренесансом) і гуманістично секулярістскую стадію (що завершився в XIX ст.). XX століття -- перехідний період від гуманістичної фази до «нового середньовіччя».

Період секулярного гуманізму - це нехристиянських, а часом і антихристиянська фаза західної культури. Гуманістична культура хоч і піднялася до ідеї людини як творця, сповненого радості та впевненості у своїх силах, разом з тим у Врешті-решт привела його до деморалізації, тому що людина все більше покладався на саме го себе і все далі відходив від християнського, божественного розуміння природи особистості, властивого періоду середньовіччя. Вторгнення машин і технології в життя людини завдало гуманізму смертельного удару гуманістично орієнтована культура вичерпала свою творчу енергію. Тепер вона перетворюється на простий засіб «практичної організації життя», «насолоді життям »і т. п. Творчий дух культури зникає, на зміну їй приходить утилітарна цивілізація, позбавлена вищих злетів художньої творчості. Духовний геній бракує. Така «діалектика історії». Буржуазна цивілізація являє собою тривалий перехід від старого середньовіччя до «нового середньовіччя », новому варварства, посилення напруженості, драматизму і трагізму історії, коли, незважаючи на всі досягнення, промені християнського світу часто не можуть пробитися до людей. Безрелігійним гуманізм призводить до дегуманізації і бестіалізаціі (озвіріння) людини. Але Бердяєв не виключав того, що перехідна культура Заходу обере інший шлях -- релігійно-християнського перетворення життя, утвердження вічних цінностей і реалізації справжнього існування у творчому житті. В якості філософського обгрунтування такого «перетворення» Бердяєв розробив есхатологічну метафізику - своєрідне вчення про кінець світу та історії. Він переконаний в тому, що історію слід бачити в есхатологічній перспективі. Але, в протилежність пасивної і «мстиво-садистської» есхатології християнського Апокаліпсису, що пророкує «жорстоку розправу над злими й невірними», Бердяєв сповідує активно-творчий есхатологізм.

Вирішення цієї завдання пов'язане з аналізом проблеми часу. Бердяєв розрізняє час космічне, історичне та екзистенціальний. Останнє не обчислюється математично, його плин залежить від напруженості переживань, від страждання і радості, від творчих підйомів. Історія відбувається і своєму історичному часу, але вона не може в ньому залишитися. Вона виходить або під час космічне (і тоді людина виявляється лише підпорядкованої частиною світового природного цілого), або під час екзистенціальний, що означає вихід зі світу об'єктивації в духовний план. Екзистенціальний час свідчить про те, що час - в людину, а не людина у часі, в ньому немає відмінності між майбутнім і минулим, кінцем і початком. (Екзистенційне сприйняття часу знайшло відображення і в досвіді людини, коли кажуть, що «щасливі годин не спостерігають».) Історія повинна скінчитися, тому що в її межах проблема особистості нерозв'язна. Історія має сенс лише тому, що вона закінчиться. Її зміст не може бути міститься всередині неї, він лежить за межами історії. Нескінченна історія була б безглузда, і якщо б в ній виявлявся безперервний прогрес, то він був би неприйнятний, бо означав би перетворення кожного живе покоління на засіб для майбутніх поколінь. Сенс кінця світу і історії означає кінець об'єктивного буття, подолання об'єктивації. Не можна мислити кінець світу в історичному часі по сю сторону історії. І разом з тим не можна його мислити абсолютно поза історією, як винятково потойбічне подія. Кінець світу - не досвід плавного розвитку, а досвід потрясіння, катастрофи в особистому та історичному зуществованіі. «Інший» світ є наше входження і інший модус існування. Кінець світу - не фатум, що тяжіє над грішним світом і людиною, а свобода, перетворення, в якому людина покликана активно брати участь. Протиріччя людини в світі остаточно подолати лише в цьому процесі. Бог має потребу у відповідному дії людини, яким не тільки грішник, але і творець. Есхатологічна перспектива не є тільки перспектива визначити неможливо кінця світу, а й перспектива кожного миті життя. Протягом усього життя потрібно кінчати старий світ, починати новий світ як царство духу. Тому кінець, за Бердяєвим, слід розуміти як перетворення, перехід людства до нового виміру свого існування, до новому зону - епохи духу, де центральне значення отримає любов - творча і перетворюється. Болісні суперечності життя і страждання, які під кінець посиляться, перейдуть в радість і любов у результаті раз витія активності та творчості людини.

За визнанням Бердяєва, в основі його раз мислень лежить гостре почуття панує в світі зла і гірку долю людини у світі. Вони відображають повстання особистості проти давить об'єктивної «світової гармонії» і об'єктивного соціального порядку. Тому він виступав не тільки проти комунізму і фашизму, а й проти лібералізму, пов'язаного з капіталістичним ладом. Бердяєв засуджував будь-які форми соціальної брехні, тоталітаризму, насильства як «справа», так і «лівого». Людської масою, говорив він, керували і продовжують керувати за допомогою міфів, пишних релігійних обрядів і свят, через гіпноз і пропаганду, через криваве насильство. У політиці величезну роль грає брехня і мало місця займає правда.

Однак, в відміну від західних теоретиків екзистенціалізму, Бердяєв підкреслював, що не варто на позиціях асоціальності. Навпаки, вважав він, треба визнати, що людина є соціальне, комунікативне істота і що реалізувати себе цілком він може лише в суспільстві. Прорив духовності в повсякденне соціальне життя можливий. Але краще, більш справедливий і людяне суспільство може бути створене лише з духовного в людині, а не з об'єктивації. Найбільш значне в духовно людині виростає не з соціального середовища, кидає його в атмосферу «корисної брехні» і конформізму, а зсередини людини, покликаного постійно здійснювати творчі акти щодо самого себе, тобто формувати себе як особистість. Піддаючи різкій критиці традиційне вчення про соціалізм і його реальне втілення в життя, Бердяєв все ж оголошував себе прихильником «соціалізму персоналістичної», який грунтується на примат особистості над суспільством і тим самим радикально відрізняється від соціалізму, заснованого на примат суспільства над особистістю.

В історіософських побудовах Бердяєва особливе місце займають думки про роль і місце Росії в історії, її долі та призначення в світовому історичному процесі, тобто весь те коло питань, яке зв'язується з поняттям російську ідею.