II. Телебачення в часи перебудови і незалежності

Сергій Тримбач

Друга половина 80-х років – це період потужної перебудови багатьох складових державного і громадського життя тодішнього Радянського Союзу. Чи не найрадикальніше позначилася вона на діяльності центральних засобів масової комунікації. За відомим висловом тих днів, "читати стало цікавіше, ніж жити". У тому сенсі, що повсякденні справи й турботи видавалися менш важливими й цікавими, ніж проблеми, котрі захоплювали всіх. За роки брєжневського "розвинутого соціалізму" більшість звикла до іншого – в ефірі, на шпальтах газет вибудовувалася паралельна реальність, про котру достеменно було відомо, що то "потьомкінскіє дєрєвні". Замовниками і споживачами тієї картинки були бюрократи.

Для решти ж головними на телебаченні були: футбол (найважливіше, певно, з усіх телевізійних "мистецтв"), який, окрім іншого, задовольняв масову потребу в ідолах, героях; радянські телесеріали на кшталт "Місце зустрічі змінити не можна" і "Сімнадцять миттєвостей весни" (їхні герої одомашнювались, "приватизувались" – відтак не дивно, що Штірліц став персонажем численних анекдотів; поява ж у них представника ворожих сил Мюллера свідчила про чисту ілюзорність екранного поєдинку радянського розвідника і німецьких спецпідрозділів, чого раніше не спостерігалось – війна сприймалася масами значно серйозніше); а також фільми мелодраматичної конструкції з неодмінним "хепі-ендом" (передусім Ельдара Рязанова). Решту продукції на ТБ навряд чи можна було зарахувати до явищ масового попиту й інтересу.

У другій половині 80-х багато що змінюється. Навіть газета "Правда" перестала бути засобом передавання "шифровки" із центру бійцям "партійно-ідеологічного фронту" (решті – "святочні" картинки про щасливе життя народу "під мудрим проводом") і почала скидатися на нормальну газету, що ріже, нехай і контрольовану, а все ж "правду-матінку". Про телебачення годі й говорити: повертається прямий ефір і пряме слово. Потьом-кінські будівлі висвітлювались "Прожектором перестройки" (так називалася тоді одна із популярних публіцистичних телепередач), а болячки соціалістичного "общежитія" посипалися

673

перцем з уст сатириків і гумористів, котрі стрімко набули статусу телезірок (треба сказати, одначе, що тут була доволі стійка традиція, котру започаткували Аркадій Райкін, а в Україні Тарапунька зі Штепселем. Незлобивий гумор передач типу "Вокруг смеха" (слівце "вокруг" було вочевидь невипадковим) змінюється нищівною критикою радянського "способу життя"; натомість колишні буржуазні цінності легалізуються як "загальнолюдські", як зразок цивілізаційного підходу до людини і її потреб. Те, що донедавна було предметом кухонних дискусій і розказуваних пошепки політичних анекдотів, вийшло на екран домашнього телевізора.

Чому так сталося, чому масовий глядач так швидко і так охоче відгукнувся на запропоновані зміни в телевізійному ефірі? Тому, передусім, що в останні роки правління брежнєвського клану остаточно поруйнувалась конвенція, той неписаний договір, котрий існував між "верхами" й "низами". Люди перестали вірити в картину власного благополуччя посеред моря нещасть (типу образу негрів, "котрі недоїдають"). За Сталіна і навіть Хрущова та картинка діяла – не випадково ж донині чимала частина людей старшого віку вірить у те, що в 30-і роки їх спіткало справжнє "щастя". За Брежнєва ж екранне зображення не тільки не допомагало зміцнювати звичні образи, а навпаки – коли в газетах стверджувався видатний державний розум і політичні таланти генсека, на екрані ТБ не без труднощів пересувався "другий Ілліч", разом з іншими "політбюровськими" старцями. "Безсмертне" і "вічно живе" вчення уособлювали напівтрупи, і це враження, котре дедалі більше закріплювалося, доростало до нового, неофіційного міфічного образу, який тиражувався в масовій свідомості у вигляді анекдотів і текстів "самвидаву". В другій половині 80-х вся ця образна інформація просто була екранізована на телебаченні, масовий глядач із задоволенням упізнавав її на телевізійній картинці.

На жаль, для того самого глядача українського телебачення як такого не існувало і в часи перебудови. На державний канал, що транслював свої передачі з Києва, перемикалися здебільшого тільки в ті години й хвилини, коли показувався цікавий фільм (із новин цікавив прогноз погоди, наближений до місцевих атмосферних явищ). Офіційна хроніка, як і раніше, переважно дублювала московські новини, цікавих авторських передач практично не існувало. Відтак у Києві й Жмеринці, Одесі і Львові, Донецьку і Шепетівці й далі дивилися передачі з Москви. Хіба що молодіжна програма "Гарт" виявляла якісь

674

ознаки конкурентоспроможності, одначе й вона сприймалася як щось вторинне, наслідувальне.

У 1986 р. на ЦТ особливо популярним став "12-й этаж" – дискусії, що вражали своєю розкутістю і багатоманітністю. Та найбільшим шоу були з’яви генсека Михайла Горбачова і його тривалі промови, які дивилася мало не вся Країна Рад – знову вірячи (і не вірячи) тому, що світле майбутнє усе ж досяжне і до нього можна доїхати на вітчизняному транспортному засобі; варто тільки його трохи підрихтувати.

1987 року з’являється "До и после полуночи" з Володимиром Молчановим – шляхетно й невимушено її провідник запрошував до свого салону цікавих людей, і ті в прямому ефірі говорили речі, які раніше й на кухонних застіллях чути не доводилось. Потому народжується "Взгляд" і його 2-3 години прямого ефіру об’єднують більшість населення СРСР. А Урмас Отт одкривав у своїх знаменитих співбесідників якісь потаємні особистісні сюжети – і ми вчилися розуміти, що межі особистісного й публічного, того, що можна відкрити, не такі вже й залізні та непорушні.

1989-го усі дивилися трансляції з’їздів – партійних і парламентських. Це було цікавішим за футбол (телевізійна популярність останнього стрімко падає, випадає він і з-поміж обов’язкових предметів щоденних чоловічих "розмов"), це провіщало успіх майбутніх серіалів. Політичний футбол: уважно стежили за тим, хто кому більше заб’є голів і Лигачов – Єльцину, Горбачов – "партократам"? "Партократ" набуває статусу телеефірного і газетного образу, виконуючи роль своє рідної боксерської груші, ударами в яку розряджували негативні емоції. Це теж була свого роду "Династія" – про клани можновладців, про те, як вони змагаються один з одним, відвойовуючи життєвий простір.

Потім усе загострилось, у тому числі і на телебаченні. Забороняють "Взгляд", зупиняється "До и после...". І – буря, серпень 91-го, Єльцин на танку, прямі репортажі від Білого дому, із з’їздів депутатів... Розпад СРСР і єдиного телевізійного простору. Щоправда, московське (тепер російське) телебачення ще довго утримуватиметься на теренах України. Лише починаючи з 94-го його рішучіше починають тіснити українські телевиробники. Одначе й донині продукція ОРТ домінує на каналі "Інтер" (почав свою роботу з осені 1996 року), канал ЮТАР репродукує мало не всі передачі і фільми "ТВ-6 Москва", чимало іншого телепродукту з Росії можна зустріти на багатьох каналах України. Це пов’язано з різними чинниками – як політичними, так і економічними. Багатолітня звичка вітчиз-

675

няного глядача натискати першу "московську" кнопку щось та значить. Окрім того, дешевше закупити у московської студії пакет фільмів, уже дубльованих російською, оплачений і юридично оформлений, аніж робити це самому. Чимала кількість приватних та кабельних каналів так само транслює московські ОРТ, РТР, НТВ, ТБ-6... Такі передачі цих студій, як "Поле чудес", "Тема", "Угадай мелодию", "Я сама", "Что? Где? Когда?", продовжують займати чільні позиції в рейтингах. Вони вдало поєднують ігрові елементи, уміння вибудувати театральну драматургію, шарм і привабливість ведучих, ефектні, часто навіть розкішні декорації. Це багато в чому телевізійний театр, котрий замінює померлий (будемо сподіватися тимчасово) театр кіно.

Київське телебачення починає потроху прокидатися лише з 1989 року. Прямий телевізійний ефір за участю тодішнього секретаря ЦК України з питань ідеології Леоніда Кравчука, з одного боку, і лідерів недавно народженого Руху на чолі з Іваном Драчем – з другого, був першою акцією, яка означала такі бажані переміни. Та до справжніх, тим більше структурних, трансформацій було ще далеко.

Упродовж 1990-91-го років на першому загальнонаціональному каналі стрімко зростає кількість телевізійних матеріалів, присвячених Україні й українцям. Особливо багато було їх у період передвиборчих баталій осені 91-го, коли одночасно готувався і референдум щодо незалежності України як держави. Чимало було і "прямоефірних" трансляцій – дискусійного в них, щоправда, було небагато. Домінантною звучала одна думка: ставши самостійною, Україна стане не лише вільною, а й значно заможнішою, відповідно зміниться і рівень життя її громадян. Треба сказати, що все це добре резонувало з настроями мас, котрі давно вже вважали, що бідні ми тільки тому, що годуємо Кубу, мало не всю Африку, арабів і т.д. Тепер додалася ще Росія з усім Совєтським Союзом... Визволитися од них – і найбагатший у світі чорнозем запрацює на найроботящіших у світі людей!

За півтора-два роки маси не захочуть впізнавати в реальній незалежній Україні той міфічний образ, що його було видобуто з їхніх же мізків і повернуто їм у барвистій, блискучій теле-обгортці. Винними виявляться провідники Руху, інших національно-патріотичних сил та "перефарбована номенклатура".

1992-93 року в українській телевізійній політиці помічалась дивовижна одноманітність: трансляції безкінечних фольклорних концертів, пісень і обрядів, фільмів, що більше нагадували лекції з історії партії, запізніло-емоційні відкриття

676

"білих плям" із недавньої історії... Рука глядача сама тягнулась до тієї самої "першої" кнопки: у Москві кипіло нове тележиття; з’являлися нові імена і нові передачі, виникали нові телекомпанії. На цьому тлі все, що відбувається в телевізійному просторі України, видається провінційним і архаїчним. Страждає, зрештою, сам імідж України в очах українців: на тлі "старшого брата", хоча й колишнього, ми видаємося самими собі людьми сіруватими й непрофесійними, нездатними піднятися з колін.

Деякі зміни все ж відбуваються. З’являється декілька приватних каналів: "ЮТАР" "Тет-а-Тет", "ICTV," "Тоніс", "Гравіс"; у Харкові – "Приват – TV"; у Львові – "Міст" тощо. В Києві початку 90-х найбільший попит має канал "Тет-а-Тет" (потім просто "Тет") – за рахунок того, що демонструє зарубіжні фільми, досі відомі тільки за публікаціями московських кіножурналів. Здебільшого це так звані "піратські", неліцензійні покази, хоча іншими вони тоді й не могли бути: Закону про авторські і суміжні права ще не існувало. В деяких українських містах з’являються кабельні мережі, котрі, опріч іншого, починають враховувати попит на одверту еротику.

Одначе для УТ-1, скажімо, масової аудиторії нібито й не існувало. Коли ж вона й бралася до уваги, то тільки в ролі об’єкта "просвіти", ідеологічного чи естетичного "виховання". Нічим іншим не можна пояснити той факт, що УТ-1 віддавало "праймтайм" маловиразним політичним передачам або ж трансляції концертів класичної чи фольклорної музики (бували, щоправда, й винятки; скажімо, 4 вересня 1993 року о 19.25 показували змагання чемпіонату України з тенісу, популярність якого не набагато вища, ніж симфонічної музики. Паралельно тодішнє "Останкіно" демонструвало серіал "Просто Марія", і глядач міг зробити висновок про те, як обидва канали ставляться до його потреб).

Словом, і в 1993-у, і в 1994-у роках на державних каналах домінувала народницька парадигма "наученія" мас, її "просвіти". Мета очевидна: українізація, під якою розумілося навернення мільйонів до етнонаціональної проблематики, і одержавлення свідомості: проста людина мала почути в державі "свого". Ні першого, ні другого досягти не вдалося. Непрофесіоналізм, провінційність уже самі по собі визначили поразку. Та найголовніше – маси не захотіли ідентифікувати себе із запропонованим образом України й українців. Той образ кликав назад, у світле патріархальне минуле, яким воно поставало в класичній літературі XIX – початку XX століття. Нічого не вийшло і з мовною революцією. Швидше навпаки – процес

677

русифікації пішов іще швидше. Причина проста: українська мова, якою вона поставала з телевізійного екрана, була або ж надто бюрократизованою, чиновною, або ж мовою села, як лексично, так і інтонаційно. Не згадуючи вже про інші чинники, що визначають самовідчуття жителів півдня і сходу країни.

Тільки починаючи з діяльності телеканалу ICTV можна говорити про нові підходи щодо формування телевізійної програми, маючи на увазі цілеспрямовану роботу з масовою аудиторією та її запитами. По-перше, було продемонстровано зразки подання інформації – щоправда, це була ретрансляція західних програм, одначе саме вони й показали, що інформація може бути інформацією, а не суб’єктивною інтерпретацією насмиканих фактів. По-друге, телесеріали постали в новому варіанті – це вже не були "пісенні" латиноамериканські мелодрами, незрідка примітизовані до краю, а – американські, західноєвропейські історії, виконані в реалістичному, сказати б, "бальзаківському" ключі (такі собі "людські комедії", найвиразнішим прикладом яких став серіал "Династія", показаний згодом "Студією "1+1"; а втім, і "Даллас" теж тяжіє до цього ж оповідного й стильового канону). І по-третє, на телеекран нарешті вийшов сам шоу-бізнес, завдання якого – структуризувати музично-пісенний простір і вирощувати власні, а не позичені "зірки". "Територія "А" під керівництвом Олександра Бригинця доволі вдало реалізувала ці завдання, і тільки в 1997р. постали нові передачі цього ж типу – "Пісня року" ("Студія "1+1"), "Хіт-фабрика" (СТБ) тощо.

ICTV подало приклад справді цивілізованого підходу у вирішенні проблем облаштування ефіру. Зміни назрівали, і не дивно, що у 1995р. телевізійний простір починає видозмінюватися "всерйоз і надовго". З’являється розуміння того, що реальної українізації можна досягти тільки за рахунок створення конкурентоспроможної (особливо у змаганні з російською і російськомовною) індустрії розваг, шоу-бізнесу, поп-культури загалом. На УТ-1 починає працювати комерційна "Студія 1+1" (з вересня 1995 p.), котра пропонує глядачеві структурований (за жанрово-стильовими характеристиками та глядацькими уподобаннями) показ фільмів. По понеділках демонструвалися класичні фільми (Довженка, Фелліні, Бергмана і т.д.), по вівторках – драми чи мелодрами, у четвер – трилери тощо. У вихідні дні жанри були здебільшого розважальні: комедії, детективи, вестерни... Мабуть, уперше в історії українського телебачення глядач помічав зацікавленість у своїй особі, в тому, аби він натиснув саме цю кнопку, а не якусь іншу. До того

678

ж, показу передували короткі коментарі ведучих Людмили Клепакової та Юрія Макарова. Щодо показу телесеріалів, так званих "мильних опер" – тут також здійснено якісний стрибок, та ще й порушено гегемонію латиноамериканського "мила".

З січня 1997 року "Студія "1+1" працює на каналі УТ-2, значно розширивши обсяги свого телевізійного продукту. Окрім показу фільмів і телесеріалів (в абсолютній більшості в україномовній версії), це і тележурнал "Телеманія", котрий тяжіє до класичного часопису, яким він склався у сфері журнально-книжкового друку, і журнал про таку специфічну галузь, як шоу-бізнес ("Термінал" із Сергієм Лисенком), те, що можна назвати лірико-філософським щоденником стосунків зі світом журналіста Ольги Герасим’юк ("Проти ночі")... А ще задовольняється попит на естрадну пісню і все з нею пов’язане ("Пісня року"), на світ людей великого спорту ("Про спорт"), на психологічне й світоглядне "закулісся" ("Табу"). Щоденні новини ("ТСН") і щотижнева аналітична програма "Післямова" намагаються уникнути політичних акцентів, даючи інформацію здебільшого об’єктивно виважену.

Студія "1+1" прорекламувала себе як родинний канал, котрий сповідує цінності відповідного порядку. Денну програму вибудовано так, щоб глядач не мав потреби перемикатися на іншу хвилю. День починається "Сніданком з "1 + 1", вечір – із чергового телесеріалу, після чого можна дізнатися про останні новини, подивитися фільм, побувати на ток-шоу ("Табу", "Я сама", "П’ятий кут"), затим – іще фільм, новини та одна з передач "журнального" формату й жанру: "Проти ночі", "Монологи", "Термінал", "Нічна розмова з жінкою", "Про спорт" тощо). "Один плюс один" – це "Я і мій телевізор", котрий і перетворюється на члена родини, включається в родинне коло, у сам ритм щоденного сімейного життя, у його непроминущі цінності.

Менш виразною є програмова політика інших двох загальнонаціональних каналів. "Інтер" поєднує ретрансляцію популярних передач російського ОРТ із власною продукцією, котра поки що не відзначається ні якістю, ні оригінальністю. УТ-1 вибудовано на цінностях державницького штибу; тут вочевидь не вистачає авторських програм, не збалансовано трансляційну сітку. Найуспішнішим поки що є проект, який представляє світ спорту. Успіхи київського "Динамо" восени 97-го збудили масовий інтерес до футболу; той самий ефект мали й перемоги українських спортсменів на останніх літніх Олімпійських іграх та чемпіонаті світу з легкої атлетики. Цей ефект було прораховано і використано з метою зміцнення державницьких

679

цінностей. У передачі "Футбол від УТН" (ефір 24 листопада 1997 р.) прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко, котрий водночас є і президентом Федерації футболу, відверто заявив про те, що футбол – це найкраща реклама Української держави, натякнувши, що така реклама варта бюджетних витрат (існує програма розвитку футболу в Україні, чого не скажеш, до прикладу, про літературу чи кіно, котрі припинили своє існування "найважливіших" із числа державних спортивно-культурних інтересів). До того ж на УТ-1 з’явилася програма "Європейський футбол", а "Інтер" систематично знайомить болільників з англійським футболом – зворушлива турбота про підвищення культури футбольних гурманів. "Напрацювання" недавньої епохи – наймасовіше з видовищ міцно припасовується до провідної ідеології. Відтак (здається, подібних прикладів досі не існувало) уже ціла партія, соціал-демократична, на чолі з Євгеном Марчуком і Леонідом Кравчуком, мандрують за київським "Динамо", ненав’язливо потрапляючи в телевізійний кадр. На найважливіших матчах обов’язково присутні й керівники держави, що теж свідчить про їхню увагу до того, з чим саме пов’язують мільйони громадян імідж Президента, голови Верховної Ради чи прем’єр-міністра.

Подібна "розкрутка" телевізійного футболу (точніше було б сказати, "телевізійного футбольного театру") говорить про розуміння важливості того, що деякі дослідники називають "media event" ("медіа-подія"), або навіть "pseudo-event". Реальність виступає в ролі такого собі напівфабрикату, з якого й готується подія для мільйонів, – подія, котра має власну реальність і власну логіку, подія, у якій більше "реальності", ніж у самій дійсності (Boorstin).

Спробуймо бодай коротко охарактеризувати дискурс, який визначає механізм продукування "медіа-події" на сучасному телебаченні України (розуміючи дискурс як "мову в дії" (Р.Барт), спосіб мовного вживання і словесної поведінки, тип мовлення, що визначає ставлення суб’єкта до об’єкта мислення). При тому означимо для себе три виміри такого дискурсу: соціальну позицію, від якої йде "розкрутка" і чиї інтереси тим самим просуваються; площу соціального досвіду, на якому, власне, й виростає сама кінцева подія; та репертуар слів, образів і практик, що витворюють значення (смисли, мисле-образи), котрі й розповсюджуються, транслюються в ефір [J.Fiske].

680

Україна

Перші роки існування Української держави показали, що масовий телеглядач, котрий так ентузіастично поставився у 1990-91 роках до ідеї незалежності, дедалі більше втрачає інтерес до неї, натомість віддаючи перевагу старим радянським (тепер "приватизованим" Москвою) та новим космополітичним цінностям. Запас, власне, українських фільмів, на кшталт "Пропалої грамоти" чи "За двома зайцями", швидко вичерпався, а безкінечні покази фольклорних дійств та співо-танців викликали асоціації з чимось давно проминулим, пережитковим. Сам же імідж міста і міської культури не кореспондував зі стереотипно українським. Однак упродовж 1996-97 років на телебаченні вдалося витворити кілька медіа-подій, що означали новий імідж України й українства. Насамперед ідеться про акт прийняття Конституції Верховною Радою України. Нічне засідання, драматизм ситуації, з її гамлетівським "бути чи не бути" Україні, сльози переможців і наступне братання, – все це сформувало в мас-медіа картинку злагоди, котра відтак запанує, й усе це представило візуальний образ нового старту незалежної держави.

Власне те, що в цивілізований спосіб, без танків на вулицях чи розгону парламенту, Україна отримала нову Конституцію, яка "відповідає світовим стандартам", себто не гірша за першу-ліпшу західну, ніби інкорпорувало нашу державу, а з нею – й нас усіх, до "цивілізованого світу".

Недавня матеріалізація нового іміджу держави у стабільній грошовій валюті ніби продовжила переможний наступ – маси хотіли поважати себе, ідентифікувати себе з чимось стабільним, і вони одержали бажані символи. Тож в електронних медіа Президент України і голова Національного банку подаються як "солідні мужчини", на котрих час від часу наскакують "хлопчаки" червоної орієнтації з Верховної Ради, але публіка та несерйозна. При цьому зовнішній вигляд як Президента, так і В.Ющенка є підкреслено нерадянський: нетовсті, динамічні, зі смаком одягнені.

Телевізійні репортажі з парламенту, як правило, фіксують увагу на дозвіллі депутатів, їх виключеності з державного трудового процесу: вони або сплять на своєму депутатському місці, або ж правлять теревені, а чи й вступають у бійку, зайвий раз ілюструючи свою підліткову недорозвиненість. Натомість Президент і його оточення, вищі урядові чиновники та голова Нацбанку подаються тільки в серйозній конотації: вони зустрічаються з іншими державними діячами, проводять наради,

681

дають вказівки і т.д. Образ стабільності, порядку прив’язується до урядових чиновників, їхні опоненти – це здебільшого анархічні елементи, чия природа і порода під великим запитанням (телекамери часто знімають опозиціонерів з нижчої чи бокової точки, що дозволяє підкреслити якісь аномалії фігури, жесту і, навіть, слова).

Візит російського президента Бориса Єльцина влітку 1997 p., укладення договору з Росією, домовленість про розподіл Чорноморського флоту також дозволили витворити медіа-подію, скеровану на те, аби задовольнити масові інтереси й потреби – як "ліві", так і "праві". Для одних це була демонстрація твердості й непоступливості України, для інших – підкреслення того, що з "великим сусідом" таки домовилися, але на рівних засадах. Україна ще раз постала як острівець стабільності, особливо на фоні непрогнозованої Росії (імідж "стабільності" культивується головно через брак явних ознак успішних реформ). Надалі цей імідж вдосконалюється, і постійно наголошується його домінанта: постійність і спокій, але й непоступливість і щодо Москви, і, коли треба, щодо Заходу. Можна не сумніватися, що, оскільки йдеться про дискурс, панівний на усіх трьох загальнонаціональних TV – каналах, а також на каналі ICTV, успіхи такої пропаганди усе ж є. У свідомості принаймні частини мас витворено образ стабільної України і стабільного її керівництва. А лад і спокій – це те, що багатьма цінується найвище.

Телеіміджі Росії та Заходу

Від гасел "Москаль з’їв моє сало" і тому подібних довелося відмовитись у 1992-93 роках, коли рівень життя в Росії несподівано для всіх виявився вищим, ніж в Україні. До того ж московські телеканали продовжували домінувати в телевізійному просторі України, формуючи образ нашої держави як чогось відсталого (реформи "не йшли", а от у Росії "перетворення за перетворенням") і архаїчного. Саме вплив колишнього "центрального" телебачення багато в чому визначив, як відомо, перемогу носія цінностей "космополітичних" (у радянському їх розумінні) й міських, Леоніда Кучми, над Леонідом Кравчуком, котрий більше нагадував хитруватого сільського дядька (за всієї своей "технократичності").

Одначе упродовж останніх трьох років Росія наполегливо витісняється з телевізійного простору, її продукти ще активніше, ніж у попередні роки, замінює Захід, чиї культурні міфи, стандарти й стереотипи послідовно проводяться як "сучасні".

682

російська сторона, одначе, не здається, добре використовуючи, зокрема, ностальгію за радянськими часами і звичаями. Напрочуд успішні медіа-події "Старые песни о главном" пришвидшили усвідомлення проминущих цінностей "совєтського" минулого: особлива доброта, затишок, безпечність, комунікабельність, котрі протистоять сумнівним цінностям буржуазної доби.

Парадоксальним чином медіа-вплив Росії послаблюється "вестернізацією" її власного телебачення, адже головний "капітал" проросійської ідеології в Україні – це якраз ностальгія за спокійним минулим, а не потяг у непевне майбутнє.

Власне, Схід для сучасного українця – це і є Росія, далі його погляд не прозирає, точніше, на далеку відстань не наводиться фокус нашої телевізії. Захід же – це здебільшого стереотипна Америка, а Європа частенько виглядає лишень "прибудовою" до великої американської хати. Зміцненню цьому стереотипу сприяє й домінування американської фільмопродукції на телебаченні, особливо на каналах "Студії "1+1" та ICTV. Одначе треба сказати, що тут є і продовження традиції: в часи СРСР Заходом для нас був передусім пихатий дядько Сем, а з ним разом – уся Америка, країна, де лінчували негрів та переслідували борців за свободу, і де було, водночас, безліч спокусливих речей – од хмарочосів до джинсів Levis. Нині ж це просто "земля обітована", "передовий край" цивілізації, куди нам і йти.

Дім, сім’я, родинні цінності

Чи не найбільшим сповідником родинних цінностей в теле-просторі України є "Студія "1+1" (судячи хоча б за кількістю "мильних опер", присутніх на цьому каналі). Особливо ефективним, на наш погляд, є повернення жанру тележурналу ("Телеманія", "Проти ночі" тощо). Вони орієнтовані на стару традицію сімейного читання (телевізійного читання текстів), у них відкриваються мислеобрази, котрі передбачають наступне обговорення в родинному та дружньому колі.

На цьому ж каналі образи естрадних "зірок" ("Пісня року", "СВ-шоу з Вєркою Сердючкою"), а чи й "просто зірок" ("Табу", "Нічна розмова з жінкою") наближаються на максимально близьку відстань, "одомашнюються", взуваються в домашні капці (буквально так – у "СВ" гостям видаються капці).

683

Їжа, кухня

Родинні цінності зміцнюються й постійно присутнім образом кухні та їжі, при цьому приготування обіду перетворюється на щось святкове й приємне. Роблять це, як правило, популярні люди – від комедійного актора Б.Бенюка в "Шоу самотнього холостяка" до "співочого ректора" Михайла Поплавського на 7-у каналі. Телевізійні "боги" в такий спосіб опиняються у тебе, на кухні (хоча кухня на телеекрані помітно відрізняється від тієї, де клопочуться звичайні домогосподарки), вони виявляють свою "тілесність" і узвичаєність земними турботами. А ще – ми відчуваємо єдність людського роду, його консолідованість базовими цінностями, "основними інстинктами".

Жінка, "основний інстинкт"

Ті інстинкти досить недавно були у нас випущені на волю, в тому числі телевізійну. Та останнім часом бачимо зростання пуританства й обмежень – телеекран знову повертає собі функцію родинного вогнища, навколо якого можна погрітися всім разом. Жіноче тіло відповідно "цивілізується" і повертає собі романтичний дискурс.

Чи не найпопулярнішою жінкою на українському телебаченні нині є актриса й режисер Руслана Писанка (Писанко; псевдонім підкреслив наближеність до народної естетики, до патріархальних поглядів, за яким жінка мусить пашіти здоров’ям, демонструючи свої можливості до дітонародження та несіння тягаря домашніх турбот). Оповідаючи всього лише про прогноз погоди, Писанка навіює думку про захищеність глядача – своїм розкішним тілом вона ніби відгороджує його од кліматичної карти, й відтак від негод, від атмосферних та інших неприємностей. Окрім того, чоловіків полонить одверта сексуальність "телевізійного тіла", котре засвідчує, що не вмерли ще в Україні "справжні жінки", а з ними й пісня, і народні звичаї (про які Писанка майже неодмінно говорить-розписує), зрештою Писанка – це своєрідна реклама України, що не поступиться київському "Динамо".

Чоловіки, героїзм

Відомо, що в Україні "єдиним справжнім мужчиною" часто виявляється жінка. Це знову продемонстрував телесеріал "Роксолана" ("Укртелефільм", режисер Борис Небієрідзе), котрий

684

попри невисокий професіональний рівень, усе ж зібрав велику глядацьку аудиторію на УТ-1 у травні-червні 1997-го.

Героїчного в телевізійних мужчинах України небагато. Хіба що образ, талановито створений головою Нацбанку Віктором Ющенком, може претендувати на звання "справжнього чоловіка". Решта – інтелект та іронія Юрія Макарова ("Теле-манія") і Миколи Вересня ("Табу"), псевдопрофесійна претензійність В.Піховшека ("П’ятий кут"), недолугувата зверхність "до ворогів", котрих ніяк не вдається матеріалізувати, Валерія Лапікури ("Акценти", УТ-1), дещо опереткова метушливість "юного орла" Михайла Поплавського, який вибудовує образ "нового українця" на американистий діловий (навіть супер-діловий) лад...

Словом, поки що із створенням жіночих образів таланить більше. Воно й не дивно – є цілком певна культурна і соціальна традиція, підсилена роками й десятиліттями радянської влади. Телебаченню належить відшукати ресурси для творення чоловічого іміджу, котрий би задовольнив масову потребу в чоловіках, здатних долати труднощі й дати новий імпульс українському життю.

В наш час "ящик" уже не відіграє ролі каміна, біля якого збираються члени родини. Його часто вмикають, ледь переступивши поріг хати – "нехай балакає". Господарка навіть переміщує його на кухню, і він стає чимось середнім між радіо і телевізором – бо ж на екран лише поглядають: варганячи борщ, а чи перемовляючись по телефону. Поезія ранніх переглядів, коли кидалося печене й варене й уся увага віддавалася "вогнику", поступається прозі повсякденних турбот. Від "ящика" тепер потребують хліба інформації й видовищного "мила", що "піниться" дешевими мелодраматичними пристрастями. Хоча все це не означає, що телебачення втратило магію і силу впливу. Просто телевізор зайняв свою, чітко окреслену нішу і вже не викликає поетичного і приязно-теплого, навіть інтимного ставлення до себе.

Це як у коханні – спершу романтика, а потому тверезість і занурення у щоденні турботи.

Література

1. Fiske, John. Media Matters. Everyday Culture and Political Change. – Minneapolis, London. – 1994.

2. Boorstin D. IMAGE: A Guide to Pseudo-Events in America. – New York, 1966.

685

Максим Стріха

Хоча в сучасних західних мовах слово "туризм" дедалі частіше означає насамперед "сферу надання послуг особам, що перебувають на відпочинку, наприклад, готелі, ресторани" (див., напр., Collins), однак у масовій свідомості сьогоднішніх українців воно ще існує переважно в його первісному, обумовленому самою етимологією (франц. tour – прогулянка, подорож) значенні: "один з видів активного відпочинку, який поєднує відновлення продуктивних сил людини з оздоровчими, пізнавальними, спортивними та культурно-розважальними цілями" [Северинов].

Прийнято вважати, що масовий туризм у його сучасному вигляді бере початок у XVIII столітті [Макдоналд]. З огляду на складність і небезпечність мандрів доти мало хто наважувався, ризикуючи життям і здоров’ям, вирушати в далеку подорож, коли на те не було достатньо вагомих причин. Мандри були переважно торговельними, військовими чи службовими. Мандровані підмайстри та прочани в кінцевому підсумку так само сподівалися на цілком конкретний наслідок – у вигляді заробітку чи спасіння душі. Лише з появою комфортабельних пароплавів та мережі залізниць подорожі з метою розваги стали набутком не лише титулованих осіб та одинаків-романтиків, а більш-менш широких верств публіки з "середнього класу".

Українська мова не знала слова "туризм" та похідного від нього "турист" аж до другої половини XIX століття. Воно з’являється в І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова – з пояс-

687

ненням "турист – тобто подорожній" (в "Чудацьких думках про українську національну справу"), згодом – у інших авторів. Словник Б.Грінченка фіксує семантично близькі до нього "мандри" ("бродяжничество") та "мандрівка" ("странствие", "путешествие"). Усі інші фіксовані словником типи подорожей ("поход" – "Убирайся, козаченьку, завтра поход буде"; "проща" – "їхали з усею сем’єю на прощу до якого манастиря да молились Богу"; "чумакувати" – "Куплю собі сірі воли, чумакувать буду" та ін.) – передбачають утилітарну мету. Знаменно, що словник, зорієнтований майже виключно на селянську лексику до 70-х років минулого століття, зафіксувавши конкретне поняття "подорожній" ("дорожный, путешествующий, странствующий"), не містить абстрактніших і загальніших понять "подорож", "подорожувати".

При цьому всі описані вище типи подорожей – і козацькі військові походи, і проща (найчастіше – до Києва, але також – на Афон і на Святу Землю), і чумакування, і мандри кобзарів, лірників та дяків (згадаймо непосидючого Турчиновського) – витворили власний поведінковий ритуал, традицію і багатющий фольклор. Утім, з погляду назагал осідлого українського селянина, можна було б радше говорити про субкультури нечисленних мандрованих спільнот (приблизно так само, як сьогодні інтелектуальні представники "більшості" говорять про субкультури різноманітних меншин у межах модного поняття "культурної множинності"). Варто зазначити, що навколо найбільших святинь православ’я (Київська та Почаївська лаври, інші монастирі) утворився й певний міні-прообраз майбутньої індустрії туризму – з готелями ("страноприїмственими домами"), харчуванням, крамничками сувенірів-реліквій, гідами-провідниками тощо.

З розвитком засобів сполучення та появою освіченого, хоча й украй нечисленного середнього класу діапазон подорожей збільшився: на закордонне лікування (Леся Українка, М.Коцюбинський), на науку чи на працю до імперських столиць (Петербурга, Москви й Відня – зразки занадно численні); на політичне заслання до Сибіру (до хрестоматійного П.Грабовського цей шлях було второвано вже багатьма представниками і старшини, на кшталт Д.Многогрішного і С.Палія, і простолюду – згадаймо пісню про Кармалюка); в політичну еміграцію (П.Орлик, М.Драгоманов, В.Винниченко); масовий виїзд селян у далекі світи (Сибір, Америка) в пошуках кращої долі. З’явилося й "ходіння в народ" – з просвітницькою чи етнографічною метою (В.Антонович, Т.Рильський). Проте за всіма цими подорожами так само найменше стояло бажання розважитися, і тому чи не

688

єдиним типом класичного українського мандрівника чи туриста аж до початку нашого століття лишався Василь Григорович-Барський, старший брат славетного київського архітекта Івана, який, закінчивши київську Академію, задля власної втіхи й бажання побачити світ 23 роки (1724–1747) мандрував країнами півдня Європи й Близького Сходу й залишив прецікавий опис своїх мандрів [Григорович-Барський. "Странствованія"]. До певної міри близьким до цього був і спосіб життя славетного мандрованого філософа Г.Сковороди.

Туризм у сучасному розумінні цього слова з’явився в підросійській Україні допіру на початку цього століття. Дещо відмінно стояли справи на землях під владою Австрії. Тут так само почалося з ходіння "у народ". Завзятими мандрівниками були члени "Руської трійці" М.Шашкевич, І.Вагилевич, а особливо – Я.Головацький, який 1832-го та 1839 року пройшов пішки цілу Галичину. Втім, мета таких подорожей була не стільки розважальною, скільки етнографічною, а то й відверто "будительською". Від межі століть туризм посів помітне місце в діяльності українських спортивно-патріотичних товариств ("Сокіл", "Пласт", "Карпатський лещатарський клуб" та ін.). Подорожі мали за головну мету виховати фізично й морально здорових патріотів України. Трохи згодом (1925) у Львові постало й перше власне туристично-краєзнавче товариство "Плай", натхненником якого став професор І.Крип’якевич. Перші "прогульки" "Плаю" по Львову й околицях мали істо-рико-науковий характер. Але згодом стараннями товариства стали організовуватися численні літні й зимові подорожі – не лише пішохідні, але й лижні ("лещатарські"), велосипедні, байдаркові ("каякові") – численними мальовничими маршрутами Карпат та передгір’їв. Видавало товариство й власний часопис "Туристика і краєзнавство". Втім, його діяльність так само мала насамперед патріотичну мету – й тому "Плай" разом з іншими українськими організаціями було заборонено польською владою у 1938 році. Через рік "перші совіти" добили зацілілі товариства на кшталт "Карпатського лещатарського клубу".

Спроби заохотити екскурсійну діяльність (зокрема, поїздки на могилу Т.Шевченка) робили уряди УНP та Української держави (було навіть запроваджено пільгові для екскурсантів тарифи на транспорті), але з огляду на нестабільність політичної та військової ситуації ці намагання не могли дати скільки-небудь тривалих наслідків. Після поразки визвольних змагань за умов відносно ліберального режиму УСРР 20-х років туризм став набутком у першу чергу нової еліти, а також

689

письменства і професури, що почувалися поки що доволі комфортно. Для останніх втеча у світ природи, мисливство й рибальство були своєрідним способом витворити альтернативний офіційному світ, де можна зберегти власну внутрішню свободу ("а я б хотів у тиші над вудками/ своє життя непроданим донести" – М.Рильський, 1921). Проявом такого настрою є численні "рибальські" вірші "неокласика" М.Рильського, "кримський цикл" М.Зерова, блискуча повість Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію". Однак з початком 1930-х років суспільна атмосфера змінюється. Неорганізовані виправи "попутницької" інтеліґенції "на природу" замінює цілеспрямоване відправлення її на Соловки й Колиму. Письменники виїздять уже не куди їм заманеться, а "бригадами" – з метою оспівування праці комсомольців на Дніпрельстані та зеків на Біломорканалі. Практично уриваються й до того епізодичні закордонні подорожі.

Натомість туризм набуває цілком нового забарвлення. Влада усвідомлює його необхідність для загартування бійців на майбутніх фронтах, і в тридцяті роки створюються передумови для розвитку організованого спортивного річкового й гірського туризму. Організаційне керівництво туризмом покладається на ВЦРПС, при якому створюється Центральна рада по туризму та екскурсіях із відповідними республіканськими відділками. Починається будівництво туристичних баз і плановий випуск туристичного спорядження (1936 року випущено першу радянську розбірну байдарку, яка мала згодом чотири масові модифікації: у 50-х рp. "Луч", у 60-х – "Ладога", згодом – "Салют" і "Таймень", що досі плавають річками України; тоді ж починають масово шити легкі намети-"серебрянки", зручні "абалаковські" рюкзаки, що замінили неоковирні "речові мішки" тощо).

Така політика принесла позитивні наслідки під час Другої світової війни, коли гартовані в туристичних подорожах бійці склали кістяк радянських частин спецпризначення і перемогли добірних німецьких альпіністів під час боїв за Кавказ. Тому її було продовжено і в повоєнні роки. Але водночас значна увага приділяється й розвиткові "масового" туризму – з метою "патріотичного виховання радянських людей" відкриваються численні організовані маршрути "по місцях революційної, бойової та трудової слави радянського народу", будуються турбази, створюється невисока за рівнем надаваних послуг, але розгалужена інфраструктура туризму.

690

Заідеологізованість радянського туризму не знала меж. Так, наприклад, видавництво "Карпати" надрукувало російською мовою путівник для туристів-водників "По Дністру" [По Днестру]. У вступній частині до цього видання було зроблено всі необхідні на той час застереження – і про "багатовікову героїчну боротьбу українського народу за возз’єднання з братнім російським народом", і про місця боїв Червоної армії, і про нове щасливе життя. І, однак, путівник виявився джерелом інформації не лише про красу української річки, але й про історичні події, про які пересічному радянському туристові знати не годилося. Наслідком став роздратований окрик у всесоюзному виданні "Турист". Автор, майстер спорту, працівник редакції А.Власов обурювався: "В связи с некоторыми встречающимися населенными пунктами сделан исторический экскурс от позднего палеолита, неолита и бронзового века до средневековья, а об исторических и революционных событиях позднейшего времени упомянуто скороговоркой". Аби рецензія не мала виключно ідеологічного відтінку, автор розправляється далі і з українською природою: "содержащиеся в путеводителе сведения о прекрасных пляжах в Зозулинцах, Горошеве, Хотине и Ямполе могут вызвать лишь ироническую улыбку" [Турист. – 1970. – № 6. – С. 14].

Оформлення самодіяльного туризму в колишньому СРСР як самостійного суспільного явища пов’язане з роками хрущовської "відлиги" й вихованим "відлигою" новим поколінням. У цей час лібералізація виявилася й на офіційному рівні. Так, на додачу до Всесоюзного акціонерного товариства "Інтурист" (створене 1929 року й відтоді існувало з функціями відділку ГПУ–НКВД–КГБ), у 1958 році було організоване Бюро молодіжного міжнародного туризму "Супутник", яке вперше відкрило перед молодими людьми можливість бодай якихось контактів із ровесниками з країн "соціалістичного табору". Попри епізодичність і підконтрольність таких контактів вони були для багатьох першою нагодою зазирнути за той бік "залізної завіси", що, зрештою, мало далекосяжні наслідки для розхитування закоріненого в масовій свідомості міфу про високий рівень життя в СРСР.

Утім, вплив закордонного туризму на формування масової свідомості в Україні 60-70-х рp. значно поступався впливові надзвичайно популярного в середовищі міської (переважно технічної і природничо-наукової) інтеліґенції самодіяльного (гірського, водного, пішохідного) туризму. Як і скрізь у тодішньому СРСР, туризм виявився своєрідною нішею, де існувала ілюзія свободи, знімалися численні суспільні табу, можна було бодай

691

на три тижні поринути в світ без партійних і профспілкових зборів, переповненого міського транспорту і щоденних черг за найнеобхіднішим. Як і скрізь у тодішньому СРСР, витворився стереотип туриста – бородатого фізика в светрі (картатій сорочці) з гітарою і рюкзаком за плечима. (Зазначимо, що ці риси були народжені суто практичними причинами – неможливістю голитися щодень, необхідністю мати теплий і зручний одяг тощо – але були романтизовані й героїзовані масовою свідомістю, що прагнула вирватися кудись поза будні комуналок). На противагу офіціозній радянській культурі біля вогнища вели розмови про сучасну західну літературу й філософію (в тій формі, як вони були відомі тоді зі сторінок "товстих" журналів та перших напівлегальних ксерокопій з першоджерел), під гітару співали тексти О.Галича, Б.Окуджави, В.Висоцького, пісні зеків 30-х років, декламували вірші забороненого М.Гумільова, напівзамовчуваних А.Ахматової, М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака. Витворився й самобутній співаний туристичний фольклор (вірші Ю.Кукіна, Є.Клячкіна, Ю.Візбора та ін. – див.: Пісня). Окремі з цих пісень ("А я еду за туманом", "Все перекаты, да перекаты...", "В тайге мороженого нам не подадут...", "Лыжи у печки стоят, гаснет закат за горой..." тощо) стали шлягерами й охоче виконувалися й тими, хто ніколи в житті не розводив тайгового вогнища. Туризм як стиль життя після повернення в місто передбачав зустрічі з друзями (туристські гурти були надзвичайно стійкими, іноді існували десятки років, об’єднуючи батьків, дітей і навіть онуків), що часто перетворювалися на своєрідні "капустяники", де добрим тоном вважалося відверте політичне фрондерство.

У творенні туристської субкультури чималу роль відіграли не лише власне туристи, а й учасники експедицій (подорожей з дослідницькою метою) – геологічних, гідрологічних, археологічних, біологічних, ботанічних... У колективах, що здійснювали наукові дослідження в польових умовах, теж панувала атмосфера внутрішньої свободи, відвертих розмов, напівзаборонених пісень. Власне, пісні, що сприймалися загалом як туристичні, часто складалися не учасниками турпоходів, а експедиційниками (геологом О.Городницьким, чорноробом, з фаху тренером із фігурного катання Ю.Кукіним та ін.) Автор загальновідомих шлягерів "Ну что, мой друг, свистишь? Мешает спать Париж?" та "А я еду за туманом..." Ю.Кукін є яскравим прикладом доволі поширеного явища: представником чималого племені тих, кого (послуговуючись відповідним сленгом) "у поле" привела не відданість науці та інтерес до досліджень, що їїх мала виконати експедиція, а невлаштованість у

692

міському житті. Траплялося, експедиції давали притулок неблагонадійним, які відсиділи або втратили роботу за фахом (у геологічній партії тривалий час працював відомий етнолог й історик Л.Гумільов, у карпатській експедиції АН УРСР тимчасово працевлаштувався вигнаний з роботи В. Чорновіл тощо). До експедицій вабив той самий дух далеких мандрів. До того ж нечіткість поставлених перед експедиціями наукових завдань іноді перетворювала їх у завуальований туризм коштом держави. Втім, в українських експедиціях часто працювали кваліфіковані професіонали, ентузіасти своєї науки. Траплялися серед них і барди, і справжні поети (достатньо згадати археолога Б.Мозолевського – відкривача знаменитої скіфської пек-торалі).

Як самодіяльних туристів, так і експедиційників було порівняно небагато. Але створений ними образ безкорисливого мандрівника (в наукових експедиціях, як правило, багато не заробляли) посів стійке місце у свідомості мас. У цьому стереотипному образі, що побутував у свідомості обивателя, можна вичленувати два суперечливі моменти. Умови турпоходів розглядалися багатьма як екстремальні, за яких гранично чітко випробовується сила духу, стійкість характеру, дружба, кохання (втім, незрідка це відповідало дійсності – особливо коли йшлося про тайгові чи північні подорожі). Відтак хлопці, що витримали таке випробування, сприймалися як "справжні мужчини", майже герої.

З іншого боку, той дух свободи, що панував у подорожах, викликав і певне роздратування обивателя. Було незрозуміло, чом так полюбляли некомфортабельні мандри ті, хто мав можливість їздити на комфортабельні курорти. Дратувало бажання терпіти труднощі доріг, які не приносили грошей. Адже водночас існували й були досить поширені подорожі на Північ "за длинным рублем" (на заробітки в райони видобування золота, нафти, газу). Але в колі таких людей романтичний дух свободи зустрічався нечасто (а серед "романтиків" приземлено-грубуватому Висоцькому тут віддавали безумовну першість перед відсторонено-вишуканим Окуджавою), та й назагал людей із високими духовними запитами траплялося тут значно менше. Ці заробітчани-мандрівники теж виробили власну субкультуру з відповідним іміджем і піснями – але була вона ближчою до зеківсько-табірної, аніж до туристично-експедиційної. Зазначимо, що ці подорожі на заробітки були для обивателя значно зрозумілішими.

Але все одно романтичний образ мандрівника (не заробітчанина) як людини мужньої і "справжньої" у свідомості мас

693

переважав. Звідси любов до туристсько-експедиційних пісень у колі тих, хто ніколи не вирушав у мандри, популярність фільмів типу "Вертикалі", громадська думка про турпохід, що про нього у молодості мріють усі, але зважуються вирушити одиниці.

Такий туризм був явищем загальноімперським, і на теренах України відтак – російськомовним. Україномовна гуманітарна інтеліґенція в переважній своїй більшості належала до городян у першому поколінні й тому відпустки проводила переважно біля батьків у рідному селі. До того ж сферою інтересів більшості груп із Києва, Харкова чи Дніпропетровська були Кавказ, Урал, Карелія, Алтай, Саяни. Туристичні маршрути самої України (пішохідні – в Карпатах, Криму, на Волині, байдаркові – по Дністру, Десні, річках Сумщини й Полтавщини) як технічно прості вважалися придатними не для "справжніх чоловіків", а хіба що для родинного відпочинку з дітьми.

Проте процес надання туристичній субкультурі національного колориту реально існував. Під впливом галичан київські й харківські групи ще в 60-х роках співали при вогнищі дещо зі стрілецьких і повстанських пісень – вони за духом поезії та аурою фрондерства вписувалися в тодішні "бардівські" канони. (Знаменно, що автори цих пісень у більшості своїй пройшли колись вишкіл "Пласту", "Плаю" та інших галицьких організацій, що так само організовували туристичні подорожі). Під впливом загальної атмосфери відлиги на українську мову переходив дехто з "експедиційних" авторів. (Так сталося з автором кількох російських збірок Б.Мозолевським, за яким тягнувся ярлик "політично неблагонадійного"). Годі й казати про поширеність традиційного українського фольклору – певний (хоча й обмежений до кількох "шлягерних" назв) репертуар народних пісень співали практично всі. З’явилися й вдалі спроби україномовних книжок про туризм – виділяється написана в стилі відомої епопеї Джерома К. Джерома з тонким гумором і добрим знанням справи книжечка "На байдарці за снагою" (четверо її авторів були нормальними київськими науковцями-байдарочниками, і з них лише доктора медичних наук Г.Аронова можна було зарахувати до літераторів). Водночас у середовище київських молодіжних груп з початку 80-х впевнено проникав український літературний андерграунд (україномовні підтекстівки до пісень "бітлів", а також інші прояви "рокової" альтернативи, проаналізовані в статті О.Семенченка [Семенченко]). Звісно, при цьому існували й нечисленні суто україномовні гурти – зі Львова й почасти з Києва – що об’єднували людей не лише спільною любов’ю до мандрів, але й спільними грома-

694

дянськими переконаннями. (До таких гуртів належали пізніші народні депутати України М.Косів та Я.-П.Кендзьор, відомий київський хімік Г.Дворко та ін.).

Привабливість туризму для людей такого спрямування пояснювалася й очевидною неможливістю організувати ефективний кадебістський нагляд серед боліт Полісся чи озер Десни. Існував і принаймні один вид експедицій, де процеси "українізації" проходили якнайприродніше. Йдеться про фольклорну практику українських студентів-філологів.

Описана вище субкультура побутувала переважно в середовищі технічної інтеліґенції та студентства. Масовішою її альтернативою були поїздки за турпутівками. Ночівлю біля вогнища тут замінювали турбази – ідеальне місце для застілля й короткотривалих фліртів. Однак замість вартісних назагал текстів "бардів" тут частіше лунала типова радянська "попса", бо контингент публіки був значно "демократичніший" – робітництво, бухгалтери, продавщиці тощо. Вплив такого організованого масового туризму на природне й духовне довкілля України був радше негативним – бо хамуваті гості не лише нищили рідкісні квіти навколо карпатських турбаз, але й спонукали майстрів-гуцулів до жахливого несмаку ширвжиткових сувенірів. Не сприяв такий туризм і глибшому ознайомленню з традиціями й історією різних регіонів України – бо ж усі гіди працювали виключно за затвердженими текстами (і звісно, лише російською мовою). При цьому діяльність "несанкціонованих" гідів (наприклад, відомий історик М.Ю.Брайчевський після вигнання з роботи в АН УРСР певний час намагався заробляти на життя приватними екскурсіями по історичній частині Києва) рішуче перепинялася.

Свого роду масовою альтернативою "елітарному" самодіяльному туризмові був і масовий "виїзд на природу" (особливо після переходу з початку 70-х років на п’ятиденний робочий тиждень). Жертвами таких виїздів стали насамперед всі більш-менш мальовничі місцинки в околі ста кілометрів від великих міст. Проте важко не погодитися з Г.Ароновим, який у середині 80-х років писав: "Беру на себе сміливість стверджувати, що тут принаймні відбувається неприпустиме змішування справжнього,

переконаного пішохідного туриста з людьми, що вирвалися "на пікнічок", "на шашлики", "на природу". Це саме вони нищать і палять усе, що трапило під руку, аби далеко не ходити. Це вони розпалюють вогнище в найнебезпечнішому для лісу місці. Це вони лишають неприбраним усе, що під час пікнічку їм не вдалося зжерти. До речі, відрізнити їх від пішохідних туристів гранично просто: вони ніколи не ходять

695

пішки. Більше того – зневажають тих, що ходять на своїх двох".

"Виїзд на природу" мав і свій багатоденний варіант, розрахований на проведенні всієї відпустки або її частини в ролі "дикого" відпочивальника в наметі біля моря. Образ "дикуна" було увічнено численними радянськими українськими поетами-гумористами (такий "дикун" був зручною та безпечною нагодою покепкувати з місцевих бюрократів, які не забезпечують трудящим "культурного відпочинку"). Втім, практична відсутність у середовищі "дикунів" інтелектуалів (як і відсутність стійких мікрогруп) призвела до того, що якоїсь окремішньої субкультури вони не витворили, послуговуючись звичайним набором радянського ширвжитку в естраді, читанні тощо.

"Номенклатурною" альтернативою самодіяльному туризмові стало "полювання", процедура якого, залежно від суспільного стану мисливців, включала декілька градацій з власним виробленим ритуалом. Вище керівництво (Політбюро ЦК, міністри, секретарі обкомів, директори великих підприємств, генералітет) використовували послуги спеціальних мисливських господарств із комфортабельними будиночками (обов’язковий ритуал застілля), навченими єгерями тощо. Дрібніше за рангом начальство використовувало послуги голів "міцних" колгоспів (столи накривалися в "посадці"). Професура, письменники, тощо виїздили на природу самодіяльно. Таке полювання (описане в "Мисливських усмішках" О.Вишні) було доволі загальнодоступним (хоча й потребувало спеціального дозволу на рушницю, купівлі ліцензій, членства в Товаристві мисливців і рибалок, – але ліцензія на 300-кілограмового лося коштувала 40 крб., ліцензія на кабана – 20 крб., на косулю – 12 крб.; добру рушницю в київському комісійному можна було придбати за 100 крб.). Для люмпена лишалося тривіальне браконьєрство з незареєстрованих берданок – із ризиком досить значного покарання (аж до тривалого ув’язнення). Саме полювання керівництва вищого рангу (номенклатура якого, проте, відчутно змінилася) і стало чи не єдиним видом "активного відпочинку", що до сьогодні зберігся майже в недоторканості (мисливських розваг не цурався Президент Л.Кравчук, глава: адміністрації другого Президента Дм.Табачник [див.: Всеукраинские ведомости. – 9 февраля 1996. – С. 3-4], інші керівні достойники).

Явище самодіяльного туризму було зруйноване в Україні в другій половині 80-х двома визначальними для національної історії подіями. Після чорнобильської катастрофи в зоні радіоактивного забруднення опинився один із найпривабливіших ту-

696

ристичних регіонів – Полісся й Волинь з незайманою доти природою і численними річковими й пішохідними маршрутами. Згодом розпад СРСР і гіперінфляція зруйнували й той суспільний прошарок, у якому туризм був найбільш популярним. Уже доволі постарілі шістдесятники – доктори й кандидати різних природничих наук – раптом опинилися серед найменш соціально захищених прошарків. Подорожі до улюблених Карелії та Уралу виявилися для них надто дорогими (й фізично обтяжливими). В той самий час ритм життя їхніх більш заповзятливих дітей часто виявився занадто напруженим для неспішного відпочинку біля вогнища, та й альтернатива між польотом на Кіпр і Канари й походом у Карпати чи на Псло для більшості з них вирішується не на користь внутрішнього туризму. Тому на річках Полтавщини, де протягом дня раніше можна було зустріти до двадцяти чималих гуртів туристів з дітьми й гітарами, сьогодні насилу пощастить побачити дві-три байдарки переважно з ентузіастами передпенсійного віку, що зберегли мужність боротися з обставинами й недугами.

Натомість масовим явищем останніх років став так званий "комерційний туризм" – поїздки групами за кордон для закупівлі на базарах Туреччини й Польщі не дуже якісних, не дуже дорогих, але відсутніх на внутрішньому ринку товарів з метою їх подальшого перепродажу. Строго кажучи, це явище лежить поза предметом розгляду цієї статті (за означенням туризм не передбачає ведення будь-якої діяльності, що винагороджується). Але, з огляду на його поширеність (протягом останнього часу за межі України щорічно виїздить близько 6 млн. наших співгромадян: це на порядок менше, ніж відповідний показник для країн Заходу, де щорічно подорожує до 80% населення, але незміренно більше, аніж за часів "залізної завіси") варто відзначити, що воно стало потужним інструментом до внесення "західних цінностей", відповідним чином сприйнятих одними "совками", у масову свідомість інших "совків". Однак особи, які живуть з комерційного туризму, надто заклопотані справою щоденного виживання, аби перейматися питаннями, що виходять поза межі отримання комерційного прибутку (хоча, за свідченнями очевидців, саме російськомовні жіночки в характерних спортивних костюмах складають сьогодні значну частину відвідувачів афінського Акрополя та стамбульської Айя-Софія).

Звичайно, поволі в Україні пробиває собі місце до життя й характерна на сьогодні світова модель туризму, заснована на розвиненій інфраструктурі, яка здатна задовольнити як тих, що воліють безтурботно пролежати короткотривалу відпустку

697

на впорядкованому пляжі поруч із комфортабельним готелем, так і тих, що віддають перевагу методичному оглядові пам’яток і цікавих об’єктів, згаданих у туристичних путівниках (з ночівлею так само в комфортабельних готелях). Протягом останнього часу в Україні з’явилися як перші пристойні готелі й туристичні фірми, так і складені за західними стандартами путівники (наприклад, [Ukraine]). Втім, такий спосіб відпочинку зорієнтований переважно на іноземних туристів та на "нових українців" і обсяги його лишаються вкрай незначними (якщо для більшості європейських держав, на території яких зосереджено стільки пам’яток і природних об’єктів, як в Україні, надходження від туризму складають значну частину внутрішнього доходу, то в нас у 1994 році вони сягали заледве 2% від виручки сфери обслуговування [Гаврилишин, Дмитренко]). Але, безумовно, у майбутньому такий стиль відпочинку набуватиме дедалі більшого поширення серед своїх громадян, а приплив іноземних туристів (у 1994 році Україну відвідало заледве 600 000 іноземців – мізер порівняно з показниками, скажімо, Іспанії, де на 40 млн. населення щороку припадає 55 млн. туристів, кожен із яких пересічно проводить у країні близько 10 днів) зробить інфраструктуру туризму вагомим чинником економічного оздоровлення.

Отже, явище масового туризму мало в колишньому СРСР виразні особливості порівняно з країнами "вільного світу" й витворило не лише цікаву й самобутню субкультуру (традиція "бардів" значною мірою починалася з пісень під гітару біля вогнища), а й відмінний і назагал симпатичний спосіб життя і тип поведінки з притаманними йому ціннісними орієнтирами (дещо романтичне світосприйняття, колективізм, поєднаний з повагою до самоцінності кожного особистого "я", скептицизм і фрондерство щодо державних ідеологічних догм, розвинена екологічна свідомість та ін). І хоча різка зміна суспільних та економічних умов майже повністю зруйнувала самодіяльний туризм (водний, пішохідний, гірський) як масове явище, однак покоління шістдесятників, яке формувалося під впливом цінностей туризму, (почасти – активно практикуючи його в минулому, почасти – піддавшись загальній атмосфері романтики часів "відлиги") ще посідає помітне місце в суспільній ієрархії України, отже, й саме це явище продовжує жити – принаймні своїми далекими відгомонами.

698

Література

1. Аронов Г.Ю. та ін. На байдарці за снагою. – К.: Здоров’я. 1980. – С. 103.

2. Гаврилишин І.П., Дмитренко О.В. Соціально-економічне становище України і проблеми розвитку туризму. // У кн.: Розвиток туризму в Україні. Проблеми і перспективи. Збірник наукових статей. – К.: ФПУ, Український інститут туризму, 1995. – С. 17-31.

3. Григорович-Барський В. Странствованія (уривки). // У кн.: "Українська література XVIII ст." ("Бібліотека української літератури"). – К.: Наукова думка, 1983. – С. 528-571.

4. Макдоналд Ф. Штрихи времени. Экспедиции и первооткрыватели. – Москва: Росмэн, 1995. – С. 104.

5. По Днестру: Путеводитель для туристов-водников. – Ужгород: Карпати, 1969. – С. 160.

6. Северинов В.Ф. Туризм. // УРЕ. – К.: 1984. – Т. 11. – С. 401-402.

7. Семенченко О. Альтернатива у Києві. // Зустрічі. – 1994. – Ч. 8. – С. 207-223.

8. Collins Cobuild English Language Dictionary. Collins. – London and Glasgow, 1989.

9. Ukraine. A Tourist Guide. By Osyp Zinkewych and Volodymyr Hula. – Kyiv-Baltimore: Smoloskyp Publishers, 1993. – P. 440.

699

Олександр Гриценко

Ми виникаємо стихійно,

щоразу сходячись на чай.

М.Зеров

Де брейкер панка б’є по пиці...

О.Гриценко

Іменник "тусовка" є похідним від дієслова "тусуватися" – деформованого "тасувати(ся)"; обидва лише нещодавно вийшли за рамки російськомовного молодіжного сленгу, де "тусуватися" означає крутитися без особливої утилітарної мети серед звичної компанії "своїх" – приятелів, знайомих, сусідів по міській околиці, колег за професією чи якимось інтересом, як от любов до рок-музики (варіант: до певної музичної групи), спорту (варіант: до певної команди), мотоциклів, домашніх тваринок тощо. Попри деформованість (річ типову для всіх жаргонів) слово "тусуватися" влучно відбиває той аспект справи, що, подібно до тасування карт у колоді, тусуються здебільшого серед того самого кола осіб і в тому самому місці (званому "стрілкою" – від "стрічатися"). Пізніший іменник "тусовка", який означає і тих, хто тусується на певній "стрілці", й саму цю "стрілку", поволі набув специфічнішого й водночас ширшого сенсу: наприклад, у вираз "музична тусовка", на відміну від "музичного середовища", закладено той зміст, що

701

raison d’etre тусовки є не стільки фаховий чи аматорський інтерес до музики, скільки спілкування у "своєму колі".

Цей новий нюанс дозволив термінові вийти поза рамки молодіжного сленгу. "Науковою тусовкою" стали називати тих науковців, які, зробивши колись щось справді варте уваги й пошани, тепер здебільшого кочують з конференції на конференцію, переповідаючи історії про свої давні заслуги, "тусуючись" серед світил і підтримуючи цим свій авторитет.

Розгляд явища тусовки в українському суспільстві та культурі доцільно починати там, звідки вийшов термін, – з молодіжних "тусовок" радянських часів. Офіційною назвою для них було "неформальні молодіжні об’єднання", що затуманювало суть явища, адже до них потрапляли будь-які молодіжні спільноти чи організації, не окреслені й не визнані офіційно. А оскільки в радянські часи визнаним офіційно був лише комсомол, то все "позакомсомольське", по-перше, набирало рис тусовки, часом усупереч самій природі певної спільноти та волі її членів, по-друге, офіційне ставлення до нього було негативним, часом аж по репресії. Зразком цього ставлення може бути думка офіціозного радянського публіциста, такого собі Б.Прозорова: "Любые "объединения", "союзы", "группы" и т.п., создавамые наряду с официальными общественными организациями и в противовес им, представляют собой пример паразитирования на гуманизме социалистического строя" [Прозоров, с. 21].

Варто визнати, що іншу за аргументами, але подібну за результуючим несприйняттям точку зору на молодіжні групи мала й громадська думка, в тому числі й українська, сформована народницькими уявленнями про суспільні цінності та спосіб життя, що "личив би" молоді. Ось, наприклад, лист якогось тов. Амбросова до "Комсомольської правди" (11 грудня 1987): "В 50-і роки не було "металістів" та інших течій, кожен мріяв про шматок хліба. Всі ці течії виникають не з трудящого робітничого чи селянина, а з людей, що не дають користі суспільству!" Знаний український радянський поет Степан Олійник (єдиний сатирик-гуморист, поза О.Вишнею, удостоєний окремої статті в "Історії української літератури XX ст." 1995 року) затаврував перших радянських молодих "неформалів" (що з’явилися наприкінці 50-х, точніше після Московського міжнародного фестивалю молоді 1957 p., любили вузенькі штанці, зачіски "качиний хвіст" та джаз і дістали назву "стиляг"), присвятивши їм гнівні рядки:

Такий за їхнії штани

готов піти у шпигуни!

702

Тож Іван Дзюба мав усі підстави узагальнювати: "Є якась фатальна закономірність у тому, що саме з кола українських літераторів виходили такі собі Савонароли – полум’яні борці спершу проти вузьких штанів, потім проти довгих чубів, потім проти хула-хупа й рок-н-ролу і т.д. (тоді як борців проти деяких інших явищ було набагато менше). Пригадується, як у часи захоплення молоді народною (хоч і не нашою) піснею "Бесаме мучо" один український поет надрукував у "Перці" памфлет, що закінчувався словами: "Ex, якби за те "бесаме" та набить йому те саме!" Оця позиція – "набить йому те саме" – й досі залишається найпопулярнішою в нашому ставленні до молодіжної субкультури... Через те ми програвали всі битви з молодіжною побутовою та культурною модою і програємо далі" [Дзюба, 1988, с. 97].

У часи "перебудови", коли неформальний молодіжний рух став особливо помітним, а репресії проти нього вже суперечили офіційній політиці "демократизації", відомий московський соціолог та психолог І.Кон зміг урешті назвати речі своїми іменами, хоча й пом’якшив дефініції: "Те, що ми називаємо проблемами молоді, часто зовсім ними не є... Не вони, а ми – в глухому куті, в кризі... Неформальні групи лише в нас набули сенсаційного характеру... Ситуація виглядає драматичною тому, що пов’язана із заорганізованістю, стаціонарністю самого нашого суспільства" [Кон, с. 62].

Молодим "неформалам" наприкінці 80-х було присвячено безліч статей, репортажів, "круглих столів" у пресі, з’явилися й монографічні публікації. В.Шкурін у книзі "Неформальные объединения молодежи" зробив спробу розділити неформальні за своєю природою спільноти (себто власне тусовки) та об’єднання, неформальні лише внаслідок радянської специфіки суспільного життя: "Можна виокремити дві неформальні молодіжні структури. Першу утворюють так звані "групи неформального спілкування", що виникають на основі об’єктивних статево-вікових та територіальних ознак. До другої належать групи, створені за принципом інтересів – це "групи діяльності"... Однак інтереси виявилися лише приводом для "внутрішнього монолога" юнаків та дівчат (...) Ми вважаємо за доцільне всю багатоманітність неформальних молодіжних об’єднань згрупувати в два основних блоки. Перший блок утворюють згадані "групи дозвілля" з двоїстою природою, їх ми називатимемо інтравертованими групами. До другого блоку входять "групи діяльності", які називатимемо екстравертованими. Інтравертовані групи є досить замкнутими утвореннями, зорієнтованими на реалізацію передусім особистих інтересів та

703

потреб; вони з труднощами взаємодіють з іншими суспільними інституціями" [Шкурин, с. 20-21].

Чи не найбільше уваги в ті часи приділялося "інтравертова ним" підлітковим вуличним угрупованням напівдозвіллєвого напівкримінального характеру. Особливо уславилися підмосковні "любери" та юнацькі зграї казанських околиць, однак ішлося про явище, загалом характерне для незаможних похмурих околиць усіх великих індустріальних міст планети – від Лос-Анджелеса й Нью-Йорка до Дніпродзержинська й Жданова (нині Маріуполь).

Польський публіцист Марек Єнджеєвський, що сам у юності пройшов "вуличну школу", зібрав свій і чужий досвід у книзі "Тусовка", виданій ще в "народній Польщі" й перекладеній у Москві. Він описує, зокрема, субкультуру цих молодіжних "гангів" – ритуали, сленг, табуйовані слова й дії, систему цінностей: "Кожен з моїх молодих співрозмовників прагнув бути "хорошим другом". Це – найважливіше для них. А щоб твоя група добре прийняла тебе, слід підкорятися вимогам групи, поділитися сніданком, викурити з друзями цигарку в шкільному туалеті, час від часу показати норов перед дорослими. З "дружком" завжди можна піти на дискотеку й "погудіти"... Проти такої схеми взаємин несміливо виступає дехто, але його з ганьбою та презирством відсувають на задній план життя з наліпкою "зубрили" [Енджеевский, с. 45].

Пафос книжок Єнджеєвського, Шкуріна, та й практично всіх "перебудовчих" публікацій "тусовочної" тематики зводився до кількох тез, "просвітницьких" за своєю суттю: "неформальні" угруповання з’являються з об’єктивних причин, але вони загалом дають більше шкоди, аніж користі, тому "слід звернути більше уваги на проблеми та виховання молоді". Скажімо, Іван Дзюба у згаданій вище праці, після сумної констатації, що "ми програвали всі битви з молодіжною побутовою та культурною модою" (отже, сама настанова на "битви" не піддається сумніву), пропонує: "Молодіжну субкультуру можна "завоювати" лише зсередини. І, звичайно, залишається надія, що тут допоможе посилена увага до естетичного виховання дітей і молоді, на якій тепер начебто мають намір зосереджуватися і школа, й мистецькі сили" [Дзюба, 1988, с. 102].

Як виглядає "увага мистецьких сил", ми бачили й із наведених цитат, і з сьогоднішнього ставлення, скажімо, Спілки композиторів до української молодіжної музики (про неукраїнську й згадувати зайве).

Отакі були рецепти, однак сам аналіз глибинних чинників, що визначають форми та характер молодіжного руху, часто був

704

досить глибоким і об’єктивним. В.Шкурін: "Неформальний молодіжний рух дуже неоднорідний. У ньому існує маса напрямків, груп, що відбивають не лише суспільні, а й суто молодіжні проблеми та суперечності: пошук ідеалів, сенсу життя, свого місця в суспільстві, сфери самореалізації, криза довіри до існуючих форм політичної діяльності молоді, утиски прав молоді, фінансова несамостійність, побутова невлаштованість, соціальний інфантилізм, суспільна нерівність тощо.

...Зовнішня атрибутика, символіка стали лише формою, яка сприяє консолідації певної категорії молоді в такі групи, як панки, металісти, брейкери, спортивні фанати, рокери... В інтравертованих групах інтенсивно діє механізм наслідування. Це групи високої міжособистісної комунікації. Їхній центральний об’єднуючий елемент – інтенсивне особисте незаорганізоване спілкування, основний акцент робиться не на сам характер діяльності, не на кінцевий результат" [Шкурин, с. 37]. Що це саме так, видно також із форм, яких набирають наші молодіжні тусовки, – практично всі вони запозичені (з кількарічним запізненням) із Заходу, звідти ж походить переважна більшість елементів "тусовочної" субкультури – музика, одяг, зачіски, танці, мотоцикли, та й самі назви молодіжних течій – панки, поппери, рокери, металісти, скіни, рейвери тощо.

Іншим джерелом "культурної традиції", як свідчить М.Єнджеєвський, та й наш вітчизняний досвід, є кримінальне середовище – з "блатної фені" інтенсивно запозичується сленг, з кримінальницьких "закону" та "понять" – тусовочні ритуали й табу. В радянському культурному просторі, втім, ця традиція прослідковується віддавна – від пореволюційної субкультури "вуркаганів", барвисто описаної Іваном Микитенком, до звичаїв і життєвих цінностей повоєнної "дворової шпани", оспіваних В.Висоцьким. Утім, тут радянські молодіжні тусовки не були оригінальними – згадаймо хоча б "gangsta гар" чи "культові" фільми 60-х "Механічний апельсин" та "Easy Rider".

У чому ж тоді оригінальність радянських та пострадянських молодіжних тусовок, якщо така була, і чи була в Україні якась специфіка? Практично всякий молодіжний рух спрямований проти суспільного mainstream, і зокрема мистецький молодіжний рух – проти мистецького mainstream. Але якщо на Заході естетика й ідеологія хіпі та панків була протестом проти welfare state, то у нас, з міфологізацією Заходу як землі обітованої в масовій свідомості "совка", довге волосся хіпі, "ірокези" панків та "косухи" металістів стали ще одною обожнюваною деталлю "західного способу життя", поруч з парфумами "Шанель" та каталогом "Некерман". Інша особливість – та, що

705

західний mainstream, поборюваний хіппі та панками, зовсім не прагнув з ними битви – навпаки, по недовгому здивуванні тим, що знову витворила ця молодь, бізнес заходжувався продукувати псевдоіндійські брязкальця для хіппі, куртки на клепках для "металістів", а мотоциклетна фірма Harley Davidson взагалі своїм процвітанням завдячує рокерам та тим, хто "під них канає" (останніх значно більше). Таким чином практично кожна нова молодіжна течія рано чи пізно "заспокоювалася", комерціалізувалася, ставала частиною того ж mainstream.

Нічого подібного у нас, звичайно, не було й поки що немає, зате були спроби "приручити" тусовки, заорганізувавши їх і поставивши під контроль радянського mainstream: комсомол якийсь час активно створював "хороші" дискотеки, заохочував слухнянішу частину молодих рок-музикантів, ДТСААФ робило спроби опікуватися рокерами, спокушуючи їх своїми мотоклубами тощо. Але особливого успіху це не давало – адже, як слушно зауважував В.Шкурін, в молодіжних тусовках зовнішній інтерес (рок чи мотоцикли) – не головне, головне – неформальне спілкування із "своїми".

Що можна сказати про національне забарвлення молодіжних тусовок? Вже згадувалося про їхню "про-західність". Та й загалом молодіжна субкультура скрізь є явищем, у якому локальне, навіть маргінальне, об’єднується з глобальним, космополітичним через голову національного. Адже більшість сучасних молодіжних течій зародилися в західних nation states, де національний (не місцевий!) патріотизм невід’ємний від суспільного офіціозу, від того mainstream, що завжди викликає в молодіжної тусовки стійку алергію, яка потім поширюється світом разом з "ірокезами" та "косухами".

Втім, можна все-таки зробити деякі спостереження щодо національного обличчя молодіжної субкультури в Україні. Основа сленгу тусовки – це завжди не стільки літературна мова, скільки місцева (міська) говірка. Тож на сході України це – суржик, тим ближчий до російської мови, чим далі на схід та південь; в Галичині – міська говірка з густими вкрапленнями давніших полонізмів (особливо у Львові) та пізніших русизмів, а в останні роки – дедалі частіших англіцизмів (див., напр., недавно опублікований "Перший словник українського молодіжного сленгу" С.Пиркало та Ю.Мосенкіса).

Тепер, коли з "підпілля" вийшли мистецькі тексти, продуковані цією субкультурою, як от у груп "ВВ", "Брати Гадюкіни" чи "Скрябін", нескладно помітити: жодна з них не співає літературною мовою. У "ВВ" – це східняцький суржик з імітованою полтавською вимовою Олега Скрипки, у "Гадів" та

706

"Скрябіна" – львівська говірка з нерідкими загально-СНДівськими термінами, як от "тьолка", "фігня", врешті, знамените "чуваки, всьо чотко!"

Що ж до системи цінностей, то "наші" не є винятком із всесвітніх закономірностей: скептичне ставлення до "тих, хто носить прапори" ("Бр.Гадюкіни"), до загальнонародних кумирів: "Вона була зовсім тупа – любила Миколайчука" ("Бр. Гадюкіни"); ба навіть немислима для щирого українця зневага до "трудящого люду":

Я вранці прокидаюсь і йду на балкон

– якісь бики мішають на будові бетон,

а я стою собі в своїх зелених трусах.

Захочете дістати – я залізу на дах.

("Скрябін")

Однак усе сказане стосується передовсім класичних тусовок, за термінологією В.Шкуріна – інтравертованих груп. Натомість у часи перебудови серед тусовок, так би мовити, вимушених, яким просто не давали розгорнутися в нормальні громадські об’єднання із своїми чіткими цілями (екстравертованих, за тією ж термінологією), – посіли помітне місце угруповання національно-культурницького спрямування. Як такі собі студентські чи інтеліґентські тусовки, починалися Український культурологічний клуб (що фактично був прикриттям для УГС – пізнішої УРП), Товариство Лева, ТУМ (основа нинішньої "Просвіти"), "Меморіал", багато інших. Ще й сьогодні активно експлуатує естетику молодіжних правоекстремальних тусовок УНСО. Однак у 90-і роки, в умовах демократії майже всі екстравертовані тусовки перетворилися на звичайні громадські організації (варто зазначити, що при цьому вони стали менш масовими) і таким чином вийшли за межі предмета цього нарису.

Особливим різновидом тусовки екстравертованої, що ніколи не втратить свого неформального, глибоко тусовочного характеру, була і є мистецька богема. Народилися мистецькі тусовки, либонь, у паризьких кав’ярнях та мансардах у минулому столітті, а десь із сотню років тому перші парості з’явилися й в Україні. Пальма першості тут належить, мабуть, угрупованню "Молода муза", що жило й творило на початку століття переважно по львівських кав’ярнях. Один із молодомузівців, Петро Карманський, у своїй книжечці "Українська богема" згадував: "Для нашого брата, бідного поета чи публіциста, якому, як рибі вода, потрібне широке та мудре товариство, де він знаходить джерело творчих спонук і концепцій,

707

залишається хіба модерна, недорога, негомінка каварня. Це найбільш економна установа, на яку спромоглась сьогочасна міська цивілізація. Тут бідний український мистець, що звичайно мешкає в найпідлішій норі – без світла, без повітря, без тепла зимою – находив у довоєнних часах комфорт: вигідне сидіння, тепло, чимало світла, багато часописів у кількох мовах, а врешті, цікаве товариство... та хвилеве забуття невеселої дійсності – все за ціну кільканадцяти сотиків за чай чи каву...

Не можу навіть уявити життя "Молодої музи" без каварні. На всякий випадок воно було би дуже сіре й безперечно менш продуктивне... В каварні ...ми справді жили. Ми вели розмови про суть і завдання мистецтва, спорили й виковували певні критерії, критикували й поправляли один одного...

Ті, що заздрили нашим інтимним взаєминам, називали нас "товариством взаємної адорації", та вони були далекими від зрозуміння й правдивої оцінки наших взаємовідносин" [Карманський, с. 311-312].

У двадцятих роках, коли в Харкові зароїлося від літературно-мистецьких спілок, асоціацій, академій з головами, секретарями, навіть президентами, традицію тусовок мимоволі продовжили в Києві "непролетарські" літератори – так звані неокласики. Близький до їхнього "п’ятірного грона" В.Домонтович згадував: "Так, ніколи ніяких "сходин неоклясиків" не було. Не було "неоклясичної організації". Не було статута, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріяту. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жодного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалася дружба з внутрішньої бизькості, народжувалася духовна єдність" [Домонтович, т. 3, с. 252].

Ю.Шевельов у своїй післямові до творів В.Домонтовича розширив цю характеристику неокласичної тусовки: "Неоклясиків об’єднувало те, що вони були високо інтеліґентні, що вони були вдома в світовій культурі і що вони не вірили в осяйне майбутнє. Вони любили свою "темну батьківщину", любили ірраціонально, – бо чого ж би інакше вони писали українською мовою, – але це була любов абстрактна, чужа сьогоднішній людині. Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був уже російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти...

Єдність "неоклясичного" грона будувалася на відчутті дружнього ліктя і рівного розуму серед океану невігластва й дичавини безкультур’я, чиї сморідливі хвилі повсякчасно за-

708

грожували їх затопити (і кінець кінцем затопили)" [Домонтович, т. 3, с. 523].

Після 1933 року не стало ані мистецьких тусовок, ані мистецьких організацій (окрім Спілки радянських письменників та інших аналогічних "творчих" спілок, ясна річ). Заново формуватися на трохи відталому від сталінізму ґрунті це явище почало лише наприкінці 50-х. Заіснував (правда, ненадовго) київський Клуб творчої молоді, утворилося кілька своєрідних мистецьких "домашніх тусовок" у помешканнях Б.Антоненка-Давидовича, Г.Кочура, І.Світличного. Як згадує Іван Дзюба в передмові до книги І.Світличного "Серце для куль і для рим": "Можна назвати низку імен відомих нині поетів і прозаїків, які колись були "завсідниками" тісної квартири Світличного на вулиці Уманській і багато чим йому зобов’язані" [Дзюба, 1990, с. 12].

Та за кілька років почалися нові репресії, й практично всі ці неформальні, але надзвичайно впливові мистецькі осередки було поруйновано, майже всіх їхніх лідерів піддано більшим чи меншим репресіям.

Натомість на перехресті молодіжної субкультури та "високої" української культури формувалося нове культурне явище – мистецький underground. Першою і поки що єдиною спробою проаналізувати це цікаве явище стала стаття Олекси Семенченка "Альтернатива в Києві".

Автор характеризує спільноту, що створила це нове явище, як "незаангажованих політично прошарків – міських пияків, наркоманів, хуліганів, збоченців та інших виродків того часу з вищою освітою, які десь, колись, якось вхопили краєчок айсберга світової культури (щось прочитали в книжці, почули на коротких хвилях чи хтось в університеті розповідав), а також втратили клепку з голови, чому й стали потенціальними споживачами відповідного типу літератури.

...Основним сховищем, де творилася альтернатива в Києві, були художницькі майстерні, дешеві кав’ярні в центрі міста і навколо університету, університетські дискотеки, нарешті, приватні помешкання" [Семенченко, с. 208].

Цікаво порівняти опис П.Карманським львівських кав’ярень початку століття із Семенченковим описом терену, де Розквітав київський "андерграунд": "У той-таки час літературне життя вирувало в київських кав’ярнях. Натхнені романтикою дворів і підворіть, схилів Дніпра із "стакановими" Деревами і сутичками з "ментами", в холодну пору творчі сили заходили до кав’ярень, щоб випити дешевої кави з дешевим вином, горілкою чи коньяком – і тоді запалені мізки починали

709

продукувати шедеври... Крім того, кав’ярні виконували функцію передавача або тиражувальника творів, написаних удома. Запалені мізки з оточення вихоплювали почутий від когось геніальний рядок, який потім роками міг ходити Україною, хоча ні імені автора, ні назви твору, ні його суті вже ніхто не міг згадати...

Алкогольна альтернатива кав’ярень виражалася в усьому комплексі поведінки її представників. Роками тут творилася альтернативна ленініана, яка почалася з жанру скульптурного авангарду, коли майже одночасно один поет помив власною сечею ноги скульптурі вождя на вокзалі, а інший необережно задушив морську свинку Надежду Константіновну..." (Семенченко, с. 214).

Утім, за продовженням цієї цікавої розповіді читач може звернутися до першоджерела – статті О.Семенченка або ж до нещодавно опублікованого роману В.Діброви "Бурдик" та досить цікавої рецензії на нього М.Стріхи (див.), де коротко підсумовується культурна роль літературного "андерграунду" 70-х років: "Ця частина покоління витворила свою, "андерграундну" культуру. Тексти переписувалися від руки й розповсюджувалися у вузькому колі втаємничених (попри часто абсолютну політичну безневинність, вони були підозрілі вже через відсутність "паровозиків"). На тусовках, п’ючи гранчаками дешеве міцне вино, "андерграундовики" тішилися тільки їм зрозумілими крамольними натяками. І, попри все, писали "в шухляду" речі, які "з погляду вічності" інколи були вартіснішими від усього, що тоді з’являлося друком" [Стріха, с. 37].

Залишилося кинути погляд на сучасний стан тусовки в Україні. Цей стан – зовсім не квітучий. Привчена до потужного тиску з боку системи та громадської думки, пострадянська тусовка не витримала умов демократії та свободи, як глибоководні риби не витримують, коли їх підняти з глибин, – вибухають. Кращі представники молодіжних вуличних гангів нині пішли в охоронці до "нових українців", кращі представники музичного та літературного "андерграунду" пишуть компакт-диски, знімаються в кліпах або виступають по провінційних американських університетах з лекціями про власну творчість. Натомість тусовочні "низи" або заробляють гроші дрібною комерцією, або ж витанцьовують цілу ніч по дискотеках та нічних клубах, ковтнувши таблетку "фантазі". І те, й друге – строго кажучи, далеке від класичної тусовки. Втім, слід гадати, що, тільки-но в Україні як слід стабілізується mainstream, то знову розростеться молодіжний протест проти нього – себто тусовка.

710

Література

1. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // Наука й культура. – К.: 1988. – Вип. 22.

2. Дзюба І. Душа, розпластана на пласі... / У кн.: Світличний І. Серце для куль і для рим. – К.: Рад. письменник, 1990.

3. Діброва В. Бурдик. Роман. // Березіль, 1997. – № 1,2.

4. Домонтович В. Твори у 3-х т.т. / Сучасність, 1990.

5. Енджеевский М. Тусовка. – М.: Прогресс, 1990. – С. 360.

6. Карманський П. Українська богема. / У кн.: Молода муза. – К.: Молодь, 1989.

7. Кон И.С. Всматриваюсь в лицо поколения. // Юность, 1988. – № 7.

8. Перший словник українського молодіжного сленгу. / Упоряд. С.Пиркало, ред. Ю.Мосенкіс. – К.: AT "Вітол", 1998. – С. 84.

9. Прозоров Б.Л. Идеологическая диверсия против советской молодежи. – Л.: Лениздат, 1986.

10. Семенченко О. Альтернатива в Києві. // Зустрічі, 1994. – № 8.

11. М.Стріха. Прощання з андерграундом. // Критика, 1997. – № 1. – С. 37-38.

12. Шкурин В.П.. Неформальные обьединения молодежи. – М.: ВНМЦНТ, 1990.

711

Олександр Різник

Народ скаже, як зав’яже.

Прислів’я

Фольклор є одним із найширших понять культурології. В широкому розумінні фольклор ототожнюють із "народною творчістю", яка охоплює явища динамічної (словесні, музичні, видовищні, пластичні витвори) та статичної культури (прикладне мистецтво, народна архітектура), а також пов’язані з ними культурні практики.

Поширенішим є вузьке розуміння фольклору як сукупності вербально-динамічних явищ народної творчості. Такого, "вузького", розуміння фольклору дотримуватимемося й ми в цьому нарисі. Щодо сутності фольклору (на відміну від "високої" та "масової" культури), пошлемося на думку сучасного американського культуролога М.Белла: "Фольклор... це культура щоденного життя. Творці фольклору мають справу з буденним життєвим досвідом.(...) Вони та їхня аудиторія – завжди поруч, їх пов’язує увесь масив традиційного буття, що тримає разом дану спільноту, покоління за поколінням... Творці фольклору використовують перевірені віками прийоми та зразки, натомість аудиторія чекає від творців слідування тим "конвенціям", що виникли в давнину й добре слугували їм увесь час. Отже, фольклор – це культура безперервності, керована традиціями

713

та сподіванням, що життя, яким спільнота живе віддавна, триватиме незмінно" [Bell, p. 21].

Український народ створив величезну фольклорну спадщину. На думку С.Грици, загал цієї спадщини слід поділити на дві групи: групу "альфа" (або "репродукційний" фольклор), до якої належить обрядовий масив народної творчості (календарні, весільно-обрядові пісні, поезія й паремія), і групу "омега" (або "прогресуючий" фольклор), яка включає народний епос, лірико-побутовий, вояцький, повстанський, міський (міщанський, робітничий, декласований тощо) фольклор, який безпосередньо не пов’язаний з обрядовою дією [Грица, 1984, с. 74-75].

Розглядати фольклор як феномен популярної культури, на нашу думку, можливо лише на тому етапі його еволюції, коли він хоча б частково втрачає свої первісні ритуальні функції, пускаючись у вільний функціональний "плав". Це пов’язане не лише з виникненням фольклору групи "омега", але й з функціональною емансипацією ряду зразків групи "альфа" (скажімо, колядка "Добрий вечір тобі, пане господарю", що набула загального вітального значення).

На жаль, сьогодні важко відтворити спосіб побутування українського фольклору як популярної культури в давні часи, оскільки початок систематичного, комплексного етнографічного дослідження національного побуту припадає лише на XIX ст. Доти ми зустрічаємо лише поодинокі зразки українських народних пісень та дум – текст пісні "Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш", вміщений у "Чеській граматиці" Я.Благослава (XVI ст.), текст думи про козака Голоту в польському рукописному збірнику Кондрацького (датований 1664 p.). Протягом XVIII – поч. XX ст. у Західній Україні з’явилася низка т.зв. "шкільних співаників", що містили тексти українських народних пісень і творів церковного вжитку. На той час сформувалися й потужні суб’єкти поширення фольклору – кобзарі-лірники, мандровані дяки (див.: Музика, Пісня). Ці культурно-професіоналізовані спільноти прикметні для нас тим, що використовували український фольклор із комерційною метою, заробляючи собі на прожиток співами, до того ж послуговувалися середовищем вулиці, ярмарків, свят, весіль як каналом поширення пісень, оповідок, анекдотів, а також авторської, в т.ч. власної творчості. Внаслідок цього не лише зразки анонімної бурсацької творчості, а й поезії та пісні Г.Сковороди, Д.Туптала, Г.Турчиновського, Л.Барановича, Г.Мазепи, розтиражовані в репертуарі тисяч кобзарів та лірників, фактично втрачали авторство і "розчинялися" в загалі фольклору.

714

Перший спалах інтересу до українського фольклору припадає на "вік націоналізму" – початок і середину XIX ст. Захоплена виром романтично-народницьких ідей, частина ліберального українського поміщицтва й інтеліґенції вбачала у фольклорі та інших етнографічних атрибутах українства (одязі, житлі, їжі, ужитковому мистецтві) джерело світооновлення "на своїй землі". Саме в цей період в Україні на ґрунті та довкола національного фольклору сформувалося кілька культурних процесів, які забезпечили входження народної творчості в загальнокультурний контекст. Умовно ці процеси можна назвати фольклористикою, фольклоризацією та фольклоризмом.

1. Фольклористика. Важко назвати національно зорієнтованого літератора, музиканта чи просто українофіла того часу, який би не захоплювався збиранням українських старожит-ностей і, зокрема, – національним словесним та музичним фольклором, – від В.Ломиковського, З.Доленги-Ходаківського, М.Цертелєва на поч. XIX ст. (Східна Україна), Г.Вагилевича та Я.Головацького (Західна Україна) до М.Драгоманова, Лесі Українки, Г.Франка, П.Чубинського, П.Бажанського у другій половині XIX – на початку XX ст. Народжується національна професійна фольклористична школа (П.Сокальський, О.Рубець, П.Демуцький, К.Квітка, Ф., О. та Г. Колесси, О.Роздольський, Д.Яворницький). До запису й дослідження українського фольклору долучаються й відомі фольклористи Росії (Є.Линьова, яка із цією метою вперше в Росії застосувала в 1903 фонограф), Чехії (Л.Куба), Угорщини (Ж.Паулі), Польщі (О.Кольберг) та ін. [Правдюк]. Численні збірки українських народних пісень і словесного фольклору, випущені протягом століття (від невеличких збірочок М.Максимовича, Г.Галагана, А.Метлинського, О.Артемовського до солідних зібрань В.Антоновича, М.Драгоманова, Я.Бігдая, М.Номиса, П.Чубинського), тираж яких вимірювався сотнями, в кращому разі тисячами примірників, але вони становили важливий чинник у формуванні національної інтеліґенції.

В етнографічних розвідках цього часу зафіксовано чимало спостережень стосовно побутування фольклору, розпочато ґрунтовні дослідження носіїв фольклору: "Из женщин, которые пришли петь, СИ. выбрала двух: одну, сравнительно молодую, которая пела только недурно, а вторую – Горпыну Чорно-мазову, женщину лет за сорок, типичную хохлушку, в темной повязке на голове, черной корсетке, домотканной плахте и вышитой рубашке, очень бойкую, певшую низким голосом и хорошую запевалу. Когда ей предложили спеть в рупор, она тотчас же согласилась, выразительно пожимая плечом и

715

говоря, что она ничему не удивляется, что люди придумали всего не хуже этой машинки, что отчего бы им и этого не выдумать... СИ. объяснила ей, зачем нужны песни, и она готова петь хоть до утра". При цьому дослідниця додала ще й таку влучну характеристику народної виконавиці: "Она пришла не ломаться, а дело делать" [Линева, с. 21].

Серед мотивів фольклорозбирання переважали романтичні – мовляв, народні традиції приречені на відмирання, головною причиною якого є неосвіченість народу, а отже, і його несвідомість щодо величезної цінності ним же витворених скарбів. Панацеєю проти такого відмирання є негайна фіксація, переклад на письмо всього витвореного простолюдом, який довіку берегтиме свої духовні скарби, лише набувши освіченості. Віддзеркаленнями цих просвітянських мотивів були: по-перше, сакралізація народної творчості, обожнення буквально всього, що йшло з простолюдних вуст ("я містив у книжку усе, що було в збірниках...: все комусь знадобиться!.. Шикував збіранину в такі лави, щоб не психологія була основою, або ж інше пісьмацьке, а як, на мою думку, огулові користніш..." [Номис, с. 29-30]; по-друге – ідеї реформування "високого" академічного мистецтва відповідно до художніх засад, закладених у фольклорі.

2. Фольклоризм [Іваницький, с. 292-293] – свідома опора на особливості національного фольклору у професійній мистецькій творчості. Прагнення інтеліґенції заговорити з простолюдом однією мовою та заспівати з ним на один тон, попри його наївність, зрештою, призвело до справжньої революції в національній словесності (заміна старої "книжної" мови новою літературною, опертою на живу народну говірку), а також і в музиці (поява світської національної композиторської школи, яка сполучила опору на українську народну мелогармонію із досягненнями західноєвропейського музичного академізму).

В літературі фольклоризм попервах вилився в численні твори в "народному" дусі, пересипані народними приповідками та приказками, характерною місцевою лексикою (Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, не кажучи вже про І.Котляревського [див.: Анекдот]; у багатьох із них ведеться оповідь від імені "простонародних" персонажів.

Ось як інтерпретував цю концепцію радянський літературознавець В.Шубравський: "щоб не опуститися до рівня тієї частини селянства, яке скніло в темряві й не завжди усвідомлювало необхідність вирватися з тенет церковно-забобонної моралі, письменник повинен був відповідно спрямовувати оповідача, освітлювати його розповіді передовими ідеями" [Шубравський, с. 120].

716

Утім, таке примітивне розуміння "народності" характерне радше для пізнішого народництва – з кінця XIX ст. та особливо – для радянського мистецтвознавства.

У царині музики XIX ст. спостерігається розквіт жанру обробки народних пісень для простих, найпоширеніших у добуті виконавських складів (для голосу з фортепіано, хору) або фантазій та варіацій на теми народних пісень – від дещо наївних "народоподібних" опусів Й.Витвицького, А.їдлички, М.Завадського та ін. до повноцінних художніх обробок і фантазій М.Лисенка, хорів-поем М.Леонтовича, О.Кошиця, К.Стеценка. Ймовірно, чи не найближчими до популярної культури з-поміж цього доробку стали фортепіанні твори, витримані в суто салонній манері на штиб поширених на той час по всій Європі "національних" рапсодій із неодмінним чергуванням повільних та швидких тем-мелодій. Так, модна жанрова сполука "Лангшамп-Фрішка" (див. рапсодії Ф.Ліста) у творчості українських композиторів трансформувалася в "Думку-Шумку" (рапсодія "Думка і Шумка" М.Лисенка, численні "Шумки" М.Завадського тощо).

Фольклоризм пройняв і великі мистецькі форми, часом цілком витворені в "народному дусі", як от перші національні драматичні твори й опери ("Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ’яненка, "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського), симфонічні твори ("Українські симфонії" Е.Ванжури, М.Калачевського та ін., мелотематичний матеріал яких побудований або цілком на зразках народного мелосу, або на його авторських стилізаціях). Утім, із ускладненням і професіоналізацією національного "високого" мистецтва, хвиля поверхового фольклоризму помітно слабшає (скажімо, в пізніх операх М.Лисенка прямі фольклорні запозичення мають поодинокий характер).

3. Фольклоризація, тобто поширення "авторських" творів у широких верствах споживачів – аматорських виконавців, у режимі побутування, характерному для фольклору, з втратою або притлумленням первісного авторства. Тут слід розрізняти фольклоризацію штучну, коли поезія чи пісня витворювалася спеціально "для народу", та фольклоризацію природну, що відбувалася внаслідок набуття твором справді широкої популярності. Прикладом штучної фольклоризації стала діяльність поета-пісняра Тимка Падури, який для "пускання в народ" власного авторського доробку утримував у 1830-і рp. в Саврані (тепер Одеська обл.) спеціальну школу кобзарів і торбаністів [Русов А.]. Прагнення творити "під народ" і бути знаним серед

717

простолюду призводило до появи штучної, кумедно-гіпертрофованої віршо-пісенної продукції:

Гей, козаче, на врага!

Гурра – га! Гурра – га!

Натомість природна фольклоризація часто мала місце тоді, коли автори й на думці не мали творити "під народ".

Шляхи природної фольклоризації авторського доробку здебільшого пролягали через національний мандрівний театр ("Соловейко", "Удовицю я любив" М.Кропивницького; "Дивлюсь я на небо", "Повій, вітре, на Вкраїну" з музикою Л.Александрової та ін. – див.: Пісня, Театр); через поміщицькі й міщанські салони ("Гандзя" Д.Бонковського, "Скажи мені правду" Р.Пфеніга – О.Афанасьєва-Чужбинського), та через хорове аматорство, яке до кінця XIX ст. набуло поширення по всій Україні.

Згодом фольклоризація торкнулася не лише пісенної, а й поетичної творчості, передусім Шевченкової, що дозволила М.Номису зауважити: "З незабутого Кобзаря я повибирав не тільки справжні приказки, од народу ім узяті, а й вірші, що їх письменний наш люд, – а деякі навіть і народ уже, вживають замість приказок. Мені здається, що вірші такі повинні стоять між приказками... Не знаючи сих віршів і що їх уживають вже замість приказок, не можна знать українського погляду на все, у всюсенькі його обширі" [Номис, с. 28].

До кінця XIX ст. фольклор перетворився на знаряддя політичної боротьби: пропаганда народної творчості національно-свідомою інтеліґенцією була одним із засобів "нагадування" народу про його історичну потугу і, тим самим, збудження його визвольницьких імпульсів; з іншого боку, заборона царською владою публічного виконання народних пісень сприяла створенню страдницького ореолу довкола будь-чого [Годзішевський, с. 15-21].

За часів визвольних змагань і в перші роки радянського часу, коли впали заборони на українську мову й національний фольклор, а потім вони на певний час стали фактично державною мовою та культурою, – виникли якісно інші форми пропаганди народної творчої спадщини, як от публічні "сеанси народної пісні", що їх здійснював із своїм хором П.Демуцький на київських майданах, розучуючи пісні з натовпом. Співом українських народних пісень розпочинав свої публічні лекції вчений-етнограф Д.Яворницький [Олійник-Шубравська, с. 18]. Радянська влада займала двоїсту позицію щодо фольклору. Прагнучи поставити народну творчість (що є стихійною за

718

визначенням) під цілковитий ідеологічний контроль влади, нав’язуючи простолюду те, як він "має" творити, більшовики сподівалися перетворити фольклор на знаряддя обробки масової свідомості; з іншого боку, використати "ідеологічно вивірені" зразки народної творчості як підпору легітимності власної влади. Керуючись принципом "народності" в мистецтві (що був ієрархічно другим після "партійності" принципом соцреалізму), влада на словах, в дусі ранішої народницької інтеліґенції, ледве не сакралізувала все "витворене народними масами" й не втомлювалася проголошувати безмежну турботу про розвиток народної пісні, народного танцю, народного театру й ремесел. Словосполучення "народна творчість", "народне мистецтво" використовувалися також як каральна зброя проти небажаних для режиму митців. Так, щодо митців академічного напрямку застосовувалося звинувачення в "антинародності", тобто у відсутності "народних" рис у їхній творчості ("ігнорування народного мелосу деякими композиторами" було одним із найтяжчих звинувачень у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про оперу "Велика дружба" В.Мураделі" 1948 p.); навпаки, до митців фольклорного спрямування застосовувалося звинувачення у "псевдонародності". В Україні за часів Й.Сталіна до "псевдонародних халтурників" був зарахований Г.Давидовський, а до "антинародних формалістів" – Б.Лятошинський. Водночас з’ясувалося, що далеко не все, витворюване народом, вкладається в комуністичне річище. Через те щодо фольклорних видань та публічного виконання народних пісень було застосовано таку ж саму цензуру, як і до художньої літератури. Головним знаряддям фольклорно-радянського культуртрегерства стала штучна фольклоризація: препарувалися тексти "неправильних" пісень; з них вилучалися цілі куплети, замінювалися окремі рядки та "одіозні" слова; замовчувалися справжні автори багатьох популярних українських пісень, вони тиражувалися як суто "народні", тобто анонімні (такими "безавторськими" стали "Ой, біда, біда чайці-небозі" І.Мазепи, "Чуєш, брате мій" Б.Лепкого, "Човен хитається..." Р.Купчинського, "їхав стрілець (козак) на війноньку" М.Гайворонського, адже гетьман І.Мазепа був "зрадником", а автори останніх трьох пісень були вояками "буржуазно-націоналістичних" Січових стрільців, отже, не мали права бути авторами таких чудових пісень).

У свідомість громадян вкладалися нові, т.зв. "радянські народні пісні". Потужним каналом штучної фольклоризації ставала система художньої самодіяльності, особливо у сільській

719

місцевості, де клуб був чи не єдиним осередком культури (див.: Клуб).

Через систему оглядів та конкурсів самодіяльних виконавців із відповідним "обов’язковим репертуаром" пісні та приповідки про щасливе колгоспне життя, партійних і комсомольських активістів, про боротьбу з куркулями, про передовиків-доярок і трактористів упихалися в масову свідомість.

Згодом такі "витвори", як правило, без зазначення імені та прізвища автора (що мало підкреслювати їхню народність-усність-анонімність), потрапляли до численних фольклорних збірок, періодичної преси як ознака схвалення народом чергових урядово-пропагандистських кампаній. Зрозуміло, що чимало таких "зразків" позначалися не лише брехливістю, а й антихудожністю, проте містили гіпертрофовано "народну" стилістику:

...Ми будуєм наше щастя власними руками,

І гордиться наш район передовиками.

...Про доярку Погребняк будемо співати,

Бо давно вже перегнала Сполучені Штати!

[Ященко, с. 637]

Поряд із штучною фольклоризацією відбувалася й природна фольклоризація повноцінних поетичних текстів. Прикметно, що і за радянського часу по-справжньому популярними стають твори без зумисно-фольклорної стилізації, в яких ведуть перед не соціально-ідеологічні, а загальнолюдські мотиви (як от "Рушничок" А.Малишка чи "Два кольори" Д.Павличка).

У СРСР поряд з "ідеологічним" та "спонтанним" фольклором виникло цікаве явище "номенклатурного" фольклору, зумовленого не якимись політичними мотивами, а особистими смаками чергового генсека. Так, за часів Сталіна повсюди звучала грузинська народна пісня "Суліко" (буцімто улюблена пісня вождя). Прихильність М.Хрущова до українських приповідок стала для місцевої партноменклатури знаком до тимчасового зняття з української мови "націоналістичного" вето...

Підходячи до фольклору із спекулятивних позицій, влада використовувала його також як свою зовнішню вітрину, як свідчення "розквіту національних соціалістичних культур", аби переконати світову громадськість, що русифікація України чи інших неросійських республік – це "вигадки буржуазних націоналістів".

Утім, ця "контрпропаганда" прислужилася й позитивній справі – збереженню українського фольклору. Особливого

720

масштабу досягла фольклорна видавнича справа у 60-80-і pp., коли режим став дещо ліберальнішим порівняно із добою Сталіна.

З’явилася серія нотно-текстових видань "Українська народна творчість". Вийшло 25 томів середнім обсягом по 30 друкованих аркушів і середнім тиражем по 7 тис. прим., а том "Казки про тварин" (1987) вийшов тиражем 100 тис. прим.

Серед масових видань відзначимо книжечки кишеньково-сувенірного типу, як-то: серії "Пісні народів СРСР" (збірка "Українські народні пісні", тираж 150 тис), серія збірок прислів’їв та приказок народів світу "Мудрість народна" (середній тираж 50 тис. прим.). Тиражем по 100 тис. вийшли сувенірно-кишенькові збірочки "Українські народні ліричні пісні" (1972), "Українські народні пісні про кохання" (1978) та ще декілька видань.

Ілюстровані "Українські народні казки" виходили кілька разів загальним тиражем до 1 млн. прим. Були започатковані й щотижневі радіопрограми ("Золоті ключі", "Дзвонкова криниця") та телепрограми ("Перлини душі народної" – з 1981), присвячені українському фольклору.

"Вітринна" функція фольклору в СРСР доповнювалася його провінціалізуючою функцією, що відбивала доктрину про бесперспективність усіх національних мов і культур СРСР, окрім російської. Якщо для останньої ще дозволялася "загальнолюдськість" у тематиці та засобах виразності, то інші культури мусили бути неодмінно "національно забарвленими", що на ділі означало їх консервацію в архаїчних формах. Так виник феномен спримітивізованої "шароварної культури" [див.: Музика, Танець], яка не лише не переслідувалася як "націоналістична", а всіляко підтримувалася й культивувалася владою.

На противагу цьому в 60-70-х рp. зародилося цікаве явище національної камерної фольклоризованої естради – її лідерами стали Н.Матвієнко й тріо Мареничів.

Та реальне побутування фольклору в радянсько-українському суспільстві визначалося не лише державно-ідеологічними, але й загальними цивілізаційними чинниками. Йдеться про інтенсивну урбанізацію України, що припала саме на XX ст., масовий переплив селянства в міста, руйнацію традиційного патріархального суспільства.

Внаслідок цього, з одного боку, оформилося чітке розмежування фольклору на селянський, тобто мовно-культурно компактний, та міський, що у вітчизняних умовах тяжів до мовно-культурної строкатості. З іншого боку, зростає питома частка проміжних, мікстових форм їх взаємовпливу.

721

В містах України, з огляду на її бездержавність і дискриміновано-маргінальне становище української мови, спостерігається ще один ракурс диференціації фольклору: на фольклор "взагалі" (що в міщанському середовищі підросійської України був передусім російськомовним) та український національний фольклор, носіями якого були головним чином учорашні селяни або вузький прошарок україномовної інтеліґенції. Щодо останнього загалом зберігається схема побутування, відпрацьована на селі, хіба що трохи збіднена через загальну атомізацію міського життя.

Активний взаємовплив міста й села, десакралізація і відмирання традиційних звичаїв і, водночас, збереження їхньої мистецької надбудови (пісень і танців, що супроводжували ці видовища) призвели не лише до функціонального, а й до власне мистецького розшарування українського фольклору. Він зазнав диференціації на фольклор елітарний (тобто колишній фольклор групи "альфа", репрезентований давніми протяжними піснями, що мають складну й специфічну фактуру викладу і виконуються хорами-ланками та подібними до них колективами народних професіоналів; голосіннями, якісне виконання яких під силу лише природженим співачкам-плакальницям; а також епічні фольклорні жанри, насамперед думи та псальми, виконувані епічними народними професіоналами – кобзарями та лірниками) і, з іншого боку, фольклор популярний, що є "відкритим" для співвиконання (жанри групи "омега": пісні-романси, пісні маршового, козацько-стрілецького типу й витвори танцювально-жартівливого плану, зокрема коломийки, що поволі поширюються з теренів Західної України в інші регіони).

За радянського часу специфічна ситуація склалася в малих містах, особливо на колишніх ударно-комсомольських будовах, позначених чисельною перевагою вихідців із довколишніх сіл, перемішаних із "оргнабранцями" з-поза меж України. Як зауважила на початку 80-х рp. С.Грица, "чільне місце в сучасному інтегрованому середовищі посідають пісні з драматичними сюжетами, ліричні, жартівливі" [Грица, 1984, с. 117]. Із наведених дослідницею соціологічних даних випливає, що, скажімо, на Бурштинській ДРЕС з-поміж 111 найпопулярніших українських пісень жартівливі складали 26, про кохання – 19, а весільно-обрядові – лише 4 зразки [Грица, 1984, с. 117-118]. Чималий відсоток складають споріднені з популярним фольклором "композиторські" пісні 60-х pp., що закріпилися в побуті поряд із традиційно народними ("Марічка" О.Сабадаша, "Черемшина" М.Михайлюка тощо), чого не можна

722

сказати про українські пісні пізнішої, поп-музичної доби (дається взнаки феномен спонтанної, неангажованої фольклоризації авторського доробку, що відбраковує як згадані раніше псевдонародні, так і неорганічно "модерні" витвори).

Функціональне розшарування фольклору торкнулося і його ставлення до дійсності, виокремивши в ньому два аспекти. Перший,"стабільний", – в масовому уявленні асоціюється із "фольклорною спадщиною", що символізує зв’язок сучасності з минувшиною. Другий же включає оперативну реакцію суспільства на певні події. Спостерігається й досить стійке закріплення цих двох функцій за певними фольклорними жанрами, навіть засобами виразності. Так, за радянського часу оперативну функцію майже повністю перебрав на себе анекдот (див.). Фіксувалися також "антитоталітарні" приказки й частівки, публікація яких стала можливою лише за пострадянської доби:

Устань, Ленін, подивися,

до чого ми дожилися:

Ні овечки, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

[Бугаєвич, с. 52]

Стабільну ж частину сучасного національного фольклору майже цілком обійняла українська народна пісня. Крізь призму її побутування виокремлюються три напоширеніші форми ставлення до національного фольклору:

1) Фольклор як образ минувшини. На базі такого погляду утвердився й стереотип прихильників українського фольклору як "людей з минулого", а отже, "відсталих" та "безперспективних". Зі згаданою "минувшинною" позицією кореспондується й "сільська" та "западенська" кваліфікація прихильників національного фольклору, та й усього українського загалом (мовляв, хто співає українських пісень, говорить українською мовою та вживає українські прислів’я, той неодмінно "селюк", "жлоб", "рогуль", навіть "бандера" й "націоналіст").

2) Фольклор як символ невмирущості України та української ідеї. Мовляв, коли "пісні наших пращурів" іще звучать, то Україна живе!

Один із яскравих зразків такої позиції – фольклорний ансамбль "Веснянка" при Київському університеті ім. Т.Шевченка, який на початку 60-х відродив традицію публічних колядувань, а також діяльність фольклориста Л.Ященка й керованого ним хору "Гомін" [Гуць, с. 51-60].

3) Фольклор як засіб духовного зцілення від "навали мас-культу". Ніби підтвердженням цієї точки зору є побутування як

723

у сільському, так і в міському середовищі популярного фольклору, що уособлює "теплі", "рідні" сторони життя. Найпопулярніші сьогодні українські народні пісні, як от "Ой чий то кінь стоїть", "Чом ти не прийшов", "Цвіте терен" тощо, ґрунтуються на образній системі доіндустріального суспільства (козак, кінь, цнотливе дошлюбне кохання, пасторальні мотиви), що доповнює відчуття теплоти ще й почуттям чистоти й свіжості, традиційно навіюваних ідеалізованим минулим.

Утім, любов селян чи "простих" городян до традиційного українського фольклору нерідко мирно уживається з любов’ю до американських "мильних опер" чи музичного російськомовного "блатняка". зростанню популярності українського фольклору. Так, поряд зі збірками сувенірного типу [Поріцька], публікуються заборонені за радянського часу зразки і навіть цілі пласти українського фольклору та фольклоризованих авторських творів – емігрантські [Грица, 1991], стрілецькі [Пришляк, Правдюк О.], повстанські ["Борці за волю України"], сороміцькі ["Сороміцькі пісні"], видання із "розсекреченими" іменами справжніх авторів знаних творів [Мазепа; Погребенник].

Народна пісня почала використовуватись і як інструмент "державотворення", заповнюючи прогалини, ще не заповнені зразками професійної творчості.

Прикметною є "українізація" тематики фольклорних малих форм: вістря народних дотепів змінило адресу на власне українську. Обігруються прізвища лідерів Української держави (як колись кпили з перших осіб СРСР): напр., ручні візки, що стали неодмінним атрибутом сучасного побуту, прозвалися "кравчучками".

В уявленнях національної інтеліґенції завжди гостро поставала проблема українізації міського життя, засобом якої вважалося формування національного міського фольклору. Останні десятиліття позначилися деякими "лабораторними" дослідами в цьому плані. Втім, ця "лабораторність" була підкріплена масовою практикою західноукраїнських міст. Виникла також поезія "андерграундного" типу із використанням міського суржику, арготизмів, ненормативної лексики, колажованих полі-культурними вкрапленнями, включаючи й український традиційний фольклор (творчість літугруповань "Бу-ба-бу", "Лу-Го-Сад", "Пропала грамота" тощо).

На думку М.Павлишина, поети згаданих угруповань – представники постколоніальної естетики: "в майстерній грі з символами колишнього провінціалізму вони створюють стихію, де етнографізм як начало і пародіюється, і консервується як

724

зміст для культурного товару нового типу" [Павлишин, с. 70]. Зумисне зниження українського поетичного мовлення до "фольклорного" рівня міського середовища становило для українських інтелектуалів чи не останній шанс налагодити спілкування з масою і в такий спосіб навернути її до української ідеї.

Побутування ж традиційного фольклору, репрезентованого лірико-жартівливими і козацько-стройовими піснями, лишається практично незмінним, що зайвий раз засвідчує: українська народна пісня була й лишається важливим складником самоідентифікації українців.

Література

1. Bell M. The Study of Popular Culture. – In: Handbook of Amer. Popular Culture (in 3 vols., ed. by M.Thomas Inge), Greenwood Press, N.Y., 1989.

2. Борці за волю України. / Пісні українських повстанців. / Співаник з нотами. // Передмова І.Гриніва. – Львів: Меморіал, 1992.

3. Бугаєвич Г. (упоряд., фольк. запис). Слово, що здолало смерть / Записи народної поетичної творчості про насильницьку колективізацію та штучний голод 1933 року. // Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 6. – С. 52.

4. Годзішевський Є. Хлопці співають. / У кн.: Микола Леонтович. Спогади. Листи. Матеріали. – К.: Музична Україна, 1982. – С. 15-21.

5. Грица С. Фольклор в системе эстетического развития масс: традиции и современность. / У кн.: Социалистическая культура и художественная активность масс. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 74-75.

6. Грица С. (упоряд.). Будь здрава, землице: українські народні пісні про еміграцію. – К.: Музична Україна, 1991. – С. 176.

7. Гуць М. Лицар народної пісні. // Народна творчість та етнографія. – 1993. – № 5-6. – С. 51-60.

8. Іваницький А.Г. Українська народна музична творчість. / Посібник для вищих та середніх навчальних закладів. – К.: Музична Україна, 1990.

9. Линева Е. Опыт записи фонографом украинских народных песен. – К.: Музична Україна, 1991.

10. Мазепа І. Писання. – К.: Орій, 1992.

725

11. Номис М. (упоряд.). Українські приказки, прислів’я ітаке інше. – К.: Либідь, 1993.

12. Олійник-Шубравська М. (упоряд.). Українські народні пісні, наспівані Д.Яворницьким: Пісні та думи з архіву вченого. – К.: Музична Україна, 1990.

13. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі. // Слово і час, 1994. – № 4-5. – С. 70.

14. Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня. – К.: Музична Україна, 1991.

15. Поріцька О. (упоряд.). Як засядем, браття, коло чари: Українські народні пісні та переписи національних страв і напоїв. – К.: Музична Україна, 1993.

16. Правдюк О. Українська музична фольклористика. – К.: Наукова думка, 1978.

1. Правдюк О. Крути в літературі і фольклорі (до 75-річчя подвигу Київського студентського куреня Січових Стрільців). // Народна творчість та етнографія. – 1993. – №1. – С. 5-11.

18. Правдюк О. (упоряд.). Стрілецькі пісні. // Народна творчість та етнографія. – 1991. – №6. – С. 31-39.

19. Пришляк P., Кривко Б., Єрченко О. та ін. (упоряд.). Ой у лузі червона калина. – Львів: Світ, 1990. – С. 180.

20. Русов А. Торбанисты Грегор, Каэтан и Франц Видорты. // Киевская старина, 1892. – № 3.

21. Сороміцькі пісні. // Лель. – 1992. – №5. – С. 22-23; 1994,. – № 6. – С. 36-37 та ін.

22. Шубравський В. Від Котляревського до Шевченка. – К.: Наукова думка, 1983.

23. Ященко Л. (упоряд.). Буковинські народні пісні. – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – С. 637.

726

Максим Стріха