5. Державницький етап: від унр до усрр. Українізація

Принципово новий етап розвитку української мови почався з добою визвольних змагань. Ще вчора заборонена чи ледве толерована мова вперше отримала статус державної (єдиної – за режиму УНР, поруч із російською – за часів Гетьманату). Нею вперше стало здійснюватися урядове діловодство, розпочалося викладання в середній та вищій школі. Надзвичайно зросла кількість україномовних видань (див. також Газети). Хоча українізація наражалася на спротив зросійщеного державного апарату, але успіхи її були настільки значними, що навіть режим Денікіна після захоплення більшої частини України в 1919 році не наважився повернутися до практики попередніх обмежень на українську мову. Як проголошувала директива Денікіна від 12 серпня 1919 року, "объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях: земствах, в присутственных местах и в суде по-малорусски.

Частные школы, созданные на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждены уроки малорусского народного языка в его классическом образце (тобто без галицьких запозичень. – М.С.).

406

Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати" (цит. за: "Сучасність", 1989, ч.12, с. 34-35).

Проте реально відхід української влади й прихід білих чи більшовиків однозначно супроводжувався погромом усіх українських інституцій – від шкіл до кооперації. Відомий випадок, коли після захоплення Києва більшовиками в січні 1918 року наркома маріонеткового радянського уряду В.Затонського мало не було розстріляно патрулем за декілька промовлених по-українському слів.

Утім, більшовики швидше модифікували свою національну політику щодо України. У написаній В.Леніним резолюції ЦК РКП від листопада 1919 року зазначалося: "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас"(цит. за: Найдорожчий скарб, с. 15).

Слід визнати: ця більшовицька резолюція значною мірою сприяла утвердженню їхньої влади на Україні, оскільки значна частина виснаженого боротьбою українства (не лише з кіл "боротьбістів" та "укапістів") ладна була пристати на запропоновані Леніним умови існування формально суверенної Української радянської республіки. Зауважимо, що й аж до кінця 1980-х років цю резолюцію охоче цитували саме в обороні української мови, доводячи її необхідність як засобу комуністичного виховання трудящих. У цьому легко побачити трохи модифікований "позитивістський" аргумент тих, хто, лишаючись лояльним до влади, обстоювали в минулому столітті українську мову як засіб освіти широких верств народу.

В історії розвитку української мови за радянських часів Ю.Шевельов виокремлює три періоди: 1. До українізації. 2. Українізація (1925-1932). 3. Україна за часів Постишева й Хрущова (1933-1941). Перший із них позначився прагненням влади забезпечити формальну рівноправність української та російської мов, що на практиці призводило до безперечного домінування мови російської. Для теоретичного обґрунтування такого стану застосовувалася "теорія боротьби двох культур": української селянської (назадницької) та російської проле-

407

тарської (прогресивної). Мислилося, що в кінцевому підсумку перша має поступитися місцем другій. Проти цієї теорії активно виступили українські діячі-партійці, серед яких вирізнялася постать старого більшовика М.Скрипника.

Аналізуючи мотиви, що спонукали більшовицьку владу перейти до здійснення політики "коренізації", Ю.Шевельов вважає, що не останнім чинником було прагнення здобутися на симпатії поневолених колоніальних народів за умови щільної міжнародної блокади СРСР. Не випадково причини українізації в радянських документах того часу аналізувалися вельми скупо. На першому етапі говорилося про необхідність вести роботу серед селянства рідною мовою – але десь із 1925 року й цю мотивацію відкинули, бо вона виглядала на опосередковане визнання нижчості української культури в рамцях "теорії боротьби двох культур". Зрештою на звітній доповіді X з’їздові КП(б)У генсек української Компартії Л.Каганович зумів схарактеризувати українізацію лишень як "нашу відповідь імпе-ріялістам та їхнім прихвосням буржуазним демократам" (цит. за: Шевельов, с. 141).

Але навіть за неясних справжніх мотивів політики українізації партія здійснювала її по-більшовицькому сумлінно. За влучним спостереженням Ю.Шевельова, в промові нового генсека КП(б)У С.Косіора на пленумі ЦК в листопаді 1928 року (рік колективізації!) власне колективізації присвячено 13 сторінок, а зате українізації відведено 34 [Шевельов, с. 137].

Українізація передбачала, що всі службовці повинні були обов’язково пройти курси української мови і скласти відповідний іспит. Водночас на українську мову переводилося діловодство. Великих успіхів українізація досягла на ниві шкільництва – на кінець 1927 року 77% учнів середніх шкіл навчалися українською мовою, що майже дорівнювало тодішній питомій вазі українців серед населення УСРР (80,1%). Результати українізації профшкіл, фабзаучів та вишів були значно скромніші – за визнанням самого М.Скрипника, інститути на кінець 1929 року було українізовано лише відсотків на 30. Зате великими темпами просувалася українізація преси (87,5% 1932 року).

Процеси українізації відбувалися на тлі колосального напливу селянства (етнічних українців) у доти переважно російські (на Правобережжі – єврейські) міста (див.: Субкультуры). Помітно зросло й число українців у самій КП(б)У – від 37% у 1925 році до 47% у 1926 році. З 1927 року українською мовою почав виходити орган ЦК КП(б)У "Комуніст".

408

Роки українізації стали часом колосального піднесення всіх жанрів української культури, названого згодом "розстріляним відродженням". На цей час припадала діяльність М.Зерова і М.Хвильового, М.Куліша і В.Підмогильного, Є.Плужника та Г.Косинки, інших письменників, що формують золотий фонд нашої літератури цього сторіччя. У створеній 1926 року Державній опері УСРР славетний російський тенор Л.Собінов виконував партії Ленського й Лоенгріна в українському перекладі.

В установах заснованої гетьманом П.Скоропадським Всеукраїнської Академії наук продовжують українознавчу працю С.Єфремов, А.Кримський, прибулий з еміграції М.Грушевський. Тут здійснюються безпрецедентні (ані до того, ані згодом) лексикографічні проекти, що мали забезпечити українську мову фаховою термінологією з різних галузей діяльності. "Енциклопедія українознавства" налічує майже три десятки виданих тоді лише галузевих термінологічних словників – від астрономії, анатомії, хімії та математики – до ділової, правничої та військової термінології [ЕУ, с. 325-326].

Більше того, вперше вдалося створити за участю галичан єдиний для всієї України правопис. Створена 1925 року Раднаркомом правописна комісія (першим її головою був нарком освіти О.Шумський, другим – його наступник М.Скрипник, фактично роботою керував мовознавець О.Синявський) опублікувала проект правопису, який, після затвердження Наркомосом у 1929 році, набув обов’язковості для всіх шкіл і видавництв. (Цим так званим "харківським" правописом досі користується більшість видань української діаспори, непоодинокі протягом останніх років і спроби відродити його на теренах України).

Оцінюючи наслідки українізації, Ю.Шевельов відзначає, що вони "були далеко не прості. З одного боку, більше ніж будь-коли людей опанувало українську мову, ознайомилося до певної міри з українською літературою й культурою, дехто навіть почав розмовляти по-українському. На вулицях великих міст українська мова лунала частіше, ніж перед тим, хоч і не заступала російську як засіб щоденного спілкування. З другого боку, притаманний політиці елемент примусовості й штучності збуджував почуття ворожості до української мови. З’явилася маса анекдот, на жаль, не зібраних і не виданих, що брали українську мову на глум.

Міцної соціальної бази українізація під собою не мала. Фактично вона спиралася тільки на українську інтеліґенцію комуністичної орієнтації, дуже тонкий прошарок суспільства. Робітництво й середня кляса були в кращому випадку байдужі.

409

Не збереглося жадних відомостей про який-небудь ентузіязм селянства. Тут слід застерегтися. На ділянках, вільних від партійного впливу, українізація проходила скоро і бурхливо...

Ні УАПЦ (див. також: Церква, – М.С.), ні сільська кооперація українізації не потребували. Вони були українськими в своїй істоті, бо селяни говорили українською мовою "спонтанно". Підтримуючи і розвиваючи свою Церкву й кооперацію, селяни мало цікавилися офіційною українізацією. Їх не обходило, чи лист Наркомфіну до Наркомюсту написано по-українськи чи по-російськи, так само не дуже боліло, котрою мовою ведеться комуністична пропаганда" [Шевельов, с. 148-149]. Принагідно зауважимо, що останнє твердження Ю. Шевельова цілком справедливе щодо мови, проте ледве чи можна застосувати його до національної ідентичності селян, які, усвідомлюючи себе, за О.Вишнею, "православними з Шенгеріївки", таки потребували (й подекуди потребують досі) ідейної до-українізації.

Згадки про українізацію можна знайти практично в усіх тогочасних письменників – що й не дивно, бо праця на курсах укрмови для радслужбовців була для них у ті роки поважним джерелом заробітку. Проте маємо й блискучий твір, цілковито присвячений тогочасній мовній ситуації, – комедію Миколи Куліша "Мина Мазайло", закінчену в грудні 1928 року, в квітні наступного року тріумфально поставлену курбасівським "Березолем", а ще за півтора року заборонену в зв’язку з загальною зміною політичного клімату.

У ній діють типові персонажі тих років – комсомолець Мокій, ентузіаст офіційної партійної лінії на українізацію, його батько Мина – міщанин-службовець, який прагне своє українське прізвище Мазайло замінити на "благозвучніше" російське, російська шовіністка тьотя Мотя з Курська з її вікопомним "пріятнєє бить ізнасілованой, нежелі українізо-ванной" та "ви серйозно чи по-українському", й на противагу їй – націоналіст дядько Тарас, який тужить за УНР.

Мокій сповнений ентузіазму щодо майбутнього рідної мови: "над мовою нашою бринять такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!" [Куліш, с. 113]. Опозиційні протилежні ставлення до українізації репрезентують його батько Мина: "українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади" й націоналіст дядько Тарас: "їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було". Звісно, на останню репліку гнівно реагує комсомолець

410

Мокій: "Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?" [Куліш, с. 141].

Та й фінал п’єси оптимістичний, цілком у дусі втручання доброго короля в п’єсах Мольєра: Мина вперше читає своє нове прізвище в газеті "Комсомолець України" в прикрому для нього оголошенні: "звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М.Мазайла-Мазєніна" [Куліш, с. 170]. А проте події вже найближчих років показали: і Мина, й дядько Тарас були в своїй оцінці українізації значно ближчі до правди, аніж бадьорий комсомолець Мокій.

П’єса дає багато цінних суто побутових подробиць щодо реальної "глибини" українізованості тодішнього Харкова. Хоча тьотя Мотя обурюється: "іспортілі город", бо на вокзалі "отакими великими літерами: "Харків"... не "Харьков", а "Харків"!", її відразу ж доповнює прибулий дядько Тарас: "Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, – приступу немає" [Куліш, с. 125, 127]. Очевидно, добряче залили й русифікованим городянам сала за шкуру всілякі термінологічні нововведення та галицизми. Недарма Мина вигукує: "українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської ("малорусского народного языка в его классическом образце", послуговуючись терміном цитованої директиви А.Денікіна. – М.С.), а української – і це наша малоросійська трагедія" [Куліш, с. 139]. Остання розпачлива фраза Мини мала цілком реальне підґрунтя – велику відмінність між народною говіркою та національною мовою як "основою народного буття".

Нарешті, в тексті п’єси щедро розсипано кпини з міфу про "найзвучнішу, наймелодійнішу мову". Звісно, для незаанга-жованих людей (типу юної героїні п’єси Улі, що під впливом Моки навертається до українства) іронія пасажів типу ""дружина" – це краще, як "жінка"" не прочитувалася, навпаки, ці пасажі мали суто пропагандистський характер. Але для уважних читачів уже цитованої "Української культури" І.Огієнка (а ця книжка на час написання "Мини Мазайла" була ще свіжою – від її виходу минуло якихось десять років) могло впасти в очі, що відразу декілька пасажів буквально з однієї Огієнкової сторінки було вкладено до вуст різних героїв п’єси.

Порівняймо: "ми кажемо: "одружитися з нею", або "оженитися з нею": тут жінка зразу стає рівноправною поруч з чоловіком; цей вираз "оженитися з нею" далеко культурніший од московського "жениться на ней" [І.Огієнко, с. 22]. і в слова

411

Улі з п’єси Куліша: "Або по-вкраїнському – одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", ти чуєш?" [Куліш, с. 129]. Наведений буквально на тій-таки сторінці в Огієнка цитований уже перелік синонімів до слова "говорити" майже дослівно повторює Мокій: "ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти... (і т.д. – М.С.)" [Куліш, с. 108]. Нарешті, вміщений тут-таки в Огієнка витяг зі словника Лаврентія Зизанія повторює в п’єсі вже дядько Тарас: "Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю – мовлю, житница – клуня, заутреник – снідання, зижджу – будую, злак – паша, месть – помста... А у вас (тобто росіян. – М.С.) тоді писаний словник був?.. Був, питаюсь?" [Куліш, с. 139].

Наведена тут гра в словесний бісер свідчить бодай про те, що в Харкові кінця двадцятих були люди, здатні її оцінити, – що теж можна вважати позитивним наслідком політики українізації. Але вже за рік час для такої гри минувся.