Орфографічний вплив французької мови

Сучасна англійська орфографія має склади у систему. Ця складність криється у запровадженні ряду сполучень французьких літер протя­гом середньоанглійського періоду. Зміни відбулися як серед голосних, так і серед приголосних.

Серед голосних староанглійське ū, що передавало звук [u:J, на­було форми сполучення ou, oou, напр.: ст. a. hus — н. a. house, ст. а. sund — н. a. sound, ст. a. ūt — н. a. out, коротке «й» у деяких випад­ках стало писатися як «о»: ст. a. sum — н. a. some.

Староанглійські ē та у передавалися як іе та іu; це явище частково збереглося і в сучасній англійській мові, напр.; build, field.

У середньоанглійський період замість літер «і» та «й» вживалися «у» та «w». Це явище було викликане правилами правопису, тому що літери «і» га «й» внаслідок своїх розмірів виходили за межі вертикаль­них розмірів рядка. Через це у сучасній англійській мові вживання «у» та «w» у кінці слова є нормою, напр.: city, fellow, know, now.

Подвоєння голосних, властиве середньоанглійському періодові, як наприклад ouut замість out, пізніше зникло. '

Серед приголосних вплив французького правопису значно більший. Явище впливу стосуєгься сполучень «ch» і «cw». Під впливом францу­зьких запозичень типу chic (k), chirurgy таке слово , як cild, дало су­часне child, а сполучення cw- змінилось на французьке qu-, напр.;

cwid — quid, cwick — quick, cwen — queen.

Подібним чином староанглійське sc змінилося на сполучення sh, напр.; scinan — shine, fisc—fish. Виняток складають скандінавські запозичення, які цих змін не зазнали.

Стзроаііглійська літера Z, яка передавала п'ять звуків, по різно­му вплинула на правопис слів, пор.: — bridge, dra.Zan — draw, daeZ—day, Zod—good, niZon—nine. Давньоанглійський префікс де — став передаватися літерами і-, у-, напр.: genos (пор. нім. genug) — inoh, ynouh, ynow— enough.

Окремі особливості правопису залежали від переписувача, ха­рактеру тексту, місця перекладу. У XVI ст. ці розбіжності в орфо­графії зникають.

Носові голосні, що властиві французькій мові перед носовими при­голосними «т» та «п» — а,.е, і, о, й, ;іі, еі, оі — в англійській мові не-вживаються. Дещо змінилося написання запозичених слів, де носові звуки вживались, напр.: parlement — parliament, tendre — tender, проте голосні в них залишились прості. У кількох випадках склалося написання, що відбиває закриту артикуляцію, наприклад, англійське aunt від французького tante, проте останній варіант ми зустрічаємо і в німецькій мові, де голосний «а» носової вимови не має.

Під впливом французької вимови приголосні f та v розвинулися у різні фонеми, і дзвінке [vl почало вживатися на початку запозиче­них слів. напр.: vain, various, vulnerable. У міжголосній позиції вживається глухий Ш, але лише у подвоєнні, напр.; affair, affect. Інші дослідники вважають, що це процес, який властивий самій анг­лійській мові, хоча можливо, що французька вимова і вплинула на таке англійське слово, як very. Знову ж таки, більшість слів, що по­чиналися на w-, зберегли до певної міри цей звук дотепер, напр.:

waes — was, wosron — were, wcnrd — wnrd, wendan — went, west — west.

Що стосується дифтонга [оі], то його дійсно в давньоанглійській мові не існувало, і він з'явився у запозичених словах, напр.; annoint, joint, point. .

Таким чином, сучасна англійська мова — це складна суміш різночасових запозичень з багатьох європейських мов та незначних вкраплень з інших мов світу, які існують на власному грунті. Взаємодія власної і запозиченої лексики може відбуватися на трьох рівнях і по­в'язується з: а) витісненням власного слова запозиченим; б) зник­ненням запозиченого слова при витісненні його власномовним; в) роз­межуванням синонімів — власного і запозиченого — які співіснують протягом певного часу.

Ці процеси, що є наслідком стосунків власномовної і запозиченої лексики, викликають семантичний розвиток і розширення лексичної системи внаслідок семантичних змін значень.

-У мові постійно має місце відмирання старих значень, поєднане із зникненням реалій. Так, значна частина англосаксонської лексики зникла у XI—XII ст., що пояснюється змінами в суспільному оточен­ні, припиненням давньоанглійського літературного епосу тощо. Мовні традиції англійського населення часів норманської навали, проте, були настільки сильні, що сприяли відродженню національної мови. яка продовжувала розвиватися за власними законами.