Історія старозавітного канону протягом XVI-XX століть у католиків і протестантів.

В Римо-Католицькій Церкві у цей період, як і в попередні, офіційним поглядом на об’єм старозавітного канону був встановлений в попередні віки і сформульований на Флорентійському і Тридентському соборах.

Ортодоксальні католицькі богослови підтримували і науково обґрунтовували позицію Католицької Церкви в питанні канону.

Мельхіор Канус (†1550р.) називав єрессю протестантський погляд на неканонічні книги.

Корнелій а Ляпіде (†1637р.), вчений тлумачник, визнавав однаково богонатхненними усі канонічні і неканонічні книги Старого Завіту, “згідно визначення Тридентського собору.”

Ляпіде піддавав гострій критиці Кайетана, який визнавав неканонічні книги лише морально-повчальними. “Усі священні книги, – вказує Ляпіде, –мають однакову природу і однакове значення”.

Боссюет в листі до Лейбніца (1700р.) стверджує безумовність авторитету тридентської постанови, незалежність церковного вчення про канон від юдейського передання і однакову богонатхненність і канонічність всіх старозавітніх книг.

Домінуючий в католицизмі погляд на старозавітній канон було затверджено на І Ватиканському соборі 1871 року (Ses.III, cap. 2, can. 4). На соборі виголошена анафема на кожного, “хто не визнає богонатхненними книг затверджених Тридентським собором”.

Кардинал Францелін (1875р.) у своїх апологетичних роздумах з приводу постанови Ватиканського собору в суто католицькому дусі говорить: “без жодних сумнівів, під суворою анафемою визначено вірити(?), що всі, вказані на Тридентському соборі книги – канонічні. Всі вони божественно-натхненні. Так, і тільки так визначив собор”.

Це твердження повторюють і ним закінчують історію канону авторитетні католицькі вчені:

Люазі. Hist. du Canon. 1890р.

Тельх. Hist. du Canon. 1908р.

Жюжі. Hist. du Canon. 1909р.

Однак, як і в попередні віки, офіційне судження про старозавітній канон поділялось далеко не всіма вченими католицькими богословами. Не дивлячись на анафеми Тридентського і Ватиканського соборів, висловлювались ґрунтовні аргументи стосовно істотної різниці авторитету канонічних і неканонічних книг. Вихідним пунктом і приводом для подібних суджень служив встановлений Тридентським собором поділ старозавітніх книг на протоканонічні і девтероканонічні.⁶³ Таке розмежування й дало змогу католицьким вченим будувати свої сміливі судження.

Кардинал Беллярмін (†1621р.) пояснював такий поділ книг “існуванням в древній християнській Церкві суперечок і сумнівів стосовно авторитету девтероканонічних книг”. Тому хоча й девтероканонічні книги “добрі і святі, навіть священні і непогрішимі(?)…”, однак Церква, через неясність визначення про них, “не надала їм привілеїв канонічності, який безсумнівно належить книгам божественного походження…”.

Страплетон (1596р.) прямо говорить про те, що девтероканонічні книги “не користувались авторитетом у Ісуса Христа, апостолів і їх приємників, вважались сумнівними і не внесені до канону на Нікейському і Лаодикійському соборах, як говорить Єроним”. Страплетон стверджує девтероканонічні книги “не є божественними, а лише святими і корисними… і призначаються для настанови народу”.

Сикст Сієнський (†1509р.) – особливо авторитетний у XVI столітті знавець юдейського і християнського передання про Священне Писання, і всього ісагогічного і екзегетичного надбання Церкви. Він також стверджує, що девтероканонічні книги “не були загальновизнаними всією Церквою за часів апостолів і навіть у більш пізні часи з причини невизначеності їх авторитету. Древні отці вважали їх апокрифами і неканонічними, призначали їх для читання лише оголошеним. Пізніше дозволили їх для читання вірним, але не для підтвердження віри, а для настанови. Як шановані в Церкві, вони стали називатись церковними. Тому ці книги містяться між священними книгами, що мають безсумнівний авторитет.”

Такими ж неканонічними за його думкою мають бути визнані відділи з книги Есфір, яких немає в єврейському тексті книги. На підтвердження своєї позиції Сикст Сієнський посилається на Миколая Ліру, Діонісія Картузианського, і особливо “святого Єронима”.

В наступних століттях такий погляд на неканонічні книги мав захисників в особі Дюпена, Лямі, Яна.

Елій Дюпен в “Бібліотеці церковних письменників” (вид. 1690р.) і в “пролегоменах до Біблії” (вид. 1701 р.) говорить: “Християнська древність у відношенні до книг Старого Завіту трималась єврейського канону. В Новому Завіті цитуються лише книги, прийняті до канону юдеїв. Древні каталоги канонічних книг, укладені грецькими і навіть латинськими церковними письменниками, не містили інших книг. Але треба зазначити, що в подальшому, приєднані до канону, ці книги неодноразово цитуються древніми, інколи навіть під іменем “Писання.” Перший каталог, в якому деякі з цих книг були приєднані до єврейського канону, належать третьому Карфагенському собору 397 року”. Усі такі новоприєднані, цілі книги або неканонічні відділи, Дюпен, як пізнішу вставку, не визнає канонічними.

Бернард Лямі (†1714р.) повторює судження блж. Єронима і Руфина. Співставивши їх з термінологією Тридентського собору, він робить висновок: “книги девтероканонічні, хоча й приєднані до книг протоканонічних, однак не мають з останніми однакового авторитету”.

Ян (†1817р.) посилається на суперечки отців Тридентського собору, судження Єронима, Григорія Великого, Кайетана і обережно зауважує:

“вченим мужам Тридентського собору була добре відома різниця в книгах (прото- і девтероканонічних), особливо єпископам і кардиналам. Тому ні в якому разі не можна нехтувати цією різницею. Цілком правий Лямі, коли визнає різний авторитет цих книг”. Інколи Ян ясніше говорить, що протоканонічні книги – богонатхненні, а девтероканонічні – не богонатхненні.

Аббат Люазі – автор авторитетної католицької монографії з історії канону. Люазі був апологетом офіційної позиції Римо-Католицької Церкви в питанні канону. Однак і він був змушений йти на певний компроміс і пом’якшувати твердість своїх висновків. В додатку до Історії тексту (вид. 1893р.) він критикує коментар до постанови Тридентського собору професора Яна і інших. Але, наштовхнувшись на деякі оповідання з неканонічних книг (напр. – Тов. 11:7-12), зазначає, що “в священних книгах можна визнати наявність огріхів, які виправляються церковним тлумаченням. Біблія вірна, а Церква непогрішима”.

Протестанти, відкинувши авторитет Священного Передання, визнавали єдиним джерелом свого вчення Біблію, для старозавітніх книг – єврейський оригінал, або переклади зроблені з нього. Тому до біблійних списків протестантів неканонічні книги не увійшли. Протестанти визнавали авторитет виключно єврейського канону.

Ще раніше будь-яких конкретних формувань свого вчення про канон Лютер в полеміці з Екком у 1519 році відкинув авторитет неканонічних книг, як Священного Писання. Коли Екк процитував 2 Маккавейську книгу (7розділ) в підтвердження вчення про чистилище, Лютер зауважив, що “ця цитата не має авторитету Священного Писання, тому що Маккавейська книга не знаходиться в каноні і не може використовуватись в суперечках”. Коли Екк зіслався на церковне визнання цієї книги, Лютер відповів, що “Церква не може дати авторитету книзі більше, аніж має сама книга”.

Тому вже в перших протестантських виданнях Біблії, напр. – Цюріхському 1529 року неканонічні книги надруковані окремо від канонічних, з передмовою: “ці книги древніми не розміщувались між біблійними писаннями і не знаходяться у євреїв”.

У виданнях Біблії в перекладі Лютера, що друкувались з 1534 року і пізніше, неканонічні книги названі апокрифами з попереднім зауваженням до них: “книги, які неповинні вважатись рівними Священному Писанню, але можуть читатись як корисні і добрі”.

Сам Лютер інколи досить сильно вагався у своєму ставленні до канонічних і неканонічних книг, керуючись лише власними особистими міркуваннями. Він, наприклад, вважав недостатнім віднесення до канону таких книг, як Есфір, Екклезіаст і Параліпоменон. В той час він визнавав гідною біблійного канону 1-у Маккавейську книгу.

На лютеранському зібранні в Сені 1528 року визнавався єретиком “кожен, хто не визнає каталогу Карфагенського собору і пап Інокентія і Геласія”. Однак, в подальшому ця постанова не мала ніякого авторитету. В формулі конкордії єдиним авторитетом для догматичного вчення визнані “пророчі книги Старого Завіту і апостольські книги Нового Завіту”. Ці факти яскраво засвідчують, наскільки невизначеною була позиція протестантів стосовно біблійного канону.

Карлштадт у 1520 році, “згідно з древніми отцями і Єронимом”, визнавав канонічними лише книги єврейського канону. Неканонічні книги, за його думкою (а не за отцівською, звичайно), “не є божественними і біблійними, а лише повчальними”. “Варух, неканонічні відділи Даниїла і Есфір, - вказує Карлштадт, - повні апокрифічних сказань, так само, як і третя книга Ездри і молитва Манасії”.

Отже, ні Лютер, ні Карлштадт особливо не зобов’язували себе ні юдейським, ні християнським переданням, і визначали склад канону на власний розсуд. Це цілком відповідало духу протестантизму.

Офіційні сповідання протестантських спільнот: галіканське (1552р.), англіканське (1562р.), гельвестське (1564р.) вже однодушно визнавали канон в об’ємі єврейського канону, а апокрифи “корисними для повчання, але не авторитетними для вчення віри”.

Цвінглі рішуче відкидав неканонічні книги і їх значення для віровчення.

Кальвін вагався. У 1543 році він поставив їх окремо від канонічних. Однак у 1547 році, знайшовши у неканонічних книгах опору для свого вчення, він зарахував себе до “не противників читання цих книг”.

З часом, під впливом гострої полеміки з католиками і анафем Тридентського собору, протестантські вчені почали ще більш пристрасно і прискіпливо досліджувати неканонічні книги і знаходити в них різні огріхи, помилки і протиріччя біблійному вченню. Так виникла впевненість у повному видаленні неканонічних книг з біблійних видань.

На Дертрехтському зібрані кальвіністів у 1618 році велись довгі дискусії про доцільность внесення неканонічних книг до біблійних кодексів між швейцарськими і французькими представниками. Було прийняте рішення: перекласти неканонічні книги з грецької на голландську мову і за прикладом інших протестантських спільнот друкувати їх в складі Біблії. Але з попередніми зауваженнями: що це книги “людські, а не божественні”, і перед кожною книгою вказувати всі її недоліки, помилки і протиріччя з канонічними книгами. Відмічати це особливим шрифтом, а самі книги друкувати з особливою пагінацією і т. ін. Так видавалась Біблія у Голландії і Швейцарії.

В Англії в перекладах Ковердаля і Тіндаля Біблія видавалась (1536, 1537, 1540) в порядку книг Вульгати з канонічними і неканонічними книгами без особливих позначень останніх. В пізніших виданнях, особливо з 1547 року, неканонічні книги стали виділяти заголовком: “книги церковні”.

В 39-ти членах (особл. 6-й член) про неканонічні книги сказано: “Церква, згідно з Єронимом, визнає їх повчальними і моральними, але не джерелом віровчення”. Англійські пресвітеріани на Вестмістерському зібранні 1648 року постановили: “так звані апокрифи не є богонатхненними і не можуть бути внесені до канону Священного Писання; вони не повинні мати ніякого авторитету в Церкві і мають бути визнані суто людськими творами”.

Не дивлячись на такі різні погляди протестантів, окремих осіб або цілих спільнот неканонічні книги і надалі друкувались в протестантських виданнях.

Тільки Біблійні Товариства, що почали розвиватись в ХІХ столітті, вивели їх зі складу Біблії.

В Лондонському Біблійному Товаристві, 3 травня 1826 року, було вперше наказано: друкувати Біблію на всіх мовах і розповсюджувати її серед різних народів, але тільки виключно канонічні книги.

Про східні дохалкидонські церкви в питанні біблійного канону важко сказати щось визначене. В кодексі несторіанського митрополита Ебед-Езу (†1318р.) містяться не лише канонічні і неканонічні книги, але й Мішна і басні Езопа…

Монофізити: Яков Едеський (†708р.), Бар Гебреус (†1286р.) неканонічні книги перераховують на рівні з канонічними. Сирійські яковіти приєднують до них також апокаліпсис Варуха.

Як в древніх манускриптах, так і в нових друкованих виданнях вірменського, ефіопського і коптського перекладів знаходяться також неканонічні книги. але ці біблійні списки містять також і апокрифи – Завіти Патріархів, Історія прекрасного Йосифа і Асенефи і ін.

Так як ці церкви отримали Біблію від грецької Церкви, то природно, що в своїх перекладах вони містили весь склад канону грецької Біблії разом з неканонічними книгами.