Тема: Розвиток буржуазної держави і права у Франції
План
Буржуазна революція у Франції. Декларація прав людини та громадянина 1789 р. Конституція Франції 1791 р.
Перша Французька імперія.
Друга республіка у Франції. Конституція 1848 р.
Паризька комуна 1871 р.
Третя республіка у Франції.
Джерела та риси французького права.
І. Початку Французької революції передували кризисні зміни, що проявлялися в фінансовій, економічній сферах, суперечні відносини короля з основними станами суспільства, фінансове банкротство. Все це змушує шукати шляхи виходу держави і з кризи, тому король вбачає допомогу у скликанні в 1789 р. Генеральних Штатів, від яких він вимагав введення нових податків наголошуючи на голосуванні від трьох станів, що передбачало один голос від стану.
Генеральними Штатами було відмовлено і прийнято рішення голосувати більшістю голосів депутатів присутніх на спільному засіданні. Це забезпечило більшість голосів від опозиції, оскільки третій стан підтримувала значна частина дворянства і духовенства. Тому король вирішує розпустити Генеральні Штати. На відповідну вимогу орган відмовляє королю і проголошує себе спочатку Національними зборами, а потім Установчими зборами (Констітуанта), заявляючи про свій намір занятися перебудовою у державі.
14 липня 1789 р. народ Парижа піднімається на повстання, що й ознаменувало початок Французької революції. По всій державі королівська адміністрація замінюється виборними органами – муніціпалітетами, до складу яких входят представники третього стану.
Ці події сприяють розробці нового законодавства держави, що повинно закріпити новий лад. В проекті Конституції передбачалося монархічна форма правління, але влада монарха повинна обмежуватися законом, прийняте законодавство повинно відображати спільну волю громадян з санкції короля, визнання природних невід’ємних прав громадян.
Ці положення не находят схвалення в короля і він робить спробу розігнати Констітуанту, однак досягнути цього він знову не може. Він наказує депутатам розійтися по своїм станам, але ті у відповідь зазначають, що не розійдуться до тих пір поки не розроблять Конституцію. Період з 1789 по 1792 роки можна вважати періодом конситуційних суперечок між королем і Національними зборами.
До цього періоду в історії Французької революції відносять і прийняття Національними зборами Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
За змістом Декларація є проголошенням переліку природніх (невід’ємних, священних) прав людини, що належать їй від природи. Декларація проголошувала основні принципи права і держави сучасного французького суспільства. Складалася із преамбули і 17 статтей.
Основні положення декларації:
розділяла права і свободи на права людини і права громадянина. Права людини (природні права) включали свободу, рівність, власність. Права громадянина були засновані на правах людини і на верховенстві влади народу та включали перелік громадянських свобод разом із законними гарантіями. Сутність свободи полягало в можливості робити все, що не наносить шкоди іншим. Законність гарантій прав громадянина забезпечувалася недоторканістю та безпекою громадянина.
закріплювався принцип національного суверенітету, принцип законності, принципи кримінального права і процесу.
Декларація стала основою Конституції 1791 р. Отже, самим головним результатом першого етапу Французької революції стає прийняття першої писаної конституції революційної Франції, що була прийнята 3 вересня 1791 р. Національними зборами. Прийняття її припадає на відносно мирний конституційний період конфлікту між королем і зібранням суспільних станів.
Нею встановлювалася конституційна монархія та викорінення абсолютизму. В преамбулі зазначалося про відміну феодальних, національних, станових і професійних переваг і релігійних обов’язків, що суперечили закріпленим конституцією природніх права. Передбачалося свобода пересувань, право громадян призначати і вибирати служителів культу, шлюб визнавався законом лише в якості цивільного договору.
Конституцією було заборонено законодавчій гілці влади посягати на перелічені права шляхом прийняття законів, які б обмежували відповідні права.
Відповідно до Конституції королівська влада зберігалась, але джерелом її виключно був народ і обмежувалась конституційним законом. Виконавча влада належала королю. Король здійснював загальне керівництво внутрішнім управлінням і зовнішніми відносинами, очолював збройні сили, але відповідні акти повинні скіплюватися підписом відповідного міністра. Міністри могли притягуватися Національними зборами до відповідальності перед Верховним судом.
Законодавча влада належала однопалатному законодавчому органу (Національні законодавчі збори), який обирався незначною частиною населення, жінки до виборів не допускалися. Депутати вибиралися на 2 роки і користувалися правом недоторканності, не могли переслідуватися за думки і дії, що торкалися їх депутатської дільності. За кримінальні справи переслідувалися лише за згодою Національних зборів. До повноважень зборів належало видання законів, прийняття бюджету (встановлення податків, визначення державних видатків), а також визначення кількості армії і флоту, ратифікація договорів.
Управління на місцях здійснювалося виборними органами, діяли під управлінням і контролем короля, але він міг відміняти постанови місцевих органів.
Судова влада здійснювалася суддями, які обиралися народом на певний срок. Суди не могля вмішуватися в діяльність законодавчої гілки влади та інших органів управління.
Іі. Перша Французька імперія.
Етапи республіканського правління:
Період першої республіки (1792 – 1804 р.р.) Верховною владною установою стає Конвент, в якому спочатку домінують жирондисти, потім якобінці та термідоріанці. Правління жирондистського Конвента триває з 21 вересня 1792 р. – 2 червня 1793, Якобінський конвент з 2 червня 1793 – 27 липня 1794 р., а термідорінський конвент виникає в результаті контреволюційного перевороту 27 – 28 липня 1794 і триває до прийняття конституції третьої республіки. Після прийняття Конституції правління здійснює виконавча директорія.
Події, що тривали в державі з 1789 – 1791 р.р. сприятливо вплинули на подальші зміни в державному і суспільному ладі Франції. Падіння абсолютизму сприйнялося як цілковита перемога, відповідно вимучений десятиліттями народ вимагав покращенних умов для життя одразу, досягти чого було вкрай важко. Тому революційні дії знову набувають розмаху. До влади приходят Жирондисти, що виражали інтереси більш радикальних торгово – промислових станів суспільства, потім Якобінці. В державі наростають внутрішні суперечності між населенням та набувають розколу і непорозумінь відносини всередині революційного табору.
Жирондистський конвент виникає в ході революції проти монархії. Жирондисти володіють більшістю в Національному конвенті разом із соратниками по якобінському клубу «монтьярами» (умовна назва фракції радикальних депутатів). Жирондисти були прибічниками змішаного типу правління і не вбачали необхідності централізованого правління із столиці. Недовготривалість їх правління була зумовлена у відсутності єдиної позиції стосовно організації влади в державі, дуже часто соратники мали абсолютно розбіжні думки тощо.
Незадовго відбувається розкол між ними і якобінцями, що виник під час страти короля, де жирондисти виступали проти його страти. Ними разом з роялістами були організовані війскові повстання проти якобінців, де вони зазнали поразки і були вигнані із Конвенту, а потім засудженні. Таким чином, народне повстання 31 травня – 2 червня 1793 р. призводить до того, що влада переходить до рук якобінців і в державі всановлюється їх диктатура і терор.
Якобінці представляли інтереси дрібної буржуазії, селян та міської бідноти. Найвищим органов влади вважався Національний конвент очолював законодавчу і виконавчу гілки влади, але влада все ж таки здійснювалася комітетами.
Комітет загального порятунку керівником його був Робеспьер, що володів широкими повноваженнями. Фактично на цей комітет володів всіма повноваженнями уряду. Голові комітету були підлеглі всі міністри, генерали і державні установи. Комітет здійснював заходи по внутрішній і зовнішній безпеці, а також мав право на арешт. До складу комітету входили 9 – 16 членів, яки переобиралися щомісячно.
Комітет громадської безпеки – спеціальний орган, що створювався для боротьби з контрреволюцією. Проводив арешти ворогів народу і підозрюваних та передавав їх справи до революційного трибунала. Коло осіб, що могли підпадати та зараховувалися в ці категорії було неоднозначним та невизначеним. В основному до них належали: родичі дворян – емігрантів, особи, що не проявляли вірність революції, особи, яким було відмовлено у видачі свідоцтва про благонадійність, а також особи, що не взмозі були доказати на які засоби вони існують. Для покарання ворогів народу був створений революційний трибунал.
Судочинство проводилося в спрощеному вигляді. Попереднього розслідування не відбувалося, обвинувачений був допитаний лише на суді. Якщо судді вважали, що є достатньо доказів, то свідки не приймалися до уваги. Покаранням за злочин була смертна кара.
Важливу роль в здійсненні революційної диктатури відігравали якобінські клуби. Являли собою пункти прибічників якобінців. На їх засіданнях обговорювалися і приймалися рішення щодо подальших диктаторських дій. В провінціях владу здійснювали комісари конвенту, які підкорювалися комітету загального порятунку. Вони наділялися важливими повноваженнями аж до відсторонення генералів від командування арміями.
Активну роль в правлінні Якобінців відігравав Революційний трибунал, який визнавася знаряддям революційного терору. Він вів ціленаправлену політичну боротьбу проти роялістів, жирондистів та агентами іноземних держав.
З поразкою якобінської диктатури до влади приходять термідоріанці. Їх правління розпочалося з ліквідації революційного уряду, а також якобінських клубів та переслідування прибічників якобінської військової диктатури.
Їх діяльність розпочинається з прийняттям нової конституції 23 вересня 1785 р. відповідно до якої, Національні збори ліквідовуються, однак створюється Рада старійшин до складу якої входять чоловіки, які не молодші 40 років. Рада п’ятисот, що складалася із депутатів не молодших 30 років. Рада пятисот вносила пропозиції до законів, оформляла їх, а Рада старійшин затверджувала. В історії ці ради інколи називають верхня і нижня палати.
Виконавча влада належала Директорії, що являла собою комітет із п’яти осіб, які призначалися радами. Правління директорії ознаменувалося також погіршенням життя народу (поширення спекуляції, зростання цін, корупція) тощо, оскільки вони в основному переймалися політичними питаннями. Таким чином, назрівають нові невдоволення, що вимагають перемін в політичному та економічному життя держави.
9 листопада 1799 р. за участю генерала Наполеона Бонапарта та за допомогою армії, яка в подальшому стає основним, центральним елементом всієї бюрократичної і територіально – адміністративної ієрархії в державі здійснюється переворот
В першу чергу, Наполеон приймає Конституцію 1799 р. зміст якої в основному відображав монархічні тенденції і передавав владу реально одній особі – Наполеону. Але формально зберігалася республіканська форма правління, вводилося загальне виборче право для чоловіків. Центральне місце в державному управлінні займала урядова влада, яка належала трьом консулам, перший який із них був Наполенон. Він володів особливими функціями і повноваженнями. Назначав вищих бюрократичних чинів, членів Державної ради, префектів в департаменти і комуни, міністрів, генералів, послів, суддів а також в передбачених випадках наділявся надзвичайними повноваженнями, зокрема правом законодавчої ініціативи. До повноважень Державної ради відносились розпорядження щодо діяльності адміністрації.
В 1804 р. сенатус – консультом першому консулу був присвоєний титул імператора Наполеона І. Саме з цього моменту термін «республіка» не мав жодного сенсу, оскільки 2 грудня Наполеон був коронований короною імпетарора. Став імператором, Наполеон відновив дворянські титули, створив багатий імператорський двір.
Таким чином виникла високоцентралізована бюрократична ієрархія в Франції. Впорядкувавши управління Бонапарт добився значних успіхів у боротьбі зі злочинністю, оскільки при його правлінні зростає роль поліції. Обмежується особиста свобода, вводиться цензура.
Під керівництвом Наполеона був створений державний апарат, який проіснував у Франції біля століття. Реформував армію, на основі військової обов’язку французів від 25 до 25 років формувався контингент, із якого за жеребкуванням створювалися військові частини.
Війни під його керівництвом є ще однією особливою характеристикою його правління. Однак, вони призводять до значних розорень, загибелі багатьох людей, що погано відображається на державі. Поразка Наполеона у війнах призвела до того, що він зрікся у 1814 р. престолу.
До влади приходять Бурбони. Людовик ХVІІІ дарує Франції Конституцію, яка передбачала створення двохпалатного парламенту з правом прийняття законів. Верхня палата (пелата перів) призначалася королем, а нижня (палата депутатів) обиралась незначною кількістю населення.
Виконавча влада належала королю, назначав посадових осіб, приймав акти законодавчого характеру – ордонанси, оголошував війну, укладав мир. Однак, Бурони так і не змогли вирішити внутрішні проблеми держави, забезпечити стабільність її існування, в суспільстві так і не приймалась їх влада, що було повязано з нав’язуванням абсолютизму. Все це призводить до появи та зростання нового невдоволення правлячою верхівкою серед населення.