15. Класифікація “м’яких” чинників продуктивності.

Персонал. Персонал — це певна кількість людей, які виконують свої професійні та функціональні обов’язки, забезпечуючи продуктивну діяльність організації.

Згідно з Класифікатором професій працівники підприємств за професійними ознаками поділяються так: «керівники, «професіонали», «фахівці», «технічні службовці», «робітники».

Керівники. До професійної групи «керівники» відносять керівників первинних підрозділів, структурних підрозділів вищого рівня, керівників підприємств незалежно від форм власності й видів діяльності.

Професіонали. До професійної групи «професіонали» відносять професії, що передбачають високий рівень знань у галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, ме­дичних чи гуманітарних наук.

Завдання професіоналів полягає у збільшенні наявного обсягу знань, у розробленні та застосуванні певних концепцій, теорій і мето­дів для вирішення постійно існуючих у суспільстві й країні проблем.

Професіонали залежно від складності завдань та обов’язків повинні мати певну кваліфікацію, яка підтверджена:

• дипломом про вищу освіту, що відповідає рівню спеціаліста чи магістра;

• дипломом про присудження вищого ступеня:

• кандидата наук;

• доктора наук;

• атестатом про затвердження вченого звання:

• старшого наукового співробітника;

• доцента;

• професора.

Фахівці. До професійної групи «фахівці» відносять працівників, які мають високий рівень знань в одній або в кількох галузях природознавчих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні зав­дання та обов’язки фахівців полягають у виконанні спеціальних робіт з використанням знань відповідних наук.

Фахівці повинні мати кваліфікацію, яка підтверджується дипломом чи якимось іншим документом, а саме:

• молодшого спеціаліста;

• бакалавра;

• спеціаліста, що проходить післядипломну підготовку (стажування, аспірантуру, клінічну ординатуру тощо);

• спеціаліста, виконання професійних обов’язків якого пов’я­зані з керуванням складними технічними комплексами або їх обслуговуванням.

Технічні службовці. Професія технічних службовців передбачає набуття ними відповідних знань у такому обсязі, який буде достатній для підготовки, збереження чи відновлення інформації та проведення обчислень. Професійні обов’язки технічних службовців зводяться до виконання секретарських функцій, роботи на комп’ютерах, запису та опрацювання цифрових даних, виконання операцій з грошового обігу, надання довідок, реєстрації чи передачі інформації тощо.

Технічні службовці повинні мати загальну середню та професійну освіту або загальну середню освіту та професійну підготовку на виробництві.

Робітники сфери торгівлі та побутових послуг. Працівники, що належать до цієї професійної групи, повинні мати відповідні знання, що дозволяють їм надавати різноманітні побутові послуги або займатись торгівлею в крамницях чи на ринках. Ці працівники виконують свої професійні завдання, що пов’язані з поїздками, побутовим обслуговуванням, харчуванням, охороною, під­триманням правопорядку тощо.

Практично всі працівники цієї професії повинні мати повну загальну середню освіту та професійну освіту або повну загальну серед­ню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.

Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарства, риборозведення та рибальства. Працівники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють продуктивно працювати в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, у галузях риборозведення та рибного промислу. Завдання та обов’язки робітників цієї професії повинні бути спрямовані на вирощування врожаю, розведення тварин, добування риби чи її розведення, збереження та експлуатацію лісів, реалізацію продукції фізичним та юридичним особам.

Робітники цієї професії повинні мати повну загальну та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.

Кваліфіковані робітники маломеханізованої праці. Робітники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють їм здійснювати вибір способів використання матеріалів та інструментів, необхідних технологічних операцій та стадій робочого процесу. Робітники цієї професії, як правило, займаються видобутком корисних копалин, будівництвом чи виробленням різної продукції, використовуючи різноманітний інструмент.

Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, одержану на виробництві. Праця робітників цієї професії пов’язана з виконанням робіт середньої кваліфікації.

Оператори та складальники устаткування й машин. Працівники цієї професії повинні мати знання, необхідні для складання машин і устаткування та їх експлуатації. Їхня праця застосовується в процесі розроблення корисних копалин, виробництва продукції на устаткуванні чи машинах, керування транспортними засобами, складання виробів із деталей чи вузлів.

Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.

Найпростіші професії. Робітники найпростіших професій, як правило, мають знання, які дозволяють виконувати їм прості виробничі завдання, застосовуючи для цього ручні інструменти, а прикладаючи в окремих випадах значні фізичні зусилля. Виконання професійних завдань цих працівників пов’я­зано з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, чищенням, пранням, прасуванням та виконанням низькокваліфікованих робіт у видобувній, сільськогосподарській, риболовній, будівельній та промисловій галузях тощо.

Наявна середня освіта та мінімальна професійна підготовка достатні для виконання своїх професійних обов’язків.

Нематеріальні ресурси та активи. Нематеріальні ресурси є результатом творчої діяльності персоналу. Вони виступають у різ­номанітних формах і їх практичне застосування сприяє підвищенню продуктивності та прибутковості організації. Нематеріальні ресурси на практиці поділяються на різні об’єкти інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність виступає у формі юридичної категорії, за допомогою якої:

• визначаються кінцеві результати інтелектуальної діяльності людей у галузі науки, техніки, мистецтва тощо;

• юридично оформляється авторство означених результатів за відповідними суб’єктами інтелектуальної діяльності;

• встановлюються і закріплюються на юридичній основі майнові та немайнові права творців інтелектуальних продуктів.

Об’єкти інтелектуальної власності класифікуються так:

1) об’єкти промислової власності;

2) об’єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами;

3) нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.

Кожна із груп означених вище об’єктів інтелектуальної власності має свої складові.

Перша група — об’єкти промислової власності — включає в себе:

• винаходи;

• корисні моделі;

• промислові зразки;

• знаки для товарів і послуг;

• зазначення походження товару;

• фірмове найменування;

• способи захисту від недобросовісної конкуренції.

Друга група — об’єкти, що охороняються авторськими правами і суміжними правами, — включає:

• твори в галузі науки, літератури та мистецтва;

• комп’ютерні програми;

• бази даних;

• топології інтегральних мікросхем;

• права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

Третя група — нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності — включає:

• раціоналізаторські пропозиції;

• ноу-хау;

• комерційні таємниці.

Винахід — це позитивний результат інтелектуальної праці людей у будь-якій техніко-технологічній галузі.

Основними видами продуктів винаходів можуть бути:

• машини, механізми, прилади;

• індивідуальні хімічні сполуки, композиції (розчини, сплави тощо), продукти ядерного перетворення, які мають певні кількісні та якісні параметри;

• штам мікроорганізму (чиста культура мікроорганізму, що виділена із якогось середовища), мікроскопічні гриби, віруси, фаги (пожирачі бактерій та вірусів), соматичні клітини (чутливі, рух­ливі) рослин і тварин.

Новим винахід визнається тоді, коли він перевершує параметри існуючих видів інтелектуальних продуктів.

Корисна модель — інтелектуальний продукт розумової праці людини, який матеріалізується у вигляді машин, механізмів, приладів або їх окремих частин.

Промисловий зразок — це якісно новий результат інтелектуаль­ної діяльності людей в галузі художньо-конструкторського оформлення зовнішнього вигляду промислового виробу. Промислові зразки призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб споживачів.

Товарні знаки та знаки обслуговування (українським законодавством визначаються як знаки для товарів і послуг) — це оригінальні позначки, зображені на товарах і послугах, що призначені для вирізнення одновидової продукції одних виробників від інших.

Зазначення походження товару як об’єкт промислової власності поділяється на два види: просте і кваліфіковане.

Просте зазначення походження товару — це будь-яке його позначення у вигляді слів чи якогось іншого зображення, що прямо чи опосередковано вказує на певний географічний регіон його походження — країну, її якусь місцевість чи населений пункт.

Кваліфіковане зазначення походження товару вказує на його особливі властивості, які прямо чи побічно пов’язані з географічним місцем його виготовлення.

Фірмове найменування — це оригінальне та незмінне в часі, непов’язане з виробництвом товарів чи послуг позначення фірми.

Недобросовісна конкуренція — це така поведінка конкурента, яка не сумісна з правилами чесного ведення бізнесових справ, встановленими законодавчими та нормативними документами.

Об’єкти, що охороняються авторським правом та суміжними правами. Усі оприлюднені та неоприлюднені в галузі науки, літератури і мистецтва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда тощо), котрі існують у письмовій (рукопис, машинопис, нестійкий запис тощо), усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо), образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно, відео, фотокадри тощо), об’ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні форми тощо) формах відносять до об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються авторським правом.

Авторське право поширюється також на комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних схем.

Комп’ютерна програма являє собою певну сукупність систематизованих даних чи команд, які, будучи введені в електро-обчислювальні машини, забезпечують їхнє функціонування.

База даних — це різноманітні матеріали, твори, взагалі сукупність будь-якої іншої інформації, які у систематизованому вигляді читає машина.

Топологія інтегральної мікросхеми — розташування на матеріальному носії зв’язаних між собою у певному порядку елементів інтегральної мікросхеми.

Суміжні права — це права, основою яких є авторське право, і вони виступають стосовно нього як похідні права.

Суміжні права утворюють групу нематеріальних об’єктів і поділяються на три види:

• права виконавців;

• права виробників фонограм;

• права організацій мовлення. Нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності. Нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності — це всі результати розумової праці людей, які не ввійшли до складу об’єктів промислової власності, та об’єктів, що охороняються авторськими та су­міжними правами.

Раціоналізаторська пропозиція — це вдосконалення будь-яких техніко-технологічних систем, що ведуть до підвищення їхньої віддачі, поліпшення умов праці, приносить позитивний соціальний чи екологічний ефекти.

Ноу-хау — це неоприлюднені і незахищені юридично знання й досвід у різноманітних галузях людської діяльності (науково-технічній управлінській, виробничій, фінансовій, комерційні тощо), використання яких поліпшує функціонування відповідних систем, підвищує їх віддачу.

Комерційна таємниця — це будь-яка інформація, пов’язана з виробничо-комерційною діяльність підприємства, розголошення якої негативно впливає на його конкурентоспроможність, а відтак призводить до зниження продуктивності.

Нематеріальні активи. Щоб придбані або створені організацією нематеріальні ресурси забезпечували підвищення стабільної економічної віддачі, вони повинні бути юридично захищені. Юридичний захист нематеріальних ресурсів здійснюється за допомогою нематеріальних активів.

Нематеріальні активи — це нормативні документи, які захищають права фізичних та юридичних осіб щодо володіння ними різноманітних об’єктів інтелектуальної власності. Юридичний захист об’єктів інтелектуальної власності полягає в тому, що не дозволяється їх використання сторонніми фізичними та юридичними особами без згоди їх власника.

Кожному об’єкту інтелектуальної власності притаманна своя форма юридичного захисту. Так, права власника на винаходи, корисні моделі, промислові зразки захищаються патентами.

Патент — це державний документ, що засвідчує права його власника на певний об’єкт інтелектуальної власності.

Товарні знаки, зазначення походження товарів та фірмові найменування юридично захищаються шляхом їхньої державної реєстрації з видачею свідоцтва.

Авторські права на твори в галузі науки, літератури, мистецтва, на комп’ютерні програми та бази даних оприлюднюються та охороняються знаком, що розміщується на кожному примірнику опублікованого твору у вигляді латинської літери С у ко- лі ().

П

^Т

рава на топологію інтегральної мікросхеми оприлюднюються таким знаком, як літера Т у колі ( ), датою початку права на використання топології та ідентифікаційної інформації.

Суміжні права виробників фонограм та їх виконавців можуть бути оприлюднені на всіх примірниках фонограм чи їх упаковках шляхом розміщення літери R у колі (), прізвища особи, якій надані суміжні права, і року першої публікації фонограми.

Держава не надає правового захисту власникам раціоналізаторських пропозицій і ноу-хау. Тому захист їхніх прав здійснюється організацією.

Нематеріальні активи мають відповідну вартість, яка виступає у двох формах — інвентарній та ринковій. Інвентарна ціна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку майна, а ринкова — для визначення платежів при користуванні майном. Нематеріальні активи використовуються, як правило, тривалий час і тому підлягають амортизації.

Система управління. Управління — це процес цілеспрямованого впливу на певну систему з метою її переведення в інший стан. Управління є складною інтеграційною системою, яка включає в себе такі функції, як вимірювання, аналіз, планування, організацію, мотивацію та контроль.

Вимірювання — це визначення за допомогою певних показників абсолютного чи відносного рівня параметрів системи.

Аналіз — це вивчення, дослідження й визначення на основі параметричних величин стану системи та її розвитку за різноманітними напрямами (організаційний, соціальний, економічний, екологічний, технічний тощо).

Планування — це обґрунтоване на основі даних аналізу встановлення на певних відрізках якогось часового періоду оператив­них, поточних та перспективних показників розвитку системи, на досягнення яких спрямовується необхідний ресурсний потенціал.

Організація — це практична реалізація сукупності адміністративних, соціально-економічних, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення запланованих показників розвитку системи.

Мотивація — це реалізація сукупності різноманітних спонукальних заходів, спрямованих на забезпечення свідомої зацікавленості кожного працівника в постійному досягненні оптимальних результатів своєї праці.

Контроль. Суть контролю полягає у безперервному порівнянні фактичних показників функціонування певної системи із запрограмованими показниками з метою в разі необхідності їх коригування.

Визначені вище функції управління на практиці реалізуються за допомогою певних його методів.

Методи управління можна розглядати як способи впливу на системи з метою досягнення запланованих результатів. Стосовно будь-якого контингенту працівників на практиці застосовують переважно такі методи управління:

• економічні;

• соціально-психологічні;

• організаційні.

Економічні методи управління пов’язані із реалізацією економічних інтересів окремих працівників, всього персоналу підприємства. На практиці це виявляється в тому, що колектив підприємства, його окремі працівники у разі досягнення встановлених для них показників отримують певну матеріальну винагороду, переважно у грошовому виразі.

Соціально-психологічні методи управління спрямовані на підвищення соціального статусу працівників шляхом гуманізації праці, залучення їх до вирішення проблем виробничо-комер­ційної діяльності підприємства, створення нормального (оптимального) соціально-психологічного клімату в колективі, ознакою якого є відсутність конфліктних ситуацій, неприязних відносин між людьми, наявність ділового спілкування, спрямованого на підвищення віддачі функціонуючої системи.

Організаційні методи управління зводяться до викладеного в письмовій чи усній формах владними структурами адміністративного примусу підлеглих їм соціально-виробничих структур та окремих працівників, спрямованого на своєчасне та якісне виконання поставлених перед ними завдань.

У міжнародній практиці прийнято розрізняти американський та японський стилі управління.

Американський стиль управління передбачає одержання максимального розміру прибутку на інвестований капітал шляхом підвищення продуктивності за рахунок технологічних і людського чинників. Щоб досягти цих цілей, хід виконання виробничих завдань працівників, з одного боку, жорстко контролюється, а з іншого — гнучко стимулюється грошовою винагородою.

Японський стиль управління розглядає людей як цінне й найголовніше надбання для досягнення цілей компанії. Ось чому цілі працівників і компанії розглядаються як тотожні, органічно єдині цілі. В умовах японського стилю управління застосовується децентралізована система прийняття рішень, викладених переважно в усній формі.

Організація праці. Організація праці — це таке поєднання в трудовому процесі діяльності працівників із засобами виробництва, яке забезпечує високопродуктивне використання всіх задіяних у ньому виробничих ресурсів і при цьому негативно не впливає на здоров’я людей.

Високий рівень організації праці в будь-який ланці економіки досягається за рахунок раціонального використання основних фондів і виробничих потужностей, сировини, матеріалів, енергії, живої праці, створення найліпших виробничих умов, які негативно не впливають на здоров’я людей, сприяють їх розвитку як особистостей, що позитивно впливає на їхню трудову віддачу.

Організація виробництва. Організація виробництва — це система, яка передбачає високопродуктивне використання працівниками всіх необхідних ресурсів — землі, капіталу, інформації, часу для створення певних видів продукції, що користується платоспроможним попитом у споживачів.

Виробництво поділяють на три типи: одиничне, серійне, масове.

Одиничне виробництво передбачає виготовлення різноманітних виробів в одному або у двох-трьох екземплярах, які в сукупності представляють широку номенклатуру продукції.

Серійне виробництво характеризується виготовлення серії (партії) однакових виробів через певні відрізки часу.

Кількість виробів, які одночасно запускаються в роботу для їх складання, називається розміром серії, а кількість деталей, які одночасно спрямовуються на обробку, називається розміром партії. У процесі серійного виробництва на кожному робочому місці виконується по черзі кілька технологічних операцій, що є ознакою певного рівня спеціалізації праці.

Залежно від розміру серії розрізняють великосерійне, середньосерійне та дрібносерійне виробництво. В умовах серійного виробництва за рахунок спеціалізації праці досягається більш високий рівень продуктивності порівняно з одиничним виробництвом.

Масове виробництво. В умовах даного типу виробництва виготовляється, як правило, один вид виробів упродовж значного відрізку часу. Масове виробництво серед усіх його типів характеризується найвищими темпами зростання продуктивності, оскільки йому притаманний максимальний рівень спеціалізації.