Борисенко В.Й., Сегеда Р.А.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період 1920 – 1939 рр.

1.Українські землі в складі Другої Речі Посполитої

2. Окупаційний румунський режим на етнічних українських територіях

3. Закарпаття в складі Чехословаччини

1. Українські землі в складі Другої Речі Посполитої

Після масових катаклізмів часів Першої світової війни та подальших революцій у імперіях Габсбургів та Романових, геополітична карта Європи була значно змінена. Багатьом народам, які перебували в складі Австро-Угорської та Російської імперій вдалося здобути національну державність. Фактично єдиним винятком стали Україна та Білорусь, більшість територій яких увійшла до складу радянських квазідержав, а інші території стали здобутком сусідніх країн.

Якщо Наддніпрянська Україна не постала державою через, переважно, внутрішні чинники – відсутність консолідованої національної еліти, брак демократичних й самоврядних традицій у більшості населення та нездатністю до об’єднання у скрутний час, то ЗУНР програла виключно у зовнішньополітичному протистоянні. Через переважаючу мілітарну агресію сусідів, які претендували на ці землі, та міжнародну ізоляцію, всі спроби утворити українську державу на територіях Австро-Угорщини зазнали поразки.

Таким чином, перед українцями постало важке завдання знову виборювати модерну державу та протистояти могутнім асиміляційним впливам з боку інших країн.

Держави, які вже існували певний час (Румунія з 1878 р.) та новопосталі Друга Річ Посполита й Чехословаччина, намагалися, кожна у свій спосіб, розв’язати набуте в межах держави «українське питання». Тобто, вирішити, яку політику провадити щодо українців, що опинилися у їхніх державах.

В той же час Радянські Росія та Україна, а згодом і СРСР, виступали важливим чинником впливу на позицію українців у інших країнах та на ставлення цих держав до українських меншин.

Особливості адміністративного устрою українських земель у Польщі

Внаслідок Версальсько-Вашингтонської системи договорів, західноукраїнські землі були розподілені між трьома державами. До Польщі відійшли землі, які отримали загальну назву Західної України та складалися із Східної Галичини, Лемківщини, Підляшшя - території колишньої Австро-Угорщини. А також - Західної Волині та Західного Полісся, що раніше входили до Російської імперії і перейшли до Польщі внаслідок Ризького миру із Радянською Росією 1921 р., коли остання відмовилася від претензій на ці землі. Найбільше представництво українство мало у Польщі (офіційна назва Друга Річ Посполита), яке налічувало близько 5,6 мільйонів осіб (14-16% від загальної кількості населення), та займало майже третину території тогочасної Польщі.

Найбільш населена українцями територія увійшла до новоствореної Польської держави всупереч їх волі.

Друга Річ Посполита на захоплених ще в 1919 р. західних повітах Волинської губернії утворила Волинське воєводство з центром у Луцьку. В 1920 р. вона поділила Східну Галичину на три воєводства – Львівське, Тернопільське і Станіславське, давши їм офіційну назву «Східна Малопольща». Одночасно було заборонено вживати назви «Західна Україна» і «Східна Галичина».

До 1923 р. у західноукраїнської політичної еліти ще були сподівання, що країни Антанти зможуть вплинути на Польщу та надати краю автономний статус. Ці сподівання не були марними, оскільки британський прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж з певним застереженням ставився до Польщі, вірного союзника Франції, й остерігався посилення франко-польського впливу на європейському континенті. Втім, у листопаді 1922 р. у Великобританії до влади приходять консерватори й новий прем’єр-міністр Ендрю Бонар Лоу доходить згоди із польським колегою Владиславом Сікорським у питанні остаточного визнання Східної Галичини польською територією. У лютому 1923 р. польський сейм звернувся до країн Антанти з проханням затвердити всі пункти Ризького миру, за яким ця територія мала підпорядкуватися Другій Речі Посполитій.

У відповідь на це 18 лютого 1923 р. у Львові відбулася 20-тисячна демонстрація українців, які категорично протестували проти такого розвитку подій. Один з найавторитетніших українських політиків Юліан Романчук із тисячами українців поклялися не визнавати належність Галичини до Польщі. «Кожну нагоду використаємо, щоби ненависне нам ярмо неволі із себе скинути та злучитися з цілим українським народом в одній соборній державі», - було сказано ними в урочистій клятві.

У процес недопущення остаточної передачі Східної Галичини Польщі втрутилися емігрантські кола на чолі з президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем. Втім, повіривши облудним запевненням урядових кіл Польщі про конституційне визнання прав та задоволення потреб українського населення, керівні держави Антанти погодились на відмову від своїх попередніх обіцянок надати Східній Галичині автономію.

Після отримання від Польщі формальних запевнень у забезпеченні всіх прав українців, Рада послів Антанти надала Другій Речі Посполитій всі юридичні права на володіння Східною Галичиною в межах Ризького договору із Радянською Росією. Окрім обурення серед українців Східної Галичини, різко негативну оцінку таким діям дало керівництво УСРР. Голова Раднаркому і нарком зовнішніх справ УСРР Християн Раковський заявив, що право вирішувати долю Східної Галичини належить виключно людям, які на ній проживають і назвав анексію цієї території «актом насильства».

Таким чином, від 1923 р. західноукраїнське населення втратило надії на допомогу великих держав у справі отримання Східною Галичиною автономії. В такій ситуації в українства залишалося два шляхи – відстоювати своє право на власну автономію легальними засобами або розпочинати нелегальну боротьбу за неї, що було доволі складним завданням після виснажливих світової війни та визвольних змагань.

З іншого боку, в середовищі польської політичної еліти панувала єдина точка зору, що новостворену державу потрібно зміцнювати й розбудовувати, не дивлячись на те, що третину населення становили не поляки. Втім, шляхи до цього пропонувалися різні – від жорсткої асиміляції до намагання забезпечити найширші національно-культурні права й зробити українців лояльними громадянами Речі Посполитої. Жоден з цих шляхів не був повністю реалізований, оскільки занадто різні території були приєднані. У державі не було потужного апарату для здійснення своїх намірів, а спротив населення, змушував рахуватися з проведенням внутрішньої політики.

З одного боку, партія націонал-демократів (так званих «ендеків») на чолі з Романом Дмовським та Станіславом Ґрабським пропонували раз і на завжди вирішити «національне питання» - провести потужну колонізаційну політику та позбавити інші народи власної ідентичності. Вони вважали, що українці – це «руська гілка польського дерева» й, перебуваючи при владі, всіляко намагалися довести цей постулат. Зокрема, у 1924 році за ініціативою «ендеків» було прийнято закон, який забороняв вживання української мови в державних установах.

З іншого боку, в польському середовищі існувало угруповання, яке відстоювало ідею так званого «Міжмор’я» - широкої конфедерації від Балтики до Чорного моря, де б кожен етнос мав право на власний розвиток. Ця велика спільна конфедерація мала б стати рівним гравцем як проти Радянської держави, так і Німеччини. Ще на початку 1920-х років один із теоретиків цього напрямку Юзеф Пілсудський запевняв, що «ні за що на світі не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже наставленими національними меншостями – на довшу мету це мало б фатальні наслідки для польської держави». Після того Пілсудський на певний час припинив політичну діяльність, а вже з 1926 р., після перевороту, коли він тріумфально повернувся у велику політику, йому довелося мати справу із наслідками політики «ендеків», які за цей час активно попрацювали на знищення українства та отримав у керівництво ту саму агресивно налаштовану до влади українську національну спільноту. Тому Пілсудському довелося «приймати справи» у той час, коли взаємна боротьба українців та Польської держави тривала не один рік, а перспектива вирішення «українського питання» була надто туманною.

Шляхи асиміляції. Польська влада від самого початку зробила ставку на роз’єднання українських земель, які мали різну історичну спадщину. Було зрозуміло, що Східна Галичина, яка тривалий час перебувала у складі конституційної Австро-Угорської імперії, де українці завжди конкурували із поляками, мала вищу ступінь національної свідомості. Українство мало мережу закладів «Просвіти» та, найголовніше, потужну й структуровану національну Українську греко-католицьку церкву, яку очолював мудрий пастир митрополит Андрей Шептицький. Тому головна ставка у полонізації робилася на територію Волині та Полісся, оскільки їх населення, яке тривалий час перебувало під пануванням Російської імперії, у свої більшості мало нижчу, аніж галичани національну свідомість й сповідувало православ’я. Все це, на думку польських політиків, були сприятливими факторами для проведення колонізаційної політики.

Адміністративний поділ українських територій у новоствореній Польщі залишився фактично без змін - на місці колишнього державного кордону, була залишена адміністративна межа між Східною Галичиною та Волинню – так званий «Сокальський кордон». Колишні межі двох держав, стали адміністративним кордоном між воєводствами Польщі. Окрім того, що ці землі були розділені адміністративно, польська влада не дозволяла діяльність українських установ і організацій, які діяли в Галичині: культурно-освітніх - «Просвіти», «Рідної школи», суспільних – «Союзу українок», фізкультурних - «Січі», «Лугу», «Соколу», економічних - 1934 р. відірвано понад 400 кооператив на північно-західних землях від їхнього центрального офісу у Львові. Було також утруднене поширення за межі «Сокальського кордону» українських книжок та преси, що видавалася в Галичині, і навіть обмін української людності.

Наступним кроком з полонізації українських земель стало проведення політики осадництва. У липні та грудні 1920 р. Сеймом були затверджені закони, які надавали всебічну підтримку колоністам, які переселялися на «східні креси». Логіка польської влади була зрозумілою – переселення на українські території осадників, як правило, людей пов’язаних із зброєю (колишні військові та поліцейські) давало надію, що ці люди, в разі ускладнень стануть надійною опорою польської влади на Волині, Поліссі та Галичині. Осадники могли розраховувати на підтримку держави – кожен хто переселявся, отримував 45 га землі, що виступало серйозним стимулом для переїзду. Уряд оптимістично сподівався, що прогнозовані ним темпи «осадництва», зможуть швидко полонізувати край та звести до мінімуму можливість українського «сепаратизму».

Прогнозувалося, що в тривалій перспективі кількість польського населення зросте до третини. За планами уряду в 1921 р. повинно було переселитися 8 тис. осіб, 1922 р. – 12 тис., 1923 р. - 20 тис. У реальності картина була набагато скромнішою – у 1922 р. на схід прибуло 5557 сімей, у 1924 р. – 3223, 1925 р. – 788, 1926 – 773 сім’ї. За 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, а у Східній Галичині – близько 200 тис. га.

В цілому на кінець 30-х років ХХ ст. у складі українських земель налічувалося близько 47 тисяч осадницьких господарств, в яких проживало близько 200 тис. етнічних поляків. З одного боку, вони не відігравали значної ролі в зміні національного складу населення, а з іншого боку порушували усталений порядок й викликали в українців почуття не сприйняття як самої польської держави, так і поляків, які сюди переселялися.

Український опір. Було зрозуміло, що антиукраїнська політика Другої Речі Посполитої викликала опір місцевого населення. Спочатку, коли міжнародний статус Східної Галичини був не врегульований остаточно, галицьке населення всіляко саботувало всі акції польської влади. Зокрема, українці саботували перепис населення у 1921 році. Наступним випробуванням стали парламентські вибори 1922 р.. Перед українськими партіями Галичини постала дилема: взяти участь у виборах, а отже, визнати де-факто польську владу, чи бойкотувати їх, позбавивши себе можливості використати трибуну сейму для парламентської боротьби. Після тривалих суперечок було прийняте рішення бойкотувати вибори. Явка виборців у Галичині не перевищувала 35-40 %, що яскраво засвідчило, що українці не сприймають Другу Річ Посполиту за свою державу й консолідовано можуть відстоювати власну позицію.

Інакша ситуація склалася на Волині та Поліссі. Бойкотувати вибори тут не було сенсу, оскільки ці території не мали навіть примарної надії на міжнародне втручання. Тому українці разом з представниками інших утворили «Блок національних меншин», який здобув близько 50% голосів виборців на північно-західних українських землях (Люблінське воєводство) та 80% на Волині та Поліссі, а до Сейму увійшло 20 українців, до Сенату – 6.

Таким чином, вибори 1922 р. не виправдали сподівань уряду і показали, що польська влада в Західній Україні тримається лише завдяки військовій силі. Заклик уряду ЗУНР у еміграції бойкотувати вибори був підтриманий більшістю галичан. Однак, всупереч надіям Є. Петрушевича та його прихильників, підсумки виборів не вплинули на позицію держав Антанти.

Таким чином, після позитивного прикладу Волині й Полісся та «остаточного вирішення питання Східної Галичини» на цих землях розпочалося активне українське партійне будівництво, яке б мало репрезентувати все населення та відстоювати його права.

Наступною великою проблемою став поворот польського уряду до політики «пацифікації» українського населення у Польщі восени 1930 р. Ця акція набрала характеру організованих державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони заворушень, для розправ з місцевими жителями. «Пацифікація» означала побиття й арешти українців, руйнування кооперативів і відділень українських організацій, закриття шкіл тощо. Самим ганебним боком пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української спільноти за дії окремих її представників. Відповідно до цієї логіки, бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.

З іншого боку, прийшовши до влади Пілсудський був змушений робити такі кроки по відношенню до українців, оскільки цього потребувала логіка збереження та зміцнення Другої Речі Посполитої. У деяких питаннях Пілсудський зберігав прихильність ставлення до своїх колишніх союзників, петлюрівців. У 1930 р. завдяки ініціативі еміграційного уряду УНР та фінансовій підтримці міністерства віросповідань і визнань у Варшаві був заснований Український науковий інститут. За дев’ять років свого існування Інститут надрукував велику кількість наукових праць. Найвідчутнішим кроком до позитивної української політики у часи правління Пілсудського (помер у 1935 р.) було призначення у 1928 р. очільником Волинського воєводства колишнього заступника міністра внутрішніх справ в уряді УНР Генрика Юзевського. За час свого перебування на цій посаді (до 1938 р.) він прагнув зреалізувати програму польсько-української угоди 1920 р. Українці Волині, за його задумом, мали стати лояльними громадянами Речі Посполитої. За це польська адміністрація зобов’язувалася сприяти їм у задоволенні їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Експеримент протривав лише 10 років. Після зміщення Юзевського гору в місцевій адміністрації взяли антиукраїнські сили, а програма змін була згорнута.

У свою чергу, після рішення міжнародної спільноти про входження Галичини до Польщі, українство почало активно організовувати власні політичні структури. Ці організації, у відповідності до класичного політологічного підходу, мали ліву, центристську та праву ідеологію.

Лівий фланг. На основі Інтернаціональної Революційної соціал-демократії (ІРСД) - нечисленної молодіжної організації, що нелегально діяла в Галичині в 1915-1918 рр., у лютому 1919 р. була заснована Комуністична партія Східної Галичини. У заснуванні цієї політичної сили взяли участь посланці з Наддніпрянської України, члени партії боротьбистів. Першим секретарем ЦК КПСГ було обрано колишнього боротьбиста Карла Саврича (Максимович). Інший центр формування КПСГ знаходився в УСРР, де в квітні 1920р. було створено Галицький організаційний комітет КП(б)У (Галорком). У 1919-1920 рр. КПСГ вважалася обласною організацією КП(б)У, але мала окреме представництво в Комуністичному Інтернаціоналі. Під час короткого існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки партія вийшла з підпілля і діяла під назвою Комуністична Партія Галичини (КПГ).

Після остаточної окупації Галичини Польщею і підписання Ризького мирного договору 1921 р. КП(б)У уклала в Москві угоду з Комуністичною Робітничою Партією Польщі, згідно з якою КПСГ мала входити до складу КРПП. Це спричинило розкол КПСГ на дві частини, одна з яких виступала за приєднання до КРПП («капеерівці»), а інша - на чолі з Йосипом Кріликом (Васильковим) - обстоювала організаційну самостійність («васильківці»). Тільки в 1923 р. «васильківці» погодились на приєднання до КРПП на правах автономної частини. КПСГ поширила свою діяльність на Волинь, Холмщину, Підляшшя і частину Полісся і була перейменована на КПЗУ. КПЗУ була складовою частиною КРПП. 1920-ті роки були часом зростання впливу КПЗУ, чому сприяли успіхи українізації в УСРР. Партія діяла в підпіллі, проте під її впливом перебували й легальні організації (у 1923-1924 рр. Українська Соціал-Демократична Партія, у 1926-1932 роках Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об'єднання - Сельроб).

Через легальні організації КПЗУ брала участь у виборах і мала своє представництво в Сеймі Польщі: Клуб УСДП (1924), Комуністичну польську фракцію (1924-1927 рр.), Клуб Сельробу-єдності (1928-1930 рр.).

З 1929 р. почався занепад комуністичного руху в Західній Україні. Під впливом звісток про колективізацію, репресії та Голодомор, частина населення, що стояла на радянофільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національно свідомі елементи виходили з КПЗУ, чисельно в ній стали переважати поляки і євреї. У 1933 році керівники КПЗУ Мирон Заячківський (Косар) і Григорій Іваненко (Бараба) були викликані в СРСР і знищені там за сфабрикованою справою «Української військової організації». Водночас репресували багатьох західноукраїнських комуністів, що перебували на радянській території. КПЗУ поступово перетворилась у партію тоталітарного типу. Фактично партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій. У 1938 р. Виконком Комінтерну ухвалив постанову про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею - Компартій Західної України та Західної Білорусі. Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво в цих партіях захопила фашистська агентура. Майже всі члени КПЗУ, які опинилися на території СРСР, були репресовані.

Центристський напрям. Набагато більш масовим, організованим та впливовим став центристський рух в українському середовищі. Він ґрунтувався на багатих традиціях парламентської практики українців Австро-Угорщини, тому, маючи відповідний досвід організації та практичної діяльності, став фактично єдиною легальною формою українського політичного руху.

Провідною силою українського національного руху стала Українська народно-трудова партія (УНТП), перейменована так у 1919 р. Української національно-демократичної партії, однієї із найстарших партій Східної Галичини. До 1923 р. ця партія діяла у ситуації правової невизначеності в краї. Оскільки, деякі представники Антанти обіцяли визнати незалежний статус цих територій.

На з’їзді УНТП у травні 1923 р. відбулася докорінна зміна політичного курсу партії. Голова УНТП Володимир Охримович із основною тезою про те, що партія визнає польську владу й намагатиметься відстоювати будь-які прояви автономії українців у Східній Галичині.

Одначе, політика польської влади швидко позбавила ілюзій українське населення і вже через рік на наступному з’їзді УНТП скасувала свою постанову про визнання польської влади й прийняла іншу – про позитивну ситуацію в Радянській Україні, де висловлювалась «тверда віра в рішаючи волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель». Після цього від УНТП відкололася частина партійців, які заснували Українську партію національної роботи. У цій партії об’єдналися ті, то не підтримував ані радянофільських настроїв, ані занадто угодовської позиції.

Така позиція виявилась вкрай привабливою та продуктивною. Вже через рік, у липні 1925 р. було створено Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), керівником якого обрали Дмитра Левицького. У цю партію увійшли Українська Трудова Партія, Українська Партія Народної Роботи і волинської національної групи Української Парламентарної Репрезентації. Це об’єднання з одного оку стало повною несподіванкою для влади, яка до останнього не вірила, що таке можливе, а з іншого боку засвідчило високу національну свідомість українств, оскільки в УНДО увійшли як галицькі, так і волинські політичні організації.

На другому народному з'їзді УНДО 19-20 листопада 1926 р. ухвалено програму партії, яка, базувалася на ідеології соборності й державності, демократії й антикомунізму. На міжнародній арені УНДО вело боротьбу проти леґалізації чужого панування, а у варшавському сеймі й сенаті - за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань.

Найвищим органом УНДО було визначено Народний З’їзд (кожні два роки), який обирав Центральний (Народний) Комітет (41 особа, серед яких вибиралася екзекутива з 10 осіб); на місцях були повітові народні з’їзди, які обирали повітові народні комітети; у більших містах - окремі міські осередки; у селах - мужі довіри. УНДО являло собою не так модерну організацію, як широкий національний рух без точного реєстру членів, без членських внесків, за винятком Львова, але з виразною партійною дисципліною і взаємною лояльністю між проводом і низовими діячами.

Ставши провідною політичною силою, воно опанувало центральні освітні і господарські установи («Просвіта», Ревізійний Союз Українських Кооператив, Центросоюз, «Дністер»тощо) і за них відповідало перед народом через демократичний устрій цих установ. Під впливом УНДО була також найсильніша преса з щоденником «Діло» на чолі; офіціозом партії був тижневик «Свобода». У другій половині 1920-их років воно поширило свій вплив і на Волинь, але згодом, під польським тиском, його втратило.

З 1928 р. УНДО брало участь у виборах до польського парламенту і здобуло 26 мандатів до сейму (на 40 усіх українців) і 9 до сенату (на 11); 1930 р. в умовах пацифікації (тоді польська влада заарештувала 19 депутатів з УНДО, обраних у 1928 році) -17 (на 30 усіх українців),. У 1935 р. – 23. УНДО щоразу створювало свої парламентські фракції в обох законодавчих палатах та мало представників у президії Сейму і Сенату.

Намагання унормувати українсько-польські взаємини в Польщі, розпочаті проводом УНДО і недотримання польським урядом взятих зобов’язань та посилений тиск на українців спричинили гостру кризу в УНДО, наслідком якої Д. Левицький відмовився від посади голови партії; а на його місце було обрано Василя Мудрого. Новий голова УНДО Мудрий оголосив курс «нормалізації». Його суть полягала в тому, що УНДО зверталося до польського уряду із закликом припинити конфронтацію. Це віднайшло розуміння як з боку українства, так і з боку польської влади. На виборах 1938 р. УНДО проводить 13 депутатів до Сейму та 4 до Сенату, а Мудрий стає віце-маршалком Сейму. Це дозволило нормалізувати стосунки на найвищому рівні - деякі українські кооперативи отримали урядові кредити, було підготовлено закон про амністію українських політичних в’язнів. Але на нижчих рівнях ситуація була набагато гіршою і все більше обертів набирав правий радикалізм, причому з обох боків.

Праві радикали. Міжвоєнна Європа, де велика кількість країн вийшли переможеними,стала ареною боротьби двох тенденцій суспільного розвитку – демократичного й тоталітарного. Маємо констатувати той факт, що у цьому двобої тоталітарні тенденції вийшли цілковитими переможцями – на 1939 р. фактично всією Європою керували диктаторські та тоталітарно-військові режими. З одного боку, це було пов’язано із тим, що на деякі виклики часу - економічні (першу чергу Велика депресія та ймовірні шляхи виходу з неї), політичні – (реваншистські та націоналістичні настрої), технологічні (поява дійсних засобів масової інформації, в першу чергу, радіо) демократія не мала готової відповіді, тоді як тоталітаризм прямо говорив, що вождь, фюрер чи дуче знають правильну відповідь, тому їх треба підтримувати й довіряти.

Український праворадикальний рух також не стояв осторонь цих процесів і переймав усі здобутки, якими могли похвалитися інші подібні європейські рухи, які у деяких країнах стали правлячими партіями. Тож перші українські праворадикальні організації сповідували на той час популярну ідеологію, яка на теренах Західної України набула форми інтегрального (або чинного) націоналізму. Організаційно перші право радикальні організації постали в середовищі січових стрільців – найбільш боєздатної формації у армії УНР. У липні 1920 р. в Празі під керівництвом полковника січових стрільців Євгена Коновальця відбулося останнє зсідання Стрілецької ради, на якому було ухвалено рішення про продовження боротьби іншими засобами. Вже у вересні 1920 р. у Львові створилася тимчасова Начальна Колегія Української військової організації - УВО, яка з приїздом з-за кордону полковника Є. Коновальця перейменувалася на Начальну Команду (НК), яку він і очолив.

В середині 1920-их років на УВО почали орієнтуватися націоналістичні гуртки і окремі особи, що не погоджувалися з партійною практикою і відкидали всяку орієнтацію на окупантів. Так само до УВО приставала радикально налаштована молодь.

Переговори про консолідацію всіх націоналістичних організацій логічно завершилися об’єднавчим з’їздом у січні-лютому 1929 р. у Відні. На ньому З0 делегатів від різних груп створили Організацію українських націоналістів (ОУН) керівником якої було обрано Євгена Коновальця. Таким чином, всі націоналістичні утворення організаційно оформились в єдину структуру, що мала сувору військову дисципліну і сповідувала ідеологію крайнього націоналізму.

Погіршення соціально-економічної ситуації, пов’язане із світовою економічною кризою 1929-19333 рр. стало добрим підґрунтям для поширення радикальних настроїв. Якщо комуністи організовували людей під гаслами соціальної справедливості, то націоналісти говорили про національні утиски з боку польських поміщиків та влади. Тільки за 1930 р. ОУН організувала близько 2200 актів саботажу. У відповідь на це польська владу оголосила політику «пацифікації», тобто замирення протестуючого населення за допомогою поліції та військ.

Натомість, оунівці вдалися до практики індивідуального терору проти тих осіб, які або уособлювали польську владу, або тих, хто не сприймав програмних положень ОУН. Протягом 1921-1939 рр. націоналістичне підпілля провело 63 акцій індивідуального терору, жертвами якого стали 36 українців ( в тому числі директор української гімназії у Львові Іван Бабій, який забороняв своїм учням вступати до ОУН), 25 поляків (міністр внутрішніх Польщі Броніслав Пєрацький, один з керманичів МВС Тадеуш Голувко), росіянин та єврей.

Часто-густо молоді націоналісти, без потрібної підготовки та навчання ставали здобиччю польських спецслужб. Тому, як правило, всі організатори та виконавці гучних терористичних актів опинялися на лаві підсудних. Протягом 1935-36 рр. відбувся ряд гучних судових процесів, де молодих націоналістів було покарано за тероризм. З іншого боку, молоді радикали, такі як Степан Бандера, Микола Лебідь використали судові процеси як піар власної організації та трибуну для пропаганди своїх ідей. Це давало свої результати – багато молоді бачило живий приклад боротьби за національну незалежність й ставало до лав ОУН.

Втім, багато українців не сприймали подібної тактики. Із засудженням терору виступив митрополит Андрей Шептицький. Частина закордонного керівництва ОУН на чолі із Андрієм Мельником виступила із закликом обмежити терор, задля збереження кадрів. Проте на теренах Західної України молоді націоналісти, часто незважаючи на керівництво, робили терористичні акти (так звані атентати) на власний розсуд. Це призводило до конфлікту між більш розважливою частиною організації за кордоном та молодими терористами в Україні. Остаточний розкол стався після загибелі Євгена Коновальця у 1938 р., коли він був вбитий радянськими спецслужбами. Хоча великий збір ОУН у серпні 1939 р. у Римі обрав своїм лідером Андрія Мельника, він не став лідером всіх націоналістів. У лютому 1940 р. після звільнення із польських в’язниць, молода радикальна частина обрала своїм лідером Степана Бандеру та утворила «Революційний Провід ОУН» й перебрала собі назву ОУН(б), яка вступила у пряму конкуренцію із закордонним проводом ОУН, який відтоді перебрав назву ОУН(м).

Українські культура й церква в умовах польської окупації

Доволі жорстку політику проводила польська влада і в духовній та освітній сферах, справедливо вважаючи, що віра та освіта є одними з головних ознак національної ідентичності. В освітній галузі проводилася політика введення двомовності у шкільну систему. Вводилися так звані утраквістичні (двомовні) школи, де предмети викладалися польською та українською мовами. Двомовне навчання в Польщі було введене як обов’язкове для всіх типів шкіл відповідно шкільного закону 1924 - так званий «lex Grabski» за ім'ям автора, міністра освіти С. Ґрабського Державні навчальні заклади стали польськими або двомовними, державні школи з українською мовою навчання фактично не мали права на існування.

Для переважної більшості українців у складі Польщі, однією з головних ознак національної ідентичності залишалася церква, як православна, так і греко-католицька. Одначе, існувала суттєва різниця у ставленні до них з боку держави. Якщо УГКЦ була визнаною в Галичині інституцією, яку очолював авторитетний Андрей Шептицький та була захищена особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р., то православна церква, до якої належала більшість мешканців Волині й Полісся, опинилася у скрутному стані. У Польщі розпочався процес ревіндикації – офіційної політики повернення майна римо-католицькій церкві, яке від 1795 р. передавалося православним.

Потужного удару православній церкві в Польщі було завдано в 1929 р., коли римсько-католицькі єпископи внесли до судів позови з вимогами повернути католицькій церкві 724 православних храми та цілий ряд монастирів. Якщо врахувати, що загальна чисельність православних церков у Польщі на цей час становила 1169 споруд, то, зрозуміло, що відняття такої кількості храмів могло завдати непоправної шкоди для православ’я. Ініціатори цього етапу ревіндикації не обтяжили себе очікуванням остаточних рішень судів й оперативно приступили до реалізації своїх намірів. Хоча Найвищий Суд Польщі 20 листопада 1933 р. відхилив претензії римсько-католицьких єпископів, однак лише 10 храмів з усіх тих, які на цей час було віднято в православних на користь римо-католиків, повернули власникам. У більшості випадків відняті в православних храми поступово занепадали й гинули.

Найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях (Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина). Наприкінці 1930- х років тут провели акцію примусового навернення у католицьку віру, під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишився лише 51 храм.

Важливим осередком національної культури українців у міжвоєнній Польщі стало Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ). До нього входили провідні українські науковці – історики – Іван Крип’якевич і Степан Томашівський, літературознавці Михайло Возняк і Кирило Студинський, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, економіст Ілля Витанович, географ Володимир Кубійович. Всього до складу Товариства входило близько 200 вчених.

Українські землі у складі Румунії.

Румунія не приховувала своїх територіальних претензій до України. Під різними приводами вона анексувала в 1918-1919 рр. значну частину української етнічної території: Хотинський, Ізмаїльський і Аккерманський повіти колишньої Бессарабської губернії (11600 км²), Північну Буковину (5280 км²), українську Мармарощину (700 км²). Північна Буковина та придунайські землі опинилися в складі Румунії з листопада 1918 р., а у вересні 1919 р. це визнали держави Антанти. Загалом у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії мешкало 790 тис. українців (4,7% усього населення). Становище українського населення в Румунії було найбільш важким серед усіх країн, де перебували українці. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в парламенті, місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані. Багатоступенева система територіально-адміністративних утворень, забезпечуючи засилля поліції й чиновництва, призвела до сильної централізації. Румунське королівство було поділено на провінції (директорати) на чолі з повноважними намісниками, що безпосередньо підлягали королеві. Етнічні українські землі між Прутом і Дністром об'єднувалися з корінними румунськими землями в одну провінцію - Буковину, що стало ще одним прикладом колоніальної політики.

Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Влада не стала відразу відбирати експропрійовану в поміщиків власність. Замість цього для селян були встановлені великі викупні платежі і через це користуватися колишньою поміщицькою землею стало невигідно. Внаслідок цього близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці. В українців

На окупованих Румунією землях України склалися несприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. У1918-1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.

Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. У 1928-1938 рр. в Румунії був період відносної лібералізації, коли політичні партії отримали легальний статус. Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну партію (УНП), яку очолив Володимир Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом Ореста Забачинського і Дениса Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства. Коли 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, діяльність політичних партій була заборонена. Але якщо УНП та інші легальні українські об'єднання припинили своє існування, то добре законспіровані націоналісти витримали урядові репресії і зберегли свою організацію.

Закарпаття у складі Чехословаччині. Впливова українська еміграція закарпатського походженню враховуючи геополітичну ситуацію, перш за все настрої і побажання Антанти, вступила в переговори з Чехословаччиною. Остаточно оформлення переходу Підкарпаття до складу Чехословацької держави відбулося в травні 1919 р., і його було закріплено рішеннями Сен-Жерменського і Тріанонського договорів. Згідно з Тріанонськку мирним договором (червень 1920 р.), Закарпаття приєднувалося доЧехословаччини під назвою «Прикарпатська Русь». Після адміністративної реформи 1928 р. його почали називати Підкарпатським краєм. Незважаючи на відносно демократичні відносини в Чехословацькій Республіці, українське населення щ одержало обіцяної автономії: передбачений договорами сейм так і не було скликано.

Закарпаття із населенням 440 тис. осіб мало 3,8% від загальної кількості жителів Чехословаччини.

Серед усіх українських земель, які опинилися в складі інших держав. Традиційно вважається, що Закарпаття мало найбільш сприятливі умови для свого розвитку.

Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше 1 га землі. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні. Із точки зору освіти і культури політика Чехословаччини сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивної мадяризації. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організовувались театральні і хорові колективи. Особливістю політичного життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових - аграрної, комуністичної, народної, соціал-демократичної.

Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці - це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало національну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була українофільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.